Природне, соціальне та духовне в людині

Лекція 7. Людина як предмет філософської рефлексії.

План

1. Людина як предмет вивчення філософської антропології.

2. Природне, соціальне та духовне в людині.

3. Діяльність як основна характеристика сутності людини

4. Особистість як результат процесу соціалізації.

5. Метафізичний вимір людини.

1Людина як предмет вивчення філософської антропології.

Філософська антропологія - розділ філософії, в якому вивчається сутність та специфічна природа людини, осмислюються проблеми людського буття, відношення людини до природи, суспільства та самої себе, проблеми походження людини, основи її існування

В історії світової філософії виділяють основні історичні типи філософських вчень про людину: космоцентризм (людина виступає частиною космосу як світового порядку), теоцентризм (людина є створеною Богом гріховною істотою) та , соціоцентризм або культуроцентризм (людина виступає виключно продуктом суспільства та культури), антропоцентризм (людина є в центрі світу, найвищою її цінністю).

І. Кант сформував думку, що людина як унікальна істота є окремим філософствування, для якого потрібні самостійні, нетривіальні засоби і підходи

У 20-роках ХХ ст. філософська антропологія. - течія в західноєвропейській філософії (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер),головне завдання якої полягає у створенні цілісного вчення про людину.

Феноменальність людини полягає:

1) Неповторність, відмінність від інших живих істот, що виражаються в особливій тілесній організації, наявності свідомості, душі, духовності, у суспільному характері існування та діяльному відношенні до світу.

2) Біологічна неспеціалізованість –в будову людського організму не закладена програма способу життя (людина, наділена свободою)

Природне, соціальне та духовне в людині.

Поняття «сутність людини» виражає внутрішню основу її існування, внутрішній зміст, найбільш суттєві, істотні, стійкі зв’язки і відношення, що визначають розвиток людини і її буття, завдяки чому вона існує як людина. Сутність реалізується тільки людством в цілому. Сутність людини визначається як суперечлива єдність ієрархічних ступенів – природного, соціального і духовного.

Антропосоціогенез – це процес природного формування та суспільного розвитку людини, утворення суспільства і становлення людського світу. Антропогенез включає: формування людини як біологічного виду, становлення людської сутності, людської суб’єктивності, людської соціальності.

Поняття «природа людини» означає стійкі, незмінні риси і властивості Homo sapiens як живої істоти – її соціальні, біологічні та психологічні якості, притаманні людині завжди і в усі часи. Природне у людині виявляється у морфологічних, генетичних явищах та фізіологічних процесах в організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та інформацією між організмом і навколишнім середовищем. Життєдіяльність людини не визначається інстинктами – вони, порівняно з тваринами, слабкі і недостатні, щоб гарантувати виживання. Залишаючись невід’ємною частиною природи, людина як біологічна істота не пристосована до жодної екологічної ніші. Свідомість, самосвідомість і здатність до творчості порушують гармонійну єдність з навколишнім середовищем, що властива для тваринного існування. Екзистенційна суперечність людського буття: належачи до природи, людина відторгнута від неї, позбавлена можливості досягнути інстинктивно-цілісної єдності з нею.

В процесі антропогенезу людина відривається від впливу природного середовища, відділяється від природи світом своєї культури – предметним, соціалізованим, доцільним світом, що створений самою людиною. Людська життєдіяльність характеризується подоланням природних меж біологічного існування.

Людина - єдність, але містить в собі суперечливість, (протиставлення природи і суспільства, людини і тварини, матерії і свідомості, психічного і фізичного, матеріального та ідеального, духовного і тілесного)

Соціальна сутність людини - розглядаються соціально-культурні виміри її буття, включеність в систему суспільних взаємозв’язків, відносин, діяльності і спілкування. Людина як суспільна істота формується у процесі соціалізації – засвоюючи досвід та ціннісні орієнтації даного суспільства, включаючись у суспільне життя, соціальні спільноти та структури, набуваючи соціальних якостей, виконуючи певні соціальні функції та ролі, займаючи певне соціальне положення. Через приналежність людини до суспільства відбувається засвоєння людських способів діяльності – від найпростіших, пов’язаних з біологічними потребами, до найскладніших, таких, як творче відношення до дійсності, використання мови, свідоме дотримання норм суспільного життя.

Включеність людини у соціально-культурні процеси визначає формування свідомості та самосвідомості, вміння осмислювати та оцінювати ситуації життя, співвідносячи їх з певними соціально-культурними нормами та принципами. Належність до суспільства визначає соціальні якості людини і впливає на її природні властивості, «соціалізуючи» їх, забезпечує соціальну регуляцію людської життєдіяльності та формування соціальних потреб.

В процесі антропогенезу і подальшого історичного розвитку людини природні сили, функції, властивості і способи життєдіяльності проходять безперервну соціалізацію, набуваючи все більш соціального вигляду. Природне і соціальне в людині складають суперечливу біосоціальну єдність.

Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського “Я”, адже саме як духовна істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Якщо в свідомості людини знаходити тільки відображення найелементарніших потреб, задоволення яких необхідне тільки для підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинуті, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.

Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.

Духовність людини – це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на оточуючу дійсність, – це один із найважливіших проявів духовності.

Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей.

Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо.

Духовність виступає як безпосередня співпричетність людини до абсолютних аспектів родового людського буття, являє собою орієнтацію людини на абсолютні цінності та ідеали, співвіднесення себе з абсолютним зразком. Духовність піднімає людину над фрагментарністю кінцевого буття і забезпечує її осмислене існування в координатах цілісного людського світу, в граничних перспективах ідеалів та ціннісних орієнтирів сукупної духовної культури людства.

Поиск по сайту: