1. Маслоу А. Мотивация и личность. СПб: Питер, 2006 г., стр. 45-79
2. Леонтьев А. Лекции по общей психологии. М.: Смысл, 2006, с.409-485
3.Хэкхаузен А. Мотивация и деятельность. СПб: Питер, 2008, стр 40
4.Психология. Учебник под редакцией Б. Сосновского. М.:Юрайт, 2005 г. стр.76-86
5.М агура М., Курбатова М. Процессуальные теории трудовой мотивации // Управление персоналом. - 2007. - N 13-14.
6. Амяга Н. В. Самораскрытие и самопредъявление личности в общении// Общение. Групповые процессы. М., 2006, с.37-74.
7.Шкуратова И. П. Мотивационная модель общения и попытка ее экспериментального изучения // Психологический вестник. Вып.1.ч.1. Ростов-на-Дону, 1996, с.187-205.
8. Маслоу А. Мотивация и личность. СПб: Питер, 2006г., глава 3, стр. 80-95
9. Леонтьев А. Психология общения. М.:Смысл, 2005 г. глава 2, стр.234-249
10. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. СПб: Питер, 2008, стр.241-296
11. Маслоу А. Мотивация и личность. СПб: Питер, 2006 г, часть 3, глава 11-13
12. Манеггетти А. Система и личность. М.: Онтопсихология,2008 г. глава 5-16
13. Хэкхаузен Х. Мотивация и деятельность. СПб: Питер, 2008, стр. 54-107
14. Маслоу А. Мотивация и личность. СПб,:Питер, 2006 г., глава 4-5, стр. 96-115
15. Хэкхаузен Х. Мотивация и деятельность. СПб: Питер, 2008, стр. 150-220
16. Рубинштейн С. Основы общей психологии. М.:Педагогика,2006. Стр.6-89
17. Хэкхаузен Х. Мотивация и деятельность. СПб: Питер, 2008, стр. 222-300
18. Солодянкина О. Мотивация и стимулирование труда работников на промышленных предприятиях. Менеджмент в России и за рубежем.-2008г.-№2
19. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. СПб: Питер, 2008 г., глава 6, стр. 304-344
20. Маслоу А. Мотивация и личность. СПб: Питер, 2006г., глава 13, стр.221-228
21.Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. СПб. : Питер, 2008 г.,глава 8, стр.367-430, глава 10.,стр 485-574
22.Маслоу А. Мотивация и личность. СПб: Питер, 2006г., глава 13, стр.213-219
23. Вилюнас В. Психологические механизмы мотивации человека. М.: МГУ, 2006, стр. 11-283
24. М агура М., Курбатова М. Процессуальные теории трудовой мотивации // Управление персоналом. - 2007. - N 13-14.
25. Амяга Н. В. Самораскрытие и самопредъявление личности в общении// Общение. Групповые процессы. М., 2006, с.37-74.
26. Шкуратова И. П. Мотивационная модель общения и попытка ее экспериментального изучения // Психологический вестник. Вып.1.ч.1. Ростов-на-Дону, 2006, с.187-205.
27. Хэкхаузен. Х. Мотивация и деятельность. СПб. : Питер, 2008 г, глава 13, 14, стр. 615-711
28. Хэкхаузен. Х. Мотивация и деятельность. СПб. : Питер, 2008 г, глава 15, стр.717-738
29. Ж. Нюттен. Мотивация, действие и перспектива будущего. М.:Смысл,2010 г. Стр 351-419
ПЕРЕЛІК ПОНЯТЬ ДЛЯ РОБОТИ З ДЕФІНІЦІЯМИ:
Основний категоріальний апарат курсу складають загально психологічні та спеціальні поняття, а саме:
Використання психологічних термінів та спеціальних понять дозволяє сформувати науковий світогляд та методологічну базу, виконує особливу функцію в системі підготовки майбутніх спеціалістів-психологів.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Основна література:
1. Занюк С. С. Психологія мотивації. – К.: Либідь, 2002
2.
3. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер, 2000
9. Кальницька К. Ревесивна теорія М. Аптера // Практична психологія та соціальна робота. – № 3. – 1998. – С. 36 – 38
10. Климчук В. А. Тренинг внутренней мотивации. – СПБ.: Речь, 2005. – С. 24 – 35.
11. Макклелланд Д. Мотивация человека. – СПб.: Питер, 2007. – C. 348 – 532.
12. Ильин Е. П. Психология индивидуальньїх различий. - СПб.: Питер, 2004. -701 с. (Серия «Мастера психологии»).
13. Ландсберг М. Коучинг. Повышайте собственную эффективность, мотивируя и развивая тех, с кем вы работаете / пер. с англ. – М.: Изд-во Эксмо, 2004 (гл. 5,6,11,12)
14. Лихи Томас. История современной психологии. - СПб.: Питер, 2003. - 448 с.
15. Оллпорт Г. Становление личности. – М.: Смысл, 2002. – С.303 – 329.
16. Психология человека от рождения до смерти. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – С. 424 – 439, 503 – 517.
17. РеанА. А. Психология изучения личности: Учебное пособие. - СПб, 1999. -208 с.
18. Социальная психология личности в вопросах и ответах: учебное пособие / Под ред. Лабунской В. А. - М.: Гардарики. - 1999. - 397 с.
19. Фрейджер Р, Фейдимен Д. Личность: теории, зкспериментьі, упражнения. -СПб.: Прайм-Еврознак, 2002. - 864 с.
20. Фрэнкин Р. Мотивация поведения. Биологические, когнитивные и социальные аспекты. - СПб.: Питер, 2003. - 651 с.
21. Хекхаузен X. Мотивация и деятельность: В 2 т. - Т. 1 / Под ред. Б.М. Величковского. - М., 1986. - 408 с.
22. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. В 2 т. - Т.2. - М.: Педагогика, 1986.
23. Хисамбеев Ш.Р. Оценка мотивации учащихся как средство экспертизы программ дополнительного образования // Развитие и саморазвитие ученика и учителя. Материалы Всероссийской конференции, Орск, 6-7 апреля 2001 г. Часть 3. - Оренбург: Изд-во ИПКРО, 2001. - С. 34-41.
24. Цуканов Н.Н. Цели и мотивы деятельности менеджера как факторы, влияющие на его эмоциональное выгорание: Автореф. дис. … канд. психол. наук. - Казань, 2002. - 20 с.
25. Чирков В.И. Межличностные отношения, внутренняя мотивация и саморегуляция // Вопросы психологии. - 1997. - №3. - С.102.
26. Чирков В.И. Самодетерминация и внутренняя мотивация поведения человека // Вопросы психологии. - 1996. - №3. - С.116-130.
27. Чурюмов Б.С. Как меняется доминанта мотивации в зависимости от обстоятельств // Управление персоналом. - 2004. - №1-2. - С.86-90.
28. Чхартишвили Ш.Н. Проблемы мотива волевого поведения. Автореф. докт. дис. - Кутаиси, 1955. - 52 с.
29. Шадура А. Консультирование как мотивирующая деятельность // Школьный психолог. - 2001. - №14.
30. Эммонс Р. Психология высших устремлений. Мотивация и духовность личности. - М.: Смысл, 2004. - 416 с.
31. Якобсон П.М. Психологические проблемы мотивации поведения человека. - М., 1969.
33. Ярошевский М.Г. О внешней и внутренней мотивации научного творчества // Проблемы научного творчества в современной психологии. - М., 1971.
ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ
Інтернет - ресурси
1. http://psylib.kiev.ua;
2. www.ppsy.ru.
3. www.test.holm.ry.
Адреси бібліотек
1. Київський міжнародний університет. – м. Київ, вул. Львівська, 49.
2. Національна бібліотека імені В.І. Вернадського. – м. Київ, вул. Вернадського, 79, пр. Голосіївський, 3, Володимирська, 62.
Додаток до лекції:
МОТИВ ЯК ЦІЛЬ (Предмет задоволення потреби) У словнику С. І. Ожегова говориться, що мета - це те, до чого прагнуть, і те, що треба здійснити. Таким чином, метою може бути як предмет, об'єкт, так і дія. С. Л. Рубінштейн предмет задоволення потреби теж розглядає як мету, коли говорить про те, що предмети стають об'єктами бажань і можливо цілями дій суб'єкта, коли він включає їх в практичне усвідомлення свого ставлення до потреби. А. Н. Леонтьєв не відкидає можливість перетворення мети в мотив: «Генетично вихідним для людської діяльності є розбіжність мотивів і цілей. Навпаки, їхній збіг є вторинним явищем: або результат придбання метою самостійної спонукальної сили, або результат усвідомлення мотивів, що перетворює їх у мотиви-мету »(1975, с. 201).
Дотримується поглядів А. Н. Леонтьєва на роль предметів у спонуканні де Біологічні потреби спочатку виступають як психічний стан напруженості, при якому людина не знає, чого їй хочеться. Тільки після того як вона зустрічається з об'єктом, здатним задовольнити цю потребу або зняти напругу, такий стан перетворюється на прагнення до даного об'єкта. Багаторазове повторення подібного становища породжує нову потребу з певним предметним змістом. Влада речей над поведінкою людина дуже сильна, вона змушує служити своїм цілям, направляє по-своєму. В. І. Оссовський пише, що переживання індивідом цінностей-об'єктів далеко не завжди супроводжується сприйняттям їх як предметів задоволення потреби. Нужда виникає лише по відношенню до об'єкта, який визнається людиною значущим (цінним). Це означає, що об'єкт може виступати в ролі стимулу лише тоді, коли людина підготовлена для такого його сприйняття, тобто коли є потреба в ньому або йому подібних. У цьому випадку у людини виникає спонукання до оволодіння цим об'єктом. Тому Ш. Н. Чхартішвілі вважає, що мотив - це об'єктивна цінність (продукту діяльності, знання).
МОТИВ як спонукання Ще з минулого століття мотив багатьма психологами трактувався як спонукальна (рушійна) сила, Мотивами стали будь-які стимули, а «побудники» і «спонукання» стали синонімами. При цьому біологи, фізіологи і психологи-біхевіористи за мотив в основному брали зовнішній стимул, навіть І. М. Сєченов писав, що перша причина всякої людської дії лежить поза ним. Тим часом Г. Олпорт справедливо відзначає, що в якості об'єктів, що спонукають діяльність людини, можуть виступати й відсутні або уявні об'єкти. Таким чином, спонукаючою силою (детермінантом) поведінки можуть бути різні чинники, і вони можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми (наприклад, біль). Однак не всі вони можуть бути віднесені до мотивів. Виникає питання: що може служити критерієм розрізнення мотиваційних і немотіваційних детермінант, тобто які причини можна розглядати як мотиваційні спонукання, а які - ні? У західній психології поширеним вирішенням цього питання є розрізнення способу (як) і причини (чому) поведінки: до мотивації відносять тільки причини. При цьому вважається, що мотивація відповідає за стратегічну направленість поведінки на мету, тоді як спосіб поведінки, його тактична реализація визначаються не причиною, а досвідом і научінням. Але, як зазначає Ж. Нюттен, в цьому випадку поняття «мотивація» стає зайвим, так як процеси стимуляції і научіння достатні для пояснення поведінки. Крім того, з точки зору В. К. Вілюнас (1990), окремі механізми мотивації відповідають саме за спосіб поведінки, тобто за те, як робиться. Розмежування мотиваційних і немотиваційних причин, тобто спонукання і стимулу, доцільно здійснювати і за механізмом відповідних реакцій людини: довільного чи мимовільного. «Мотивація - через психіку, - писав С. Л. Рубінштейн,повинна бути детермінована не тільки і не стільки фізіологічна реакція, скільки психічна, яка торкається вищих рівнів психічної регуляції, пов'язана з усвідомленням стимулу і наданням йому тієї чи іншої значущості. Тільки після цього в людини може з'явитися бажання або усвідомлення необхідності реагувати на стимул тим або іншим способом, визначається мета і з'являється прагнення до її досягнення. Внаслідок цього більшість вітчизняних і зарубіжних психологів вважають, що мотив - це внутрішнє усвідомлене спонукання, що відбиває готовність людини до дії або вчинку. Таким чином, стимул викликає дію або вчинок не прямо, а опосередковано, через мотив: побудником мотиву є стимул, а побудником дії або вчинку – внутрішнє усвідомлене спонукання, яке приймається багатьма психологами як мотив. У М. Ш. Магомед-Емінова (1987) мотив - тільки один з видів спонукань, поряд з потребою, диспозиціями (стійкими властивостями особистості), інтересами і т. п. У той же час ряд психологів (зокрема, А. А. Файзуллаев, 1985, 1987, 1989) не зводять мотив до спонукання і навіть більше того - відділяють мотив від спонукання. Таким чином, різні співвідношення між мотивом і спонукою, які декларуються різними авторами, можна представити у вигляді наступних схем: мотив -> спонукання -> дія (X. Хекхаузен), спонукання (мотив) -> дія (В. І. Ковальов), спонукання -> мотив -> дія (А. А. Файзуллаев). Обмеженість цих схем очевидна. Якщо відірвати спонукання від мотиву, то він втрачає спонукальну силу і говорити про нього стає просто безглуздим. У той же час звести мотив тільки до спонукання також немає достатніх підстав. По-перше, спонукальною силою володіє і потреба, про що вже говорилося, причому спонукання можна розглядати як стан внутрішньої (потребносної) напруги - стан, однаковий для різних мотивів. По-друге, спонукання в силу своєї неспецифічності не розкриває спрямовуючу сторону мотиву, не пояснює причину і сенс прояву людиною активності Наприклад, спонукання до занять спортом може бути спочатку обумовлено необхідністю зміцнення здоров'я, потім отриманням задоволення від процесу виконання фізичних вправ, потім - прагненням досягти визначеного спортивного результату і т. д. Як бачимо, спонукання не дає відповідей на питання - чому, для чого, через що? А поняття мотиву потрібно насамперед для того, щоб отримати відповіді на ці питання. Невипадково X. Хекхаузен, говорячи про мотивацію, робить наголос на тому, що вона повинна дати відповідь на питання «навіщо?»; Він відзначає, що по відношенню до мимовільної активності це питання позбавлене сенсу, оскільки їй не можна приписати наміри. По-третє, заважає прийняттю спонукання за мотив і те, що у людини є вчинки, пов'язані з обгрунтованою (вмотивованою) відмовою щось робити. Причина відмови є, а спонукання до дії немає. Тому важко погодитися з твердженням, що мотив - тільки те, що змушує людину діяти. Відповідно до мотиву можна й не діяти. Такі мотиви називають негативними. Визнаючи в більшості випадків за мотив спонукальну силу (функцію), психологи, природно, замислюються про те, звідки ця спонукальна енергія береться. І тут знову виникають розбіжності в поглядах про витоки спонукальності. Одні вважають, що спонукання береться від потреби, інші - від предмета задоволення потреби. Крім того, і сама роль спонукання розглядається по-різному. В одних - це спонукання до дії, в інших - це те, що спонукає до постановки цілей. Нарешті, в ряді випадків спонукання як стан, як енергетичний заряд підміняється причиною спонукання: ідеалами, ціннісними оріентаціямі, потребами, цілями, інтересами. МОТИВ ЯК НАМІР К. Левін (К. Lewin, 1969) розумів намір як такий вольовий акт, який створює ситуації, дозволяють людині покластися на дію зовнішних стимулів так, що виконання навмисної дії стає вже не вольовою дією, а чисто умовно-рефлекторною. На доказ він наводить приклад з поштовою скринькою. Я вирішую опустити лист, для цього запам'ятовую відповідний зв'язок між поштовою скринькою і своєю дією. У цьому і тільки в цьому бачить К. Левін істотний намір, який, як він зазначав, схожий на потребу (він називає його квазіпотребою).
Л. І. Божович наміри розглядав як причини поведінки в тих випадках, коли приймаються рішення. При цьому відзначає, що наміри виникають на базі потреб, які не можуть бути задоволені прямо і вимагають ряду проміжних ланок, які не мають своєї власної збуджуючої сили. У цьому випадку вони виступають як спонуки до дії, направлені на досягнення проміжних цілей. У роботах інших авторів відзначається, що намір формується тоді, коли мета діяльності віддалена і її досягнення відстрочене, і що воно є результатом впливу потреби - з одного боку, та інтелектуальної активності людини (пов'язаної з усвідомленням засобів досягнення мети) - з іншого. Таким чином, в намірі підкреслюється інтелектуальна сторона виникнення спонукання, що приводить до прийняття людиною рішення. Хоча ні в одній роботі намір не ототожнюється прямо з мотивом і не розглядається їх співвідношення, визнання за наміром спонукальної сили вказує на те, що воно дуже тісно пов'язане з мотивацією і мотивом. Невипадково в психопатології одним з порушень мотиваційної сфери вважається ослаблення намірів (Б. В. Зейгарник, 1969), Знаючи наміри людини, можна відповісти на запитання: «чого хоче досягти?», «Що і як хоче зробити?», Тобто значно просунутися в розумінні підстав дії або вчинку. Намір підкреслює устремління людини в майбутнє, його задум, припущення, готовність щось зробити. І навпаки, коли кажуть: він це зробив без усякого наміру (тобто без певної мети, ненавмисно, ненавмисно, випадково), хочуть підкреслити відсутність попереднього осмислення дії і його наслідків («У мене і в думках не було», - часто говоримо ми; Таким чином, в намірі найбільш яскраво проявляється сенс дій і вчинків, їх довільний характер. Але намір не розкриває первісну причину дії чи вчинку, не відповідає на питання «чому?», А в ряді випадків не містить і спонукання (саме через те, що мета, яку обирає людина може бути віддаленою за часом; наприклад, підліток може заявити, що після закінчення школи має намір вступити до інституту; до цього випадку не можна застосувати слова: «у крові горить вогонь бажання», вогню-то немає, а є задумка, припущення, можливо, тверезий розрахунок).
МОТИВ ЯК стійкі властивості (особистісні диспозиції) Точка зору, що мотив - це стійкі характеристики особистості, в основному характерна для робіт західних психологів, але має прихильників і в нашій країні. У західній психології стійкі (диспозиційні) і змінні фактори мотиваціі (М. Мадсен [М. Madsen, 1959]), стійкі і функціональні змінні (X. Мюррей [Н. Murrey, 1938]), особистісні і ситуаційні детермінанти (Дж. Аткінсон [J. Atkinson, 1964) розглядаються як критерії поділу мотиву і мотивації. Автори відзначають, що стійкі характеристики особистості зумовлюють поведінку і діяльність в такій же мірі, як і зовнішні стимули. Особистісні диспозиції (переваги, схильності, установки, цінності, світогляд, ідеали) повинні брати участь у формуванні конкретного мотиву. Ряд вітчизняних психологів (К. К. Платонов, В. С. Мерлін, М. Ш. Магомед-Емінов) теж вважають, що в якості мотивів, поряд із психічними станами, можуть виступати і властивості особистості. Б. В. Зейгарник, спираючись на введений Г. Олпортом для позначення механізму розвитку особистості термін «риса», вважає, що це не риса особистості, а риса-мотив, риса-інтерес. Однак прийняття властивостей особистості за мотив теж не вирішує проблеми, тим більше, що багато особистісних властивостей (диспозицій) скоріше є потребами, наприклад прагнення до діяльності, до насолоди, потреба в нових враженнях, лібідо, потреба у самозбереженні, в знаннях, прагнення до самоиоваги, до творчості, художня потреба. У той же час стійкі властивості особистості (інтереси і схильності, уподобання та ідеали, установки і світогляд) можуть впливати на прийняті людиною рішення; тобто властивості особистості можуть бути включені в підставу дій і вчинків людини. МОТИВ ЯК СТАН Такий підхід (мотив як стан) позначений в «Філософському енциклопедичному словнику» (1983) і в роботі Р. А. Пілоян (1984), в якій він пише, що мотивом називається особливий стан людини, що змушує його діяти або не діяти. Дж. Гілфорд (J. Guilford, 1956) теж не виключає стан як фактор початку і підтримання активності, а Е. Р. Хилгарда (Є. Hilgard, 1957) прямо пише, що мотивом є будь-який стан організму, який має вплив на його готовність до початку або продовження певної поведінки
Звичайно, не можна заперечувати, що спонукання до дії або вчинку може бути обумовлено виникненням того чи іншого стану. Адже переживання потреби (як одного з компонентів потреби особистості) теж є станом, і саме це переживання дає поштовх до прояву людиною психічної і фізичної активності. Однак звести мотив тільки до стану так само неправомірно, як і прийняти за мотив нужду. Автор некритично сприймає положення А. Н. Леонтьєва про те, що по реби, По суті «модель потребнісного стану» є одним з видів мети (цільовим станом). МОТИВ ЯК ФОРМУЛЮВАННЯ Таке розуміння мотиву запропоновано польським психологом і психотерапевтом К. Обухівським (1972). Воно дуже близько до розуміння іншого польського психолога, А. Левицького: «Мотив - це психічний процес, який з середини стимулює нас до постановки мети і прийняттю відповідних засобів дії» (цит. за: К. Обухівський, 1972, с. 20-21) . К. Обухівський замінив слово «процес» словом «формулювання», вважаючи, що мотив - це формулювання мети і засобів. Він навмисно звужує поняття «мотив», не включаючи до нього спонукальні чинники, пов'язані зі станом напруги як наслідком потреби; за мотивом залишається тільки змістовна сторона (мотив як довід, аргумент, котрий може бути приведений і іншою людиною, тому автор пише, що мотив можна вселити). К. Обухівський (1972, с. 17) розглядає мотив як фактор, котрий дає можливість людині сформулювати рішення про початок діяльності. Безсумнівним достоїнством точки зору К. Обухівського на мотив є те, що вона акцентує увагу на усвідомленості мети і засобів її досягнення, і це зближує її з розумінням В. Н. Мясищева (1957), І. В. Імедадзе (1989) і іншими авторами, які вивчали мотив як підставу дії і вчинку. Проте не можна не бачити і обмеженість такого розуміння мотиву тільки як тлумачення, пояснення причини дії, позбавленого енергетичного потенціалу. Мотив, за К. Обухівським, надає лише характер розумної активності людини, що виникла як би поза його волею. Однак психолог сам прийшов до висновку, що без включення до розгляду потреб зрозуміти причини поведінки людини неможливо і що формулювання мети і засобів її досягнення не може повністю пояснити свідомою активністю людини, тобто такою активністю , яка спрямована на досягнення заздалегідь запрограмованого результату. МОТИВ ЯК ЗАДОВОЛЕНІСТЬ Задоволеність в якості мотиву розглядається В. Г. Асеєвим (1976), А. Г. Ковальовим (1969) і П. М. Якобсоном (1969). Найбільш докладно це розуміння мотиву викладено в роботі останнього автора. Правда, він використовує термін «задоволення». Ця, здавалося б, невелика термінологічна неточність суттєво змінює суть обговорюваного питання. Справа в тому, що задоволення є наслідком досягнення мети - задоволення потреби Задоволення - це емоційний стан, що виникає внаслідок реалізації мотиву. Тому задоволення не може бути ні самим мотивом, ні впливати на його формування, тому як наслідок не може бути причиною самого себе. Інша справа - задоволеність, що розуміється більшістю психологів як ставлення до виконуваної діяльності, способу життя (Т. А. Кітвель, 1974; Н. Г. Крупне та І. Г. Столяр, 1972; А. А. Мурутар і П . А. Віхалем, 1972; Н. Ф. Наумова, 1970; К. Р. Хаав, 1978). Задоволеність виконує довготривалу оцінну функцію, тому вона є позитивним оцінним відношенням, а незадоволеність - негативним. На підставі позитивного ставлення до своєї діяльності суб'єкт має довгострокову мотиваційну установку на її виконання. Таким чином, задоволеність виступає одним з факторів, що впливають на ухвалення рішення про продовження діяльності, але не більше того. Задоволеність скоріше підсилює мотив, а не є безпосереднім побудником. Вона може служити основою, тобто змістовною стороною мотиву, пояснювати, чому людина займається даною діяльністю настільки тривалий час. Однак мотивуючий вплив задоволеність надає не завжди. Наприклад, самозаспокоєність досягнутим результатом може знижувати силу мотиву.
