Бруно Ферреро: Проблемою суспільства є незрілість

- Проблема криється у тому, що багато людей є незрілими, це стає проблемою суспільства – незрілість. Тоді як засада виховання – це вирощувати дітей, робити так, щоб вони дозрівали. Щоби дитина зростала в сім’ї, потрібно, щоб хоч хтось один у сім’ї був зрілим, дорослим. А тим часом у деяких сім’ях єдина доросла людина має вісім років і ходить у шортах.

Італійський священик-салезіянин, автор притч для душі та педагог Бруно Ферреро, очевидно, став найпопулярнішим гостем цьогорічного Форуму видавців у Львові. На автограф Бруно Ферреро численні шанувальники чекали понад годину. Видавництво «Свічадо», в якому вийшло близько двох десятків його книжок, видало з нагоди візиту отця «365 коротких історій для душі», а «Дон Боско» - чудову книжку для батьків «Ваші діти мають тільки вас».

Про те, що сучасна людина втрачає вміння любити, про основи виховання дітей та дорослих, а також про небезпеки, які очікують дітей у сучасному світі, - в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET розповів Бруно Ферреро.

«Найважливіша річ, щоб досягнути чогось у житті, – це мати доброго батька»

–Розкажіть трохи про своє дитинство?

– Моя родина дуже проста – це селяни. Ми працювали в полі, поки мені не виповнилось 10-11 років. І з цього періоду мені залишились найкращі спогади, оскільки ми жили близько до природи – посеред лісу. Ми жили далеко від містечка, тому нічого не купували. Коли мені або моєму братові потрібен був якийсь одяг, мама стригла вівцю, ткала тканину і шила нам светри. Потім все трішки змінилось. Я переїхав до міста, пішов вчитися до салезіян. Таким було моє дитинство… У нас вдома не розмовляли класичною італійською, тому мені важко пояснити зміст фраз, які любила повторювати моя мама. Наприклад, вона завжди казала, що я – занадто добрий, а на п’ємонтському діалекті «добрий» звучить як «бум». А цукерка-карамель називається «бум-бум». І тому моя мама жартувала, що бути «бум» – це добре, але бути «бум-бум» не можна, бо тебе з’їдять.

–Чи були Ваші батьки тим освітнім прикладом, про який Ви пишете у своїх книжках?

– Так, великою мірою. Основним прикладом була, власне, простота людей. У нас не було багато розваг – просте, повсякденне життя. Але батьки вчили нас не втрачати духу, бути постійним, наполегливим. Мама, коли були які труднощі, важкі миті, казала, що вночі можна побачити зірки. Мій батько дуже мало говорив, бо був дуже скромний. Він був для мене прикладом у тому, що робив. Він був селянином, потім зайнявся комерцією – продавав сільськогосподарську техніку. Але одна річ мене завжди в ньому вражала – він ніколи не втрачав відваги та надії. Хоч би що відбувалося, він завжди все зносив і казав: «Ми це зможемо виправити». Я думаю, що це одна з найважливіших речей, які має робити батько. Він мусить дати те, що називається захист і відвага. Сьогодні, враховуючи те, яким є світ, найважливіша річ, щоб досягнути чогось в житті, – це мати доброго батька. В моїй останній книзі є 10 заповідей батька. Ці 10 заповідей починаються так: «Перший обов’язок батька щодо своїх дітей – любити їхню маму і час від часу підміняти її». Важливо, щоб діти зрозуміли, що в сім’ї немає покоївок. Всі повинні працювати заради сім’ї. Бо особа, якщо на неї навантажили всю відповідальність, через деякий час втомиться. І також потрібно нагадати всім мамам: якщо ви робите з себе килимок, то з часом інші будуть витирати об цей килимок ноги. Тому важливо, щоб кожна людина мала цінність. Повага в сім’ї – це цінність, яка виглядає як щось маленьке, але це найважливіше.

- У сімнадцять років Ви склали перші монаші обітниці, а що підштовхнуло Вас до цього рішення в такому юному віці?

- Підсвідомість. У мене відразу на підсвідомому рівні були такі бажання, але потім настав час вирішувати, і я вже свідомо приймав це рішення. Бо відтоді, як я склав перші обіти, і до того, як став священиком, минуло дванадцять років.

- А як і коли Ви зрозуміли, що Ваше покликання – це служіння Богові?

- Вже коли вивчав богослов’я, у віці двадцяти шести-семи років, я вже остаточно зрозумів, дозрів до того рішення. Для мене це була річ, яку я відчував абсолютно нормальною і логічною для свого життя.

- І ніколи не виникало жалю, що не маєте своєї родини, дітей?

- Власне тому, що я раніше не був в Україні, певне, і став священиком (сміється, - ред.). В Україні – дуже гарні дівчата. Але в понеділок я вже їду, тож все нормально.

«Тільки особи наповнюють серце»

- Розкажіть, чому для своєї творчості Ви обрали саме жанр притчі?

- Оскільки я багато працював з дітьми, мені потрібно було дати якийсь матеріал в руки катехитам. Я почав писати тому, що була потреба якось зацікавлювати людей під час проповідей та катехизації. Притчі – це був найкращий спосіб зацікавити дітей, найкращий жанр… Про що була перша притча – зараз не пам`ятаю, а першою збіркою стала книжка "Сорок казок в пустелі".

-Звідки берете сюжети для своїх притч, що Вас надихає до творчості?

- З будь-чого. Багато речей можуть мене "зачепити". От побачу, приміром, якусь цікаву річ, починаю про неї міркувати і згодом з`являється оповідання чи притча. А щодо натхнення, я читаю перш за все те, що читається. Книжки, які мені трапляються випадково, або навіть газети. Вони теж надихають. Якісь парафіяльні вісники, різні листки – вони часто надихають, мають щось цікавого. Якийсь короткий діалог з якогось фільму також може викликати чимало емоцій і дати багато натхнення.

- У своїх притчах Ви багато розповідаєте про любов, радість і те, що сучасна людина втратила здатність любити. Чому, на Вашу думку, так склалось?

- Є великий ризик, що сучасна людина може втратити вміння і схильність до любові, тому корисно часто нагадувати про це. У сучасному світі є негативна ментальність, яка вкладає радість в речі, у володіння речами. І це змінює та псує людину, бо в неї виникає бажання мати щоразу більше, але воно не наповнює серце... Тільки люди наповнюють серце.

- Ваші притчі називаються притчами для душі, а як достукатись до тієї душі? Крізь цинізм, меркантильність, жадобу влади…

- Потрібно намагатись стукати знову і знову, бо якщо бракуватиме пропозицій для душі, це буде великою проблемою. Бо так виникає ризик, що люди можуть перетворитись на речі. Мої історії є знаком поваги, бо вони не нав’язують думки, вони залишають місце для того, щоб людина могла собі уявляти, фантазувати і думати.

- Еріх Фром казав, що любов – не даність, і любити потрібно вчитись. Це так, по-вашому?

- Я однозначно згідний з цією думкою. Саме тому перша річ, якої батьки вчать дітей, – це як любити одне одного. Дитина вчиться, що таке любов, коли дивиться на те, які є стосунки між батьками. І це також часто може бути проблемою…

«У деяких сім’ях єдина доросла людина має вісім років і ходить у шортах»

- А в чому полягає система запобіжного виховання, описана у Вашій новій книжці?

- Дуже просто – система полягає в тому, що не існує виховної системи. Існують вихователі. Завжди виховує особа, а не система, бо інакше виховання виглядає, як завдання з геометрії. «Родзинка» запобіжної системи в тому, що в її центрі є персона. Тому є стільки запобіжних систем, скільки є салезіян.

Поиск по сайту: