Зооморфний та вегетативний коди інтимної лірики

Витоки поезії Д.Павличка у народній пісні. Дебютна збірка "Любов і ненависть" (1953) містила перші любовні тексти юного поета. Д.Прокопов вважає, що ці вірші відрізняються автобіографізмом. Специфічною особливістю збірки є широке використання фольклорних і пейзажних мотивів. В інтимній поезії Д.Павличка більшу частину перебирають саме жіночі образи, адже жінка – охоронниця життя. Провідними мотивами є жіноча краса, сила, вірність. Сама назва збірки засвідчує вірність міфологічній бінарній логіці. У цій афористичній назві – свідоме підкреслення принципів творчості: любов до життя, активна позиція. У зображенні коханої дівчини переважають фольклорні засоби: "Моя гуцулка Ксеня, як та зоря ясна...", "Хустина – маків цвіт...".

Цікаві флористичні образи зустрічаємо в поезії "У лісі яличку зрубали…". Сюжет складає своєрідний любовний трикутник – дуб, яличка і берізка:

І пестив він коси другої…

Але, як з далеких дібров

Доносились пахощі хвої

Він марив про першу любов [30, с. 41].

Використовуючи принцип персоніфікації, автор створив наздвичайно трепетну історію про перше кохання. Дуб, типовий маскулінний символ, що втілює силу і вроду молодого хлопця.

Дуб – символ Перуна, Сонця та ін. богів; дерева життя; гордості й міці, сили, довговічності, здоров'я; цілісності; дужого, гарного парубка; нерозважливості. Дуб був священним деревом у давніх слов'ян, кельтів, латинян, греків, мордовців, присвячувався могутнім богам Юпітеру, Перуну, Сонцю, Зевсу та ін. Його вшановували ще праіндоєвропейці як символ дерева життя, світової осі [31, с. 45].

Поезія відзначається простотою композиції – і в цьому її привабливість. У ній можна прочитати певну алегорію, адже берізка – поширений символ російського фольклору, тоді як Д.Павличко походить із Гуцульщини, де поширеною є яличка. До того ж у символізмі ялинки домінує мотив Світового дерева, саме тому її використовують в обрядах зимового циклу.

У поезії "Моя любов – усохла деревина" автор талановито трансформує принцип психологічного паралелізму, відтворюючи специфіку людського почуття в образі сухої деревини. Подібно до того, як почуття несподівано повертаються, так і єдиний зелений листочок символізує надію на воскресле кохання:

Вона тремтить! Один листок зелений

Ще є на ній. Одирн листок надії,

Що буде ще мене любити [30, с. 43].

Поезія "Черешня, як та мати, край дороги" дає можливість відчути інші грані символізму дерева черешні. Це дерево є близьким родичем вишні, яка символізує юність, чистоту. Плоди черешні з кісточками уособлють енергію жіночого, материнського начала. Міцний стовбур цього дерева асоціюється автором із селянськими напрацьованими ногами жінки-матері:

Черешня, як та мати, край дороги,

У жиляках селянські чорні ноги [30, c.92].

Традиційні складові образу матері – мережана біла сорочка, сум і тиха радість. Надзвичайно чуттєво автор передає здатність жінки тримати й дарувати життя:

Вона, схиляючи зелені скроні,

Давала ягід нам соски червоні [30, с. 92].

Принципам фольклорної бінарної логіки підпорядковується образна система вірша "Крізь чорний дим зневаги і брехні". Автор використовує прийом антропоморфізму, намагаючись відтворити згасаюче почуття любові:

Вона так ніжно принесла мені

Своє кохання, як малу дитину.

Вона пішла і мертве дитинча

Взяла ще більш ласкаво й сумовито [30, с. 101].

У цій поезії наявний зоморфний образ – рись. Автор невипадково використав цей символ, адже це – хижа тварина, яка відзначається швидкістю реакції, гострим розумом. Д.Павличко надвичайно проникливо передає через використання його каяття чоловіка, який не зміг прийняти й зрозуміти почуття жінки.

Цікавий прийом спостерігаємо в поезії "Моя гріховнице пречиста". Автор використовує оксиморон, складовою якого є флористичний символ. Традиційно, лілія (біла) – символ цноти, чистоти, непорочної краси; у Біблії лілія – емблема краси таємного нареченого і нареченої в глибокому взаємному коханні; ознака витонченого смаку, розкоші, вишуканості; багатства; надії на достаток; благовоління; поваги [31, с. 93]. У цій поезії автор створює амбівалентний жіночий образ, у якому поєднується і плотське, і духовне:

Моя лілеє на багні,

Чужі обійми, як намиста,

Ти познімала при мені [30, с. 102].

Часто повторюється в інтимній ліриці символ явора. Явір– символ козака, парубка, здоров'я та сили; молодості, віку людини взагалі, вічної пам'яті; дитинства [31, с. 13]. У молоді літа кохання може спалахнути миттєво – таку ідею несе поезія "Ти – як дощ". Ліричний герой порівнює себе з явориною, яка хоче листям зловити живильний дощ, тобто, увиразнюється момент істини – переконання в почуттях іншої людини:

Але в кроні, як сни в уяві,

Крапелини твої лиш мить [30, с. 227].

Звичайному читачеві більше знайома поезія "Я стужився, мила, за тобою", у якій наявний традиційний прийом перетворення. Проте Д.Павличко не зупиняється на традиційних аспектах цього символу і знаходить власний оригінальний сюжетний хід:

Розітнуть йому печальні груди,

Зроблять скрипку із його журби [30, c. 240].

У цьому зразкові присутні анімістичні уявлення наших предків про одухотворену природу.

Поява збірки "Золоте ябко" певною мірою здивувала прихильників таланту Д.Павличка, адже у ній простежувався потужний еротизм. Г.Маковей вважає, що ключовий символ збірки "Золоте ябко" (яблуко – польською) – багатозначний символ яблука [22, с. 51]. Дослідниця виокремлює такі аспекти його тлумачення: повнота, достиглість людського життя, природа, кохання, шлюб, весна, молодість. Вона акцентує увагу на тому, що символ має подвійну природу: водночас означує тілесну спрагу, сексуальну насолоду, спокусу.

Потрібно уточнити певні аспекти інтерпретації цього символу в поезії Д.Павличка. Яблуко (яблуня) – символ цілісності, земних бажань; попередження шкідливості перебільшення матеріальних бажань; символ початку всіх речей, плодючості; безсмертя та вічної молодості; таїни гріхопадіння діви Марії; людини; спокуси; дерева пізнання добра і зла; смерті і зла, розбрату і чвар; витримки, самопожертви в ім'я народу; батьківщини, Батьківщини. На думку О.Знойка, одним із атрибутів язичницької богині Лади (богині гармонії, любові, Матері світу) було саме яблуко, що символізувало першопочаток усіх речей. Світова міфологія знає численні образи та символи, пов'язані з яблуком. У кельтській міфології існував острів Аваллон /"острів блаженних"/, де нібито росли червоні яблука безсмертя, зупинявся навіть час /!/ Скандинавська міфопоетична система знає богиню Ідумн, яка володіла золотими молодильними яблуками, що давали богам вічну молодість.
У грецькій міфології був образ саду із золотими яблуками, які стерегли Геспереди. Їх, за міфами, одержала богиня Гера від Геї як весільний подарунок. Здобуття цих яблук - один із дванадцяти подвигів уславленого Геракла [31, с. 139].

Відомий міфолог, фольклорист О.Афанасьєв писав: "Жива вода та золоті яблука володіють однаковою творчою силою: вони однаково оновлюють немічного старця, роблять його квітучим юнаком...; хворому дають міць та здоров'я; мертвому - життя, потворність перетворюють на красу; безсилля - у богатирську силу...". В українській літературі яблуко - символ дівочої краси /гарна, мов яблучко/, кохання, чистоти, добра, батьківщини [31, с. 140].

На нашу думку, не можна однозначно акцентувати саме гріховну складову цього символу, адже в багатьох поезіях цієї збірки простежується зв'язок яблука із заплідненням. Наприклад, у поезії "Ти, мов яблуко з галузки" жіноче лоно порівнюється з ябком золотим. Колір золота додатково активізує семантику світла, сонця, запліднюючого начала. Автор поєднує його з християнською етикою:

Я крильми моливсь преклонно,

Богу дякував за те,

Що світило твоє лоно,

Наче ябко золоте [28, с. 105]

Г.Маковей виділяє ще один ключовий символ цієї збірки – зерно. Дослідниця пояснює збільшення частотності вживання цього образу "роздумами поета зрілого над прийдешнім" [22, с. 52]. Тепер поет сприймає кохання в якості шляху до майбутнього. У Д.Павличка цей символ так само передає сенс зачаття, відродження. Візуально формується геометричний малюнок: зернинка заточена у клітини плоті ліричного героя (вірш "Злітає сукня і сорочка"). Тіло в язичницькій (а потім і християнській традиції) вважається храмом душі.

Геометрична символіка – це символіка, пов'язана із семантикою геометричних фігур. Зокрема, квадрат – символ упорядкованості, стабільності, визначеності, раціонального інтелекту, а також символ певної ділянки землі. К.Г.Юнг вважає квадрат символом психологічного стану людини, яка не досягла внутрішньої цілісності, єдності. Символіка квадрата відповідає символіці числа чотири. Чотири пори року, чотири стадії людського життя і чотири сторони світу є джерелом упорядкованості і стабільності. "Це не вступає у протиріччя з жіночим характером, який китайська, індійська та інші традиції надають квадрату, оскільки він відповідає землі, на противагу чоловічому характеру круга /і трикутника/. У єгипетських ієрогліфах квадрат означає рух, а квадратна спіраль означає конструктивну, матеріалізовану енергію. Однак квадрат, який стоїть на одному із своїх кутів, набуває динамічного смислу [31, с. 29].

А.Голан зазначає, що в давньокитайській ієрогліфіці зображення поділеного на чотири частини квадрата означало поле, оброблену землю. Такий же знак /а поряд з ним і прямокутник/ має місце в українській геометричній символіці. Крапка у кожній частині квадрата /прямокутника/ означає зерно. Якщо такий знак наносився на живіт жіночої статуетки, то він символізував вагітність [31, с. 34].

У слов'янському фольклорі сонце часто зіставляється з полем; ствердженням цього є зображення символу сонця-кола - на човні або на колісниці [31, с. 35]. Зерно, колосся, снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів Трипільської культури. Праукраїнці, одвічні хлібороби, розглядали жито як основу життя [31, с. 56].

У названому вірші створений синтетичний образ: зерно, як сім'я коханого чоловіка, що несе "душі моєї всі клітини":

Зерно таємного творіння,

Що з Божої руки зросло…

Душі моєї всі клітини,

А плоті – лиш єдину кліть [28, 122].

Семантика запліднення, родючості в традиційних символьних рядах подекуди творчо модернізується автором. Вічність життя, безперервність народження й синтез епох – такі естетично-світоглядні завдання вирішує автор в межах однієї невеличкої поезії. Використовуючи багатозначні символи, автор глобалізує почуття Любові й інтегрує його у безмір Всесвіту:

Це неправда, що ми помрем!

Ти – земля, а я – твій сіяч [30, c. 222].

О.Слоньовська вважає, що в цілком відвертих поетичних рядках Д.Павличко як філігранний митець не переступає межі, що відокремлює пристрасть від хтивості, любовну жагу від розпусти [42, с. 5]. Еротика в таких поезіях філігранна. Наприклад, у поезії "Твої груди, наче свічі" образ бджолиного жала також акумулює семантику світонародження, сонячного світла:

Закричи з жалю до мене

Люто й зло,

Щоб моє життя натхненне

Ще жило,

Щоб виймав я – ти ж горіла! -

Біль солодкий з твого тіла,

Як бджоли жало" [28, 114];

Бджола – символ Великої Богині; першопочатку світу, безсмертя; чистоти душі, творчої діяльності, верховної влади; працьовитості, невтомності; у слов'ян-язичників – символ кохання. У деяких міфологічних системах символізувала душу, Небо. Емблемою Афродіти, грецької богині вроди і кохання, а пізніше Діви Марії, а також Деметри Діани виступала саме бджола. У давніх слов'ян бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі "солод меду і гіркоту жала". Порівняйте відгомін цього у вислові "медовий місяць"/. У казках греків, румунів бджолі "приписується участь навіть у самому світостворенні". Священне значення бджоли грунтується на легенді, що вона жила колись у раю, просила дозволу у Бога брати з квіток поживу. В українських колядках бджоли - важливий елемент Світового дерева. Тобто вони вважались одними із зачинателів Всесвіту.

Отже, рядки поезії випромінюють потужний гуцульський Ерос. Правомірність такого тлумачення доводиться супровідними символами ("ти – моє святе кострище", "пломінь", "твої груди, наче свічі").

Варто зауважити, що одна з питомих особливостей фолькорного символу – його амбівалентний характер. Щось подібне спостерігається й у поезії Д.Павличка. Якщо в попередній поезії образ бджоли несе негативну семантику, то у верлібрі "Я прилітав до тебе, як бджола" актуалізований позитивний контекст цього образу:

Я прилітав до тебе

як бджола

до черешні розквітлої …

що я не зможу ніколи

в кожну квітку твою заглянути

бо коротка весна

я ти безконечна як всесвіт [30, с.251]

На думку О.Слоньовської, у більшості високоеротичних поезій Д.Павличка на повну силу працює не стільки текст, як підтекст. Натяк, художня деталь, останній мазок словесної світлотіні – і читач, вже опираючись на власні любовні враження, індивідуально домалює собі значно більше, ніж взагалі могло бути сказано, якби автор сказав усе й при цьому не залишив простору для читацької співтворчості ("Мріє, наче сніг здалека"):

Дико блиснули коліна,

Як зіниці хижака… [28, с. 35]

Семантика полюючої тварини генетично походить від символізму шлюбних обрядів, у яких жінка сприймалася як дичина, яку має вполювати чоловік. Зооморфні варіації цього символу – куниця, голубка, лошиця.

У поезії "Акації. Бджолині дзвони" поет робить спробу інтегрувати етнонаціональну символіку у світовий контекст. Так, акації, які у світовій міфоритуальній традиції символізують безсмертя, чистоту і невинність, зіставляються колихливим ланом пшениці, яка може позначати вічний колобіг життя (адже процес видобуття пшеничного зерна проходить декілька стадій).

"Маків полотно" символізує пристрасть, нескінченність Всесвіту, безперервність життя. Мак – символ безмежності зоряного світу; Сонця, зорі; сну і смерті; плодючості, заспокоєння; швидкоплинного життя; красивої дівчини; безневинно пролитої крові.

Наступний рядок поезії за градаційним принципом містить образ гнізда в колоссі, а третій рядок дає можливість відчути завершальний акорд симфонії життя: полова (тобто, присутній додатковий означник вилученого зерна – перетворення енергії кохання на плід):

Цілунки стишені й неситі,

Полови сонячна луска;

Як пальми слід на антрациті,

на спині слід від колоска [28, c.69]

Пальма символізує перемогу і тріумф, як і колосок на спині коханої жінки, якою оволодів чоловік.

У поезії "Черемха" наявний трансформований мотив "зломленої краси", що перегукується з обрядом ламання калини. Ліричний герой болісно згадує, як "ламав черемху", здобуваючи вищу міру тілесної насолоди. У цій поезії наявні контрарні образи лебедя і цапа, що символізують дві іпостасі чоловічої натури – благородство і брутальність.

...Коли жіноча плоть

Знадлива, та, що сонцеві ніколи

Не відкривається, мені сяйне,

Як та черемха в підкарпатській прірві [28, с. 172]

О.Слоньовська, прочитавши вірш Д.Павличка "Ти пахнеш, наче конюшина біла", згадала, що біла конюшина (в бабусиному селі її називали "горішком") пахла дуже подібно до тих французьких епатажних духів, які авторці не вдалося купити, і водночас так, як раптово починає пахнути тіло розімлілої, майже п'яної від пестощів свого коханого жінки, коли вона готова до плотських любощів:

Тебе не бачив я, я тільки запах

вдихнув з твого гарячого плеча,

і в пахощів твоїх ласкавих залпах

Спізнав — ти жінка вже, а не дівча [28, с. 56].

На думку О.Слоньовської, присутність зооморфізмів у віршах любовної тематики, на думку психоаналітиків, – ще одне яскраве підтвердження, що закоханий чоловік підсвідомо асоціює себе з первісним мисливцем, а кохану жінку – із бажаною здобиччю.

Г.Маковей теж помітила цю особливість лірики Д.Павлчика: "Яскравий представник цивілізації сили й духу, Д.Павличко у своїй інтимній ліриці відобразив типові риси маскулінної психології і явив прекрасний зразок чоловічої перцепції світу любові" [23, с. 6].

Аналізуючи ситуацію контрарності чоловіка і жінки в культурах, Г.Гачев писав: “...Патріархат заступив місце матріархату ... виник Бог – Абсолют чоловічого роду ... Бог почав тіснити ворога ... відсилати у низ Буття, де локус Жіночого і Природи” [4, с. 135]. Отже, жіноче в “статевому символізмі” [4, с. 127] культури ототожнюється з хаотичним, матерією, яку потрібно здолати.

Особливістю інтимної лірики Д.Павличка є подекуди жорстка маскулінна інтонація. Такі тенденція, що виявляється в просторових рефлексіях ліричного героя, реалізує брутальну чоловічу силу, непереборне бажання, спрагу влади.

Аналогічно й О.Слоньовська помітила, що в поезії Д.Павличка "За вивіркою золотою" йдеться про одне й те ж, тільки в першому випадку — прямо, відверто, в другому — на рівні підтексту. Супротив у коханні, як і під час полювання, мусить бути, без нього кохання прісне ("Я діяв напролом").:

Програв би я той бій,

Хоч був я стрільчик бравий,

Якби не опір твій,

Благальний і ласкавий [28, с. 123].

У поезії "Як ти лежала горілиць" цей мотив вбирає стільки всеохоплюючої сили, що й природа сповна залучається до тілесно-любовної колізії:

Як ти лежала горілиць

На полонинськім крутогорі,

Внизу ліси стояли ниць,

Вгорі ницьма стояли зорі.

На білу грудь дививсь Господь

І думав, як це пощастило

Зліпити з глини людську плоть,

3 ребра – божественне світило! [28, с. 45]

І.Родіонова вважає, що в класичнихтрадиціях еротичної лірики виконано вірш «Ти дуже гарна, але я з тобою...» [38]. Поет створює уявну картину вишуканої спокуси, використовуючи багатий арсенал світових образів: «чорт» як елемент спокуси, «кінь» як символ неприборканих пристрастей та інстинктів, «амазонка» як втілення сили й владності, звабливої і водночас небезпечної. Ліричного героя надзвичайно приваблює сексуальний об’єкт його пожадань, але й лякає, тому він каже:

Боюсь, що я іржатиму від щастя,

Як по мені ковзне жіноча плоть,

Боюсь, що скинути сідла не вдасться,

Не вдасться зсунути з очей оброть [28, с. 145 ].

Г.Маковей наголошує на тому, що типові характеристики цивілізації сили й духу – активність, рішучість, бажання владарювання, інстинкт завойовника, агресивність – знайшли своє втілення й у світі інтимних переживань ліричного героя [23, с. 10]. У своєму ставленні до об’єкта кохання він – людина активна. Його поетична мова сповнена образів, що позначають дотики, рухи та дії. Подекуди, малюючи картини любові, автор використовує мілітаристську лексику й войовничо забарвлені художні образи, де синонімами кохання виступають війна, стосунки володаря й здобичі, сильного й слабкого. Усвідомлення автором чоловічого начала як активного, а жіночого – як пасивного втілилось у використанні відповідної символіки.

Маскулінну сутність в інтимній ліриці Д.Павличка уособлюють символи, основною функцією яких є рух (сонце, плуг, меч, кінь), а більш бездіяльні, пасивні символи виступають знаками фемінної природи (вода, земля, нива).

Відомий вірш "Біжить під зливою лошиця" теж підпорядковується такій світоглядній схемі. Це один із творів Д.Павличка, який засвідчує тяжіння до патріархального світогляду. Символ води як правило пов'язується із жіночим символьним рядом. Семантика вологості насичує цей вірш – і читач тоне в морі чуттєвої насолоди. Образ лошиці під зливою відкриває безмежні обрії жіночої чуттєвості. Ліричний герой супроти традиційним стереотипам підкорення-владарювання хоче підкорити її ніжністю, а не жорстокістю:

Як може покоритись потім

Душа бентежна і нага

Колючим шпорам, і чоботям,

І блискавиці батога?! [30, с. 237]

Варто зауважити, що символ коня або лошиці є дуже поширеним у поезії Д.Павличка, адже несе потужні еротичні інтенції. Автор втілює у цих образах то жіноче, то чоловіче начало. Причому часто інваріантом цього образу виявляється окрема його деталь:

Ти будеш їхати світами,

Усівшись на моїм хребті,

І кидати за джигунами

Свої очища золоті [30, с. 102].

Семантика переслідування, полювання супроводжує й інший образ у поезії "За вивіркою золотою" – "білки проклятущої", яку ліричний герой лишень погладити хотів. Варто згадати про колір цієї тварини – і відразу стає зрозумілою така поетична асоціація: невловима миттєвість почуття, інстинкти.

У збірці "Золоте ябко" зустрічаємо оригінальне трактування символу соняшника, який узгоджується із символьним рядом вогню. У вірші "Десь далеко в полі біля стежки" оригінально трансформуючи принцип паралелізму, Д.Павличко створив образ кароокого соняшника, який зіставляється із землею, розпеченою, як мідь. Хміль кохання асоціюється з коричневим – медовим – кольором очей, землі. Цвіт любові "непощадимої" за своєю семантикою теж органічно вбудовується в цей ряд поетичних асоціацій.

Отже, образна система інтимної лірики Д.Павличка характеризується органічним засвоєнням народнопоетичної традиції. Поет актуалізує численні грані фольклорних символів, інтегруючи їх у контекст життя людини ХХ століття. Образи, які генетично тяжіють до фольклорної естетики, колоритні, надзвичайно місткі й універсальні.

Поиск по сайту: