Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття

Розглядаючи духовні виміри людського буття, ми переконалися в тому, що сама їх можливість зумов­лена фундаментальною відкритістю буття людини й водно­час - притаманною йому тенденцією до цілісності. Від­критість його здійснюється шляхом постійного трансцендування людини до того, що безпосередньо виходить за межі її буття; цілісність - шляхом віднайдення у процесі трансцендування. На шляху до трансцендентного людина зустрічається з чимось спорідненим з її власним буттям. Це - буття іншої людини. Й коли це дійсно "зустріч", а не зовнішнє зіткнення, тоді відбувається взаємний обмін смислами, взаємне збага­чення й взаємне піднесення. Отже, дійсне людське буття здійснюється як співбуття.
Характерно, що ідея співбуття як дійсно достотного стану людського буття викристалізувалася якраз у межах екзистенційної філософської традиції. Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності людського існу­вання як особливого типу реальності, на своєрідності й не­повторності кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємо­дію, в комунікацію з іншими людьми.
Саме таким шляхом йшов у своєму філософському роз­витку Карл Ясперс. Ось висновок, якого він дійшов: "Існує низка великих спокус: віддалитися від людей у вірі в Бога, виправдати свою самотність позірним знанням абсолютної істини, шляхом гаданого володіння самим буттям досягнути задоволеності, яка насправді є відсутністю любові. До цього приєднується твердження, що кожна людина - замкнута монада, що ніхто не може вийти з себе, що комунікація - ілюзорна ідея.
Цьому протистоїть філософська віра, яку можна назвати також вірою в комунікацію. Бо тут мають чинність дві тези: істина є те, що нас сполучає, і - в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об'єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об'єднання людей попутники по долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості й у самоволі, в замкненій самотності"42.
Яскравим утіленням того ідейного результату, до якого прийшла екзистенційна традиція, є вчення італійського фі­лософа Нікола Аббаньяно (1901 - 1990). Центральним поняттям у нього виступає вже не екзистенція, а коекзистенція (дослівно - співіснування), яка витлумачується як сукупність відносин між людьми, що править за основу людських цінностей. Саме завдяки пов'язаності з коекзистенцією, яка виступає й як солідарне співтовариство людей, здійснюється набуття людиною свого "Я", а отже, й конституювання достотної особистості.
Дещо осторонь екзистенційної традиції, але не без її впливу йшло осмислення людського буття як співбуття в контексті поняття "зустріч". Інколи відповідний комплекс
І ідей називають "філософією зустрічі", й тоді його пов'язують з іменами Мартіна Бубера (1878 - 1965), Фердінанда Ебнера, Семена Франка. "Філософія зустрічі" зосереджується на єдиній, але винятково змістовній комунікації - на відно­шенні Я і Ти. "Я стаю собою лише через моє ставлення до
Ти, - пише Бубер. - Стаючи Я, я кажу "Ти". Будь-яке достотне життя є зустріч"; "Якщо я звернений до людини, вона вже не є річ... Вона заповнює собою небосхил" . Усе, що знаходиться поза відношенням Я і Ти, стає Воно й, отже, виключається з достотного буття. Й логічно, що справжня "зустріч" має шанс відбутися не стільки у відношенні зі . світом, скільки з вічним Ти, тобто Богом.
Екзистенційна комунікація Ясперса й комунікація-зустріч Бубера ще надто зорієнтовані на людське буття як самобуття.
Як безумовний свій зміст вони передбачають смислову спорідненість, взаємність, навіть інтимність. Не випадково формами їх здійснення є довіра, любов, дружба, кохання, самовідданість, молитва. Це грунт для співбуття у самобутгі, але не для сумісного буття з усіма іншими людьми. Адже людське співбуття в усьому його обсязі включає не тільки відносини довіри й порозуміння, а й зовнішні контакти, сторонність, байдужість, відношення покори й панування тощо. Воно - так само багатовимірне, як і буття взагалі, до того ж має свої суто йому притаманні виміри та особливості.
Реальне сумісне буття людей є таким, що між ними далеко не завжди відбувається безпосередній обмін смислами. Багато частіше й сталіше вони пов'язані між собою через обмін діяльністю, причому здебільшого опредмеченою в її продук­тах. А марксистська традиція виходить з того, що це взагалі головний спосіб людського співбуття. Буття людей розглядається в ній як породження сукупної людської діяльності, а . кожний предмет - як кристалізація суспільної праці. Завдяки . цьому світ речей є своєрідним утіленням сутнісних сил лю­дини. Освоюючи його, люди "розпредмечують" діяльність, яка породила ці речі, й у такий спосіб прилучаються до буття своїх далеких за відстанню сучасників або навіть своїх попередників. Людина виявляється суцільно оточеною речами й знаками - продуктами діяльності інших людей, її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому - суцільним співбуттям з іншими людьми - близькими й далекими, живими й померлими, жаданими й чужими, су­часниками й нащадками. Й безперечним творцем, власником і розпорядником усіх цих існуючих форм і способів опосеред­кування, абсолютним посередником між усіма людьми ви­ступає суспільство. Отже, й буття людини в остаточному підсумку є, згідно з марксистською традицією, суспільним буттям.
Знаменно, що ця логіка, як і в екзистенційній традиції, за свій вихідний пункт має індивідуальне буття. Ось коротко логіка міркувань Маркса і Енгельса. "Передумови, з яких ми починаємо, - пишуть вони, - не довільні, вони - не догми; це - дійсні передумови, під яких можна абстрагуватися Тільки в уяві. Це - дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови їх життя, як ті, що вони знаходять вже готовими, так і ті, що створені їх діяльністю". "Перший історичний акт цих індивідів, завдяки якому вони відрізняються від тварин, поля­гає не в тому, що вони мислять, а в тому, що вони починають виробляти необхідні їм життєві засоби... Те, що вони собою являють, співпадає, отже, з їх виробництвом - спів­падає як з тим, що вони виробляють, так і з тим, як вони виробляють", Саме виробництво передбачає спілкування (Verkehr) індивідів між собою. Форма цього спілкування, в свою чергу, обумовлюється виробництвом"44. Як бачимо, смислове розгортання людського буття теж мислиться тут як перехід від індивідуального буття до співбуття. Але останнє витлумачується як фундоване сукупною людською діяль­ністю - суспільним виробництвом. І тоді суспільне є в людському бутті визначальним, а співбуття людей підлягає дії законів суспільства.
Таким чином, у марксистській традиції суспільство роз­глядається як остаточний гарант достотного співбуття лю­дей - як абсолютний їх посередник, як суб'єкт сукупної діяльності, виробництва й відтворення. Це також і система відносин і зв'язків, в якій здійснюється життєдіяльність інди­відів. Разом з тим майбутнє комуністичне суспільство мис­литься згідно з принципом пріоритетності індивідуально-особистісного начала: вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх ("Маніфест комуністичної партії"). У першому випадку людське співбуття мислиться як суцільно опосередковане й підвладне опосередкуванню, а в другому - як таке, що грунтується виключно на безпосередності здій­снення людської достотності. Історична невдача реального соціалізму пов'язана саме з тим, що на практиці не вдалося знайти дійсних способів поєднання безпосередності та опосередкованості в людському бутті. Чи не пов'язане це з вихідною позицією у розумінні самого суспільства? Тож роз­глянемо це поняття в більш широкому історичному контексті.
В античності терміном, відповідним до українського "су­спільство", позначали спочатку родинний союз, а потім това­риство співспадкоємців або деяку спільноту, яка виникає на грунті торговельної угоди. Суспільство мислиться як об'єднання людей на фунті безпосередніх зв'язків між ними - родинних, родинно-майнових або викликаних добровільним .узгодженням інтересів. Щодо цього поняття "суспільство" за своїм змістом багато в чому збігалося з поняттям "народ" (грецьке "демос", латинське "популус"). За свідченням ви­датного англійського історика Робіна Джорджа Коллінгвуда (1889 - 1943), під народом в античності розуміли вільну, самодисципліновану частину населення, що вільно установ­лює своє життя згідно з наперед обговореними й добровільно "прийнятими законами. Передусім це вільнонароджені, чоловіки, визнавані дієздатними й зобов'язані служити загальним інтересам згідно з законом. Знаменно, що фактичний пра­витель Афін Перікл після смерті свого єдиного законного сина змушений був просити народні збори про надання прав громадянина, а отже й спадкоємця, його синові від чужинки. И народні збори винесли з цього приводу спеціальну ухвалу з огляду на виняткові заслуги Перікла перед афінським народом.
У класичний період розвитку античної цивілізації, коли суспільне життя людей упорядковувалося, як правило, у формах невеликих за територією міст-держав, переважали безпо­середні форми організації людей. Суспільство, як його тоді розуміли, було гарантом держави. Латинське слово "соціо", від якого походить латинський термін "соцієтас" - су­спільство, дослівно означає "поєднувати", "об'єднувати", "організовувати спільну працю". З виникненням великих державних утворень (царство Олександра Македонського, потім селевкидів, нарешті - Римська імперія) держава стає провідним началом суспільного життя й підпорядковує собі суспільство аж до його майже повного зведення до форм організації суто приватного життя. Щоправда, з виникненням християнських общин, а потім і розгалуженої церковної орга­нізації суспільство знаходить новий грунт для свого від­родження й зміцнення. Й надалі вся історія середньовіччя пройнята боротьбою світської та церковної влади. Це була нова, відповідна до нових соціально-історичних і культурних умов форма взаємодії суспільства (в його античному розумінні) та державного начала.
Коли мислителі Нового часу (Гоббс, Локк, Руссо) намагалися побудувати на суто раціональних засадах теорію дер­жави, здатну обгрунтувати права на владу нового класу бур­жуазії, вони звернулися до ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування їхнього громадського життя. Суспільна угода - це стало ідейним стрижнем ідео­логії Просвітництва. Тим самим було заявлене право людей як самочинних суб'єктів самим улаштовувати своє громадське життя. Було відроджене й саме поняття громадянина як відповідального члена соціального цілого, який переймається, спільними турботами та інтересами. ч
Отже, нова історична доба, змістом якої стало ствердження й розгортання капіталістичних відносин, від самого почат­ку була пов'язана з ідеєю поділу влади на засадах рівноправ'я й вільного волевияву суверенних індивідів. Згодом ця ідея "розколеться" на ідею рівності та ідею індивідуальної сво­боди, які стануть вихідними принципами ідеології й практики таких істотних для XIX - XX сторіч громадських рухів, як соціалізм і лібералізм. Та й ідея договірної природи держави після Французької революції 1789 - 1794 років трансфор­мується в ідею наявності в суспільстві двох форм і способів вияву й реалізації громадських інтересів - власне держави та громадянського суспільства. Й подальший розвиток євро­пейської демократії (до неї також зараховують США й Кана­ду) показав, що ці два начала громадського життя реально взаємодіють між собою, й їх співвідношення визначає форму й спосіб внутрішнього влаштування суспільства загалом.
Громадянське суспільство й держава в їх взаємодії складають смислову структуру суспільства як соціального цілого, як реального вияву й ствердження співбуття людей. Поняття громадянського суспільства за своїм змістом близьке до поняття суспільства, як його розуміли в античності. Це певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносять у них свою ініціативу й свою відпо­відальність. Це добровільні об'єднання за професійними, віковими та іншими інтересами, різні клуби, спілки, това­риства, інші самочинні організації та об'єднання. Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідам простір для самореалізації поза державними структурами. Понад те, воно сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують і коригують діяльність державного організму. В смисловому плані громадянське суспільство ви­ступає як достотне співбуття, а отже, дійовий механізм уко­рінення людини в бутті взагалі.
Громадянське суспільство й держава взаємно передба­чають і взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство діє в межах суспільного цілого як спонтанно-творче начало, а держава - як начало зорганізввуюче, ста­білізуюче. Саме так витлумачував їх Семен Франк у своїй праці "Духовні підвалини суспільства". Особливу увагу він звертав на те, як здійснюється поєднання головних смислових структур соціального цілого. Механізмом їх дійсного поєд­нання він вважав право. Згідно з його твердженням, у здоро­вому суспільстві громадянське суспільство через право прой­няте державою, й це саме право (як суцільний законний лад) репрезентує в державному організмі спонтанність державної волі як фундамент державної єдності. "Будь-яке право, - підсумовує Франк, - є начало "публічно-приватне"45. Звідси випливає і його розуміння демократії: "Демократія є не влада всіх, а служіння всіх"46.
Звичайно ж, Франк у своїх міркуваннях виходив з деякої ідеальної моделі суспільства, не перешкоджуваного у своєму функціюванні ніякими внутрішніми й зовнішніми чинни­ками. Реально ж в історії ми зустрічаємося з розмаїттям варіантів здійснення соціального цілого - від спроб зорга­нізувати суспільне життя цілком на засадах безпосередності людських відносин (різні варіанти комунального життя) до повного поглинення громадянського суспільства в самовладді держави. Останнє позначають поняттям "тоталітаризм". Воно ввійшло у вжиток у 20-ті роки, коли критики італійського фашизму Амендолла і Габетті почали позначати ним режим Муссоліні. А після ґрунтовної праці німецького соціолога Ханни Арендт "Походження тоталітаризму" (1951 р.) ним почали позначати певний тип організації суспільного життя взагалі.
Тоталітарне суспільство характеризується передусім тен­денцією до тотальності - безумовної цілісності. Йому при­таманне прагнення повсюдно ствердити примат суто со­ціального начала над індивідуальним. Здійснюється це за допомоги монополізації влади, недопущення її поділу й пере­розподілу. Підтримка влади з боку більшості населення забез­печується через її ідеологію. Пропонована членам суспільства ідеологія - певна система цінностей і норм разом із спосо­бами їх обгрунтування й поширення, з одного боку, спи­рається на авторитет і силу влади, а з іншого - передбачає звертання до неї як до об'єкта віри, тобто функціює багато в чому як псевдорелігія.
Для нас зараз найважливішим є те, що умовою розбудови суспільного життя згідно з тоталітарним принципом є руйну­вання структур громадянського суспільства, ствердження в усіх ланках суспільного життя сваволі держави. Адже держав­не всевладдя може здійснитися лише тоді, коли кожна окрема людина постане перед державою як атомізована частка за­гального цілого, коли між нею та державою не буде ніяких опосередковуючих ланок, ніяких осередків людськості, де можна було б віднайти сили й сенс для протидії знеособ­люючому тиску з боку держави. Саме тому тоталітарні режими переслідують будь-які спроби вияву соціальних і духовних інтересів поза державним контролем. Звідси боротьба з націо­налізмом, надто самостійною релігійністю, будь-якими фор­мами інакодумства взагалі. Складається парадоксальна си­туація. Задля того, щоб безпосередньо прилучити людину до суспільного цілого, ствердити безперечний пріоритет суспільних інтересів над особистими, тоталітарна організація су­спільного життя розбудовується на викоріненні всіх форм безпосередньої організації людей, нав'язує їм державу як єдиного й абсолютного посередника в усіх їхніх справах, думках пориваннях тощо.
Сама логіка формування тоталітарного суспільства й особ­ливо механізми його функціювання переконливо показані в ґрунтовній праці австро-англійського економіста й соціаль­ного мислителя Фрідріха фон Хайєка "Шлях до рабства" (1941 p.). Він першим звернув увагу на те, яку важливу роль відіграють у відтворенні тоталітарних порядків відповідні ме­ханізми комунікації. "Таким чином, - пише Хайєк, - факти й теорії стануть такою самою невід'ємною частиною ідеології, як і питання моралі. Й усі канали розповсюдження знань - школа й преса, радіо й кінематограф - будуть використову­ватися виключно для пропаганди таких поглядів, які незалеж­но від їхньої істинності будуть служити зміцненню віри в правоту влади. При цьому будь-яка інформація, здатна по­сіяти сумніви або породити коливання, виявиться під забо­роною. Єдиним критерієм припустимості тих чи тих по­відомлень стане оцінка їхнього можливого впливу на лояль­ність громадян. Коротше кажучи, ситуація за тоталітарного режиму буде завжди такою, якою вона буває в інших країнах лише під час війни. Від людей приховуватимуть усе, що може викликати сумніви в мудрості уряду або зародити до нього недовіру... В результаті не залишиться буквально жодної галузі, де не буде здійснюватися систематичний контроль інформації, спрямований на повну уніфікацію поглядів"47.
Історія повністю підтвердила слушність спостережень та оцінок Хайєка. Саме впровадження нового типу комунікацій у суспільстві, який дістав назву "гласність", і стало вирі­шальним чинником у процесі саморуйнування тоталітарних структур у межах реального соціалізму. Водночас дістала своє підтвердження й та велика роль, яку відіграють соціальні комунікації в здійсненні співбуття людей взагалі.
Проблема комунікації стала від кінця 70-х років своєрід­ною точкою перетину кількох ліній розвитку філософської думки, що йшли від різних джерел - від екзистенційної традиції, психоаналізу, неопротёстантизму, структуралізму, лінгвістичної філософії, нарешті, від неомарксизму, репре­зентованого передусім філософами Франкфуртської школи. (Незабаром з'ясувалося, що поняття комунікації є надзви­чайно змістовним і продуктивним. Воно додає нових можливостей щодо філософського осягнення людини й особливо її співбуття з іншими людьми. Поняття комунікації вказує на безпосередність та опосередкованість як однаково необхідні моменти здійснення людського буття в його достотності. Але тоді в структурі комунікації має бути щось таке, що здатне за будь-яких обставин виконувати функцію опосередкування між людьми, не позбавляючи разом з тим їх можливості безпосереднього вияву себе у стосунках з іншими людьми. Й це "щось" у комунікації справді є. Це - мова.
Мова являє собою специфічну знаково-смислову реальність, що виступає й як універсальний механізм здійснення людського 6yття Це й особливий світ - "домівка буття" (Хайдеггер). 'Визнання й дослідження цього стало чи не найбільшим "здобутком філософії й гуманістики загалом у другій половині XX сторіччя. Отже, коли в сучасній філософії відбувся методологічний поворот від "філософії свідомості" до "філософії комунікації", мовна проблематика, істотно збагачена соціальними ідеями й мотивами глобальної стурбо­ваності, вийшла на передній план. Не випадково останніми роками одночасно у багатьох країнах вибухово виник інтерес до ідейної спадщини Вільгельма фон Гумбольдта (1767 - 1835) й уже згадуваного Михайла Бахтіна. Інтерес до них викликаний тим, що, досліджуючи мовні й літературні про­цеси, вони розглядали їх у загальному культурному й навіть буттєвому контексті.
Сучасна комунікативна філософія займається насамперед дослідженням умов здійснення достотного співбуття людей. Французькі філософи (Мішель Фуко, Роллан Барт, Жак Дерріда та інші) зосередилися передусім на викритті чинників, які перешкоджають здійсненню вільної комунікації між людьми. В Німеччині головна увага звертається на розробку моде­лей соціального життя, стверджуваного на засадах змістовно наповненої комунікації, здійснюваної у просторі свободи й відповідальності (Юрген Хабермас, Карл-Отто Апель, Вітторіо Хьосле та інші). Тут розробляються й упроваджуються до широкого вжитку поняття ідеальної комунікації, комунікативного співтовариства, відповідальної дії тощо. А ідея Хабермаса про те, що оптимальна для людини форма комунікації - це комунікація без панування й примусу, навіть набула характеру орієнтиру в соціально-практичному житті. Прибічники партії "зелених" і деякі учасники соціал-демократичного руху зробили це своїм гаслом: "Комунікація без панування!". Мабуть, це гасло охоче прийняли б і Ясперс, і Сартр, і Бубер, і Маркс, і Швейцер, і багато ще хто. Й прийняли б вони його, можливо, саме тому, що ідея вільної й відповідальної комунікації дає задовільне розв'язання й такої одвічної проблеми людського буття, якою є проблема співвідношення індивідуального та соціального Це останнє стане зрозумілішим, якщо ближче ознайомитися з її змістом.

Поиск по сайту: