Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Мова творів Г.Квітки-Основ’яненка



До 30-х років ХІХ ст. в новій українській літературі розвивалися лише поезія та драматургія. У російськомовній літературі вже відчувалася перевага прози: „Повести Белкина” О.Пушкіна, „Вечора на хуторе близь Диканьки” М.Гоголя та інші твори. У колах української інтелігенції відновилися давні дискусії про творчі можливості української літературної мови. Нагадаємо, що тогочасне дворянство вважало її спроможною лише на гумористичні твори.

Г.Квітка-Основ’яненко, використавши літературні традиції І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, спираючись на усну народну поезію, створив українською мовою відому повість „Маруся” та ще кілька повістей і оповідань, які склали дві книжки „Малороссийских повестей, рассказываемых Грицьком Основьяненком” (перша книжка – 1834 р., - друга книжка – 1836-1837 рр.), зберігся рукопис підготовленої письменником третьої книжки. Тим самим він розв’язав цілий комплекс проблем літературного життя, переконливо показав високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність до розробки серйозних психологічних тем у прозових жанрах.

На думку С.Єфремова, українські повісті Квітки з народного життя були у всьому світі першими (бо у них реально змальовано селянське життя [6, с. 332]. Позиція самого Квітки викладена в „Супліці до пана іздателя”: „… є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить: по-нашому, опріч лайки та глузування над другим, більш нічого не можна й написати” [9, с.112].

У листі до М.Максимовича Квітка-Основ’яненко пише: „Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятим, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 мил[лионов] говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию и все как будто у порядочного языка” [9, с. 228].

Це, з погляду С.Єфремова, ясно позначена національна свідомість, яка вміє цінувати свою мову вже задля неї самої, задля її абсолютної вартості [6, с. 333].

Отже, своєю творчістю Квітка доводив здатність української мови бути літературною мовою. Письменник намагався писати з натури, як він сам казав, „без всякой прикрасы и оттушовки”. Для досягнення цієї мети Квітка наділяє свої повісті всіма ознаками розповіді, максимально відтворюючи живу мову. На думку І.Білодіда, добір лексики, фразеології, поетичних засобів зумовлений сентиментально-реалістичним спрямуванням творчості письменника [12, с. 163].

 

 

Специфіка лексичного складу творів Квітки визначається:

а) перевагою побутової лексики, наприклад, опис сільського ярмарку в „Салдацькому патреті”: „…були в них і миски,ложки і тарілки розмальовані; були й решета, і ночовки, діжі, лопати, сівці, черевики, чоботи з підковами…; а побіля них стояли бублики, буханці, горохвяники, гречаники; а там купами капуста, буряки, морква огородня” [10, с. 35];

б) використання народно-пісенних та зменшувально-пестливих форм, наприклад, „Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя рідненька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком” [„Маруся”, 10, с.75], або „Дочко! Прийшла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов’язати?” [Маруся”, 10, с. 88].

в) наявністю діалектизмів, які знаходимо як у мові персонажів, так і в авторській мові, напр.., у повісті „Маруся”: „Дума сердешна Маруся, що маботе, се з очей їй стало…”, „Се він знарошне їх полякав…”, „Ке сюди камінець і прощай, мій соколику милий!”, „… та й каже – Сідайте, дружечки, мої голубочки! Та без сорому брусуйте, а ти старосто, їм батуй” [10, с.61, 67, 90].

г) уживанням просторічних слів: „Тут усі зареготались, на усю хату, і Наум напавсь, щоб таки діти поцілувались, а їм те і нарукуковінька!...”, „… а біля хати дівчата з парубками носяться: дівчата дрібушкивитинають, парубоцтво гопака гарцює” [10, с.92].

ґ) використання старослов’янізмів. Старослов’янізми в повістях Квітки, на думку І.Білодіда, виконують кілька стилістичних функцій: підсилюють сентиментальний настрій, створюють відповідний фон для релігійних роздумів, індивідуалізують мову чиновника [12, с.165-166]. Прикладом останньої функції може бути фраза із мовлення писаря Пістряка („Конотопська відьма”): „А ще кая суть відьма, та не погрязьнеть на дно річноє, аще і камень жертовний на виї ся причеплють; аще же не причасна єсть злу сему, абие погрязнеть у воді”[10, с.150]. Або „… она суть хоча іще і без старості жона, но імать пінязей до біса. Просих – і не дала, позичах – і не повірила; стражі предах – і не відкупалася, якоше другії прочії”[10, с. 158].

В.Русанівський знаходить у творах Квітки-Основ’яненка кілька інших суттєвих рис, що характеризують специфіку лексичного складу. Про це можна прочитати в науковій роботі академіка [16, с. 155-158]. При підготовці цього питання слід також звернути увагу на багатство фразеології, фонетичні, морфологічні та синтаксичні риси. Можна скористатися матеріалами, які наводяться мовознавцем І.Білодідом [12, с. 166-170].

Усі мовні засоби, використані письменником, свідчать, що Квітка-Основ’яненко звертався до кількох джерел: народнорозмовного мовлення, фольклорно-пісенної мови, мовної практики І.Котляревського. Творчо використавши зазначені джерела, письменник забезпечив реалістично-етнографічне відтворення життя народу, значно розширив виражальні засоби української мови.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.