 |
|
|
Архитектура Астрономия Аудит Биология Ботаника Бухгалтерский учёт Войное дело Генетика География Геология Дизайн Искусство История Кино Кулинария Культура Литература Математика Медицина Металлургия Мифология Музыка Психология Религия Спорт Строительство Техника Транспорт Туризм Усадьба Физика Фотография Химия Экология Электричество Электроника Энергетика |
Горіла свічка на столі
Герої не вмирають
А сонце вже сонце заходить, Завтра новий день. Ми проживемо його, як завжди, в надії, Бо ми не хочемо війни, Ми хочем миру в Україні.
І кожен ранок з нетерпінням Ми дізнаємося новини, А на устах одне: «Герої, повертайтеся живими!»
А там війна … Жорстока і кривава, Несправедливість і неправда. І ось передає привіт солдат для мами, А мама дивиться з сльозами на очах.
Який це біль, яке страждання! За що таке їм покарання? Жорстока смерть… Він зовсім юний ще, Проте війна не зна пощади … Та чи побачить захід сонця він востаннє? Не знає мати, він не знає, Він бореться за виживання.
І щоб востаннє хоч побачити дружину Й маленького новонародженого сина, Стоїть до смерті, Бореться за Україну. А серце в грудях швидко б’ється в кулі такт І битись буде до останнього за неньку … Аж ось … лунає постріл вирішальний - А серце так і рветься із грудей. Та куля ближче все і скоро доторкнеться До безневинної геройської душі. Лише хвилина залишається до смерті… Із уст його лунає: «О рідна земле, пробач за все мені!»
І ось іде тепер його матуся і молода дружина-удова Із сином на руках, що пригорнувся До материнського незламного плеча. В руках у нього квіти і ще не зовсім догорілая свіча. Кладе він їх на батьківську могилу, А в матері вже сльози на очах. І крикне син: «Герої не вмирають!».
Схаменися, людино!
Схаменися, людино!
Василь Кушнір І сотні, й тисячі поглинув бій. Хто збереже їх в пам’яті своїй? Сьогодні знову хтось із них помер... Вже стільки жертв, що не злічить тепер. Та цих героїв не забудем ми, Народ їх пам'ята- Йшли проти зла і тьми. Вони герої всі! Вони - у нас в серцях! Народ, забувши їх, обернеться у прах.
Майдан - 2014 Майдан стоїть, нікуди він не йде… Якщо він піде, втратить перемогу. І хтозна-скільки літ іще пройде, Коли покличуть знов на допомогу.
Обранці ті, що рук не підняли І допустили цю криваву драму, Знов до корита руки простягли І в уряд лізуть, бо їм все замало.
Замало грошей, дач, палаців, Замало крові, що наш люд пролив... Невже вони вже Бога не бояться, Щоб нас продать за тридцять срібняків?
Вкраїнський люде, будь же обережний, Будь сильний духом, на своєму стій! Не йди з Майдану, бо Майдан безмежний – Це Україна вся, народ вкраїнський мій!
Не смій віддати нашу з вами волю, Не допусти помилок, бо у небі є Небесна сотня, що за нашу долю Життя віддала дороге своє.
З небес вона постійно споглядає, Чи вірним шляхом у майбутнє йдемо... Героям слава! Всіх вас пам’ятаєм, В серцях любов і шану бережемо!
25 лютого 2014
Стоїть Шевченко... Думи - живі рани. Хто може навести в країні нині лад? Чому на сполох б’ють церковні дзвони? Чому на вулицях багато барикад?
Чому народ вкраїнський збунтувався? Чому автобуси на Київ йдуть? Вставай, Тарасе, і у путь збирайся, Лаштуй рюкзак та зброю не забудь!
Твоя ж бо зброя - це «Кобзар» безсмертний, Що кличе нас до подвигів святих. Ні вибухи гранат, ні кулі смерті Не зможуть заглушити слів твоїх.
В перервах між боями слово твоє Залічить рани, спокій дасть душі... Ще мить - і дим та полум’я палає, Йдуть сотні воювать, бо сунуть палачі.
Вирує Київ і горять машини, Вогонь клекоче вздовж всіх барикад... Не Коліївщина, а революція йде нині, Народ піднявсь Вкраїну визволять!
Доволі гнути спину на бандитів, Доволі їм уже розкошувать! За честь і гідність, за людей побитих Довіку люди паразитам не простять!
Не плач, Тарасе, разом із батьками За тими, хто у небо відлетів. Гордись, Тарасе, будь завжди із нами Не тільки двісті літ, а повіки віків! 25 лютого 2014 року Тобі, Тарасе, 200 Поглянь, Тарасе, на свою Вкраїну, Вона вся в ранах, у рубцях! За волю люди бились до загину, Тримаючи в руках блакитно-жовтий стяг.
Ти нам заповідав: з колін вставайте, Зловісні пута і кайдани рвіть І голову до неба підіймайте, У бій за долю, за майбутнє йдіть!
«Борітеся – поборете!» Слова твої пророчі На барикади звали, на Майдан вели. На нас дивились всього світу очі Й допомагали, чим тільки могли.
Горіли шини і свистіли кулі, У наступ на Жовтневий сотні йшли. Святі отці із нами завжди були І Боже слово до усіх несли...
Замовкли постріли і полум’я погасло, І тишина майданом київським бреде. Повсюди квіти тим, що так завчасно Життя віддали своє молоде.
Вони усі хотіли довго жити, Дітей ростити, правнуків діждать, Сміятись, плакати, кохати і любити, Нову Вкраїну разом будувать.
В сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій Тебе пом’янем тихим і незлим Пророчим словом. У пошані й славі Вже років двісті, будь завжди із нами!
На нас з небес безсмертна сотня зорить, Слідкує, чи по правді живемо... Твої ми діти, дорогий Кобзарю, Серця свої до тебе несемо!
01 березня 2014 року
ВСТАВАЙ, УКРАЇНО! Вставай, український народе, вставай На битву за правду і волю, Щоб пізно не було! Тож часу не гай, Свою борони честь і долю!
Зі сходу орда триколірна бреде (Недавно братами ще звали!), На край наш вкраїнський війною іде, Якої ми всі не чекали.
АТО чи війна ? Розрізнять не беруся! Снаряди тут падають, міни летять... Мужі сивочолі і хлопці безвусі Боронять країну і насмерть стоять.
Вставай, Україно! Борись без упину! Не смій дать чужинцям хоч крихти землі, Зжени їх в могилу, забий в домовину, “Двохсотим” відправ у сибірські краї!
Там їхня рідня, там їх батько і мати, І їхня земля - тож навіщо моя? Не кликав тебе рідний край захищати! За що ж ти воюєш? — запитую я.
За вкрадені гроші, плямовані кров'ю, Чи Новоросію, що сниться “царям”? Нащо посилаєш з такою “любов’ю” Гармати і танки моїм шахтарям?
Чи мало вам крові, чи мало руїни, І біженців бідних, бездомних калік? Спинися, чужинцю! За все, що накоїв, В народу і в небі триматимеш звіт!
Вставай, Україно! Борися за гідність, За Сотню Небесну я прошу й молю! Зі мною мільйони клянуться на вірність Тебе захищати і волю свою!
12 березня 2015 року
Майдан Затих Майдан, Вщухли бої, І плачуть всі, А матері…
Ота знедоленая ненька Пам'ятає сина ще маленьким, Як грався він у чистім полі І завжди прагнув тільки волі.
Коли він виріс, не змінивсь, Перед тираном не схиливсь, Пішов відстоювати гідність, Поляг Вкраїні він на вірність.
І став навіки він героєм! І виборов він неньці ВОЛЮ..!
Шевченкові Ми не забудемо ніколи, Тож не забудьмо батька свого, 19. 03. 2014р. Діонисія Клюк
Трагічна сотня Загинули діти, дівчата і хлопці, Немає опори дружина в родині Він і вона Легкий, попільний вечір, Чисте, зоряне небо, І так легко тобі.
Ароматна, казкова Тихо вечір спадає, Ми сповільнюєм крок. Захитались дерева, Дуже гарно сьогодні,
А давай? Давай я буду твоя, а ти мій!
А давай так, щоби ніхто не розумів
Давай повикидаємо сварки
Давай будем літати аж до зір,
Давай ти будеш сонечком моїм
Давай я буду твоя, а ти мій?
.
 Христина Потяк
Без правил на війні В кривавій бані зіткнень людяності і тваринних інстинктів, десь у степовому окопі лежить він. Біля нього його вірний побратим – бойовий ніж і зрадниця-гвинтівка, в якій вже закінчились набої. Над головою свист ворожих куль… На коліна впав офіцер, що бездумним наказом посилав у пекло тих, за чиї життя він був відповідальний, немов священик за душі парафіян. Але солдату вже не до боротьби… Звуки бою підкрадались все ближче, залишилось тільки притиснути до грудей хрестика і розтягнути випрошені залишки життя думками про щось спокійне і тепле. І раптом - темрява, у вухах задзвонили всі дзвони світу, і смирення прийшло відвести вояка по стежині смерті. Якби не вона… Прудкий наряд розвідників відкрив вогонь у відповідь. Хлопчина вже був готовий віддатись в обійми вічності, але відчув гарячий дотик ніжної руки, який привів до тями і повернув до нестерпного життя. Розпач і злість змінились на приємне здивування, коли він відкрив очі. Їх звела біда і горе, щоб побудувати щастя. Побачив потім, як над ним пролітають хмари, і під громові постріли якісь хлопці несуть його через степ. І знову її лагідне обличчя освітлювало йому дорогу. А може, то було сонце, хтозна? Прокинувся вже в шпиталі, помітив, що вікно відчинене. Він не звик кликати на допомогу, тому сам встав, щоб зачинити його. Захотів опертися на бильце, але не було чим, останній постріл відірвав йому руку. В голові тільки звуки пострілів, суперечка між радістю через те, що вижив, і розпачем від втрати кінцівки. А ще вона там… Здавалось тоді, немов з усіх сторін до нього задушливим димом повзе смертельна темрява, руйнуючи все на дорозі. Він старався втікати, поки вона не оточила його. Раптом з небес опустився ангел. У тій крилатій істоті він впізнав її, ту, яка принесла йому світло, яка тримала його за руку, коли він показав білий прапор життю. Це була дивна ніч. Серед байдужих облич працівників лікарні вона наче випромінювала внутрішнє сяйво. Він всю ніч дивився на неї, ловив кожен її подих і заново закохувався у свого тендітного спасителя. І між ними здіймалась полохлива тінь кохання - приблуда, вигнана з безжурних садів минулого. Те кохання, таке несміливе, дике, квапливе… Ніби й немає ніяких правил, особливо на війні.
Революція гідності змінила свідомість народу. Українці прагнули змін, сподівалися на краще життя. Однак ці мрії перекреслили події, що розпочались на Cході України. Вони отримали назву АТО. Насправді розпочалась тривала війна з багатьма втратами, розколами та незрозумілим кінцем. Ця трагедія торкнулась мене і моєї сім’ї. 11 квітня 2014 року мого батька забрали служити. За словами воєнкома, потрібно було «поставити техніку на хід», і він повернеться додому. Але не завжди відбувається те, чого ми бажаємо. Через два тижні навчання батько був уже на передовій. Події загострювались, і важко було все пережити. 22 травня військовослужбовці потрапили в засідку терористів під Волновахою. У ході перестрілки були втрати і серед бійців 51-ї механізованої бригади з Волині, в якій служив мій батько. Щоденні сподівання, очікування хоча б якоїсь звісточки зводили з розуму. Але наші молитви були почуті, мого тата направили до військового шпиталю, що знаходиться в Одесі. Там були військові з важкими пораненнями. Але це не завадило владі відправляти солдатів в АТО, не давши можливості повністю видужати і побачитися з рідними. Така ж доля чекала мого батька. На початку серпня він знову потрапив на передову. Це був найважчий період у нашому житті. З середини серпня збройними терористичними формуваннями та частинами регулярної армії Росії було оточено та обстріляно близько шестисот бійців Збройних сил України. Загинуло сто вісімдесят шість осіб, сотні були поранені та захоплені терористами в полон. Ця подія отримала назву Ілловайський котел. З 31 серпня мій батько перебував у полоні. Він потрапив до «наших» з Донецької Народної Республіки. З його слів, їх по декілька разів на день виводили на розстріл. 6 вересня у полоні тато святкував своє сорокаріччя. Цей день відзначав з одним яблуком та двома цукерками. 11 вересня о 21:30 задзвонив телефон. Невідомий голос повідомив радісну новину: «Бойко Сергій Михайлович, 51-а механізована Волинська бригада? Можете забирати з Дніпропетровська, визволений з полону». Згадувати ці жахливі дні важко, але пам’ятати треба. Без минулого немає майбутнього - варто жити за таким принципом. Марія Чередніченко Іван Франко Поет, який є гордістю для нас, Бо вірив в світлу долю земляків своїх, В поезіях звертався він до них У той нелегкий для країни час. Вірші поета надихають нас, Франко і досі з нами повсякчас. Він молиться за долю України, За чисте небо й мову солов'їну. Помолимось за нього, браття-українці, Він був поетом волі, правди, віри і добра!
Ода Україні Там, де колоситься жито зелене, Де волошки у полі ростуть, У косах дністрових русалок Білі лілії ніжно цвітуть. Там, за гаєм, де сині простори, Сум потоне в краплині роси, Там у сонячних відблисках ранку Залишились Тарасові сни. Тут любов - то ріка повноводна, Що розлила свої береги. Тут й чужинців стрічають привітно З хлібом-сіллю, піснями весни. Тут барвінок хрещатий не в'яне, Буйним рястом розквітли сади. Україна - Шевченкова муза - Зчарувала мене назавжди. Тарасові Чи пам’ятає зараз Україна Свого героя, лицаря пера? Чи не забудуть «Заповіт», «Причинну», Славетного Тараса-Кобзаря? Хай завжди його слово в нашім серці Дає рясний врожай любові і тепла. Тож не забудь ніколи, Батьківщино, Його заслуг для нашого добра. Ще з юного віку Шевченко До Вкраїни пером говорив. А коли став великим поетом, Її велич в віршах відтворив. Український народ не забуде Тих пророчих Шевченкових слів, Не забуде ніколи поета, Що Вкраїну колись відродив.
Марина Яцик
*** Чекай! Вони прийдуть в холодні темні ночі
Боже, скажи, для чого стільки мук? Чому гине рідна Україна? Для чого стільки горя і розлук? Навіщо забирати в матері дитину?
У когось був один-єдиний син… На Схід його забрали воювати, І там, в глибокій ямі, буде не один Посеред сотень воїнів вмирати.
За що пролилось стільки крові? – поясни. Один за одним люди помирають… Коли це все закінчиться? – скажи. - Коли вже люди спокою зазнають?
Микола Матейчук
Ой у полі могила, ой у полі самотня. Там стоїть під вербою, погляда на Дніпро. А в тій могилі козацькеє серце Все ще не може спочить вічним сном.
Все дума про неньку, про Україну, Про її волю та про народ. А могила та ляхові не дає спокою, Його матір вбиває, кладе у труну.
Зачуло те серце розмову двох друзів, Що зрадити хочуть свій рідний народ.
Кипіло від гніву, ридало й гуло.
Хотіло сказати: «Постійте, не треба, Не кидайте неньку у скрутні часи». Та щось-бо не дало, воно не сказало, Самотністю вкрилось в світанках роси.
Серед степу могила, де козацькеє серце Обливається кров’ю, не чує пісень. Зародилась надія, і живе, наче мрія, З нетерпінням чекає на судний день.
Василь Саманів
Весна! Пробудження природи. Усе буяє в зелені, в цвіту. Та тільки біль стискає груди, Коли згадаєш ту страшну війну. Закралась вона в нашу рідну землю, Як злодій хитрий і слизький, І перетворює в руїну Наш край багатий, чарівний. Чи мало бід життя приносить? Чи сліз і горя не було? Та ні , людина більше хоче: Чужого краю, не свого. Плаче мати й кохана дружина, Плаче батько і діти малі.
Діана Горішна А я тебе ще кохаю...
Був червень 1941 року. Надворі стояла жахлива спека. Люди ходили, мов одурілі. Все село було у відчаю від звістки про війну. До 12 червня майже всіх чоловіків мобілізували на фронт. Євген і Оля Пасічні не були схожі на своїх односельчан. Люди трималися від них осторонь, бо вони були дітьми репресованих. Незважаючи на свої досить юні роки, пережили багато труднощів. Вони пізнали один одного та закохались. Після переїзду в нове село закохані вирішили одружитись. Їхнє щастя тривало недовго: війна зруйнувала все... Оля залишилась одна: вночі в хату прийшли червоноармійці і забрали Євгена на фронт. Вони видерли коханого з її обіймів. Бідолашна дівчина впала на землю і почала плакати від болю, щойно в неї відібрали рідну людину, єдину у всьому світі. До ранку вона пролежала на підлозі в сльозах і не могла підвестися. І не підвелася б, якби сусідка не прийшла поглянути, чому в хаті відчинені двері. - Господи, Олю, вставай! - гукнула вона. - Забрали! Його забрали... Нема! Нікого вже нема! Забрали, нелюди! - крізь сльози шепотіла Оля. Сусідка Одарка підбігла, підняла і обійняла бідолаху. - Ну чого ти, Олечко, все буде добре! Мого Штефу забрали вже другий раз. Він повернеться, побачиш. Мій Штефко не дасть пропасти твоєму Євгену. - І його забрали... За що? За що це все нам? - плакала дівчина. - Все, візьми себе в руки , - і витерла сльози з очей Олі, - хіба вже щось зміниш? - Тітко Одарко, пообіцяйте, що коли будете писати лист Штефкові, то скажете мені. Я теж напишу. - Добре, скажу, але вставай і йди працювати! Тоді Оля зібрала всі свої почуття в кулак, зціпила зуби і пішла в поле. Вона звикла, що поруч завжди її коханий, тому декілька разів поверталася, ніби хотіла поглянути на того, кого біля неї не було. Кожну ніч дівчина не спала, а молила Господа, щоб вберіг її Євгена від усіх бід на світі. Ось і літо минуло. Відколи почалась війна, в селі всю роботу виконували жінки. А від Євгена не було звісток. В цей час Олечка виношувала дитинку і понад усе на світі хотіла розказати про це коханому. Почалась осінь. Люди збирали урожай і раптом почули вигуки незнайомою мовою. - Німці! Тікайте! Німці! Ховайтесь! Оля зрозуміла, що небезпека близько, і заховалась на горищі. Зверху вона бачила, що люди в коричневій формі заганяють жінок та дітей в школу, забирають весь урожай і виносять все, що є в хатах. І тут її сильно смикнули та потягнули за ногу вниз. Дівчина впала і вдарилась животом об землю. Вона відчула різкий біль. Світлий хлопець почав бити її ногами. Оля скрутилась калачиком і не рухалась, а лише прикривала живіт руками та колінами від ударів. Хлопець подумав, що вона мертва, і пішов. Кілька годин вона пролежала непритомною, аж поки Одарка і Килина не помітили її. - Божечку, рятуйте! Поможіть! - кричали вони, коли побачили дівчину в крові. Отямилась Оля вже в хаті. Баба-повитуха сиділа біля неї. - Де? Де німці? - крізь марення спитала вона. - Пішли. Нема. Забрали всю їжу і зникли, - спокійно відповіла баба. - Боляче. Мені дуже боляче, – сказала, тримаючись за живіт, Оля. - Звичайно, боляче! Ти дитину втратила! - сказала повитуха і пішла з хати. В цей час Оля просто поклала руку на живіт, з очей потекли сльози. - Мій малюк... А тебе за що? Кілька днів вона не вставала з ліжка, не їла, не пила, а просто лежала з розплющеними очима. Прийшов січень. В гості прийшла тітка Одарка, вся заплакана. - Нема! Нема! Вбили! Вбили мого Штефка! Вбили, скотиняки! Вбили! - кричала на весь голос Одарка і тримала маленький конвертик. Оля підбігла і обійняла вбиту горем жінку, на очі навернулись сльози. - Нема! Його нема... Олю, тут і тобі є звісточка. Тримай, - показала конверт, стримуючи сльози. Дівчина взяла конвертик і швидко розгорнула його, відразу впала, почала гірко плакати. "С прискорбием сообщаем, что Евгений Пасечный погиб, защищая Родину". Вона кричала так, що Одарка сіла поруч з нею і просто плакала. Неможливо описати ту картину болю і відчаю. Дві молоді жінки втратили коханих і залишились вдовами до кінця життя.... Минуло багато часу, і скільки води втекло, відомо лише Богу. Оля сиділа за столом і тримала конвертик зі звісткою про смерть коханого Євгена та думала. Відколи вона дізналась цю новину, то замкнулась в собі і ні з ким не говорила. Лише писала листи і палила їх. Вона думала, що попіл від листів долетить до самого неба, і коханий зможе прочитати їх. Перед смертю 16 жовтня 1981 року вона не встигла спалити свого останнього листа… Вона писала про свої почуття до Євгена… " А я тебе ще кохаю. Чуєш? Ні, не почуєш. Ти занадто далеко. Між нами грози, дощі. І зелені листочки на землі. А сьогодні я знову думала про тебе, як і кожного дня за останні роки... Як же порожньо навколо, коли я повторюю: а я тебе ще кохаю... Чуєш? Ні, ти занадто далеко. А в твоїй кімнаті, напевно, теж порожньо… Ти неуважно ходиш по ній, приручаючи неживі речі ... Але тебе і зовсім нема... Ти не думай ні про що. Адже я забула все погане, що між нами було, і залишила тільки світлі спогади про тебе. Не можу забути тільки одну фразу, яку без кінця повторюю: "А я тебе ще кохаю... "
Андрій Славницький
Я кохав тебе колись безмірно
Я так любив твоє волосся,
Любив тебе за те, що ти була, Ти вирішила попрощатись.
А зорі гаснуть у моїх очах - Я не з тобою ранки зустрічаю. Мій рідний, ти залишився в думках, Іду до тебе, а не просто засинаю. В очах твоїх свої знаходжу очі, Іще недавно я тонула в них. Твій поцілунок на губах моїх іще гарячий - Так палко й ніжно цілував мене лиш ти. Торкається вже рук моїх промінчик сонця, Тепло твоїх долонь я відчуваю в нім. Я буду ангелом твоїм, я серцем буду поруч, Ти тільки не дозволь мені піти, благаю, ні. Мій дорогий, не йди з мого життя так швидко, Прошу, не спалюй всі шляхи й мости, Я ж на одному з них стоять зосталась, Прийди і забери мене, або ж штовхни. Моя душа - тобі у подарунок, Вона мені без тебе заважка. Дозволь, коханий, витягну тебе з безодні, А якщо треба, то впаду сама.
***
Я ніколи, здається, не буду сама Ці думки не залишать, не пустять мене. Ти сторожею в мене за спиною став... Залишилась лиш тінь, але я відчуваю тебе. Простягаю я руки до тебе - ти йдеш, Повернуся спиною – обіймеш… – злітаю у вись. Божевілля моє, коли вже для мене пройдеш? Мій вогонь дорогий, чи ти спалиш мене колись? Я підвладна тобі, я прив'язана путами болю, Я не знаю де вихід, а, може, не хочу знайти. Скільки раз відпускала й щоразу сильніше благала: Зупини мене, милий, я зовсім не хочу іти…
 Іванна Кузик Розтанув срібний сніг, І сонця промені заграли на землі. Весна ступила на поріг, Заклекотали в небі журавлі.
Весна чарівною рукою Збудила все, що ще дріма, Усе наповнила красою. Нове життя усім дала.
О весно, весно красна, дорога, Ти скільки радості й тепла
Зоряна Мельничук
Шумить вода, шепоче вітер, Розтанув сніг, і де-не-де Прокинулись найперші квіти – Це знов до нас весна іде.
Люблю природи тихий гомін, Як пошепки шумлять гаї, І вітру в полі тихий стогін, І як співають солов’ї.
Люблю, як сонце в небі сяє І посміхається мені, Люблю, коли палке кохання До нас приходить навесні.
Оксана Гонтарук Свіча
Я іду в безкінечність, Я іду в нікуди. Я шукаю тебе, Та не можу знайти.
Я мов свічка ота, Що горить - не згора, Що вже хоче згоріти, Та не може вона.
Та я вірю у те, Що зустріну тебе, Бо кохання прийде І тебе приведе.
Відчула все і щохвилини помирала, У темряві сиділа в самоті. Закрийте штори! – дико так кричала, А дихалось, мов у труні. Вона була така лілейна, Така спокійна і натхнена. Дивилась вдаль, Де сонце мріє, Дивилася туди, де все леліє… Упала в прірву й заблукала в паралелях, Спалила світ в очах своїх. І погасила погляд ніжний, Що так дивився в ніч.
Нікчемний спокій Не настане вже ніколи, І ця шаленість Вже не вернеться сюди…. І тільки стук годинника Нагадує бувалії часи.
Василь Якубенко Горіла свічка на столі Горіла свічка на столі... Шовкова ніч Стелилась по землі. А зорі, Наче дітоньки малі, Малюють силуети На прозорім склі. А від вогню Малої свічки Мені здалось, Що хтось танцює В мене на стіні, Вночі… І ніби щось примарилось мені. У ще однім прожитім дні, Я роздивився мрії неземні, їх я побачив в свічечці малій, Що непомітно догорала на столі.
Поиск по сайту: |
І з’явиться усмішка на устах.
Іванна Тодорів
Вікторія БойкоЗі спогадів…
Ольга Бесенюк
Ірина Слободян 
Дума про козацьке серце
Плаче за вами вся Україна
Вони були щасливі, закохані. А вона забрала його... забрала на небо, щоб навіки розлучити їх....
Втрачене кохання
Ольга Лашенюк 
Юліана Луцик
