Права та обов'язки медичних працівників

Серед обов'язків людини у сфері охорони здоров'я (ст. 10 Основ) викристалізовується необхідність подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для життя і здоров'я стані. Закон загалом покладає такий обов'язок на усіх фізичних осіб у державі, за невиконання якого передбачено кримінальну відповідальність за ст."136 Кримінального кодексу України ("Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані").

Окреслені підстави для відмови не поширюються на випадки надання медичної допомоги у невідкладних та екстремальних ситуаціях. Відповідно до ст. 37 Основ медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

Окрім цього, норми п. 5 ст. 284 ЦК України та ч. 2 ст. 43 Основ визначають, що у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Отже, дане положення чітко підкреслює обов'язок медиків, не зважаючи на відсутність згоди на втручання, надавати допомогу для збереження життя людини.

У ст. 52 Основ "Надання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані" також передбачено, що медичні працівники зобов'язані подавати медичну допомогу в повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Отже, відповідно до норм законодавства України, права на відмову в наданні медичної допомоги в невідкладних і екстремальних ситуаціях, а також хворим, що перебувають в критичному стані, лікар не має.

Обов'язок лікаря надавати медичну допомогу регламентований також у ст. 78 Основ "Професійні обов'язки медичних і фармацевтичних працівників", де зазначено, що медичні й фармацевтичні працівники зобов'язані надавати своєчасну й кваліфіковану медичну й лікарську допомогу, безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях, дотримуючись при цьому вимог професійної етики й деонтології.

Таким чином, проаналізувавши нормативно-правову базу України в царині охорони здоров'я, можемо зробити висновок про те, що надання медичної допомоги є обов'язком будь-якого медичного працівника. Ті правові підстави, які передбачають можливість медичного працівника реалізувати своє право на відмову від надання медичної допомоги є чітко визначені у законодавстві та обмежені певними умовами застосування, метою яких є максимальний соціальний і правовий захист прав людини в сфері охорони здоров'я.

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єди­ним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозво­лом Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу охорони здоров'я особам без спеціальної освіти дозво­ляється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Медичні і фармацевтичні працівники мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповід­но до спеціальності та кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного
разу на п'ять років у відповідних закладах та установах:

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяль­ності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

ґ) безкоштовне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконан­ня професійних обов'язків;

д) обов'язкове страхування за рахунок власника закладу охо­рони здоров'я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю у зв'язку з виконанням професійних обов'язків у випадках, пе­редбачених законодавством;

є) соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що наста­ла у зв'язку з виконанням професійних обов'язків;

є) скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

ж) пільгові умови пенсійного забезпечення;

з) судовий захист професійної честі та гідності та ін.

Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:

а) сприяти охороні та зміцненню здоров'я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;

б) безкоштовно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальний
ситуаціях;

в) поширювати наукові та медичні знання серед населення, про­пагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя;

г) дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;

д) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності
є) подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров'я.

Захист прав пацієнта

Серед основних принципів охорони здоров'я України у ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи) закріплено дотримання прав і свобод людини й громадянина в галузі охорони здоров'я й забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій, а також рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги й інших послуг у даній сфері. Ці принципи забезпечують можливість одержання медичної допомоги без будь-яких обмежень прав громадян в охороні здоров'я й в обсязі проголошених державних гарантій. При цьому медична допомога повинна бути загальнодоступною, заснованою на рівних можливостях для кожної людини й забезпечуватися належними правовими механізмами. При цьому, кожний громадянин має право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування і закладу охорони здоров'я, а також правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я з наступним відшкодуванням заподіяної здоров'ю шкоди (ст. 6 Основ).

При обігу за медичною допомогою і її одержанням пацієнт має право на:

1. поважне й гуманне відношення з боку медичного й обслуговуючого персоналу;

2. вибір лікаря з урахуванням його згоди;

3. обстеження, лікування й зміст в умовах, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам;

4. проведення на його прохання консиліуму й консультацій інших фахівців;

5. полегшення болю, пов'язаної із захворюванням і (або) медичним втручанням, доступними способами й засобами;

6. збереження медичними працівниками професійної таємниці;

7. інформована добровільна згода на медичні втручання;

8. відмова від медичного втручання;

9. одержання інформації про свої права й обов'язки й стані свого здоров'я;

10. одержання медичних і інших послуг у рамках програм добровільного медичного страхування;

11. відшкодування збитку у випадку заподіяння шкоди його здоров'ю при наданні медичної допомоги;

12. допуск до нього адвоката або іншого законного представника для захисту його прав;

13. допуск до пацієнта священнослужителя або надання умов для відправлення релігійних обрядів, якщо це не порушує внутрішній розпорядок лікарняної установи.

Але законодавець у певних випадках визначає право лікаря відмовитись від подальшого ведення пацієнта (ч. 2 ст. 34 Основ). Умовою правомірності реалізації такої можливості лікарем є відсутність загрози для життя хворого і здоров’я населення. Окрім цього, в Основах встановлено підстави такої відмови, а саме:

1. Пацієнт не виконує медичних приписів.

Тобто, у даному випадку відносини лікар-пацієнт ґрунтуються на принципі рівності, диспозитивності. Пацієнт реалізуючи своє право на кваліфіковану медичну допомогу, у тому числі на вибір методів лікування, дає інформовану добровільну згоду на медичне втручання відповідно до законодавства (ч. 2 ст. 284 ЦК України, ст. 43 Основ). З цього моменту і до відмови від такого втручання на пацієнта покладається обов’язок виконання приписів. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Основ лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів.

2. Пацієнт не виконує правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я.

Відносини між аналізованими суб'єктами медичних правовідносин за таких умов є адміністративними, ієрархічними. Тобто, пацієнт, що реалізував своє право на кваліфіковану медичну допомогу, в тому числі на вибір закладу охорони здоров'я, зобов'язаний виконувати правила внутрішнього розпорядку установи. На медичних працівників, звісно, покладається обов'язок доведення до відома пацієнтів таких правил, що підтверджується, зокрема, в медичній карті стаціонарного хворого підписом пацієнта. Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого в разі порушення пацієнтом встановленого для нього режиму (ч. 3 ст. 34 Основ).

Окрім того, і з аналізу положень норми ст. 38 Основ випливає право відмовити пацієнту в наданні медичної допомоги:

А) конкретним лікарем, оскільки законодавець передбачає право пацієнта вільно обирати лікаря, але за умови, що останній може запропонувати свої послуги. В іншому випадку, звичайно, буде відмова щодо надання допомоги конкретним медиком. Але у будь-якому випадку це обмеження спрямоване на захист прав пацієнтів.

Б) у конкретному закладі, оскільки закріплено норму, згідно з якою вибір закладу охорони здоров'я обмежується станом пацієнта "коли це виправдано станом пацієнта...". Якщо стан пацієнта не буде "відповідати" обраному закладу, то йому буде відмовлено у прийнятті та направлено в інший, виходячи з більшої цінності, а саме дотримання прав людини і збереження життя і здоров'я пацієнта.

Перелік випадків, за яких лікар має право відмовити у наданні медичної допомоги, є чітко визначений і вичерпний, що є відповідно ще однією гарантією забезпечення прав пацієнтів. За загальним правилом, відмова у наданні медичної допомоги пацієнту є протиправним діянням, що підпадає у певних випадках і під склад злочину, а саме: "Ненадання допомоги хворому медичним працівником" (ст. 139 КК України), "Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником" (ст. 140 КК України) тощо.

Література:

1. Конституція – Основний закон України.

2. Основи правознавства: Навч. Посібник /За ред.. В.В. Комарова. – Х., 2006, стор. 85-104.

3. Шпиталенко Г.А., Шпиталенко Р.Б. Основи правознавства: Навч. Посібник /За заг. Ред. І.П. Лаврінчук. – К., 2004, стор. 51-70.

4. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів Ред.. Н.Б. Болотнева – К., 2001.

5. Конституційне право України /За ред.. В.Ф. Погорілка. – К., 1999.

6. Основи конституційного права України: Підручник. /За ред.. В.В. Копєйчикова. – К., 1999.

Поиск по сайту: