Етапи розвитку та становлення педагогіки

Своїм корінням педагогіка сягає найдавніших часів, коли виникла потреба передавати елементарний та життєво необхідний досвід молодому поколінню. Саме тоді педагогічні знання у вигляді порад, правил акумулювалися в звичаях, обрядах, творчості народу. Навчання дітей здійснювалося шляхом залучення до праці, землеробства, скотарства, будівництва тощо.

Перші в історії європейської культури теоретичні обґрунтування проблем виховання і навчання було здійснено античними філософами. Викладені ними педагогічні ідеї про необхідність пізнання світу та себе (Сократ), про виховання як шлях до блага (Платон), про важливість різностороннього виховання (Аристотель), про моральний обов’язок учителя (Квінтілан) та багато інших становили основу для подальшого розвитку педагогічної науки і практики. Так, відомо, що твори цих авторів цінувалися в Київській Русі – перекладалися та коментувалися давньоруськими тлумачами.

До числа перших вітчизняних теоретичних джерел в педагогічній галузі належать “Повчання” Володимира Мономаха, “Ізборники” князя Святослава, збірник “Бджола”. Специфіку виховних ідеалів Київської Русі було відображено в літописах та житіях святих.

Ще до прийняття християнства в Київській державі діяли навчальні заклади – школи грамоти. Після його прийняття з’явилися заклади нового типу: школи книжного вчення при князівських дворах, монастирські і церковні школи при храмах. У 1086 році при Андріївському монастирі було відкрито перше жіноче училище. Як бачимо, в давньоруській державі приділяли увагу вихованню підростаючого покоління, дбали про зростання писемності та про належне функціонування навчальних закладів.

Започаткування ґрунтовної педагогічної науки пов’язують з діяльністю видатного чеського педагої а Яна-Амоса Коменського (1592 – 1670), який створив ефективну систему виховання, теоретично обгрунтував та впровадив у практику класно-урочну систему навчання, висвітлив свої погляди у фундаментальних працях (“Велика дидактика”, “Материнська школа”, “Закони добре організованої школи”), написав цікаві і доступні для розуміння дітей підручники.

В цей період вітчизняний педагогічний досвід формувався в умовах втрати державності. Переважну більшість освітніх закладів використовували як засоби реалізації колонізаторської політики. Їм протидіяли братські школи при сільських общинах, церквах і монастирях, січові і козацькі школи. Саме вони забезпечували формування у підростаючого покоління стрижня громадянської свідомості, створеного з таких елементів національної культури, як притаманна українцям мова, віра, звичаї, традиції, мистецтво.

Цій справі сприяли і перші українські вищі навчальні заклади – Острозька школа-академія (1527 – 1608) та Київо-Могилянська академія (1632 – 1817).

Становлення української педагогічної науки і практики відбулося завдяки плідній науково-пошуковій, методичній, просвітницькій діяльності потужної плеяди учених та педагогів: П. Могили, С. Зизанія. І. Вишенського, П. Беринди, Є. Славинецького, І. Гизеля, С. Полоцького, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Костомарова, П. Куліша, П. Грабовського, М. Драгоманова, О.Духновича, І. Ставровського, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, А. Волошина, Х. Алчевської, Б. Гринченка, Т. Лубенця, С. Русової, М. Корфа, Н. Полонської-Василенко, С. Васильченка. М. Грушевського, І. Огієнка, Г. Ващенка, А. Макаренка, В. Сухомлинського та багатьох інших.

Розвиток педагогі­ки охоплює такі етапи: народна педагогіка — духовна пе­дагогіка — світська педагогіка.

· народна педагогіка – виховний досвід, створений в ході історичної практики народу;

· духовна (релігійна) педагогіка – система виховної практики та поглядів на виховання, започаткованих церквою;

· світська педагогіка – система науково обгрунтованих педагогічних поглядів і практики.

Кожна з цих форм виконувала провідну роль на певному етапі суспільного розвитку. Так, викладений вище короткий екскурс в історію педагогіки засвідчив, що на перших етапах існування суспільства (зокрема первісно-общинного) домінував народнопедагогічний досвід підготовки підростаючого покоління, який надалі створив підґрунтя для виникнення і становлення інших форм педагогіки.

Народна педагогіка–система прийнятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються як певні знання, уміння і навички виховної діяльності. Народноюназиваємо ту педагогіку, яку створив народ. Вона акумулюється в сукупності педагогічних відомостей і виховного досвіду, які втіленого в усній народній творчості, звичаях, обрядах, дитячих іграх, іграшках тощо. Тому народна педагогіка є важливою складовою культури українського народу.

Специфіка розвитку української культури зумовила функціонування таких компонентів народної педагогіки, як: українське родинознавство, народне дитинознавство, батьківська педагогіка, народна дидактика, народна педагогічна деонтологія, педагогіка народного календаря.

Українське родинознавство(фамілістика, фамілологія) об’єднує знання і досвід народу стосовно створення та збереження міцної, здорової і щасливої сім’ї.

Народне дитинознавствоконцентрує в собі усталені погляди на дитину, емпіричні знання про умови, рушійні сили онтогенезу людських якостей та про його особливості на певних етапах дитинства. Цей компонент розкриває закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних вольових та пізнавальних процесів від народження дитини до фізіологічного дозрівання та її включення у доросле життя.

Батьківська педагогікарепрезентує накопичені народом відомості щодо соціалізації дитини в сім’ї, яка відбувається шляхом передачі дорослими духовного і виробничого досвіду, формування культури поведінки.

Народна дидактикавідображає здобутки в галузі розумового світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентрується в поглядах на принципи, зміст і методи навчання, зміцнення пізнавальних сил і здібностей дитини.

Народна педагогічна деонтологія (від грецького деонтос і логос – наука про конче потрібне) є ціннісним стрижнем виховання. Вона наповнює процес виховання ціннісним змістом, спрямовує на засвоєння сімейних, християнських, національних та інших цінностей відповідно до морально зумовлених звичаїв та традицій українського народу.

Педагогіка народного календарявисвітлює особливості впливу звичаїв, обрядів, традицій на формування особистості, які пов’язані з народним календарем. Народнийкалендар (за визначенням Ю. Руденка) – це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які у відповідності з природними явищами в певній послідовності відзначаються протягом року.

Духовна (релігійна) педагогікасформуваласяна основі теологічного вчення і передбачає реалізацію педагогічного процесу шляхом використання засобів релігії. Поява духовної педагогіки пов’язана із домінуванням церкви у духовному житті суспільства. На сучасному етапі духовна педагогіка існує як самостійна галузь.

Світська педагогіказародилася на початку XVII століття. Її засновником вважається Я. Коменський. Починаючи з цього часу було створено чимало теорій – наприклад, теорія елементарного і виховуючого навчання (І. Гербарт), теорія розвиваючого навчання (Ф. Дістерверг), теорія позитивізму (Г. Спенсер), теорія вільного виховання (Е. Клей, М. Монтессорі), теорія дій (В. Лай) та багато інших. Всі вони тією чи іншою мірою сприяли розширенню уявлень про людину та можливості її виховання.

В цей період розвиток педагогіки поступово централізувався шляхом створення системи освітніх закладів та міністерств освіти.

Особливість світської педагогіки полягає в науковому обґрунтуванні педагогічних положень, закономірностей, законів; у висвітленні методологічних аспектів організації навчально-виховного процесу; у виявленні практичних шляхів реалізації операційно-дієвого апарату: методів, прийомів, засобів і форм організації педагогічного процесу в закладах освіти.

Українська національна педагогіка відроджується на принципах демократії та гуманізму. В ній окреслилися но­ві напрями:

- педагогіка співробітництва (передбачає спільну ді­яльність учителя і учня, що ґрунтується на взаєморозумін­ні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистіс-ний розвиток школярів у процесі навчання й виховання);

- особистісно зорієнтована педагогіка (покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-ви­ховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життєвих цілей особистості школяра);

- педагогіка життєтворчості (проголошує необхід­ність творчого підходу до організації навчально-пізнаваль­ної та позанавчальної діяльності школярів);

- педагогіка толерантності (спирається на терпимість до чужих думок і вірувань).

Поиск по сайту: