ПОВIСТЬ З ЖIНОЧОГО ЖИТТЯ Присвячено високоповажнiй Наталi Кобринськiй Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen.DieWahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihremWinkel hervor...[1] Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.к.[2] лiсовимрадником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiнмав мiж iншим, так "побiчно", ту слабу сторону, що любив одушевлятисьгарячими напитками, - се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкомуздавати справоздання. Хiба б собi самому. А тому, що був з собою у згодi,тому, що розумiв себе, як розумiв i свої лiсовi справи, тож i ходив (яккажуть простенькi люди) "годинник зовсiм у порядку". Вiдтак, коли слабасторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, колипоказалось, що великi причини спроваджують i великi подiї... тодi йнастало... та про се вже опiсля... Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Остатньоголюбив вiн несказанно, ба навiть обожав. "Се буде гординя мого життя,свiтило цiлої родини, се чоловiк будучини!" - мовляв вiн часто до своєїжiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака,вiрила смiлому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у своїх мрiяхсина лiсовим радником, бачила, як вiн їздив у елегантнiй колясцi, гордимикiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi,старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствiвисоких осiб, що з ним дружно балакають. Часами змiняв муж будучими свiйзавiд[3] й вибирав становище надворного радника. Супроти того не мож буловже нiчого закинути. А як се звучало шумно! "Високоповажний панГерман-Євген-Сидор Ляуфлер, ц. к. надворний радник!" Надворний радник! Нi,надворним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарськимрадником або лiсовим радником! Ну, щодо остатнього, то воно припало їйлише так еn раssant[4] на думку, бо її муж займав припадком те становище.Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовийрадник не те, що надворний радник! А коли є вже хто раз надворнимрадником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой, боженьку, що то некоїться все в чуднiм бiгу часу! _Вона_ не була одна з тих, котрi вiрують вчуда, в протекцiю, або що таке. Борони боже: так низько вона ще не упала,тож саме i не думав так нiхто в домi її та її мужа. Вона хотiла речi лишетак брати, як вони сам; собою представлялись. Наприклад, хто був от хотьби там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в раnорtiсum), нiм ставславним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, "нетаким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немовпiд небеса. Ах, що то їй все так iз пам'ятi вибилось, i вона собi нiiменi, нi року не могла пригадати! Головне однак в тiй подiї було те, щохтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом.Однак - куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман-Євген-Сидор не був анiбiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив тойбiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц. к.лiсового радника i мiг легше, нiж кождий iнший, дiстатись на таку висоту.Iнших перепон не могла доля поставити. Щождо тих пари шкiльних рокiв, прокотрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли є вже хтораз в унiверситетi, то лiта минають, неначе б їх i не було.Герман-Євген-Сидор не виказував на тепер особлившої охоти до науки, але(того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, томуживому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушнихнатур, котрi вмiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавкахпересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв,котрi вимагають iншого проводу й поведення, як, примiром, звичайнi сини;урядникiв, або - надто мужикiв!! Однак висушенi тверезi професори (вона їхненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумiї, проходжувалися ймолодостi,. мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти!Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з. правого шляху, що взяли"пiк"[5] на нього, прозивали його сильну волю "упрямiстю i злосливiстю", айого смiлi, свобiднi бесiди i дотепнi дiла називали вони попросту трiйломдля цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, насмерть... Пiд час, коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природаобдарувала їх пiд кождим взглядом щедро; крiм того, посилала їх панiрадникова на науку французької мови й музики; батько займав гарнестановище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися заними молодi люди... I так усмiхалась панi радниковiй будучина ясна тачиста, наче та днина весняна, i вона називала її в своїм серцi своєю"другою будучнiстю". I газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його внинiшнiх часах не розумiє перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радниковаще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним окомглядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину тачитанням безбожних любовних дурниць. або й iнших пустих дiл крадуть часбоговi. Правда, зовсiм без грiху в тiм взглядi не були її двi середущiдоньки (найстарша перебувала в одної кревнячки, а наймолодша була щенезрiла до того трiйла), Олена й Iрина. Через се вона мала не раз i гiркiхвилi. Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала,бог зна звiдки тотi варiяцтва[6] на день божий та й проглитала їх у цiлiмзначеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбоюокружали її мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала iперечилась, що тiльки - боже, змилуйся! Бесiди пекучi, - немов залiзо,небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче,питання робiтницьке бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радникової йлякали, наче страшила, в бiлiй днинi її набожну душу, денервували її таспроваджували безсоннi ночi... Мало що розумiла вона з того; вiдчувалаоднак (справдешнє чисте серце материнське завсiгди на правiй дорозi), щодуже .лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панiрадникова так обережно стерегла, та й внiс її в країну смiшливостi йбезумства! Наче iскри огнянi сипалися слова з уст дiвочих i падали важкимиударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що її донькарозвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусьрiвноправнiсть мiж _мужчиною i жiнкою!!!_ В таких хвилях була би вонанайраднiше з сорому та лютостi в землю запалась, її донька! .Донька ц. к.лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити вунiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життю самiйудержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищемпроти голоду й холоду!! Се якраз виглядало, наче б її нiчого не учили, iвона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко божа: вона, такапрегарна, поважна, потрiбувала щось подiбне ще й явно голосити!.. Се все вона таки на _свої_ уха чула. Що однак при iнших нагодах iпублiчно говорила, доносили їй добрi, поважнi товаришки i знакомi: - Наколи ви їй тi дурницi не виб'єте з голови, то будете наслiдкiвгiрко жалувати; вола ще молода, буйна! - Дiвчина губить легкодушно свою будучину i вiдстрашує вiд себе i вiддругих сестер женихiв! - Де, ради бога, нассалась вона того трiйла? - питала знов iнша зтоваришок. - Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вонаостатнiм разом розводилась про жiнок-лiкарок, доводячи, що вони були биправдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiмзвiсно, перша партiя в мiстi! -_ _Хто ж буде дома їсти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити?Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се нечиста дурниця розводити такi теорiї? Я поважаю й шаную вас високо, ласкавапанi радникова, однак ви супроти того дiвчати не заховуєте достаточноматеринського авторитету. Най би моя дитина виступила з такиминiсенiтницями, я її вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що проню панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось знає! - Що, ради бога, що казала панi С.? - Казала: цiле її поведення то лише вища тактика кокетерiї; я женщина йдоволi знаю тайнi ходи жiночої думки. На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла,наче б здеревiла, по таких бесiдах. - Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? - питала вона стиха. - Що? Попросту книжки забрати i читання хоробливих авторiв раз назавсiгди заборонити! - Сього я не можу вчинити Оленi - не можу! Щодо заборони, то забороняю,i як ще; але книжки забирати... того я справдi не можу, панi докторова!! Тут виринула перед її душею висока стать молодої дiвчини з снiжнобiлимобличчям та супокiйними лагiдними очима... - I що ж вона таке, що ви супроти неї такi безсилi? - Що? "Мамо", каже: "дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю дотих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди,немов свiтла сонячного, затопчують своєвiльно людськi права"... Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчинавмiла все її супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кождийраз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала їй своїдумки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою йIрина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiгди бувала, вмiла в такиххвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову а гарячеборонити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i одинмолодий чоловiк, медик, Стефан Лiєвич. Повернувши з-за границi на ферiїдодому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панiрадниковiй... Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому,неначе б апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженствонебес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних;говорив, що багато з них здає екзамен з найлуччим успiхом, а. раз оповiдав(то се вже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились таки iзсвоїми студентками!! I багато, багато чудного розказував ще... - Емансипацiя жiноча в Швейцарiї або i в iнших поступових краях - сеточка давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще такпозаду за другими народами; не то, що не журяться самi про се, щобиздобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають її якоюсь химерою.Заграбавшись мiж свої чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiлькипрацi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогоюочиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусьосновну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстичноїфiлософiї нема вже й бесiди. Освоєнi поверховно з поодинокими галузяминаук, з поодинокими фактами всесвiтньої iсторiї, думають, що вони справдiдоволi озброєнi супроти вимог життя. I вони задумують з горсткою тогонаукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають всуспiльностi, вести боротьбу о iснування! - Тут i розсмiявся вiн. - Ажрозпука бере, - говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широкоствореними очима прислухувалась його словам, - коли подумаєш, в якiмглибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про своюсамостiйнiсть!.. - Вони тому не виннi, Лiєвичу, - перебивала тодi, боронячи, Олена. - Селиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, щодумати-знати пристоїть мужчинi, а жiнцi має воно служити за оздобу! - Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколияка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, старається збудити соннусестру, чому кидаються на ню, неначеб вона торкала їх огняними клiщами?Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви їм висказуєте своїпросвiченi, здоровi погляди? Се є власне те, чого я жiнкам не можупростити. Щодо решти, то вони справдi невиннi. Доки сучасний устрiйсуспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сейлад не вiчний. Будучина жiноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кождапо можностi, пiсля обставин, а зброя їх... яка чиста, яка сильна, як вартопо ню сягнути!! Се - знання, Олено! Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, щовсi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до неї, бо вона поборювала тумодну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того йненавидiла вона його з цiлої душi, всiма нервами її величезногоматеринського серця! Для Герман-Євгена-Сидора не мав вiн нiколи приємногопогляду, анi доброго. слова. Вiн важився прибирати позицiю й манериментора, неначеб _вона_ його осе коли-небудь просила або її чоловiк,радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз своєю великанськоюпостаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжноїграцiозної фiгурки Германа-Євгена-Сидора... Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому вбрутальний спосiб лiтанiю[7]. Вона лиш припадком зачула остатнi словаплебейської проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини[8], вкотрих мешкав хлопець, але забути їх вона нiколи не зможе! - Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душiзненавиджений хлопче, - сичав вiн, - може, й удалось би менi вас щевидобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли повуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер... - Ви не маєте менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! - боронивсяГеїрман-Євген-Сидор. - Зрештою iду зараз до Олени й розкажу їй, як чемновмiє говорити апостол жiночий. - Безвстиднику! - закипiв молодий чоловiк. - Зрештою йдiть! Вона будетiшитись, коли довiдається про аванс свого брата, котрий їй i без тогонаводить безсоннi ночi. З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти,що його присутнiсть їй ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд,однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвсянаново... Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнiхимери своїх доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могланевтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було.надармо. Вони оставалися вперто при своїх фарсах i носили голови iнакше,як випадало донькам ц. к. радника лiсового... * * * Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечкоутихло, i виразно було чути шум гiрської рiки, що прорiзувала мiсто. Вонолежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. Умрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним,викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi... З одної малої незначної хатини вийшли Олена i Лiєвич. Вона довiрливосперлась на його рамено, i обоє звернули в одну з тихих улиць. - Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. -Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востаннєв цiлiй супокiйнiй красi! - З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув зтобою остатнiй вечiр. А все ж таки, - додав вiн трохи згодом, - мiшаєтьсяз сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'їжджативiд тебе, i то на два роки!! Її пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi косиглибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала... Вiн похилився вперед i заглянув їй в очi. Вона видалася йому блiдою. - Ти не кажеш, Олено, нiчого? - питав вiн стиха. - Не можу говорити, Стефане... Буду тобi писати. - Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу йогочути до останньої хвилини! - Може, тобi зложити присягу вiчної любовi й вiрностi? - питала вонайого з вимушеним усмiхом. - Нi. В присяги не вiрю. Ти се знаєш. Вiрю лише в силу любовi. А ти жмене любиш... _ти! - _сказав вiн з. утiхою, з трепещучим щастям у голосi.- Скажи! Я хотiв би ще раз се почути! - Люблю! - сказала вона, майже смiючись. - _З першої_ хвилини? - питав вiн у недовiрчивiм. тонi, а гучний усмiхпромайнув по його обличчю. - Так, Стефане, з першої хвилини, коли тiльки я переконалась, що тиговорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей,не боявся нiколи i нiчого. - А з другої хвилини? - З другої... що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники длявсiх i нiкого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного;що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоїзму, а людинилюдяної... - А з третьої, рибчино? - З третьої... коли переконалась я... ах, що! - перервала наразжартiвливо. - Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вжене будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чиномдоказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!. - А з четвертої? Вона смiялася тихенько. - Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що - "пардон" - необертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, - жартувалавона, - стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i незнав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакуватидо дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь! Обоє смiялися. - Якби то так тебе твоя мати почула! - обiзвався вiн. Вона здвигнула плечима. - Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду. - Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менiдосадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, їм може забагнутисьприсилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думцi,гiднiший доньки радника! Вона розсмiялась. - _Присилувати,_ Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордотамоїх родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, колимовила, що стану твоєю. - Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не моглаби-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. Атодi, - казала, - людина що? - Бачиш, Стефане? - обiзвалась вона тихо, - природа каже правду, асупроти неї йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе. - Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[9] надставляти, а не що бти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться! - Так ти не вiриш менi, Стефане? - Вiрю. - Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти? - Бо ти також людина... Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову. - Ти думаєш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важатьстановище i всi обставини якоїсь там людини, все розмiркують, а наколи всегарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би у моїм серцiлюбов штучно виплекати? Стефане, - почулось трохи згодом докiрливо, -думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i менемучити сумнiвами. - Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що тимогла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я незношу її простої - Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов.Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись?Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв немаєш супроти мене; нашi заручини - тайна. -_ _Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можусказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишенана волю долi... - Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже зсим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому,- додала тихим голосом. - Нi. - I обоє замовкли. - Але ти будеш часто писати... - перервала вона перша тишину. - Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяцяпосилати. - Вони, може, _прецiнь_ скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - їїголос краяв його серце. - I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли будуасистентом... Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, атодi все легше перебувається. - Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й теперсмiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти... ах! - Що, любко? Вони станули й споглянули на себе. Обоє були блiдi. - Ми вже дома. - Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом. - I менi не здавалося, що так близько... З її побiлiлого лиця горiлистривоженi очi. Приступила близько до нього. - Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. -Пам'ятай про мене... - шептала в несказанному зворушеннi. - Чуєш?Пам'ятай!! - Олено! Вiн пристрасно притис її до серця. Опiсля цiлував мало що не кождийпалець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiнзлякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його грудий заплакала. - Сили... дорога дiвчино! - просив вiн беззвучним голосом, а в горлiненаче давив його корч. - Боюсь о наше щастя! - простогнала вона ледве чутно. - Я... я... нi... - вiдповiв вiн. - Ми ж любимося. - Любимося, Стефане, любимося... * * * Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго йгаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мiшаниноюгоря й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтилородини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову панарадника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдутьшкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося. Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-Євгена-Сидоратримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами живна найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий;все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiршесвiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть.Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небогимали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька неминула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про"дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на"добре", вставляючись за ним гаряче. - Воно ще таке молоде, дитинне, - мовляла вона, - мусить вибуятись; часi будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тихшколах i старi знетерпеливились би, а не то - воно! Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже разприйшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнiвидатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п.Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми - не надивився би-сь i заднину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! - Щовмiє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже... Так, примiром,замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцiї якоготам нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i приглядається годинамивсiм штукам їздцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiддає їх дома одну заодною неабияк, а сказав би-сь: par exellence![10] В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радникприсягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть бий при гусарах. - Куплю йому, - говорив вiн з ентузiазмом, - таку "бестiю", за котроювсi офiцери будуть губи гризти... Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибилаза нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родиниЛяуфлерiв. Герман-Євген-Сидор вiд'їхав до В., щоб вiдбути там дожиданийрiк служби вiйськової, а радiсть родичiв не тривала довго. I нестямилисьвони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi наполичках Ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна булочастiше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи вiн таки там i ночував. В протягу _трьох_ лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась зЛiєвичем, змоглася вже колишня "слаба сторона" радника в непогамованийналiг... I нинi пересиджував пан радник з своїми вибраними товаришами при"шклянцi" та нарiкав гiркими словами на своє безталання. - Коли Сидор буде i дальше таке заводити, - жалувався вiн, - коли неперестане, то доведе до того, що пiду з торбами! - Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! - потiшав одинiз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко. - Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство - се в молодогодвадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду зторбами... з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягарадвигати! - Лишiть його лиш, най вибуяється, - замiтив знов iнший, якийсьподатковий урядник[11]. - Я вам ручуся, що вийде з цiлої iсторiї такийчистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем,найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духа чимало! Думаєте, що я бувiнший у молодих лiтах? Думаєте, що надi мною не плакала не одну нiчкунебiжка мати? I що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, славабогу, у власних силах угору. - Як, для бога, йому не гризтись!? - кликнув другий, лiкар i приятельродини Ляуфлерiв: - Подумайте лиш, з ласки своєї: вiн має ще двiнезабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i накладаєтягарi на карб родини. - Лярi-фарi[12], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсьзовсiм. Позабезпечуються самi!.. - вiдказав "податковець". - Зрештою одна,а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж,Епамiнондасе? - Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще... - Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цiлими днями у вас! - Вона його не хоче! - Не хоче? - Каже, що не любить. Тут i настала нараз тишина. - А що ти на те, старий? Радник здвигнув плечима. - Що ж я можу вдiяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати! Один старий майор, що прислухувався спокiйно розмовi своїх товаришiв,нараз зареготався. - Тут i видно, - вiдозвався вiн, - хто верх веде дома! Бабськепанування! Має вона хотiти? Чи вона, молода, є в силi сама рiшати про своєщастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоїй молодостi приспiвував тиiнакше. Адже молодий К. - се пишна, се славна партiя! Doctor juris[13],судовий ад'юнкт, се б тобi прецiнь з рук не випускати! Радник потупив очi у шклянку i знов здвигнув плечима. - Що я можу вдiяти, товаришу? Чуєш, не любить його!.. - Не любить його! Начеб люди не побирались i не жили й без любовi!Дурниця! Химера! Колись вона сього гiрко пожалує, однак властивимвиновником будеш ти! Дiти виховуються iнакше, пане Ляуфлер! Як довго тиживеш, доти ти й паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кождий самсобi паном. Кождий iде, куди йому догiдно, хоч би i до чорта. З того теперпоказуються i наслiдки; от тепер i маєш "любов"! - Ваша правда, майор, слово честi, що ваша! - вмiшався нановоконтролер. - Абсолютизм у родинi - се рiч наймудрiша. Думаєте, що в мене iнакше?Моя воля - се воля всiх; а щодо точки любовi - покажу примiри. Чи женивсяя з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено "мою", i я пiшов раз у дiм,далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувавсянастарченими вухами, розпитувався, розумiється, делiкатно про теє-то,привик до неї, освiдчився - i кiнець. Менi видається, пане раднику, щоваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менiбуло ще сяк-так до вподоби, але дiвчата - нiколи! Прислухався я їй раз, яквона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна,то не прощено би їй нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбиралагарними словами. Начиталася нездорових творiв, i то є конечнi наслiдки.Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш iпереконаєтесь, що зiгнеться. - Я се також завсiгди говорю, - обiзвався знов старий майор. -Дисциплiна мусить доводитись до остатнiх консеквенцiй[14], особливо ж ужiнок. Жiнка - то молодий кiнь. Почує сильну, залiзну руку, так iподасться i влiво i вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надтопопускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнутибатiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар'єром - удар i остроги,поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливоспочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiгди лихим їздцем, тому ж йогоi кождий кiнь скидає з сiдла. Так, так, - додав трохи згодом iзадумавшись, - дисциплiна мусить проводитись, мусить... - Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! - говорив доктор,коли оба верталися одною й тою самою дорогою додому. - Говори. Скажи їй i те, товаришу. Те, ти ж знаєш...що її батьконезабавки перестане тим бути, чим був досi, а то лiсовим радником... - Вона добра, шляхетна, - вiдказав, потiшаючи, доктор. - Буде з усiхсил старатись, щоб її родина не терпiла убожества; коли б лиш _того_ моглазабути... - Кого, любчику? - Стефана Лiєвича... - _Помершого?_ -_ _Егеж... - Боженьку, а вона... що з ним? - Не знаєш нiчого, старий? Адже нервовiсть... на! Опроче се трапляєтьсячасто-густо, що батьки суть остатнi, котрих у такi справивтаємничується... - Любила його? - Авжеж! Обопiльне. Вiн вiд'їхав, як i то тобi вiдомо, на два роки здому, щоб студiї покiнчити, щоби вернутися зовсiм "готовим"; тодi й малисвої заручини оповiстити, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десьу шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш? Радник не знаходив слiв, щоб виразити своє зачудовання, аж по якiйсьхвилинi сказав сумним, гiрким тоном: - А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в моїм домi,вештався чимало бiля неї, однак нiколи не приходило менi щось подiбного надумку. А вона... i се ж подяка за мою любов? - кликнув огiрчений. - За моїбатькiвськi старання? Ох, як се болить, болить!! Тобi, чужому, звiрилась,а перед своїм батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого затаїти!.. - Успокiйся лиш, чоловiче, - утихомирював доктор. - До мене теж неприходила, щоб своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попроступорадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила її безсоннiсть, i гарячка докрайностi пiдтинала її сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком;а се, старий, вимагає чимало сили. "Не могли б ви, дитинко, менi сказати,- питався я, - що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бувализвичайно найздоровiшi з цiлої родини"! "Чи се мусить бути, пане докторе?" - спитала вона. "Авжеж, дитинко; се задля вас самих". Нате й розповiла дрожачимиустами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве затаїв своє зворушення. Якашкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, аїх потомки, старий... їх потомки... ех! - тут i замовк нараз. - I що ж далi, докторе? - питав радник пригнетеним голосом. - Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з неюсамою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїмине говорить, вiдповiла: "Нащо?" "А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmetz"[15]. Вона похитала головою. "Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго вонов грудi лютує, нiхто менi не поможе". - Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються. Радник лиш зiтхнув. - Якби вона була хлопцем! - почав наново лiкар, - були б з неї i вийшлилюди. А так жiнка... що почне жiнка з надвишком розуму при горшках iмисцi? - Ох, доленько моя! - застогнав радник; - як же ти мене гiрконавiстила, мене i моїх безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона заК. вийти не може. - Ну, що до сього питання, то спробуємо ще, - вiдповiв доктор. -Супроти отрути вживається також отрута. Як вiддасться, так i затреться всегоре, вся гризота. Таких випадкiв маємо доволi. Вона буде противитись,буде обурюватись, буде слiзьми заливатись... може, навiть сильнозаливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чиж для того має вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж неженяться вже в свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi? - Ах, розумiється, що женяться! - Адже людина - лиш людиною! - доказував лiкар. - I чим властивобiльше? Нiчим бiльше, нi менше як... звiриною, i то товариською, розумноюзвiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiброзмножуватися - все те вона має таке саме, як звiрина. Сього годiзаперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єстьпо правдi, те й по розумi. Будемо отже доти апелювати до її розуму, докивона квiнтесенцiї не зрозумiє. А коли зрозумiє й вiддасться, то побiда понашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина... одне,друге... домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi i тобi вдячна. А для вас,старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer![16] - Говори з нею! - умоляв радник. - Говори, одинокий мiй потiшителю! Яне в силi. О, боже! За що караєш ти мене так тяжко! * * * I доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити. що застав її самудома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго її не бачив, iвираз її лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiдунiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровамиспряталось щось... щось, чого вiн не розумiв, що однак здавалось йомузнакомим. "Божевiльнiсть" - мелькнуло йому через думку. I з пильноюцiкавiстю звернув назад на неї погляд та на її пречуднi, тепер супокiйнiочi. - Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? - питала вона,привiтавшись. - Ви... ви... курите, Олено? - спитав змiшаний, не даючи нiякоївiдповiдi на її запитання. - Адже бачите... - Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах! - Так. Однак мож i полюбити се, що передше ненавидiлось. Наприклад,папiроску в жiночих устах. - I знов замовкла. Вiн почав був говорити про нервовiсть, i що вона мусить берегтись.Говорив багато про обов'язки, котрi маються супроти себе й супроти других;особливо проти родичiв. Замiтив, мiж iншим, що людина - звiрина привички iщо суть люди, в котрих чутливiсть - джерело всякого безталання... Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно. Нарештi вiнпочав говорити i про їхнi домашнi обставини, порушив поведення брата,видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрiй... - Не мож iнакше збирати, як сiялось... - закинула вона байдужно. -Родичi[17] самi виннi, що вiн пропадає. А пропадає вiн без рятунку.Опроче... я вiрю i в _дiдичнiсть блудiв[18]._ -_ _Критичний у вас розум, Олено, - говорив вiн з важкою мiною, -аналiзуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного вiдкрити. Правда,се, що скажу, невiдрадне. Des Lebens undemischte Freude ward keinemIrdischen zu teil[19], - цитував вiн патетично. - Однак ви. зумiєте сеперенести, ба, i других навчити зносити такi пригоди... Вона нiчого не вiдповiдала й не питала нiчого. Думала лиш, що сильнимдухом суджено й багато перенести. А вiн почав говорити. Зразу манiвцями таоборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягомодної години довiдалась, що всi вони знищенi, що її батька через якусь-тосуму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, вiддалять зi служби. Вона не ворухалась. Побiлiла лиш, немов стiна. - На те була я давно приготована, пане докторе, - ледве прошепотiла. -Давно; однак, що можна проти того вдiяти? - Проти того... нiчого! Надiймось, що, може, йому, хоть з ласки, другаабо i третя частина пенсiї дiстанеться. Ви однак можете чимало вдiяти! - Для кого? - Для ваших родичiв, для вашої сестри, а найбiльше для себе. - Справдi не знаю... - Знаєте, Олено, приймiть К...го, Вiн незабавки проситиме вас о руку... Стало тихо. - Не можу. - А чому? - Бо, як ви й самi сказали, в мене аналiзуючий i розважуючий дух,критичний розум... - Не розумiю вас зовсiм; говорiть яснiше! - Бачу, що не розумiєте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, iнашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себеоббрiхувати. - Ви сього й не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се. - Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити.Се вам вiдомо, пане докторе. А подружжя без любовi се, по моїй думцi,бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити. - Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож i полюбити се, щоненавидiлось. - Так, але папiроска - се не людина. -_ _О, Олено, Олено, - кликнув вiн, - у що ви вжилися? Куди загонюєтесяви у своїй хоробливiй, пересадженiй уявi? Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала найого слова. - Подумайте, ради бога, i про свою будучину. Згляньтеся на нещасних,горем прибитих родичiв. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для нихпiдпорою. I ви можете колись бути матiр'ю! - Дальше, пане докторе, дальше... - Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашiродичi, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршої сестри?Вона має сама вже дiти; i, як нам обоїм звiсно, хоробливо скупа. До Iрини?Доходи вчителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi.Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi ажнадто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, знаймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть iголову склонити?! - Чи ж я тому винна, пане докторе? - Сього я не кажу; однак ви не смiєте забувати, що вiн i ваш батько! - Вiн мiй батько, а я його донька... Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть. - Ради бога! - скликнув. - Адже дiти мають якiсь обов'язки супротиродичiв! Се би вам прецiнь знати!! А наколи всього iншого не хочетеузнавати, то мусите признати, що вiн вас живив! Її очi замиготiли. - Тут i дiйшли ми до мети... - сказала вона з зимним усмiхом, пiдчасколи з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька кровi. - Живив мене.Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане докторе, нiколи! - сказалаврочисто. - Вiдповiдно до моїх сил, вiдповiдно до моїх здiбностей, авластиво _вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiйустрiй суспiльний вивiнували,_ хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, азаробленим щиро дiлитись з родичами... Однак задля обов'язку проти волiсковуватись з мужчиною, з обов'язку його i себе оббрiхувати... В чiм менiтут добачувати святiсть обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею?Закиньте вашу думку, пане докторе! - сказала, глибоко вiддихуючи i слабоусмiхаючись. Я не вернусь бiльше з раз обраного шляху. Бачите? - додалавона. - Я дiйсно одна з тих "розважних критичних умiв", котрi анi себе,анi других не щадять. Я все аналiзую й не маю милосердя нi над собою... - Нi над вашим батьком? - Так, пане докторе. - З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм,якась божевiльнiсть. Нi, - говорив вiн згiрдливо, - ви, справдi, неспосiбнi до самопожертвовання! - Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силуємене виходити замуж за К...го, зi сторони моїх... також самолюбство... - Ви софiстка! - А ви лихий оборонець правди, пане докторе... - Гiрко будете ви колись сього жалувати! - кликнув вiн. - Ви ще незнаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з вашихзаслiплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрiй каяння iсумлiння обiзвуться в вашiм серцi! - Я супроти усього озброєна! - говорила вона з тим самим слабимусмiхом, а її очi стали мимоволi вогкi. - Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя - нi.Опроче, вже й сильнiшi характери, як ви, зламалися. - Як ви се розумiєте? - Бiда ломить i залiзо, а ви лиш _людина... _Вона здригнулася i глянулана нього несамовитим поглядом. - Нiколи, пане докторе, - вiдповiла опiсля з супокiйною гордiстю. -Власне для того, що я _людина._ По його лицi промайнув якийсь загадочний усмiх. Вiн пiднявся i схопивкапелюх. - Зносiть iз гiднiстю наступаючий удар! - сказав i подав їй руку напрощання. - Дякую вам за ваше спiвчуття, пане докторе! - вiдповiла холодно. * * * Щось у двi недiлi пiсля сеї розмови вернув радник сильно пiдпитийдодому. Доктор оповiстив йому результат своєї розмови з Оленою, авнаслiдок сього i внаслiдок випорожнених багатьох фляшок був вiн у лихiмнастрою. Вiн змагався з жiнкою, котра робила йому гiркi докори з причини йогонещасного налогу й наслiдкiв, якi_ _вiн тепер на них спровадив. Вiнвiдгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсiм намiру такповодитись, як се дурним бабам захочеться. Вiн був уже доволi довготерпеливим: тепер однак не стає вже i йому тої сили... - Як можеш такi дурницi плести, чоловiче! - боронилась радникова. - Хтооставався завсiгди паном своєї волi й розпоряджував грiшми? Хiба ж я?Слiпа я була й недосвiдчена, що не наложила тобi зараз з першого разуповодiв; не найшлась би я нинi в такiм положенню, котре доводить мене дорозпуки. Тобi i маю завдячити, що нинi люди показують на мене пальцями; насвої старi лiта буду жебрати кусника хлiба в дiтей або в зарозумiлихсвоякiв! Однак лучче умру, доки се справдиться! - Ха-ха-ха! - розсмiявся чоловiк замiсть усякої вiдповiдi. Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в остатнiм часiсильно вихудiло. - Ще й смiєшся! - питала вона гiрко-згiрдливо. - Ти менi хотiла би поводи наложити? - реготався вiн злосливо. - Ти, щоне маєш навiть настiльки сили, щоб супроти своєї доньки показати свiйматеринський авторитет? Зноси ж тепер наслiдки твого лiберальноговиховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною.Вона не хоче й чути про К...го. Радникова так i здригнулась при його словах; було по нiй видно, що вонаугиналась пiд їх тягарем. - Чи се дiйсно правда, Епамiнондасе? - питала вона несмiливо й нервоводрожачою рукою вiдсунула на столi лампу набiк, щоби лiпше заглянути йому улице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковимсредством супроти всякої нужди для неї i для її бiдненької наймолодшоїдитини. - I я хотiв би, щоби се не була правда... - вiдповiв радник насмiшливо.- Тепер можеш iти до неї i їй подякувати. А коли нi, то наложи їйповоди... Чому ж нi? Дрантя бабське! - пробурмотiв пiд нiс i зачав нервовоходити по хатi. Жiнка сiла та лиш закрила лице руками... - З наймолодших лiт мала вона завсiгди свiй розум! - лютував вiндальше. - Робила мiй дiм посмiховиськом та метою всяких дотепiв. А теперще хочеться їй доповнити мiрку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жиюя; а коли до сього часу з батькiвською волею ще не познакомилась, топознакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти! - Сього вона не вчинить, Епамiнондасе! - простогнала радникова. - О,коли б я була тодi передчувала, що _той_ буде причиною її нинiшньогоповедення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене йогоприсутнiсть! - За твоєю спиною пiддержувала вона любовнi зносини, кореспондувала, ати була слiпою й глухою! - говорив радник дальше. - Тепер збирай, щопосiяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто головародини. Не буду терпiти, щоби вона противилась моїй волi задля якогосьбожевiльного фарсу. Буду... - i вiн замовк нагло. В покоях почулися легкiкроки, а трохи згодом стала Олена на порозi. Була одягнена в темний плащ,голову завила в чорну хустку, а пiд пахою держала грубий звiй нот.Здавалось, що ступає дуже неохотно, однак побачивши радника i зламануматiр, в одну мить усе зрозумiла i приступила ближче. - Iду до Маргарети, мамо, - сказала, вагаючись, - i не буду дома навечерi. Ключ вiд мого покою забираю з собою, бо, правдоподiбно, забавлюсьдовше, а, повернувшись, не хотiла б я нiкого будити. Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею. - Що за дiло маєш тепер у вчительки музики? Надворi ллє дощ немов iзконовки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься. - Справдi так, тату; i я мушу. - Чого? - Маю там дiло, - вiдповiла неохотно. - Що ти можеш увечерi у старої вчительки за дiло мати? Може, знов якутайну? Яке rendez-vouz?[20] Бережись! Все має свої границi, i я переставбути зглядним i терпеливим! Молода дiвчина приступила скоро до стола i поклала збиток нот. Її бiлезмарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорної хустки, а в тiй хвилi схилилайого глибоко вдiл... було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чогозабиралася... - Се ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу їх вiднести, - говорилапоспiшно. - Бiльше в мене, тату, нема нiякої тайни... Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки,наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiнкiлькома кроками до неї, а його очi заiскрились. - Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже ти вiдважуєшся менi ще iв тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! - кричав вiн дрижачим iзлютостi голосом. - Як довго ще в мене стане терпеливостi! - Що хочете тим сказати, тату? - спитала вона спокiйно, звиваючи назадрозсипанi ноти. - Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, колизгадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всякихпоговорiв; що вiдкидає поважного чоловiка, й замiсть того, наче бiдолашнийписар, маже ноти за грошi; що безчестить моє iм'я, цiлу мою родину; щохоче а tout prix[21] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, - кричав, -встидаюсь, кажу тобi!!. Вона лиш поблiдла, i очi її здавались бiльшими; опроче осталась, як iперше, спокiйною. - Годi менi вам помогти, тату, - вiдповiла вона. - А що предложенняповажного чоловiка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягаремдля вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справапредставляється, не можу я, розумiється, знати; однак iнакше поступатитакож не можу. - Ти однак мусиш, коли я кажу!! - кликнув голосно, грубо. - В остатнiйхвилинi пiзнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля - воля всiх! - Чому якраз в тiм випадку? - питала Олена, i її великi очi зачалимиготiти. - Бо - ти дурна, i я собi того бажаю! Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася. - Нiхто не є управнений мати бажання, котрi в життю другого мали бивiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб булизреалiзованi. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, якдеревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажураз на завсiгди, що не вийду за К...го, i що нiколи, нiколи не буду житибрехнею... - Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! - говорив вiн бiлянеї засапаним голосом. - Позавтра довiдається, що не стану його жiнкою... - Олено, змилуйся над твоєю нещасною матiр'ю, набери розуму, -побивалась радникова. - Маєте ви, може, надi мною милосердя? - питала вона з несказаннимогiрченням. - Бере, може, хто мою думку i чуття на розвагу? Наче якусьштучну механiчну пружину натягали б ви мене i пристосовували до обставин!Я однак не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менiмислячої самостiйної людини,. а коли б вам те прецiнь удалося, тодiуспокiйтесь... Тодi... я - не я... - Яка подяка за мої безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську!- стогнала радникова. - Що жиє в твоїм безталаннiм серцi! - Правда, мамо, й те, що виплекалось. - Прокляття на тебе, невдячна гадюко! - засичав радник. Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася.Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям. - Вашi слова, тату, мене не болять... - говорила. - Вам i не слiдiнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вамиволодiв, вам i велить говорити. На мене не має вiн нi впливу нiякого, нiсили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має змислу длячистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе їйпротивне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Iду! - говорила вонадальше. - Не маємо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, небудемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо. - Я тобi маю лише стiльки сказати, - кричав радник, - що позавтраприймаю освiдчення К...го. Ти ще неповнолiтня, а тепер - iди! Вона знову станула, наче прикована, а її очi засвiтились чудно. - Так? - сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшисьтрохи, замовчала. Теє "щось", що доктор порiвнював iз помiшанням,показалось нараз у неї мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нiсловечка. Забравши ноти з стола, вийшла. Мiж старими урвалася розмова... II Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nichtknechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zubeugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich esverstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durchnichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag erdenn fuhren, wohin er will... ("Allzeit voran" von Fr. Spielhagen)[22] До тої самої незначної хатини, отiненої старинезними смереками, зкотрої Олена виходила з Лiєвичем перед майже трьома роками, прямувала йсього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу дочасу пiднiмався сильний вiтер i бив її дощем так у лице, що волосся начолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi...Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяютьдодому усе, що лиш має яке-небудь пристановище... Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала її стара вчителькаМаргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак сталадля неї щирою порадницею й подругою. Який лагiдний супокiй, який мир привiтали її в тiй тихiй кiмнатцi! Булалиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стоялишироко створенi, сидiла старенька дама при фортеп'янi, цiлком затоплена вШопенi. Вiн був її любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Безшелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так iрозпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильнорозболiла iз зворушення. Пiд вiкном стояв старомодний фотель старої дами, а перед ним столик дороботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се непершина, що її гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку... Наче хвилi, припливали до неї м'якi звуки фортеп'яно. Раз любовнiпристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними,перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему. Начала Шопена "Impromptuphantasie". Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали новi, пориваючi,чародiйнi, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, количоловiк з болю задрожить, застогне, а далi вмовляє в себе: "спокою,спокою, спокою!"... Як часто i прислухувалась Олена тiй штуцi, все однак, що вiдчувала притiм i думала, було однакове. Та сама гарячозимна дрож обгортала її,приковувала та загадочна сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикаєнас до найглибшої глибини душi... Нинi однак в тiй хвилi прокинулась вонатак бистро, наче б її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась i сховаларозпучливим рухом лице в долонi. Се ж був _його_ улюблений твiр. З тогооднак часу не хотiла його бiльше чути. Правда, стара вчителька не моглазнати, що вона тут сидiла немов на вигнанню, а так i мусилаприслухуватись; а хвилi звукiв не мали милосердя. З їх глибини виринулазгадка i стала живою картиною. Одного разу, коли обидвоє зайшли доМаргарети на музику, а вона вiдогравала "Impromptu" по-мистецьки, тодi iвиявив вiн їй кiлькома словами свою любов. Смеркалось, наче нинi. Вiнсидiв, уперед похилений, пiдперши голову на руки, i прислухався. Неподалiквiд нього сидiла вона. Посерединi гри встав нараз i приступив до неї. Якаодинока незабутня хвилина! В якiм неописанiм зворушенню находився вiн тодi- звичайно спокiйний, гордий! Признання його тодiшнє було лиш вiдгомономтої музики - скована пристрасть. А вона? Найнiжнiшi нерви дрожали,тремтiли в нiй. Адже обоє носили в серцю любов, однак i обоє були гордi,вразливi, i одне не хотiло другому признатись, аж таки вiн перший почав... Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча,пiднiмаюча сила, котра не знає нiяких перепон, нiчого не жахається, котра,проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони iзвичаї, i час з трудом збудували... Правда, що музика пiдсичує i бiль у людськiй грудi аж до божевiльностi.Музика пiрвала тепер i молоду дiвчину у свої обiйми. Вона почала нервовореготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що цiла її гнучка стать тремтiла.Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильнiше до лиця,зацiпила зуби, хотiла бути спокiйною... О, боже, спокiйною!.. Адже не насе прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу нiч, не сього вона бажала,бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не знає!.. Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинцi крiсла, iлише рука закривала очi... Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати i увiйшла з свiтлом докiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вонаїї присутнiстю; то було вже її звичаєм приходити незамiтно й несподiвано,а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiєвича сталавона такою непосидючою... - Ще йде дощ надворi, Маргарето, - мовила Олена мiж iншим i притислачоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, наче б хотiла там кончещось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хатисвистiв та вив вiтер, немов хотiв насилу зiрвати стару хатину. Лише старiсмереки шумiли перед нею успокоююче i горнулись охотно за вiтром. - Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? - питала вдовиця з тривогою, азаразом любо... - I то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебене пущу. - Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi їх на нинiбажали, а далi хотiла те дещо оповiсти, дещо написати... - Лист? - Лист. Тут i розповiла вона старiй жiнцi все, що пережила в остатнiм часi, вiдсцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком. - I що ж задумуєш чинити, Олено? В недiлю з'явиться напевно. Дожидав,як менi здається, лиш приїзду своєї матерi, котру хоче тепер взяти досебе. - Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене;заким однак рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись; а то, щодiвчина, котру задумує на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстюнадiється, що буде становити "душу" його дому, не любила його нiколи. Щоколи б я хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щобиродичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище.Не єсть се нiяким услiв'ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього.Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди i понижаючої хвилi,а заразом хоче i очиститись вiд закиду, будто вона слабує на гордоту iхимери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вонане може зобов'язуватись до доживотної брехнi... - Се в тебе, Олено, дiйсно не... - Жарт? Нi, Маргарето, правда. Вдовиця мовчала через хвилинку. - Кождий має свої погляди на такi речi, - обiзвалась опiсля; - однак,як то кажуть: "i мудрому чоловiковi не встид послухати поради..." - Для мене нема поради, Маргарето, - вiдповiла тихо Олена. - "Намилування нема силування", так само i на поважання; а виробленi погляди нажиття, котрi тiсно зв'язанi з нашою совiстю, також не даються скинути,наче та одiж. - Сього я й не хочу сказати. Я хотiла була лиш спитати, що властиводумаєш зробити з собою, коли не хочеш вiддатись? - Задумую жити по своїй натурi i по правдi. - По правдi! - усмiхнулась сумно старенька женщина. - Не знаю, що собiвластиво пiд тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєшсупроти особи К...го? Що тепер його не можеш любити, розумiю дуже добре.Що, оскiльки тебе знаю, може, взагалi не будеш його любити, знаю аж надтодобре. Думаю однак, що людська натура доволi знана, щоб будувати на ню iна будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Вiн добрий чоловiк, секождий знає. Вiн досi щиро спомагав матiр, а тепер навiть бере її до себе.Сього не вдiє нинi кождий. - Дiйсно! - перебила її Олена, гiрко усмiхаючись. - Рiдкавеликодушнiсть! Кождому вiдомо, що доки вiн учився, вона, вдовиця, гiркороботами заробляла грошики, щоб його удержувати на унiверситетi. Що їїтепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвiр, товже iмпонує свiтовi! - Ох, Оленко! Огiрчення чинить тебе несправедливою. Вiн не грає,наприклад, у карти, не п'є, а те, бач, чимало значить. - Нi, зате вiн чоловiк холодний, з вирахованням, котрий лиш хочевживати, котрого "я" становить для нього одинокий свiт. "Уживати, бо лишраз живеться" - се його засада, котрої вiн i пильно держиться. "Однак притiм i другим дати жити" - се не його засада, Маргарето. На те спустiться.Се егоїст i чоловiк гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном,нiчого на свiтi не дивує, котрий усього вживав, усього скоштував, котрогонiяка жiнка не в силi довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед прокожду, що потрiбував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз,його, наприклад, важнi соцiальнi питання життя нiчого не обходять, бо нате, iмовляв, єсть доволi студентiв, фiлiстерiв i iнших божевiльних. Длянього його завiд - то лиш дiйна корова; а про мене говорив раз Стефановi:"Чи думаєте, що ся хоть крихiтку лiпша вiд других? У неї, як i у всiхжiнок, остатня фiлософiя: "вiддатися". Я їх знаю. Наколи б менi її дiйсносхотiлося i була б уже моєю, тодi й полишила б усi свої iдеї, при помочiкотрих робиться тепер така iнтересна в родинному гнiздi. Зрештою, i несмiла б менi їх у мiй дiм заводити. А до делiкатної кухнi, яку я люблю,вона й не пасувала б", Що менi з такого чоловiка, Маргарето, без любовi? Iчим була б я для нього? Нiчим бiльше, нi менше, як ключницею його дому...а там... - тут i урвала. З ляком пiдвела старенька очi на молоду дiвчину. Такої бесiди вона щевiд неї не чула; так суворо, безоглядно нiколи вона не говорила. В якiмрiї заганялась-вона при своїх спосiбностях! А знала свої думки так удатноприбирати в слова, що сказав би-сь деколи, що воно дiйсно так, а неiнакше. Однак вона любила сю дiвчину, немов свою рiдну дитину, i думала,що вона нiзащо в свiтi не повинна далi ступати тою тернистою й небезпечноюдорогою. - Прислухуючись твоїй бесiдi, Олено, - обiзвалася, поважно, - можна бутратити вiру в добрi прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю досього право. Чи був i Стефан без блудiв? - Стефан? Нi, - вiдповiла трохи згодом Олена, пiдчас коли її великi очiглибоко засяли. - Вiн мав також свої блуди. Був нудний педант, бувзаздрiсний, був гарячка i мав ще блуд одiдичений, про котрий довiдавшись,я з жалю та розпуки мало що не збожеволiла. Се була тайна, його батькозбожеволiв з пиття i помер з того, а вiн, Маргарето, як-небудь i не пивналогово, однак пив радо. Ви розумiєте, що се значило для мене мати такогочоловiка (а я змалку бридилась усiми напитками), у котрого та згубнапристрасть могла вибухнути кождого часу? Однак ми любились, i, вiруючи внашу любов, ми думали се лихо перемогти. "Лише при твоїй помочi", -говорив вiн бувало, - "змiг би я ту нещасну хворобу задавити, а з другоюжiнкою... нiколи". I я вiрила, що менi вдасться його вирятувати, при чiм iнатерпiлась би, може, чимало, однак що було то все для мене? Я ж його таклюбила, Маргарето! А тут? Що за рацiя виходити за сього чоловiка? Ми велиб неустанну боротьбу мiж собою, котра б остаточно мусила виродитись уненависть. Так, як я його знаю, то вiн не звернув би нiколи з шляху, разобраного; а я, Маргарето, я не єсьм натурою, котра б могла зносити насвоїм карку панування другого. - Такi думки, дiвчино, - вiдповiла стара дама, хитаючи жалiсно головою,- не доведуть до нiчого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так iстрiнеш усюди ключку. А все ж таки вiн узагалi вiдповiдна "партiя" длятебе, i ти привикнеш до нього. Привикає чоловiк, боженьку, чи до одного!Тим скорше до людини: з днини на днину, з мiсяця на мiсяць, а там... о, тине знаєш, як гарно може ще твоє життя уладитись, якi хвилi береже ще вонодля тебе! Чи хочеш, може, сама, на самотi жити, от, хоч би так, як i я? -i гiркий усмiх промайнув по її старечiм зжуренiм лицi. - Чи розумiєш тихоч трохи, що то значить бути злишнiм? Або чи розумiєш ти направду, що тотаке убожество? Недостаток болить, журба мулить, пригноблює, робитьвовчкуватим, убиває! А як старiсть настане, сили уступлять, Олено? Фаховоїосвiти не маєш. Чи хочеш сукнi паням шити? ноти цiле життя вiдписувати?Хочеш, Олено? Молода дiвчина мовчала, її голова спочивала на згорнених на столiруках; ледве що видно було її блiде лице iз спущеними вiями. - Хочеш сього, Олено? - обiзвалась iще раз iз притиском. - Нi, годiтобi того хотiти! Ти дiйсно не можеш мати ще правдивого розумiння пронужденне вегетування[23], а то мусила би ти його повiтати, як свогоангела-спасителя! - Нiколи, Маргарето; лучче вмерти! - почулося стиха. - Умерти? - глянула понад окуляри на дiвчину стара Маргарета. Був селедувато-насмiшливий, а заразом милосердний погляд, що на нiй спинився.Опiсля зареготалась вона i, беручись наново за панчоху, почала одностайнимголосом дальше: - Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецiнь жиєш. Невмирається воно так легко, Олено; вiр менi. Раз - се було, як i мiйчоловiк помер (щось у рiк, як ми побрались); - я думала тодi теж, як i ти,про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як i не знаю, чого живу? Всiвдовицi i старi панни, Олено, вони нiчо. Остатнi належать ще до тихбезталанних, що ще до того i смiшнi. Самотнi блукають у життю, без приюту,без становища, сказала би-м, без змислу, атi - жиють, щоб не вмерти.Наприклад я: смертi не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, щокiнець сам прийде, а буде се сумний, глухий кiнець... Чи хочеш i ти веститаке життя? Чи, може, хочеш для "Iдеї" жити? Наприклад, писати? Сетепер... неначе хороба в жiнок. Опроче, для iдеї живеться доти, доки нетреба за кусником хлiба побиватись. Виб'є однак та година, так iдеїперестають бути метою життя. Врештi, нехай собi й так. Думаєш, однак, щопраця для iдеї заступить тобi се живе щастя, котрого розумiння мусить щежити в твоїй грудi, бо ж ти любила i була любленою? Чого ж, питаю ще раз,чого ж хочеш, Олено? Немов змучена, пiдняла Олена голову i з вiдверненим лицем оперласьмовчки о поруччя крiсла, ще й очi закрила рукою. Боже! Дiйсно, чого ж вонаще хотiла? що оставалось їй ще хотiти? Писати? До того не мала вонаталанту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати?Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, сталосмiшним... Стара дама завважила муки молодої дiвчини i, не змiняючи нi пози, нiтону, говорила далi: - Дiйсно, Олено, в тiм взглядi не можу похваляти твого рiшення. Щозадумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре! Однак _вона_ чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеїдумки, то пропаде, як тисячi перед i за нею. А того вона не хотiла. - Що мучить тебе, моя дитино? - обiзвалась знов, бачучи, що Оленасидiла безмовно та нерухомо. - Невже ж тобi жаль твоїх поглядiв на життя,котрi ти, може, змiнити мусила б? Iди ж бо, iди! Яка ти собi там iпоступова, а в тiм напрямi осталась ти все-таки iдеалiстка. Оглянься лиш ужиттю i скажи сама, чи подружжя, котрi лучились без любовi, в тисячнихслучаях не щасливiшi вiд таких, що справдi не раз лиш любов мали запiдставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване "розумнеподружжя", а ти замiсть того любуєшся в романтичних засадах i не хочеш уте вiрити, що ми не в силi кермувати нашою долею, що на те є вища сила.Правду сказавши, свiт висмiє тебе, довiдавшись, що через те вiдмовилаК..., бо його не любила!.. - Свiт, Маргарето? - вiдказала гордо Олена, i згiрдливий усмiхпромайнув по її лицi. - Та маса наших знакомих? Анi їх хвальба, анi їхдогана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Менiпросто неможливо розстатись iз думкою, що так, як воно є, є недобре; щонаступить одначе хвиля, в котрiй правда смiло заволодiє; справедливiстьперестане бути якимось даром ласки, i настане час, коли жiнка не будепримушена жертвувати свою душу фiзичним потребам... -_ _От i маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять власне причинутвого терпiння. Се головне вони творять розлад, безталанну дисгармонiю втвоїй душi. Завернись, люба дiвчино! - казала вона серйозно. - Завернись,доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собiсказати, що серед людей осталась ти одна-однiська! - Годi мене вже урятувати, - вiдповiла молода дiвчина, сумноусмiхаючись. - Не в тiм змислi, в якому, було, задумали. Одначе, одномумушу заперечити. Мої погляди не такi iдеалiстичнi, як ви думаєте. Коли ббула, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi вчастi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б ятакою самотньою, якою єсьм дiйсно. - Твоя уява надто роздразнена. - То дайте поживу моїй душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначенiколи не стояло виразнiше перед моєю душею, що єсьм "нiчо", єсьм якимосьнедокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здолаєопанувати долi! Що менi з самої волi? Що остається менi? Нiчого,Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi. Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльшедо себе: - Нехай врештi все б'є на мене, я хочу до остатньої хвилини оставатисьправедною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить... - А за потреби життя забула, серце? - спитала знову вдовиця, посилаючимрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв. - Моральна нужда а абсолютна бiднiсть - се одне й те саме. Наслiдки їходнаковi. Будьте ласкавi, - додала опiсля спiшно, - дати менi аркушпаперу. Хочу написати до нього. Вона встала, перейшла звiльна кiмнату i станула врештi перед староюженщиною. Нiколи не видавалась вона їй такою поважною, однак нiколи йтакою чужою. - Се твоя невiдмiнна постанова? - Невiдмiнна. - I чи ти того свiдома, що запропащуєш сама свою будучину? - Так, я того свiдома, що не брешу... - Годi, бог з тобою, безталанна!.. * * * Щось у годину пiзнiше покинула Олена стару товаришку. Надворi стало щетемнiше. Ледве що десь-не-десь блимали зорi, а по мiсяцi таки мчалисяхмари. Лише вихор гудiв та свистiв безнастанно, та гнав тихими улицями... Прощання обох женщин було холодне i нiме. Щось стануло мiж ними, що їхроз'єднало; вони обi се порозумiли... Смiливо кинулась Олена в нiчну темряву. Сильний подув вiтру загасивсвiтло в руках вдовицi, а дверi за молодою дiвчиною луснули сильно iзамкнулись. - Чого, властиво, вона хоче? - пробурмотiла стара нетерпеливо i верталазвiльна напомацки у св
