Природа як об'єкт знання і пізнання

Як відомо з попереднього розділу, процес пізнання є процесом взаємодії людини, соціальних груп, колективів, суспільства, людства в цілому (тобто суб'єкта пізнання) з тією частиною природи, яка вже охоплена людською діяльністю і пізнанням, тобто з об'єктом пізнання. Адже знання — це зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю людини. Саме в цьому значенні природа є сукупним об'єктом людського пізнання. Виходячи з того, що природа зумовлює існування людини та суспільства, виявляється внутрішня об'єктивна закономірність природних речей і явищ соціальної дійсності. Ми часто-густо вживаємо в повсякденному житті такі поняття, як природа держави, природа пізнання, природа світла, природа естетичного та багато інших. І природа в цьому розумінні є предметом пізнання людиною та наслідування нею. Людина може впливати на природу, змінюючи її відповідно до своїх потреб та інтересів, тільки пізнаючи її явища, зв'язки, процеси та закономірності. І чим краще людина знає закони природи, тим ефективнішою стає її перетворююча діяльність.

Ще в давнину почали накопичуватися знання про природу. Безпосередньо пов'язана з природою міфологічна та релігійна свідомість як духовно-практичне освоєння світу, тобто міфологічні уявлення, позанаукові знання (наприклад магія), релігійні догмати тощо. Під час практичної, передусім трудової діяльності (згадаймо мисливство, рибальство, збиральництво, землеробство тощо), почали поступово формуватися й уривчасті, фрагментарні знання про природу. З практичних потреб людства виникли, наприклад, геометрія, астрономія та інші знання.

Як результат повсякденних спостережень, досвіду, який набувався під час цих спостережень, знання дбайливо зберігалися, накопичувалися й передавалися від покоління до покоління. Пізніше, з виникненням релігії, набуті знання зберігалися жерцями, які використовували їх як для організації різних робіт (землеробських, будівельних, іригаційних та ін.), тобто із суспільною метою, так і для підтримки свого авторитету та могутності, отже, з особистою метою.

Але лише філософія почала систематизувати знання, застосовувати їх для формування цілісної картини світу. Адже філософія як духовно-теоретичне освоєння світу пов'язана з осмисленням природи, взаємозв'язку природи і людини. Філософія власне виникає як натурфілософія (філософія природи), адже всі мислителі античності були водночас і природодослідниками. Сама філософія впродовж майже двох тисячоліть розвивалась як єдиний комплекс знань про природу. За цей час мислителі висунули багато геніальних здогадів, хоча було в її історії і чимало фантастичних припущень.

І лише з XVII ст. науки про природу починають виокремлюватися з натурфілософії, утворюють самостійні напрями природознавства, тобто формується сучасна багатогалузева наука, систематизуються накопичені знання, бо лише знання, зведені в систему, за І. Кантом, є наукою.

Назвемо деякі найважливіші наукові відкриття, що стали епохальними в розвитку світової науки: теорія М. Коперника; переворот у хімії, зроблений кисневою теорією А. Лавуазье; докорінна зміна поглядів у біології у другій половині XIX ст. у зв'язку з появою вчення Ч. Дарвіна; революція в природознавстві на рубежі XIX і XX ст., яка почалася з вивчення фізикою атома, та багато інших. Сьогодні наука проникає як "у ширину" — у мегасвіт, так і "вглиб" — у мікросвіт, продовжуючи вивчати таємниці нашого макросвіту.

Проте людина не лише вивчала природу, а й наслідувала їй. Ще античний мислитель Демокріт висловив думку, що культура є своєрідним продовженням природи, що навіть праця є наслідуванням діяльності тварин, птахів та ін. Ми є учнями павука у ткацькому та кравецькому мистецтві, учнями ластівки в побудові житла й учнями співучих птахів, лебедя й солов'я. V співах, вважав Демокріт.

Попри перебільшення ролі запозичень у природи в процесі діяльності, можна стверджувати, що у птахів людина перейняла таємницю польоту, у тварин, спостерігаючи за їхніми звичками, вчилась обережності, маскування, уміння будувати своє помешкання, влаштовувати засідки тощо. Людина з прадавніх часів почала розуміти, що саме природі* є найбільшим майстром, тому, вивчаючи її, вона зробила багато відкриттів і винаходів, які відтворювали майстерність природи.

У наш час створена навіть спеціальна галузь виробництва — біотехнологія, в якій виробничі процеси відтворюють явища, характерні для живих організмів. Виникла нова перспективна наука —біоніка, метою якої є розв'язання технічних завдань шляхом дослідження й моделювання особливостей і властивостей живої природи (наприклад, локатора летючих мишей, гідролокатора та особливостей будови тіла дельфінів тощо). Специфічною галуззю біоніки є нейробіоні-ка, основи якої стали передумовою розробок штучного інтелекту.

Протягом багатьох століть людина прагнула сконструювати істоту, подібну до неї самої, тобто робота. І сьогодні ми вже маємо роботів, які наближаються (а може, й перевершують?) за своїми можливостями до людини не лише у сфері формалізованого мислення (рахування, гра в шахи, самопро-грамування, мовні переклади), а й у сфері творчості, у літературі та мистецтві, а також у сфері емоційного життя людини. Але всі ці успіхи поки що є досить скромними порівняно з винахідливістю природи.

Не варто забувати й того, що природа є джерелом цілющих засобів. Люди здавна зналися на травах, уміли лікувати ними різні хвороби, передавали ці знання від покоління до покоління. Адже лікарські рослини дійсно мають величезну силу, дозоване вживання їх є цілющим для організму (на відміну від хімічних, фармакологічних засобів). Багато з цих знань були втрачені, особливо це характерно для європейської медицини. Останнім часом природні лікувальні засоби набувають значного поширення у профілактичній і лікувальній медицині.

Важливе значення має природа й для психічного здоров'я людини: давно вже відомо, що де б людина не жила, її все одно "тягне" в рідні місця, туди, де вона народилася і виросла, де минули її дитинство та юність. Існує навіть своєрідна хвороба — ностальгія, тобто туга за Батьківщиною. Втрачаючи Батьківщину або ж розлучаючись із нею, людина починає переживати відсутність рідних пейзажів, лісів, озер чи гір, степу, з якими вона зріднилася.

Природа завжди була для людей не лише вчителем мудрості, а й простоти та доброти. На думку багатьох видатних людей, яку поділяє, мабуть, кожен із нас, спілкування з природою робить нас добрішими й кращими. Адже саме спілкування з нею, навіть її просте сприйняття, дає нам радість, бо вона є невичерпним джерелом краси, не залишає байдужими навіть найчерствіших людей. Сама краса сприймається як гармонія, стосовно живої природи вона є виразом біологічної доцільності, "почуттям міри", як говорили ще в давнину.

Тому багато видатних мислителів, письменників і поетів, художників, композиторів і зодчих втілювали і втілюють у своїх творах чарівну красу природи. Згадаймо твори видатних українських митців, геніїв світової культури. Коли ж ми бачимо результати нашої "перетворюючої діяльності" чи так званого спілкування з природою, тобто фрагменти "другої природи", спотвореної звалищами відходів, зі знищеними лісами, ерозованими ґрунтами, зеленими від водоростей водоймами тощо, — ми починаємо розуміти потворність людської діяльності.

Досконалі рухи й форми, дивовижні барви, чудові звуки — таким є світ природи. І треба лише сприймати їх, відчувати, відкривати до них душу, адже природа формує наш духовний світ, передусім світ емоцій, почуттів. Звідси — неповторність мистецтва, естетичної свідомості — воно, на відміну від науки, є чуттєвим відображенням природи, образним її аналогом (хоча при цьому варто наголосити, що мова йде про справжнє мистецтво, а не про його різноманітні сурогати, досить популярні й "модні" сьогодні у всьому світі).

Тут постає одвічна проблема співвідношення науки і мистецтва як засобів пізнання й відображення природи, як форм суспільної свідомості. Підкреслюючи активну роль людини-творця у створенні художніх творів, Й.-В. Гете протестував проти простого наслідування природи. Зв'язок з людиною, вираження природи через людину є головним у трактуванні мистецтва багатьма мислителями. Отже, лише в єдності науки і мистецтва, гармонії істини й краси — сутність сприйняття, розуміння й відображення природи.

Поиск по сайту: