Тема VI. СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ

Поняття соціальної мобільності

Соціальна мобільність - зміна окремою людиною або групою людей соціального статусу, місця в соціаль­ній структурі суспільства. Соціальна мобільність є:

•горизонтальною — переміщення людей у межах тієї самої страти у зв'язку зі зміною місця проживання;

• вертикальною — переміщення людей з нижчих страт у вищі (висхідна мобільність) і навпаки (низхідна мобільність).

Висхідна мобільність — явище добровільне, а низхідна — ви­мушене.

В індустріальному суспільстві люди можуть піднятися до вищої страти завдяки таким умовам: •економічним — кожна людина може стати багатою завдяки власним якостям чи збігу обставин;

• політичним — можна зробити політичну кар'єру;

• армійським — є можливість просунутися по службі;

• церковним — можна пробитися у найвищу церковну ієрархію;

• науковим — піднятися завдяки досягненням в якійсь галузі науки;

• шлюбним — вигідне одруження.

Можливість особи зайняти вищу позицію порівняно зі своєю нинішньою залежить від таких чинників:

— соціального походження особи;

— наявності в суспільстві процесів, які оцінюються як престижні;

— наявності освіти;

— наявності знань і технічної кваліфікації;

— належності до статі (чоловіки мають більші можли­вості, бо жінки більше зайняті домашнім господар­ством);

— залежно від віку, бо в сучасному суспільстві важко влаштуватися на роботу людям, яким за 50.

Внутрішньогенераційна мобільність — це висхідна чи спад­на мобільність окремої людини протягом її життя, інколи цей вид соціальної мобільності ще назива­ють кар'єрою, яку визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність - це рух індивіда соціаль­ною драбиною між різними поколіннями.

Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків.

Масштаб міжгенераційної мобільності свідчить про те, наскільки в тому чи іншому суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого.

Якщо' міжгенераційна мобільність невелика, то це свідчить про укоріненість нерівності в цьому суспільстві.

Висока соціальна мобільність сприяє пом'якшенню со­ціальних конфліктів і навіть веде до повного усунення їх.

Теорії соціальної стратифікації і соціальної мобіль­ності протиставляють теорію "середнього класу".

Згідно з теорією "середнього класу" кількісне зрос­тання службовців, менеджерів, управлінців, інтелігенції веде до створення єдиного середнього класу, якому на­лежить провідна роль у розвитку суспільства. Суспіль­ство поділяється на два класи: робітничий і середній.

Існує теорія "службового класу" як соціальної групи, що посідає "середнє" місце між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.

Соціальна мобільність в Україні

Сучасне українське суспільство є суспільством змі­шаного типу, в якому статус і приписується, і досягаєть­ся, де діють чинники, що спонукають до мобільності та перешкоджають їй. Дефіцит енергетичних та деяких ін­ших ресурсів, істотні відмінності у рівні та якості життя в сільській місцевості й місті, у великих і малих міс­тах - усе це визначає основну відмінність потенціалів, яка змушує індивідів рухатися до місць скупчення благ і послуг.

Для молодого покоління переїзд із села в місто є нор­мою. Свої життєві плани молодь пов'язує зі зміною ста­тусу, передбаченого народженням у певному населено­му пункті.

За таких умов мобільність сприймається і батьками, і дітьми як життєва необхідність. Батьки, зі свого боку, не бажають дітям долі, яка навіть віддалено нагадує їм власну.

Переїзд до міст протягом останніх десятиліть був пе­реїздом до якомога більших міст, до центрів областей, до столиці. Причини такої мобільності:

• масова примусова міжпрофесійна мобільність, зу­мовлена кризовим станом суспільства;

• зниження попиту на деякі професії, наявність без­робіття;

• характерні спадні соціальні переміщення для абсо­лютної більшості населення;

• висхідні соціальні переміщення характерні для по­рівняно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);

• зміна професії як складник стратегії виживання;

• примус до самозайнятості без професійної переква­ліфікації;

• рух у спадному напрямку суттєво переважає рух у ви­східному напрямку;

• стратегії успіху властиві переважно молоді, тоді як для середнього та старшого покоління характерні стратегії виживання.

Спілкування та співпраця як перспективи розвитку соціуму

Поняття спілкування

Спілкування— процес взаємозв'язку, взаємовідносин, взаємодії між людьми, людськими спільнотами, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями та навичками, а також результа­тами діяльності.

Це специфічний для суб'єктів спосіб буття люди­ни у взаємозв'язку з іншими людьми. Охоплює глиби­ну взаємної причетності людини, що перетворюється через збагачення суб'єктом своїм життям життя інших суб'єктів.

У процесі розвитку людини виникає спілкування і мова.

Життя кожної людини від самого її народження про­ходить серед людей. Лише у спілкуванні з подібними до себе вона пізнає найвищі цінності людського життя — дружбу і любов.

Спілкування— це:

— невід'ємна умова людського існування;

— необхідна передумова формування людини як соці­альної істоти;

— необхідна передумова існування суспільства;

— необхідна потреба кожної людини;

— необхідна умова навчання й виховання людини;

— умова засвоєння людиною різних форм соціального досвіду;

— засіб розкриття внутрішнього світу людини.

Засоби спілкування— це те, за допомогою чого люди вза­ємодіють між собою, обмінюються інформацією, до­свідом.

Засоби спілкування є такі:

• Мова.

• Жести.

• Міміка.

• Різноманітні зображувальні знаки.

• Звичаї, традиції різних народів.

Види спілкування

• Безпосереднє (пряме)— відбувається в процесі безпо­середніх контактів між партнерами.

• Опосередковане — між учасниками спілкування іс­нує певна просторово-часова дистанція (наприклад, здійснюється завдяки літературі, творам мистецтва, засобам масової інформації, через Інтернет).

• Формальне — регламентується певними нормами.

• Ділове — спілкування між діловими партнерами.

• Спілкування "з самим собою".

У спілкуванні велику роль відіграє те, як людина вміє слухати, бо така людина досягає більших успіхів у спіл­куванні з людьми, ніж та, що весь час говорить сама і не дає можливості висловитися іншим.

Поняття комунікації та комунікативності

Комунікація— це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома чи більше особами. Для здійснення процесу комунікації необхідні такі

умови:

1. Наявність щонайменше двох осіб: відправника — осо­би, яка генерує інформацію, призначену для переда­вання, та одержувача — особи, для якої призначено інформацію, що передається.

2. Наявність повідомлення, тобто закодованої за допо­могою будь-яких символів інформації, призначеної для передавання.

3. Наявність каналу комунікації, тобто засобу, за допо­могою якого передається інформація.

4. Наявність зворотного зв'язку, тобто процесу пере­давання повідомлення у зворотному напрямку — від одержувача до відправника. Таке повідомлення міс­тить інформацію про ступінь сприйняття й зрозумі­лості отриманого повідомлення.

Комунікативність— сукупність істотних відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийманню, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації. Комунікативність може виявлятися через:

· гіперкомунікатовшсть — намагання стати центром спілкування, неадекватне усвідомлення позиції партнерів, ігнорування їхніх точок зору (робить спів­розмовника надокучливим);

• гіпокомунікшпивність — нездатність нормально кон­тактувати, організовувати зворотний зв'язок зі спів­розмовником (розмова зазвичай згасає, партнери в процесі спілкування відчувають внутрішній диском­форт і незадоволення його результатами). Компонентами професійно-педагогічної комуніка­тивності вчителя є:

1. Стійка потреба в систематичній різноманітній ко­мунікації з дітьми в найрізноманітніших сферах.

2. Емоційне задоволення на всіх етапах процесу кому­нікації.

3. Наявність здібностей до здійснення комунікації.

4. Прагнення до набуття комунікативних навичок і вмінь.

Участь у житті суспільства

Соціалізація- процес і, одночасно, результат засвоєння й активного відтворення людиною соціального до­свіду в процесі спілкування та діяльності. Це процес перетворення людської істоти на суспільний інди­від, входження її в суспільне життя як активної ді­євої сили.

У процесі взаємодії з іншими людьми кожна людина переймає звички, набуває нових знань, у неї з'являються уявлення про світ і про себе як особистість. Ми набува­ємо знань про норми поведінки в суспільстві, про цін­ності, прийняті у суспільстві.

Поиск по сайту: