Покоління без мрій та з надією

Одного вечора я ненароком замислилась над тим, що розповідатиму дітям і онукам про мою молодість, про надії та переживання, які я пережила, про шляхи та засоби, за допомогою яких досягало цілей моє покоління. Оцінюючи індивідуально, незалежно наше дженерейшн, та даючи оцінку у «порівнянні з…» , я відчула співчуття…

Ми - покоління 90-х років. По суті, майбутнє України першої половини ХХІ сторіччя. Від того, як ми діятимемо у суспільстві всередині держави, залежатиме те, якою ми поставимо нашу державу на світовій арені і що писатиметься в книгах із світової історії про нас. Чи фігуруватиме держава Україна у розділі «Політика першої половини ХХІ сторіття», як активний і вагомий гравець у європейській політиці (про світ не кажу, будьмо реалістами), чи залишимось німим придатком великого сусіда?

Але на мікро рівні мене турбує не це. Мене турбує моє покоління – діти 90-х років : діти розрухи в країні, діти періоду дефолту та доби «пєрєкупщиків» і закону «Кожен ВИЖИВАЄ як може».

Батьки та приклад життя…

Наші батьки переважно не приділяли нам уваги, бо працювали або, того ще гірше, навчалися. Матері працювали на трьох роботах, а батько одного їхав у Східну Європу або Центральну Європу на заробітки, батько іншого – спивався або гинув від наркотичної чи нікотинової залежності, батько третього –з червоним дипломом йшов будівельником до батька четвертого, який отримав землі під забудову «не зовсім чесним шляхом». Держава позбавила їх почуття потрібності своїй, РІДНІЙ землі. І це відчуття непотребу передалось і нам.

Цінності…

До цінностей я відношу побудову сім’ї не просто як інституту, а як важливого досягнення людини, розуміння терміну «дружба», «любов», «повага», як найважливіших речей в житті. Тут постарались не 90-ті, а просто час. Час змінив погляди, українська молодь зазнала впливів багатьох культур і запозичила багато з європейських, американських, азійських культур, та невміло пов’язала їх у суспільстві українців, часто ігноруючи слов’янські традиційні погляди.

Щодо Бога - то я не наважуюсь про це говорити. Бога кожен шукає в собі.

Книги…

Чи може існувати процвітаюче покоління без того, що дають книги? Про яке мислення чи ерудицію, або грамотність можна говорити з людиною, яка не читає книг? За радянки наших батьків змушували спалювати книги, що містили «загрозу ідеям комунізму» та суперечили внутрішньополітичним поглядам уряду, а у 90-х книги мислителів просто ціннісно знецінились, а Достоєвським розпалювали багаття під шашлик. ХХІ ж сторіччя нас суворо покарало за «гріхи батьків», зробивши книгу настільки матеріально недоступною, що деколи сумуєш за шуркотінням та поліграфічним запахом.

Перспективи…

Бабусі і дідусі казали «на відмінно вчитись в школах» і тоді «виб’ємось в люди». Тата і мами просто мовчали. 90-ті навчили тому, що диплом чи золоту медаль можеш просто повісити на стінку і тішитись, а знаннями ділитись з напівтверезими друзями на закуреній кухні і слухати їх «скільки ти знаєш» і «як шкода, що ти не застосовуєш свої знання на практиці». Наші перспективи на отримання вищої освіти - у знайомствах, а знайомства – переважно у грошах, а гроші -…?? От вам і неповний трикутник гармонії. Те саме з роботою. Та як обнадіює нас ЗМІ: у країні - дефіцит на продаців (чи ,як зараз це грамотно називають, менеджерів з продажу), тож роботи на всіх вистачить. Не те, чого гідні ваші знання ? Нехай. Але кожна робота – це робота. Та і гроші всім потрібні. А освіта?.. – Для загального розвитку.

90-ті відібрали в мого покоління багато: чесність та порядність, прагнення вчитись і бачити хоч якусь перспективу, вміння зберегти національне і традиційне. Що буде з нашою нацією далі залежить лише від того, коли ми – покоління без мрій та з надією – зрозуміємо всі реалії і спільно шукатитемо виходу. Коли пробачимо владі й перестанемо її нанавидіти та звинувачувати за напівсуху котлету на весь холодильник в багатодітній родині, коли ми повіримо в те, що сила і мудрість у розбудові України першої половини 21 сторіччя в наших руках та на совісті всіх і кожного.

Поиск по сайту: