Завдання та принципи сучасної психології

Дослідити структуру психічної діяльності людини, основні форми її прояву, їх взаємний зв’язок є завданням психології. Психологія вивчає, як виникають відчуття, думки, почуття, уявлення у процесі життя людини, як вони розвиваюся, що вносять в її життєвий процес. Вона досліджує коло проблем, з’ясовує природу і сутність психічної діяльності, її зв’язок з мозком та відношення до об’єктивного світу.

Завдання психології –розкрити закони виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності людини, становлення її психічних властивостей, з’ясувати життєве значення психіки і тим допомогти практиці нею оволодівати, цілеспрямовано її формувати відповідно до потреб самого індивіда і суспільства.

Існує три групи завдань, а саме:

1. Науково-дослідні(вивчення об’єкта науки на різних етапах).

2. Діагностичні(розпізнання психічного явища, визначення потенціальних можливостей психічної діяльності).

3. Корекційні(спрямування на виправлення дефектів психічної діяльності, розвитку).

Від того, який підхід використовує дослідник до об’єкта пізнання, значною мірою залежить отримання наукових знань про психіку. Цей підхід визначається системою методологічних принципів психології.

О. М. Ткаченко виділив та об’єднав у цілісну систему основні принципи психологічної науки, якими є:

1.Принцип детермінізму.

2.Принцип відображення.

3.Принцип єдності психіки й реальності (діяльності).

4.Принцип розвитку.

5.Принцип системно-структурний.

Принцип детермінізму розкриває причини виникнення психіки у філогенезі та онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини. Для матеріалістичної психології цей принцип є основоположним, який фіксує причинну зумовленість психіки і включає її у зв’язки і відношення об’єктивних явищ, що існують поза суб’єктом. Ідеалістична психологія виборює право на індетермінізм: заперечує зовнішню зумовленість психіки і розглядає її як само детерміноване явище. Також і гуманістична психологія сповідує принцип індетермінізму, а природничо-наукова – детермінізму.

Існує декілька рівнів детермінації в залежності від рівня розгляду суб’єкта – як організму, як індивіда і як особистості. На рівні організму суб’єкт підпорядкований біопсихічним детермінантам – спадковим та здобутим, які дають змогу людині орієнтуватися та пристосовуватися у навколишньому світі. Психіка на цьому рівні, породжуючись взаємодією організму з середовищем, регулює його поведінку. Індивід – це суб’єкт суспільних відносин у процесі засвоєння соціального досвіду, який визначається соціопсихічним рівнем детермінації. Психіка на цьому рівні опосередковує взаємини людини з суспільством. Особистість – це вищий рівень прояву активності суб’єкта, який утворює особливий підрівень соціопсихічної детермінації, що характеризує соціально неповторні, оригінальні властивості психіки людини, здатність до творення нового суспільного досвіду та самотворення.

Принцип відображення показує, що всі психічні функції за своєю природою є відображувальними. Згідно з цим принципом, психіку можна тлумачити як суб’єктивний образ об’єктивного світу. У ній відображається світ, що існує поза суб’єктом. Психіка є не лише суб’єктивним, а й суб’єктним явищем.

На рівні організму психічне відображення має сигнальний характер психіки: її функція полягає в тому, щоб випередити фізичний контакт організму з об’єктом. На рівні індивіда воно має знаковий характер. Разом з культурою людина оволодіває і знаками, які самі стають знаряддям психіки. А на рівні особистості психіка показує вчинковий характер: функціонує у цілісних життєвих актах, які реалізують ставлення людини до світу.

Принцип єдності психіки й реальності (діяльності) конкретизує принципи детермінізму й відображення. Згідно з цим принципом психіка і діяльність утворюють єдність: психіка виникає, розвивається і існує в діяльності як способі життя суб’єкта. Психічні моделі дійсності дають можливість орієнтуватись у навколишньому середовищі на всіх рівнях детермінації – організму, індивіда й особистості, забезпечуючи життєдіяльність, засвоєння і продукування суспільного досвіду. Організм виявляє біологічно доцільну поведінку, яка забезпечує пристосування до середовища. Індивід здійснює акти освоєння – привласнення та відтворення досвіду, накопиченого попередніми поколіннями. На рівні особистості людина підіймається над обставинами свого життя й у такий спосіб заявляє про свою здатність до самореалізації та творчості.

Принцип розвитку підходить до психіки як до продукту ускладнення взаємин людини зі світом. Це відбувається у філогенетичному, історичному та онтогенетичному планах. Філогенез психіки – її ускладнення в процесі еволюції організмів. Історіогенез психіки – етап її розвитку, якісно вищий, на якому вона виявляє свою суспільно-історичну природу, є продуктом культури. Онтогенез психіки – послідовні зміни, зумовлені ускладненням активності людини протягом життя. Онтогенез залежить від рівня життя.

Онтогенез психіки на рівні організму – це розвиток, який характеризує відношення “мозок – психіка” (відношення між психічним і фізіологічним), на рівні індивіда онтогенез може бути описаний шляхом аналізу відношення “людина – суспільство” (взаємовідношення психічного

і соціального), на рівні особистості – розвиток, який висвітлює відношення “людина – світ” (людина в психології).

Принцип системно-структурний є узагальню вальним у системі інших метрологічних принципів психології. За цим принципом психіка є складною системою взаємопов’язаних елементів, таких як пам’ять, мислення, уява, воля та інші, які розглядаються як складові елементи цілого. Цей принцип спонукає розглядати психіку як детерміноване і само детерміноване явище, що є різнорівневим осередком життя і перебуває у розвитку. Цей підхід до аналізу психіки схарактеризуємо, як системно-діяльнісний.

2. Основою виникнення психології як науки став життєвий емпіричний досвід людей. Ці знання закріплювались, передавалися від покоління до покоління. Але в цілому ці знання не мали системності, глибини дослідження. Наукова психологія на противагу життєвій будується на узагальненнях, знання усвідомлені і експериментально доведені.

Психологія – порівняно молода наука. Офіційне оформлення наукова психологія отримала більше ста років назад.

Становлення психології як науки було тісно пов’язане з розвитком філософії і природничих наук, у межах яких і йшов її розвиток.

Перші уявлення про психіку склалися у первісному суспільстві. Ще в давні часи люди звернули увагу на той факт, що існують явища предметні, матеріальні (предмети, природа, люди) і нематеріальні (образи людей, спогади, переживання). Так виникло уявлення про тіло і душу, про матерію і психіку.

Ці уявлення в подальшому стали основою принципово протилежних філософських напрямів всередині яких велася постійна боротьба поглядів і підходів.

Таким чином, психологія – це наука про людину, її життя, діяльність. Це наука гуманітарна. Психологія вивчає людину не взагалі, а лише в певному аспекті, на що вказує сам термін “психологія”.

Сучасна наукова психологія являє собою певний етап послідовного розвитку людського знання. Результатом цього розвитку є суспільно-історичний досвід, що існує у формі понять.

На сучасному етапі система понять психології являє собою яскраву палітру, в якій найшли відображення всі етапи розвитку цієї науки – донауковий, філософський, науковий.

Донауковий етап – це не тільки хронологічно найбільш ранній, але й повсякденний, що бере свій початок у практичній діяльності і спілкуванні людини. Цей повсякденний досвід розуміння іншого входить складовою частиною і служить основою для перевірки наукових концепцій.

Повсякденні спостереження отримують подальший розвиток у формі філософського осмислення психічних явищ. Доки природничі науки не досягли відповідного рівня розвитку психологія розвивалася тільки в межах філософії з її абстрактно-логічним методом пояснення психічних явищ. Саме у філософії сформувались і ствердились уявлення про основні поняття душевного життя і душі в цілому, які є базовими для психології.

Наукова психологія, на відміну від донаукової, прагне до чіткого визначення понять, використання експериментального методу для з’ясування закономірних зв’язків між явищами, використання суворих математичних процедур для оцінки подій і обробки отримати даних.

3.Стан сучасної психології визначають такі її основні напрямки: структуралістичний, функціоналістичний, біхевіоризм, когнітивний, психоаналітичний, гуманістичний та соціально-психологічний.

Структуралістичний напрямок.Засновником структуралістичної психології та першої експериментальної лабораторії був німецький фізіолог та психолог Вільгельм Вундт (1832 – 1920). Його метою було вивчення “елементів” свідомості. Він вважав, що основним матеріалом свідомості є почуття, образи, відчуття і роль психології полягає в тому, щоб дати більш детальний опис цих елементів. Для досягнення цієї мети Вундт та інші представники цього напрямку використовували метод експериментальної інтроспекції (він заключався в тому, що людина описує, що вона відчуває, опинившись в тій чи іншій ситуації).

Функціоналістичний напрямок.На основі теорії Дарвіна американський філософ та психолог Уїльям Джеймс (1842 – 1910), його співробітники та послідовники починали підходити до вивчення розуму з інших позицій, ніж структуралісти. Джеймс вважав, що “свідоме життя представляє собою непреривний потік”, а не складається з ряда дискретних елементів. Також він вважав, що треба зрозуміти функцію і роль свідомості у виживанні індивіда. Роль свідомості зводиться до того, щоб дати індивіду можливість пристосуватись до життя.

Біхевіоризм(від англ. behavior – поведінка) – напрям, який предметом психологічного дослідження вважає те, що підлягає методам об’єктивного вивчення. Засновником біхевіоритської школи був американський психолог Джон Б. Уотсон (1878 – 1958). Він стверджує, що всі функції індивіда можна звести до схеми S – R. Ця схема означає, що кожній ситуації (або стимулу – S) відповідає певна поведінка (або реакція – R). Біхевіористи вважали, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини, а всі поняття, які пов‘язані з свідомістю, треба виганяти з сфери наукової психології. Роками пізніше біхевіоризм видвігає теорію соціального навчання. За цією теорією всі наші дії, думки, поведінка формуються під впливом соціального середовища.

Особистість, з точки зору научіння, - це той досвід, який людина набуває протягом життя. Це накопичений набір вивчених моделей поведінки. Навчально-біхевіористський напрямок займається відкритими діями людини, як проізводними від його життєвого досвіду. Теоретики біхевіорально-навчального напрямку не вважають за потрібне замислюватися про психічні структури та процеси, які заховані в “розумі”. Вони принципово розглядають зовнішнє оточення як ключовий фактор людської поведінки. Не внутрішні психічні явища, а тільки оточення формують людину. Роботи відомого американського психолога Берреса Фредеріка Скіннера найбільш переконливо доводять, що дія оточуючого середовища визначає нашу поведінку. На відміну від інших психологів, Скіннер стверджував, що майже повністю поведінка безпосередньо обумовлена можливістю підкріплення з оточуючого середовища. На його думку, для того щоб пояснити поведінку, нам треба тільки проаналізувати функціональні відношення між видимою дією та видимими наслідками. Робота Скіннера послугувала фундаментом для науки про поведінку, яка не має аналогів в історії психології.

Когнітивний напрямок(англ. cognition – знання, пізнання) – напрям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів: сприймання, мислення, уваги, пам’яті. Когнітивна психологія як окремий напрям виникла в 60-і роки з появою роботи Нейссера “Cognitive Psychology” (Neisser, 1967).

Гештальтпсихологія(нім. Gestalt – цілісна форма, образ) – напрям у західній психології першої третини ХХ ст., що висунув програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури – гештальта. Французи називали цю німецьку школу “психологія форми”, корні якої висходять до фон Єренфельса (von Ehrenfels, 1890). Цю течію популярізірував в США Кёлер (Köhler) проти захвата основних позицій Уотсоном та його послідовниками. Представники гештальтпсихології вважають, що предмети, з яких складається оточуюче нас реальне середовище, сприймаються нашими почуттями не у вигляді окремих елементів, які повинні інтегруватися або свідомістю, як вважали структуралісти, або механізмами обумовлення, як стверджують біхевіористи. Для Кёлера та гештальтистов оточуючий нас мир складається із організованих форм і само наше сприйняття цього миру також організоване.

Конструктивізм.ЖанПаже – швейцарський психолог, який поставив перед собою задачу, яким чином індивідуум пізнає реальний мир. Розвиток являє собою результат поступового процесу, який складається із послідовних ступенів, або стадій, процес визначається впливом зрілої нервової системи або етапами її дозрівання, досвідом праці з різними предметами, соціальні фактори: мова і виховання.

Психоаналітичний напрямок– напрям, засновником якого був австрійський невропатолог та психолог Зігмундт Фрейд (Freud) в першій третині ХХ ст. Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, що має агресивну і сексуальну складові. Сексуальна складова є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває в конфлікті з свідомістю. Внаслідок цього конфлікту особистість – також багаторівневе явище, інстанціями якого є: Воно (Ід), Я (Его) ті Над-Я (супер-Его). Воно – носій інстинктів, що підкоряється принципу задоволення (зняття інстинктивного напруження шляхом галюцинаторного виконання бажань). Я підпорядковане принципу реальності (задоволення через пристосування до вимог світу). Над-Я – носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають ще дитячих вражень.

Гуманістичний напрямок.Цей напрямок зародився в Каліфорнії в 50-і роки. Він заснований на вірі в можливість розквіту кожної людини, якщо надати їй можливість самостійно вибирати свою долю та направляти її. Американський психолог Карл Роджерс був одним із представників гуманістичної школи. Він вважав, що в кожній людині від народження закладено прагнення повністю реалізувати себе, і вона має сили, які є необхідними для розвитку усіх своїх можливостей. Однак середовище пригнічує всі ці можливості людини, нав’язуючи їй цінності, які визнало суспільство. Ще один американський психолог Абрам Маслоу (який створив ієрархічну теорію потреб і самореалізації, до якої він прийшов, вивчаючи життя великих людей і людей, які змогли досягти повної самореалізації) вважав, що можливості людей задовольнити свою основні потреби дуже часто бувають обмежені, а це перешкоджає виникнення і задоволення потреб більш високого рівня, таких як самоповага та самореалізація. Німецький психолог Еріх Фромм, як представник гуманістичного напрямку, стверджував, що поведінка людини може бути зрозуміла тільки в світі впливів культури, існуючих в даний конкретний момент історії. Він був впевнений, що потреби, властиві тільки людині, еволюціонірували у ході історії людства, а різноманітні соціальні системи, в свою чергу, вказували вплив на вираження цих потреб.

Соціально-психологічний напрямок.Людина – це суспільна істота, якій для того, щоб вижити потрібні соціальні зв’язки. Постійна взаємодія зі своїми партнерами формує її особистість в усіх аспектах, які тільки можна собі уявити.

5. Сучасна психологія знаходиться на стику кількох наук: природничих і соціальних. Залежність психології від природознавства та філософії пов’язана з природою людської психіки, яка зумовлена як біологічними так і соціальними процесами. Ця обставина ускладнює питання про місце психології серед інших наук. Якщо психіку вважати біологічним явищем, то психологію слід віднести до природничих наук, коли ж стверджувати її соціальність – до суспільних.

Принципово іншою є спроба віднести психологію до центру міждисциплінарних зв’язків – філософії, суспільствознавства, природознавства, педагогіки, медицини, техніки. Це ставить її в особливі стосунки з іншими науками: вони змушені звертатись до психології у пошуках необхідних їм даних.

Отже, психологія на теперішній час представляє собою самостійну науку, яка пов’язана з іншими науками.

Поиск по сайту: