Кризи типові і нетипові

Психологи постійно створюють все нові і нові класифікацій подружніх криз, зазвичай прив'язані до етапів розвитку стосунків, однак нічого на сто відсотків певного тут немає. Всі люди різні, і те, що одну пару вибиває з колії на кілька років, для іншої пари може стати практично непомітним випробуванням, яке вони долають не замислюючись. Крім того, на розвиток відносин накладаються події життя: народження дітей, хвороби, переїзди і т.д. - які також можуть порушувати звичну рівновагу і спричинити кризи - малі чи великі. Тим не менш, деякі теми криз досить типові. Згадаю дві з них, що зустрічаються на перших етапах, хоча, повторюю, все це досить умовно.

«Любов скінчилася» У нашій культурі, де шлюб часто починається з романтичного періоду закоханості, перша криза нерідко забарвлена переживанням «любов скінчилася». Як показало одне дослідження, чим палкіше захоплення медового місяця, тим менш стабільна пара: на неї чекає дуже сильне розчарування. Тут на зміну ейфорії приходить суворий реалізм: виявляється, ми абсолютно різні люди. Ця криза дуже важлива, тому що вона для багатьох - найперша, і пара ще зовсім не готова проходити через випробування разом. Обом стає тісно у відносинах один з одним, обом хочеться з них втекти до життя, яке було до шлюбу: згадати про залишених друзів, плани і справи. Обидва відчувають, що «охололи» до іншого, і це супроводжується переживанням провини. Це важливий період зустрічі з реальністю: ми дійсно різні і не так вже «створені один для одного», як то здавалося в гарячці закоханості. Тут обидва учасники згадують, що у них, окрім шлюбу, є і своє «самотнє» життя. І що ще важливіше: перше розчарування, успішно прожите разом, дає сильний імунітет для протистояння всім наступним кризам.

«Боротьба за владу» Якщо люди пережили першу кризу «кінця любові» і відкрили, що вони різні, їм належить вирішити наступну проблему: як жити разом зі своїми різними бажаннями і потребами. І тому досить скоро починається друга криза під умовною назвою «боротьба за владу». Це не означає, що вони постійно воюють у відкриту або влаштовують революції. Скоріше це нескінченна низка суперечок через досить конкретні приводи: як витрачати гроші, що є на вечерю, що робити з нестерпними родичами, хто повинен виносити сміття і хто має право виносити рішення про те, хто виносить сміття. У обох учасників цієї смертельної сутички завжди залишається одне ключове відчуття: якщо б тільки інший змінився, у нас відразу б почалося нове і прекрасне життя.

Іноді ця криза не дуже інтенсивна і болісна, вона може гаснути і знову загострюватися при появі нових тем для спору (скажімо, при втраті роботи або, навпаки, різке підвищення добробуту), але вона розтягується на роки: деколи у подружжя йде років десять на те, щоб зробити найважливіше відкриття - іншого змінити неможливо. І можна сказати, що більшість пар, що розпалися, застрягли на цьому етапі і не перейшли на іншу сторону цієї кризи.

Далі на подружжя чекають нові й нові кризи. Скажімо, радісна подія народження першої дитини змінює все, і для багатьох стає випробуванням. Або двадцять-тридцять років потому, коли діти покидають батьківський дім, а подружжя знову залишаються вдвох, - їм в черговий раз потрібно наново відкрити сенс і пріоритети свого життя разом. Бувають кризи і посеред стабільності: почуття нудьги і сумнів у тому, що все це дійсно гідне життя.

Але якщо подружжя два-три рази вже пройшли через кризи, їм стає легше. Вони розуміють, що це - не глухий кут і не безглузді муки, але шлях вперед.

Страждаємо разом

Термін «криза» вживається в психології та суспільних науках, і він дійсно допомагає зрозуміти, що відбувається, і хоч частково поглянути на свої проблеми в широкій перспективі.

Але якщо говорити простою мовою, то в момент кризи ми відчуваємо просто страждання, до того ж часто це страждання здається зовсім зайвим і безглуздим. Але і це частина шлюбу. Як сказав один мудрий чоловік: «Вірність означає, що я згоден обходитися без щастя в якісь періоди нашого життя вдвох ... Та неможливо бути завжди щасливим! Саме тому обітниця вірності дійсно важлива». І дійсно: беручи шлюб, люди приносять обітницю бути разом, а не обітницю бути завжди щасливими. Тут страждання неминучі: шлюб періодично вмирає, щоб - якщо ми не боїмося неминучих страждань - знову воскреснути.

Це важко. Тут кожній людині необхідно знайти нелегку рівновагу між активністю (міняти те, що можна змінити) і пасивністю (приймати те, що змінити неможливо). З одного боку, тут треба вирішувати проблеми, говорити про них, не боятися своїх почуттів і не боятися звертатися по допомогу - в кризі нам вкрай потрібна стороння допомога. З іншого боку, багато в чому тут нам залишається просто терпіти і чекати. Криза схожа на вагітність: це виношування майбутнього, коли процес неможливо прискорити без шкоди для здоров'я. Це вміння чекати в надії на відновлення і воскресіння стосунків.

Михайло Завалів

Це жах – вам співатимуть «Святі мученики»: П'ята грань чувань-квесту "Кубик Рубика"

Майже всі в родині пані Іванки Димид були священиками: дідусі і прадідусі. В університеті вона зіткнулася з тим, що її ровесники шукали основу для подальшого життя, аби знайти опертя, грунт під ногами. Складно, коли ти не маєш такого хребта і мусиш сам себе створити... Вона ж мала сформований фундамент віри ще з дитинства. Вперше досвідчила живий зв'язок з Богом, по-новому відкрила для себе Євангеліє на реколекціях у варшавському монастирі, де була з мамою. Їй було тоді близько 20 років.

Вихована у сім'ї священиків та художників, пані Іванка мала добру основу для свого розвитку, а в 90-х, коли з тюрем почали повертатися колосальні носії духу (Михайло Горинь, Іван Світличний) - це також було сприятливими чинниками для формації молодої особистості. Їхній дух не закликав до помсти, а сіяв світло.

Молодій дівчині дуже залежало віднайти Бога, адже її дідусь був розумним чоловіком і вірив у Бога, також митрополит Андрей Шептицький - велет духу, який молився до того самого Бога... Не могла цього оминути.

В цей час в однаковій мірі думала і про монастир, і про одруження. Якщо ж думала про чоловіка, то мала ряд критеріїв: перший - це те, що без сумніву майбутній чоловік мав би бути християнином. Також були смішні критерії: чоловік мав би бути не старшим від неї, не художником і не нижчим (отець же Михайло - чоловік пані Іванки - старший на 9 років, не художник, нижчий на півголови).

Познайомились вони на вулиці, коли тоді ще майбутній отець Михайло спільно з батьком Іванки проводили екскурсію по Львову якомусь пану. Іванка йшла на зустріч і звісно ж привіталася з ними, бо побачила свого тата. Зачувши ж італійську мову, вона усміхнулася від вуха до вуха. Згодом її чоловік признався, що саме в цей момент, побачивши цю осяйну усмішку, від подумав про неї "Це буде моя дружина!" З того часу, як каже пані Іванка, Михайло почав плести сітку навколо неї...

Хоча сам отець - народжений у Бельгії, але його батьки - українці. В той час можна було сісти до поїзда та поїхати працювати до Німеччини, Австрії, Бельгії... Майбутні батьки отця Михайла - Дмитро і Розалія так і зробили. А познайомилися через так зване "матримоніальне бюро". В той час наші хлопці і дівчата знайомилися, висилаючи свої фотографії навзаєм. Батьки отця одружилися, вподобавши себе на фотографіях.

Цікаво, що пан Дмитро мав спаковану валізку, щоб їхати додому на випадок, якщо Україна стане незалежна, але не дожив до цього часу.

Через місяць знайомства Михайло спитав Іванку: "Коли ми будемо женитися?" При чому запитав не "чи?", а власне "коли?" На що вона відповіла: "Ніколи!" Бо 1) хотіла в монастир; 2) була закохана в когось іншого; 3) повинна була, згідно прогнозів лікарів, осліпнути, бо стрімко падав зір. Але для Михайла "Ні!" - це як постріл "Старт!", як червона шмата для бика. І він почав активно брати участь у житті Іванки: навчав її улюбленої італійської мови, "поліз" до неї на риштування (Іванка вже тоді розмальовувала каплиці)... Таким чином здобув її серце.

Коли молоді сказали батькам Іванки про те, що хочуть одружуватися, то батьки сприйняли це трагічно. Адже в цей час це могло свідчити про виїзд молодят за кордон. Також поставало питання ментальності: Михайло був з Європи і це відрізняло його від людини, котра виросла і вихована в Україні. Батько тоді запитав: "Чи ти розумієш нас? Чи ти би поїхав на Сибір?" Михайло тоді відповів "Не знаю!" (Пані Іванка стверджує, що така щира відповідь припала до душі батькові). А в Іванки тато спитав: "Чи ти будеш з ним щаслива?" На що вона також відповіла, що не знає, але точно знає, що без нього буде нещасливою. Батьки виховали Іванку в довірі і свободі, завжди відпускали її з друзями, ніколи не допитувались де вона і з ким. Тато сказав: "Добре! Прошу прийти за півроку з тою самою думкою!" Молоді дуже зраділи і з'явилися точно через півроку...

Ніч перед шлюбом Іванка не спала, бо думала над тим, що може ще сказати "Ні!" Але, коли Михайло з'явився зранку таким гарним, чистеньким, в костюмі, то вона не змогла це сказати.

Тепер у пані Іванки є враження, що вона тільки вчора вийшла заміж, бо вона щаслива. Подружжя - це взаємне будування один одного впродовж життя! Бути щасливим подружжям без Христа є неможливим. Чоловік і жінка є різні, але коли між ними є Ісус - ця жива динамічна Особа, яка зцементовує, вирівнює усі недовершеності, то навіть після сварки можливим є повернутися одне до одного. Сварка - це є у сім'ї, але вона ніколи не повинна переходити межу, не повинна зневажати гідність.

У подружжі має бути довіра до себе навзаєм і до Христа, що Він виведе з проблем. Іванка жорстко себе допитувала "чому одружувалася? Бо знала, що коли тіло одружується з тілом, то згодом шукатиме іншого тіла. А коли одружується душа з душею, саме тоді шлюб справді здійснюється.

Побувавши в Канаді, в Лярші, вона збагнула вартість душі. І саме тоді прийняла остаточне рішення вийти заміж за Михайла, і цей Божий план здійснився.

У той час, коли хтось їхав з Канади, то через нього передавали дуже багато різних речей - для родичів. Маючи вже добрих з п'ять сумок, Іванка погодилась ще взяти інвалідний металевий візок. В Москві, сівши до поїзда, Іванчина мама запакувала візок аж на третю верхню полицю, з якої він серед ночі впав і розсік майбутній нареченій брову та губу. Саме в такому вигляді - з закривавленими простирадлами, але з осяйною усмішкою (в той час, коли за Іванкою з поїзда виходила мама з інвалідним візком...) Іванка вийшла до Михайла, котрий з квітами чекав на пероні, остаточно давши свою згоду на одруження: "Так, Михасю!" Пані Іванка жартує, що коли радять уявити чи ти зміг би бути біля своєї половинки в часі важкої недуги (це немов би тест на справжність любові), то вони з Михайлом це відпрацювали по повній програмі. Отця Михайла таким не схвилюєш...

Будучи подружжям, маючи вже кількох дітей (зараз подружжя Димидів має їх п'ятеро), пані Іванка з отцем Михайлом почали організовувати Літургії для дітей, де вони б могли чутися вільно.

Отець Михайло імпонує своїй дружині насамперед великим довір'ям до Бога, навіть дитячим, у нього дуже розвинуте почуття власної гідності, потреба простору, приватності. Має таку рису як любов до свободи.

Свобода, – каже пані Іванка - це необхідність, особливо у подружжі. Якщо на вас щось тисне, будьте на це вразливі. Ви маєте бути свобідні і давати свободу. Пані Іванка боялася втратити свободу, вийшовши заміж, боялася, що не зможе не малювати, займаючись виключно домашніми обов'язками. Але, як виявилося, двоє добре розуміли, що повинні допомагати реалізовувати покликання один одного. Тому страх виявився безпідставним.

Пані Іванка підсумовує:

«Добре думайте чи одружуватися! Це взагалі-то, жах - вас водитимуть довкола тетраподу і співатимуть "Святі мученики!" І справді, подружжя - це мучеництво, але – це найпрекрасніше мучеництво, шлях до святості!».

http://dyvensvit.org/

Поиск по сайту: