Студентський «гик» день

Кімната в хаті

За столом перед компом

Збірка віршів

Не митець

Богдан Копильчак

Львів 2014

Частина І

Природа

Хаща

Де ліс мовчить, там люди вже,

Бо в хащах лиш життя живе.

Там непорушна цілина

Дивами різними повна

Куди ще не дійшла людина,

Там вже лишила слід тварина.

У ясний день звучать пісні,

Що лиш вчуваються ввісні.

Там лис підступно хилить ніс,

Де щойно заєць лиш проліз.

І вже по мало кігті точить,

Бо заєць вдруге не проскочить

Малюнки дивні на листках,

Що позлітали через страх

Перед холодною зимою

Виводить дивною рукою.

Привітне сонце день за днем,

Що через крони древ мечем,

Своє проміння в ліс проводить

І чари дивні з ним хоронить.

Гроза

Осіння пасмурна гроза

Пройшлась по місту одиноко

І похилилась вниз лоза,

Що влітку балувала око.

Асфальт у центрі почорнів

І у Шевченка видно сльози.

Ніхто грозу цю не хотів,

Щоб не зів’яли вдома рози.

В обнімку парочки сидять,

Бо їх тепло душевне гріє,

І про любов собі триндять,

А там в тумані місто мліє…

Вже сонце знов на небозводі,

Та рух життя не відновивсь.

Лиш барви, що в природи в моді,

Покажуть, що було колись.

Та все ж грайливі малі діти

Повернуть колорит життя.

Та лиш калюжі й мокрі віти

Грози чекають прибуття.

24.06.2010 Скнилів

Зима

У древньому місті на темнім вікні

На шибці малює узори мені

Страшнючий мороз, що чекає момент,

Щоб в хату пробитись крізь сірий цемент.

Надворі спокійно панує зима

І жодної пташки на гіллі нема.

Лапатий сніжок над землею кружить,

А вечір нікуди іти не спішить.

На білій землі проступають сліди –

Це значить, що хтось не уникнув біди.

Зі стріх над балконом, як в замку шпилі,

Звисають бурульки оті льодяні.

Над комином клубиться теплий димок

І змійкою в небо провадить свій крок.

На небі хтось пляму поставив, як в грі,

І фарбу розхляпав по всім полотні.

Відкрилися двері і світло умить

Залило подвір’я, аж в очах болить.

Іскриться сніжок, мов алмазна долина.

На свято чекає в будинку дитина.

23.12.2010 Львів

Місто

Шалений час біжить вперед

І в гомоні старих карет

Німий сліпець проходить повз

Вже мокрий сніг, що з даху сповз

На древніх кріслах за столом

У напівтемряві з вікон

Із запаху міцної кави

Формуються примарні барви.

У теплоті нічних кав’ярень

Крізь присмерк уявних марень

Вбачаються любовні чари,

Що не минуть біди і кари

Під звуком дзвона й рухом птиць

І шарудінням довгих шпиць

Потріскує старий камін,

Що зігріває древній дім

Затихло місто сплячих левів

Втомившись від залізних нетрів

Чекає вранішню зорю,

Щоб душу всім відкрить свою.

Втеча

Із пут гарячого асфальту

Де леви тоскнуть від нудьги

До прохолоди і азарту

Дорогу зміг я віднайти

Крізь пил проритих наскрізь вулиць

Повз гул робочих над машин

Я йшов туди де я прибулець

Де непомітний міста вплив

Проорані забуті землі

Вітають запахом квіток

А де-не-де вітри нечемні

Собі влаштовують танок

Похмурі хмари линуть з міста

Але вони тут не прості

Одна мов зліплена із тіста

А друга вилита на склі

Повз вухо ластівка шмигнула

І миша плигнула в нору

Природа певно вже збагнула

Що небо шле сюди грозу

Яскрава нить мигне над лісом

І грім прокотиться гучний

А я себе відчую лисом

Що обманув цей світ чудний

Частина ІІ

Патріотизм

Лісові бездомні

Місячна ніч опустилась на землю,

Срібну завісу зняла із очей.

Чути ще пісню із лісу полемну

Тих, хто не спить вже багато ночей.

Пісні закінчились, місяць у повні.

Варта встає, потомилися всі.

Довго вже криються наші бездомні.

І не втекти від червоних їм псів.

Мати з сестрою чекають у хаті.

Очі виплакують ніжні свої.

Брата забрали в гнилі каземати.

Точаться в лісі запеклі бої.

Сил вже не має і воля залізна

Кришиться наче замерзлий метал.

Вже і Війна закінчилася грізна.

Молодь все рівно іде на потал.

08.04.2009 Львів

Ковила і небо

(Село)

Веселим помахом крила

Здійнявся птах, а ковила

В степу безжурно колихалась,

Немов у небо закохалась.

І хтіла вивідать вона,

А чи прекрасна сторона?

І небо її розповіло

Про українськеє село:

Про хат прекрасний літній цвіт,

Що полонив уже весь світ.

Про сад, немов едем прекрасний

І про город багатством ласий.

Про дух, що виховав людей

Й відсторонив їх від речей:

Матеріальних і безбожних,

Що з малечку леліяв кожних,

Хто в боротьбі ішов на смерть,

Щоб ворога винищить вщерть.

І ковила в задумі тихо,

Щоб не накликать часом лихо,

До неба очі підвела

І запишалася вона:

Як мило чути голос красний,

Невже повсюди спокій власний?

О ні, прекрасна ковила,

Вже Україна не така:

Позапихали всіх людей

В ярмо неправедних ідей,

Вже плач і стогін в небесах,

А люди – білки в колесах.

І вже село німе постійно,

Лиш люди йдуть безперебійно.

Чекають час, щоб в боротьбі

Здобути волю не собі,

А тим, хто житиме без боїв

І пам’ятатиме героїв.

І ковила зраділа зразу,

Що покарають ту заразу.

До сонця голову звела

Й очима промінь провела.

Зраділо й сонце цим словам

І побажало щастя там.

Невідомий герой

Коли мороз ламає кості,

А на столі лиш гральні кості,

І під землею час спинивсь,

Здається ти вже помиливсь.

Та враз пригадуєш чому

Ти не піддався нікому,

Чому в криївці ти живеш

І у землі давно гниєш.

Тому, що рідних вже нема

І що кохана нежива.

Бо в Україні смерть панує,

Москаль із німцем все лютує

Чи день, чи рік пройшов – не знаєш.

На Божий світ не виглядаєш.

Із автоматом вночі спиш,

Удень - мовчиш, вночі – кричиш.

Води нестача, всі голодні.

І не прийде ніхто сьогодні.

Лишень собаки на горі

Все шастують по голові.

Тебе шукають, ти – в бігах.

Сира земля тепер твій дах.

Та головне запал не згас.

Промінь надії не погас.

Ти є герой. Твоя душа

Підніме інших до коша.

Твоє ім’я, життя і честь

В собі залише нарід весь.

Наймит

По тих шляхах, що йшли колись монахи

Простує хлопець, ледь не збившись з сил

І простолюдні вже обдерті лахи

Вкриває збитий подорожній пил

Йому отопки вже не служать вірно

І кожен камінь відчува нутром.

Ще й бриль на голові лежить не рівно,

А прагне він, щоб вкритий був хутром.

Як не хутром то хоч би на чоботи,

Що взимку вже пішли в останню путь,

Напрацювати він хотів , хоча роботи

Йому, ще не відомо де дадуть.

У хаті дітки й молода дружина

Чекають поки батько з найм прийде.

А він у полі мов суха билина

І щастя свого довго не знайде.

Нестримний відчай вже прокрався в серце.

Питає хлопець в долі куди йти.

Але вона, мов оковита з перцем,

Ніяк не вкаже точної мети.

11.11.2011 Львів

А…

Борися завжди

Де б не був ти

Твій дух не зламаний й забутий

А прагне руху до мети

Повір собі

І ти побачиш

Що надаремно синку плачеш

А мрії збудуться колись

Змужній думками

І йди до бою

Бо переможеш головою

А сильний вратить лік рокам

Тримайся віри

Честі й волі

Бо простаків у нас доволі

А рицарям належить світ

Лови момент

Шалений, ясний

Бо світ короткий і прекрасний

А ти в нім граєш першу роль

Частина ІІІ

Романтична

Що є любов???

О що таке любов? Що є кохання??

Безмовний шепіт губ, легке зітхання.

І погляд, що помітний лиш тоді,

Коли найбільше радості в тобі.

Моменти, що лишились незабуті

В поривах сердць, що ланцюгом прикуті.

На волю вийти ніч дає їм шанс,

Щоб розпочався їхній ренесанс.

Любов не в’яне, а кохання вічне.

Відповідь дивна на питання стрічне.

Як паростки роси несуть життя,

Так і любов веде до забуття.

Я бачу…

Я бачу сон,

Надмірно справжній,

Та як і в сні не можу ніц сказать

Я бачу спів,

Наповнений думками,

Та тишу в голові не можуть подолать

Я бачу кольори,

Тьмяніючи навколо,

І у контрасті видно явний ідеал

Я бачу запах,

Ніжний і зрадливий,

Але відчуть не в силах пишний ареал

Ця мить пройшла…

Чар сну ще мулить очі,

Вже чути спів і видно кольори,

Але вона у пам’яті щоночі

Лишає у душі моїй сліди

Міська царівна

Міниться і бавиться понад хвиль проміння,

Серце моє крається, не пуска коріння.

Хтось давно у парі в темряві гуляє,

А мене все пустка німо роздирає.

Думка моя лине понад світ широкий

І забуть не можу погляд твій глибокий.

Вже весна буяє і краса розквітла.

Ти богиня неба чи дитина світла?

Купідон поцілив в мене лиш одного.

Чом не відшукав він серденька чужого?

І несе кохання у світ дивний, ясний,

Де твій стан маячить і біліє красний.

Я в житті заплутавсь і втекти не можу.

По слідах минулих я свій шлях знаходжу.

На краю провалля, мого серця стукіт

Чують всі на милі, а для тебе – гуркіт.

Жаль, що ти не бачиш і тобі не скажуть

Як же мої думки разом з серцем скачуть.

Ти ж така хороша і така прекрасна,

Мов міська принцеса, що над світом власна.

Зірка

Коли у голові провалля

І серце крається в друзки,

Немов історія Стендаля,

Стягає душу в мотузки

Немов маяк далеко в морі

Для корабля, що в хвиль полоні,

Тримається у смутку й горі,

Закутаних в морському лоні.

І порятунку хоч нема,

Але надія ще жива.

Живе і серце у мені

І буде жити в смутні дні.

Воно чекатиме любові

І в мелодійній рідній мові

Тобі єдиній відповість,

Хто жаданий для тебе гість.

Що я в очах твоїх потону

І не втечу я із полону,

Тих довгих вій, як дня проміння,

Що в темряві мені зоріння.

Із голови мені не сходить,

Як рання зірка, що надходить

Ласкава усмішка ввісні,

Що змушує писать пісні.

Відпусти!!!…

Сьогодні я хотів тобі сказати

Про все, що ми мовчали перед тим,

Як наші руки вилізли з-під парти.

І нашу совість змив кохання дим.

Ми не хотіли, щоб пройшов так швидко

Момент, який чекали довгі дні,

Коли посеред темної кімнати

Сплелись уста, в чарівнім дивосні.

Та щось не так пішло у день цей незабутній.

Невже це сором спопелив серця,

Коли у світлі лампи одинокій,

Нам не дали закінчить до кінця.

«Я…» - лиш одне устиг тоді сказати,

Як розійшлись ми в нарізні боки.

І у кутках застиглої кімнати.

Серед людей плели свої думки.

То ж я скажу, не можу більш мовчати.

Це рве мене і крає на шматки.

Це не дає і хвильки, щоб поспати:

«Тебе люблю я, серце. Відпусти!!!...»

Я знаю нам не бути

Краси твоєї чудодійний світ

Бентежить серце і милує око

Немов весняний медоносний цвіт

Що пролітає понад зір високо

Уста, що в усмішці зімкнулись

І руки, що підносять до небес

Усіх, кого вони лишень торкнулись

Той переміг і той воскрес.

І кожне слово, як бальзам на душу

Підносить думку і мені стає

Вже не переливки, бо я сказати мушу,

Та серце мені слово не дає.

Твій стан – тополі дивної окраса

Й голівонька, як макове зерня.

Ти на чудове і прекрасне ласа,

Граційна й ніжна – миле кошеня.

Та все ж мені до тебе ще далеко

І не прийму я відповіді «ні».

А ти для мене в небі ще лелека

А не синиця в моїм рукаві.

From Алушта

Картате небо обвиває гори.

І в лоні дикої природи

Змішались найніжніші дзвони,

Які не здатен осягнуть ніколи

Ні подихом, ні словом, ні думками.
Бо саме тут зустрів тебе, тебе жадану,

Омріяну, оспівану у снах

Перед якою никне долі страх

У сум’ятті картаю я все дужче

Себе за те, що сором на душі

Пробіг неждано як пізнав я ближче

Красу, що відтворити не змогли

Ні Стус, ні Дзідзьо, ні Петрарка.

Бо не пізнати їм подарка

Граційного, культурного й вірного,

Що припіднесла доля світу цього.

Місцями тиха, та не менш цікава.

Із голосом, що зводить до небес.

Бурхлива дійсність, що тобі не притаманна,

Не в змозі наздогнати твій прогрес

Ні розумом, ні сміхом, ні чуттями.

Бо ідеал навіяний: «Оссана».

Довговолоса, ніжна до нестями,

Неначе виткана із творів Мопассана.

07.09.2013 Алушта

Вірш про неї

Хіба вона прекрасна? Ні, не дуже...
Хіба вона чудова? Й це не так...
Проте вона "своя" і це найдужче
Захоплює і манить у літак

Літак, що майорить на небі, не на карті.
Хоч там летить вже той кому не слід
Бо ти сидиш на мокрому асфальті
Задерши голову і дивлячись услід.

Вам варто помінятися місцями
І захопити екіпаж, що на борту,
Бо хто не здатен справитись з думками
Той і бажанням не покорить висоту

Ти розумієш все, що вона хоче
І здатен це зробити на дурняк
Та кожен раз як серце залоскоче
Вона потушить рятівний маяк

Пихата й вперта як ніхто не бачить
І впевнена у власній правоті
Насправді скромна, ще й усе пробачить
Та не шукатиме розваг на самоті

Так поясни мені мій любий друже
Чому любить не смію їй навзнак.
Хіба вона прекрасна? Так ще й дуже!
Хіба вона чудова? О, ще й як!

16.04.2014 Львів

Частина IV

Для найближчих

Мамі…

Почути голос ніжний зранку:

«Вставай Богдане до сніданку»

З кімнати можна кожен раз

Коли прийшов належний час

Хто не почистив досі зуби?

Роман у тебе брудні губи.

Вже ванна вільна, можна йти.

А тато встиг уже піти?

Лиш півгодини мама має

І за цей час вона встигає

Прибрати, вмитись, одягти

Й красивою в дорогу йти.

А на роботі телефон

Нагадує кошмарний сон

«Роман мені порвав рукав.

Богдан мені на ногу став»

Ану англійську вчити йди,

Бо в п’ятницю ти хтів піти.

Богдан комп’ютер не включай

І розігрій Роману чай.

На плавання не запізнись,

На танці потепліш вдягнись.

І чешки знову не забудь.

Ти хліб купи і чемним будь.

Дзвінок у двері – в хаті шум,

Неначе котиться валун.

Таріль – в шухляду, ми в дверях,

У плінтус вбито новий цвях.

Заходить мама – ми в сльозах:

Не заховати наший страх.

Що робить вилка на столі?

І табуретка при стіні?

А далі спокій, тишина,

Проблема наша «рєшена».

По двох кімнатах побрели

І посідали за столи.

У ввечері не замовка

Комп’ютерна ота ігра.

Секундочку. Ще п’ять хвилин.

Закінчу матч лише один.

Коли помиєш ти взуття,

Достелиш ліжко до кінця,

Помиєшся і ляжеш спати.

Невже до першої чекати?

А потім тихо помолившись,

За звичкою, не помилившись.

Накриє ніжно аж до вух,

Щоби витав небесний дух.

Отак от день за днем, спокійно,

Як механізм, безперебійно,

Проходить мамине життя,

Неначе засіб для миття.

Вже використали половину,

Та ту велику ще частину

Тепер вже будуть берегти,

Бо кращої нам не знайти.

Універсальна для всього,

Та й унікальна крім цього.

Її цінує кожен з нас.

Настав тепер вже мами час!

27.09.2011 Львів

Живчик

Не знайти нам на білому світі

Ще такого предивного чуда,

Щоб кохалось у місячні світлі

І неслось вдень по світу, мов згуба.

Нам прожити без нього вже важко,

Бо несе колорит у життя.

Але й бути поблизу теж тяжко,

Бо нема його примхам кінця.

То ти тикнув нехотячи пальцем

І за це вже тобі «приговор».

Перестав ти для нього буть зайцем.

А цукерку ти взяв – значить «вор».

А ще чудо – «коханого» має

Для своїх найпалкіших утіх.

Та коханий про те ще не знає,

Що село поміняла на сніг.

А було раз неначе у пісні,

Коли чудо ще темне було.

Заблукали туристи у лісі,

Не сиділося їм у кіно.

На засніжених темних стежинках

Було холодно й страшно для всіх.

Коли враз понад гір, як в страшилках,

Появилася тінь – та без ніг.

Наше чудо любило гуляти

По стежинах отих лісових.

А туристи почали стріляти,

Щоб відгнати від себе той гріх

Наше чудо – бурхлива особа,

На підмогу побігла якраз.

А в туристів всіх очі на лоба.

І знайшли вони вихід нараз.

А на парах воно глухувате,

(Ні здорове воно, скаржитись гріх)

Бо волосся його довгувате

Заховає навушник від всіх.

Ще багато цікавого буде,

Ще обсмокчемо його кістки.

Чудо певно про нас не забуде,

А про нього згадаємо ми.

Перша вчителька

О, скільки тих віршів було почуто,

Що прославляють наших вчителів.

Та головну особу не забуто,

Що замінила дітлахам батьків.

Ну Хто згуртує клас дітей маленьких,

Що із околиць приїздять сюди

Набратись знань з уроків не легеньких,

Якщо нікого їм не знать з юрби.

Тут класний керівник нам допоможе.

Смаркатого заставить втерти ніс.

Нечемному покаже що не гоже,

А шустрому, щоб нікуди не ліз.

Сама поважна, добра і розумна,

Відверта й чесна, справедлива теж.

І кожен раз нас усмішка безшумна

Вела у світ, де знань немає меж.

О, скільки тих поїздок незабутніх

Ми провели, як цілісна сім’я.

А звернень скільки чули ми напутніх,

Як вимовляли наше Ви ім’я.

Ми не забудем внесок Ваш буденний,

Який у дружбу нашу вклали Ви.

А результат неоціненний

Вимолювали Ви як молитви.

Ми вдячні Вам за все і навіть більше.

Ми вдячні Вам за те що не було.

Ви піклувалися, тепер вже наша черга

Зробити так, щоб краще Вам жилось.

«Класний» керівник

І радість, сльози, сум та сміх

Лунають із кутків усіх.

І згадують моменти ясні

Гімназії спудеї красні.

Що не подія все Вона,

Де чути гамір там Вона.

Ви не дивуйтесь не Вкраїна.

Це керівник – наша людина.

Відповідальність вся на Ній:

І у простих шкільних проблемах,

Під час поїздок, у дилемах

Втрачає спокій на нас Свій.

По коридорах із готелів

Безстрашно ловить «спайдер-менів»

«Бомжів» із класу виганяє

І зауваженням лякає.

А скільки грошей витрачає

На телефоннії дзвінки:

Якщо щось сталося – чекай же:

Почуєш голос із труби.

На Новий рік у хаті свято:

Горить в огні новенький лист.

Там певно табель – це понятно.

Я на ці штуки маю хист.

Мов лікар над смертельно хворим

Так над усіми з нас Вона,

Як той дідусь в «Старик і море»

Бажає рибці лиш добра.

На ОЗВ нас посилала,

Хоч ми там грали волейбол.

І реферати в нас збирала,

В театр йшли, як на футбол

Про все це чуєм ми з любов’ю

І згадується чарівник,

Той що завжди своєю кров’ю

Нас захистить – наш керівник.

18.06.2010 Львів

Пара()нормальних

І хто мені оце б сказав,

Що може вийти така штука?

У їхніх діях не вчував

Ніхто не лагідного звука.

На перший погляд це – любов,

Як паросток росте кохання.

Як воротар відбивши гол

Цій дівчині надав зізнання.

І вже чутки все розбрелись,

Та їм на все це наплювати.

Всі на гачок цей повелись,

А їм лишилось не лажати.

Вже вона повсюди голос чує

І за спиною і ввісні.

А він над матчем все мудрує

Й присвячує їй всі пісні.

Та все це гра, усе це жарти.

Вони відкрили свої карти.

У них тузи всі на столі

І козирі у рукаві.

Тернопіль Є-є-є-а

Красива й статна у блакитній сукні
З розпущеним волоссям на плечах

Залізла у думки мої розпусні

Й заволоділа мною в друзів на очах.

Та мить пройшла і я побачив знову

Розумні очі і веселий сміх,

Що не дозволяють у житті сумному

Лишить на личку неприємний слід

Грайлива ззовні, у душі спокійна

Та сни розкриють підсвідомий світ

Із уст поллється пісня мелодійна

Про двох драконів і помели цвіт

Мов хвацький комісар за всім слідкує

І присікає у людей гнилу брехню

Ласкаво на медуз слизьких «полює»

І схоплює все нове на льоту

Я вдячний, що пізнав тебе такою,
Що змусила мене забутися не раз,

Бо полонила не лише красою,
А й почуттям, з яким у тебе все гаразд))

17.10.2012

Частина V

Гірке его

Бунчужний

Всі вважають, що бунчужний – круто,

Що це халявно, весело й розкуто.

Але насправді все не дуже так,

Бо не кожен в справі цій мастак.

У нього день почнеться найраніше,

Бо саме він всім: «Вставання» кричить.

І зуби чистить він за всіх гарніше,

Щоб не казали потім всі: «Смердить».

Він владу у руках залізних держить,

А користі від цього і нема.

Наказ від коменданта він одержить

І часу, місця й сил уже катма.

До нього всі із запитаннями приходять,

Щоб відповіді дав на кожне він.

І друга-ворога з собою все приводять,

Щоб розсудив поставлене на кін.

А знань у нього – пшик – нема нічого.

Програми він не зна, на решта все

В упор він посилає, дорослого й малого,

Бо лиш на це у нього право є.

І хочеться йому слова подяки,

Що за його нелегкий труд він ніс,

Почуть хоч раз, а не собі завдяки

Слухать у слід: «Ти печиво приніс?»

Він не просився їхати сюди.

Він просто мусив – це його завдання.

В руках інструмент все чекай біди –

Тут буде слово замість покарання.

«Ти в білих рукавичках маєш йти,

Ти мусиш бути в трьох місцях на раз

І без роботи жити будеш ти».

Невже попав із раю в ад він враз.

Він прапори роздати мусить вчасно,

Сказати щоб хорунжі браво йшли.

Однострій повний він одягне красно

І ще рукав комусь закотить і пішли.

«Ха-ха, яка оце лафа, як все це легко

Та це ж не те, що дрова все нести».

А ти попробуй тиждень «своє легко»

І лиш тоді про це розповісти.

03.07.2010 Косів

Моє признання

Мені сімнадцять, але уже побачив

І світ мене і я його чуть-чуть

Тому ніколи я би не пробачив

Усе оте, що я зумів відчуть.

Я маю все чого бажає тіло

Мене привчили до таких умов

Та Вам напевно теж колись кортіло

Впіймати значно вдаліший улов

Та у рядках я зараз намагаюсь

Пролити світло й змити бруд з душі

Бо там де зараз я поколупаюсь

Все заросло без промінця вкінці

Все почалось з батьків, які навчили

Як жити в правді й вірити в людей

Та світ на жаль не з казочки зліпили

Й ніхто не слухав маминих ідей

«Ти не зважай вони ще помудріють

Ти їх не слухай, чемний з ними будь

Не пий і не кури ,бо люди так хворіють

Повір усім і вчитись не забудь»

Я вдячний Вам за Ваше виховання

Але не все так добре й тут було

Погані риси й самобичування

Помітно почалися вже давно

Я егоїст, я бачу і стараюсь

Це подолати так як можу тільки сам

І у лінивстві я безмірно каюсь

Й триндіти менше обіцяю Вам

Все добре і погане що я знаю

(Крім матюків) мені дали батьки

Та лік проблемам вічно зачинаю

Як я відбився їхньої руки

Велику роль тоді відігравала

Моя фігура, що тут не кажи,

«Компанія» мене поображала

А ти попробуй їх наздожени

Що грубі люди добрі – це брехня

Всередині там пекло аж кишить

Тож «грубий» друг кожнісінького дня

У планах мав на мене його лить

«Компанія» сприйняла це як заклик

І наклепи пішли з усіх усюд

Був хлопцем я, а став «великий чахлик»

Що утікав і крився від «бандюг»

Але я виріс і вони вже також

Та зрозумів не кожен помилки

Не знаю чи подружимось ми якось

Та я сприймати буду їх в штики

Різниця в віці тут не грала ролі

Та далі в мене все йшло шкереберть

Не раз це завдало мені болі

І розбивало мої плани вщерть

Я йшов до школи майже вундеркіндом

І у гімназії відбулося все теж

А в універі я не ймуся дивом

Що знань моїм не має ліку й меж

The other hand я всюди був маленьким

Ще й досить повним, що тут не роби,

Тож зрозуміти дії всіх отих «стареньких»

Мені на жаль було не до снаги

Знущань не було, але це не краще

Я був один, бо не сприймав їх світ

Я йшов, боровсь, хоч знав що буде важче

Вони ж здались, а був Вкраїни цвіт

Годинами я міг з ним сперечатись

Я вірив в них, а він лише собі

І досі я не можу здогадатись

Хто є правий, а хто лиш «на тобі!»

Я ходжу в Пласт і вірю в ідеали

Що він несе, і я несу цей хрест

Це дуже тяжко, бо колись ми знали

За що війна й за кого наша честь.

Тепер це «гниль», це імідж, це дорога

– Я був пластун – Вав класно, ти крутий!

– Я є пластун мені потрібна школа

Або спортзал чи клас комп'ютерний.

Пласт вже ім’я або якась забавка

Бухло і мат на ньому звична річ

Ні дисципліни там ані порядку

Й кому захочеться ставати цьому впріч

Мене давно усе це вже дістало

Я би пішов та перспектив нема

Сидіти в дома й обростати салом

Чи йти туди де пійло і гульба

П’ятнадцять років багато це чи мало

Я наведу маленький аргумент

Це рік коли вже часу не хватало

Щоб відпочить чи зупинитися в мент.

Дев’ять один – блаженні рідні цифри

Що кров’ю й потом далися мені

І міністерські чудні й дивні шифри

На ЗНО розгадував я місяці і дні

З ЩО? ДЕ? КОЛИ? я їздив аж в Одесу

І в школі гриз науки атестат

Тепер пливу я по рівному плесу

Прорвавши смугу грізних барикад

З дівчатами у мене не складалось

І зараз явно тоже не фурор

Цікаво дуже, а чи щось би вдалось

Якщо піти одразу у напор

Я вдячний ВСІМ хто це усе читає

Комусь це брєд, а хтось щось зрозумів

Мені важливо якщо інший знає

Чому я не такий як він хотів

По вечорах я «плачу у подушку»

Не те що плачу, просто сумно так

Що хочу копнути стіну і збити кружку

Так ніби це поможе на вєрняк

Лишився рік, а далі я дорослий

І в всіх проблемах буду я винить себе

Та зараз я на весь світ злосний

Хоч я й дурак, та світ мене не пре!

23.11.2011 Львів

Частина VI

Будні

Повстанська торба

Ми цілий рік чекали на зоряний цей час

Коли приїдем в табір, щоб там зустріти вас.
Ми будем працювати до поту чола

Хоч колір будем мати, як свіжа смола

Приспів:

Не лякає нас природа,

Це для нас лишень пригода

Нас на табір курінний

Всіх збирає гуртковий

Вдягаємось в однострій на збірку курінну

Виходимо з намету чекаючи на гру

Та зараз не судилось, йдем захист будувать

Нема сьогодні часу, аби відпочивать.

05.07.2006 Чорний ліс

Спудей

Коли приходиш на урок

То в школі чуєш ти дзвінок.

Якщо ідеш на пару ти

Повинен вже раніш прийти.

Книжок у тебе вже нема

А ручок й зошитів катма

На семінар ідеш дурним

А після нього вже сумним

В очах спочатку страх горить

І з голови усе летить

Із рук все валиться нараз

А це лиш тільки перший раз

А як на іспиті тоді

Якщо неприсобі тобі

На першому вже семінарі

Бо ти лінуєшся на парі.

Таке в спудея вже життя

Не доведеш все до пуття

Спудей пропав, студентом став

Як першу сесію ти здав.

Студентський «гик» день

Бурхлива ніч, печальний ранок,

Коли не встав я на сніданок.

А в дзеркалі чуже лице

Чекає смажене яйце.

Де мінералка чи росіл?

І де то вчора я тусіл?

А пригадав – студентський день.

Ото залився, дурний пень.

Так! Що ж я вчора пропустив?

Ну і хто мене вкусив?

Сьома ранку – я в образі,

А дівки усі в екстазі!

Стоп!! Дівки?? В мужській кімнаті???

Видно було афтерпатіJ

А до того що було?

Й чо в годиннику свердло???

В шостій в день сиділи в залі,

Потім всі пішли до Валі.

Познущались трохи з Галі,

Бо знайшли її в канаві.

У фонтані ми скупались,

Ще і десять не було.

Ледь ментам ми не попались –

Грали голі в доміно.

На вокзалі тепло й сухо,

Жаль, що світло дуже там.

У касира тепер вухо

Вигляда як барабан.

У трамваї покатались,

На останній рейс пішли.

Під сидіннями сховались,

Бо на вверх не доповзли.

Ще й під ратушу сходили,

Бо в Криївці черга ще.

Ми би більше наробили,

Та у голові гуде.

Як приперлись ми в общагу,

Я ще досі не пойму.

Але зараз всіх розбуджу

І на парі розберу.

ЗаПАРА

Чому ця пара йде настільки довго,

Що аж в кишках у мене шкрябають коти?

А в центрі дзвін розказує безмовно,

Що півгодини мусить ще пройти,

Щоб викладач із кафедри спокійно

Сказав усім «Все, можете іти»

А то слова, що линуть тут постійно

Нагадують сумненнькі поминки

А скільки часу тут пройшло надарма

Який я міг на благо провести

Свого гуртка, собі, що це за карма!

Колись й мені все ж мусить повезти.

Морська пригода

Посеред хвиль на рівні двох медуз
Серед людей, що терплять соня спеку

Зчинивсь малесенький конфуз,

Що було чутно нам здалеку

Без слів, без сліз і без жалю

Маленький дон-жуан без кепки

Сховавши шабельку свою

Пірнув втрачать останню клепку

На горизонті видно вже

Об’єкт отих нічних фантазій

Де його витвір Фаберже

Жадав не бажаних оказій

І ось коли за метр він

Й мета його уже так близько

Неначе лютий буревій

Проплив хлопака наш занизько

Із дна покритого намулом,

Неначе човен із глибин

Він бачив те, що його дулом

Керує вже не він один

Гіпопотам трибрюхоносний

Чи може слон міський простий

Як той рояль не переносний

На хлопа впав і не простив

Рука, що стислася в судомі

Шукала рятівне кільце

І опинившись у долоні

Хлоп підтягну своє тільце

Кільце трималося не довго

І ланцюжок порвався в мить

Коли горила білогруда

Очуняла води попить

БЕЛАЗ підняв вже свої плечі
І опинився без трусів

Видовище оте до речі

Було лишень для татусів

І писк, і ґвалт, і крик, і сльози

І сміх, і регіт, і понос

Усе злилось у ті погрози,

Які почути довелось

«Та як так можна! Ви засранець!»

Рука спустилася на дно

«Який же підлий ви поганець»

Продовжилось німе кіно

Як з будуна голівка вмита

Була у хлопця вся в синцях

А та свиня як у корита
Гребла його по всіх кінцях

«Лишив ми честі та оказій»

Кричить жиртерст на мужика

А дівчина з його фантазій

Поплила брасом до буйка.

05.08.2012 Лазурне

Частина VIІ

ГРізне (Фільозофія)

Невідома мова

Мене чекають строгі настанови,

Котрі на мене вчителька кладе,

А я лиш хочу зрозуміти мови,

Котра і сенсу може не дає.

Це мова жестів, поглядів і вчинків,

Котра несе собою марення одне,

І ніби загадкова мова інків

Роз’яснить світу значення своє.

Хтось скаже: «Вона допоможе

Пізнати сутність світу і буття»,

А хтось сприйме це просто як: «О, Боже,

Невже хтось доведе це до пуття?»

А я вважаю, що вона важлива,

Важлива більше, ніж прості слова.

Вона не буде для тебе зрадлива,

Зрадливі будуть звуки і слова.

24.04.2009 Львів

Чекання

Чекання – невимовна самота,

Під гнітом докорів та суму.

Та все ж її чекає доброта,

Чи гіркота несамовита з дуру.

Ти можеш мислити, гадать

Бажати програш й перемогу.

Та час заставить все згадать –

Усю цю пройдену дорогу.

Чекав, чекав і час настав,

Та наслідки невідповідні.

І дух твій може ще не впав,

Та дії твої вже не гідні.

Ні сподівання, ні надій,

Що у тобі ще вирували.

Час не враховує тих дій,

Які на зміни не впливали.

Володарі світу

Через сторінки "жовтих" сайтів

Приперчених крізь призму фактів

Знання черпають всохші мізки,

Ховаючи за теги ріжки

Проходить час трьох гілок влади

Всю силу ЗМІ відчують Ради

Криве словечко вирване з контексту

Знімає скальп із будь-якого тексту

В щілинах спалахи ледь чутні

І вже сенсації підступні

Плетуть всесильні папараці

Щоб жити в кращому палаці

Пройшла війна на полях бою

«Холодна» вже щемить в спокою

Інформ-війна прийшла у світ

Ціні грошам зрівняли біт.

Жовтневий вітер у кишенях
Шукає гроші та ключі
А ті затиснуті в долонях

Думки схвильовують мої

Про владу грошей й силу болю

Одвічного як білий світ

Про вплив державного простою,

Що струшує натхнення цвіт

Листок пожовклий між камінням

Фіксує в пам’яті моїй

Пропаще нині покоління

Не здатне втрутитись у бій

Самотній голуб як людина
Що прагне більшого тепла,
Складає крила в холодину

А не летить аж за моря.

Вінком покриті помаранчі
не здатні прорости як слід
Бо садівник на званім ланчі
Закликав друзів зрізать плід

Лиш смуток жовтень навіває

І вулицю вкрива пітьма
Та ключ в долоні закликає:

Твоя домівка – не тюрма!

28.10.2012 Львів

Dreams

I was running far away

In my dream with wild mind,

‘Cause my wings forbid to stay

And compel my heart to rind.

Searching for other life,

I was flying long-long time.

And it seems, that now I dive

In a labyrinth of sign.

Real life is more than ugly

So in dreams I find a gist.

I turn mood to light from sudsy,

When I check another dreamer list.

Сни

Я мчався в даль, неначе то був транс

У сні з шаленими думками,

Бо крила встояти не дали й шанс

Й знімати шкуру з серця змусили кусками

У пошуках інакшого життя

Літав довший час по хмарах сивих.

І враження, що ніби я-дитя

Заглибився у нетрі знаків дивних.

Просте життя таке мерзенне,

Що в снах я лиш находжу справжню суть.

І настрій мій, що перейшов крізь темне

Проясниться, як список снів прочтуть.

Цикл

Вірити

Я майже сплю та розум мій ще ясний,

Бо я пишу, я мислю, я існую.

Мене вбиває світ, та я і ще живий.

Я втечу в сон собі ще не планую,

Бо жити треба й вірити у сни.

Голос життя

Світ не німий, він повен красних звуків.

Небесна пісня в нім і вітру дивний спів

Цінуй їх сам і збережи для внуків

Здолай в собі зловісну зграю круків

І стань ключем що поведе у світ богів.

Краса врятує світ

Красою в нас просякнутий весь світ

Навчися бачити її в простому.

Майбутньому склади величніший обіт,

Що збережеш красу проливши кров і піт

Аби лишень цвіла вона у всьому.

Божий дар

Розпусти світ убив мораль і совість

Спокуса спопелила Божий дар

Спотворена для всіх любов і кровність,

А ти спинись і розкажи всім повість,

Де скромність й чесність поверх всяких чвар.

Не забувати

Наш час веде скривавлена культура,

Що Новий світ скувала в грізні ланцюги,

Де гроші – це богиня, хоча й похмура,

А почуття – обсипана скульптура,

Яку ти мусиш кревно берегти.

Пам'ятати

У віках кане пам'ять полеглих героїв,

У пісня не почуєш про тих, хто ішов до кінця

Імена потонули у келихах хмільних напоїв.

Пам’ятай же людей, що під градом набоїв

На терези поставили вірні та мужні серця.

Діяти

Цей зелений дракон затуляє нам сонце спиною

І темряві світ, де ховається промінь надії.

Де вода вогняна переможцем виходить із бою

Та війна ще триває і ми впевненою йдемо ходою

Щоб від слів та бажань перейти до активної дії.

Поиск по сайту: