Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

КОМУНІКАТИВНІ РИСИ ОСОБИСТОСТІ: ЧЕСНОТИ І ВАДИ



Етична оцінка людської діяльності випливає із єдності суб’єктивного і об’єктивного, духовного і практичного, взаємозалежності мотивів, дій і результатів. Добрі вчинки і добрі наміри безперечно характеризують високу моральну культуру особистості. Проте не можна судити про таку культуру на підставі одного, чи кількох вчинків. „ Коли людина здійснює який-небудь моральний вчинок, - писав Ф.Гегель, - то це ще не робить її доброчинною; доброчинною вона стає лише тоді, коли такий спосіб поведінки є постійною рисою її характеру”. Спрямованість поведінки, постійна схильність чинити так, а не інакше, визначає сутність індивідуальної моральності.

Моральна людина виховує в собі звичку шанобливого ставлення до оточуючих, дисциплінованості, організованості, порядності. Така людина ввічлива, тактовна, піклується про інших, вміє прощати і довіряти. Звички стають міцними, якщо опираються на переконання, тобто глибоке розуміння того, що найменший відступ від моральності принижує гідність інших і не додає честі власній персоні. Але в певних ситуаціях суб’єкт поведінки може зраджувати своїм звичкам, коли опиняється перед складною проблемою морального вибору: людина не завжди може передбачити якісь негативні наслідки своїх, на перший погляд, правильних дій. І. Кант радив: „Розвивай свої душевні і тілесні сили так, щоб вони були придатні для будь-яких цілей, які можуть з’явитися, не знаючи при цьому, які з них коли-небудь стануть твоїми”. Важливо вміти творчо регулювати свої навики, аби не бути рабом власних звичок. Відступ від власних морально-етичних норм обов’язково викликає в моральній людині стан незадоволення собою, внутрішній неспокій, докори сумління і каяття. Протиріччя в процесах комунікації неминучі, вони постають знов і знов, а тому своєчасне конструктивне вирішення кожного протиріччя дозволяє утримувати міжособове спілкування на належному рівні. До „золотих правил” спілкування відносяться: рівність, взаємоповага, доброзичливість, милосердя, толерантність, делікатність, неупередженість, вміння вислухати іншу людину, зрозуміти її, тактовність, довіра.Аморальними ж рисами у процесі спілкування вважаються: егоїзм, користолюбство, нетактовність, помста, зрада, підступ, шантаж, неповага, грубість, брутальність, жорстокість.

Мистецтво спілкуватись передбачає вміння перевтілюватись і майстерно грати певні ролі, що прийнято називати мистецтвом „бути іншим”. Відомо, що існує істотна відмінність між людиною, якою вона є „на людях”, в суспільстві, і людиною, якою вона є „вдома”, на самоті. Входячи в контакти з іншими людьми, просто виходячи в людське співтовариство, людина ніби одягає маску і стає іншою. „Люди-маски” – це ті люди, що вміють перевтілюватись, поводитись інакше, видавати себе за інших залежно від ситуації. Майстерність точно грати роль залежить від того, наскільки щиро ця роль зіграна.

Культура і стиль поведінки особи засвідчує наявність особистого іміджу. Сьогодні цей термін є надто популярним, особливо у сфері ділового спілкування. Але особистий імідж і є образом кожного індивіда. Він визначається усією сукупністю внутрішніх і зовнішніх факторів та елементів, що надають людині у взаєминах з іншими людьми стабільних виявлень. Як правило, людина повинні проводити порівняння власного "само-іміджу" та свого іміджу у сприйнятті інших людей. Розрізняють кілька варіантів іміджу, зокрема: дзеркальний, реальний, ідеальний, створений. Дзеркальний – це наше уявлення про себе, реальний – погляд на себе з боку, ідеальний – підхід до носія іміджу, що може бути названий ідеалізуючим; створений – це образ суб’єкта, що є продуктом дій іміджмейкерської кампанії. Якщо створений імідж „зношується”, тобто вже себе не виправдовує, то його заміняють іншим.

Сучасні дослідники по-різному визначають зміст поняття „імідж” (англ. image – образ, подоба, зображення, яке пов’язане із лат. – imitari – імітувати), але здебільшого трактують як знаковий замінник, який відображає основні риси портрета людини. Переважно цей термін вживають у значенні штучно створеного образу особи, чи будь-якого об’єкта, наприклад фірмового, товарного, чи політичного тощо. Процес його створення є цілеспрямовано організованим на досягнення чітко заданих характеристик. Імідж – це уявлення про людину, що передає видиму, фасадну сторону її образу; в іміджі манери, жести, міміка, окремі мовні вирази виступають в якості найбільш виразних характеристик. Людина, яка є справжньою особистістю (героєм), засвідчує свою сутність справами. Герой творить себе сам, уособлюючи піднесений ідеал, а створений імідж може часом і не мати нічого спільного із реально існуючим його носієм, тобто імідж носить умовну символічну природу. Але заданий людині імідж може спонукати її до підкріплення його змісту життєво значними справами. Імідж може стимулювати підвищення власної самооцінки, додавати впевненості, підносити соціальну і особисту відповідальність, сприяти розвитку позитивних моральних рис, як-от доброзичливість, привітність, ввічливість, щиросердність, тощо.

Для повноцінного спілкування передовсім необхідне поєднання названих вище правил, але найпершим його гарантом виступає ввічливість, з приводу якої М.Сервантес, писав, що „нічого не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість”. Привітність і позитивна налаштованість одного до іншого забезпечують комфортний клімат спілкування, додають настрою, запобігають конфліктам. Зовнішнім виявом ввічливості є привітний вираз обличчя, зацікавлений погляд, прихильні жести, усмішка. Звичайно не завжди людина може перебувати у гарному настрої. Іноді обставини слугують підставою для смутку, роздратування, а це вимагає від іншого коректності і тактовності.

Повага передбачає шанобливе ставлення до партнера, а також засвідчує ступінь власної самоповаги, бо поважаюча себе людина не вдаватиметься до образ і приниження гідності іншого. Повага в етиці означає визнання ціннісного статусу іншого, а тому за своєю суттю має глибоко гуманістичне підгрунття.Повага не зводиться до якогось одиничного формального акту, а стосується цілісної моральної лінії поведінки людини, спрямованої на визнання честі і гідності іншої особи. Повага, як реалізація принципу гідності в процесі спілкування передбачає доброчинність і справедливість у ставленні до кожного не зважаючи на соціальний статус ( навіть злочинці мають право на повагу і захист власної гідності в місцях відбування покарання).

Найціннішою рисою з-поміж інших в процесі спілкування моралісти визначають толерантність, яке походить від латинського слова tolero – „несу”, „терплю”. Ця чеснота базується на необхідності миритись з неминучими розбіжностями поглядів, орієнтацій, стилів життя. Толерантною називають людину, яка визнає за іншим право бути не таким як „Я”, по-іншому мислити і чинити, хоча сама займає непримиренно іншу позицію. Як „терпляча стриманість щодо того, що не подобається і не схвалюється... Вона передбачає існування того, що вважається неприйнятним або злим”. Толерантність не вживається у відношенні до того, до чого ми ставимось приязно. Бо толерувати – значить миритися з тим, що засуджуємо.

Співчуття і милосердя належать до цінних етичних характеристик добропорядної людини. Ці чесноти особливо підносить християнська етика, побудована на принципі всепоглинаючої любові до ближнього. Якщо ми виявляємо шанобливе і поважне ставлення до іншого, а в душі залишаємось байдужими і черствими, то така повага є нічим іншим як фікція. Сенс спілкування не зводиться до виконання ритуалу шанобливості, а передбачає проникнення турботами і проблемами іншого. Співчуття і є таким екзистенційно-моральним імперативом, який звернений до внутрішніх переживань іншого суб’єкта. Співчуття, співпереживання, співстраждання чужі егоїстичним натурам, а чуже горе, невдачі приємні людям злим.„

В практичному аспекті співчуття співвідноситься із милосердям, яке можна визначити як діяльне прагнення допомогти тому, хто має в тому потребу. Діяльну допомогу під впливом сердечного співпереживання варто відрізняти від простих людських актів милосердя, які становлять етичну цінність самі по собі. Як повага звернена до визнання ціннісного статусу іншого, так і милосердя полягає у діяльній допомозі іншому реалізувати свій життєвий сенс. Діяльно допомагати іншому у самореалізації, здійсненні свою місії – в цьому зміст категорії милосердя.

Любов, що є „формою усіх чеснот”, виступає в етиці єдиним засобом досягнення доброчесності. Внутрішня здатність людської волі чинити добро і становить сутність любові; отже, любов – це перша і найважливіша моральна чеснота. На це вказують слова св. Августина, що любов є формою чеснот. Чеснота (грецькою arête, а латинською virtus означають витримку, мужність, схильність) вимагає зусиль задля досягнення якоїсь досконалості, а тому звернена до волі. У цьому сенсі варто розуміти різницю між моральною чеснотою і природними здібностями. Адже люди від природи можуть бути більш доброзичливими, чуйними, мужніми, або боягузливими, лінивими, жадібними, тощо. Природні схильності вимагають певного виправлення або посилення в процесі навчання і виховання. Так, людина, по природі відважна, повинна уникати лихацтва, амбіційна – пихатості, сумлінна - зайвої педантичності. Зусиллями власної волі можна набути нових моральних якостей, навіть якщо людина не мала природних здібностей, які полегшують формування певної риси. Більш вартісною і глибшою стане лагідність того, хто мусив подолати вроджену запальність, ніж того, хто від природи спокійний і не схильний до агресії. Чеснота, як прямування до блага, передбачає любов, яка здатна розвинути в людині те, що зробить її більш духовною і гуманною.Суттю кожної любові є самопожертва – готовність віддати життя іншій особі, наприклад мати – дитині, друг – побратимові, коханий – коханій.

„Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,

Не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,

Не радіє з неправди, але тішиться правдою,

Усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить.

Ніколи любов не перестає!” ( І Кор., 13, 1-8).

Наведена цитата з послання ап. Павла звучить як гімн любові, а також розкриває зміст поняття доброчесності як втілення дієвої любові. Адже любов без діла є мертвою.

Усе розмаїття існуючих визначень любові від простої чуттєвості й елементарного джерела позитивних емоцій до суто інтелектуального або божественного феномену, від суто інтимного почуття до палкої патріотичної любові, лише віддзеркалює усю реальну багатовекторність проявів цієї основоположної людської чесноти.

Адже ми розрізняємо любов батьківську, материнську, синівську, сестринську, патріотичну, а ще „любов земну”, „любов небесну”, любов-пристрасть, любов-утіху, любов-благоговіння, любов-самопожертву, любов-жаль, любов-милість тощо. Давньогрецька мова фіксує увагу на таких типах любові як „ерос”, „філія”, „строге”, „агапе”, що в підсумку вказує на те, що сутність любові є невичерпною і всеохоплюючою, а це підтверджує вже наведену тезу про любов як чесноту чеснот, як здатність творити добро.

Антагоністичною протилежністю моральних чеснот є вади, які трактуються як постійна схильність і здатність волі здійснювати зло. Щоправда зла заради зла людина зазвичай не прагне. Іноді ми чинимо зло, бажаючи блага.

Тоді чим відрізняється моральна вада від помилки? Моральне зло здійснюється тоді, коли людина знає, що благо, котре вона вибирає, їй не належить, наприклад, злодій грабує банк заради грошей, чи вбивця вбиває когось, аби заволодіти майном жертви. Моральна вада, як і чеснота, є постійним навиком або згубною звичкою, що полягає у свідомій готовності вибору такого блага, яке людина вибирати не повинна; при тому вона вже навіть не відчуває докорів сумління. Вада дезорієнтує особистість і врешті-решт губить її.

Вади здебільшого породжені непоміркованістю і нестримністю, наприклад в їжі і питті. Хто досягнув значних успіхів у духовній сфері, став популярним, високоосвіченим може піддатись такій ваді як гордість і пихатість. Гордість як вада полягає в ілюзорному почутті власної вищості над іншими. Не одного політика вразила ця вада, що підтверджує істинність вислову Є.Леца, що „дотик трону змінює людину”. До найпоширеніших вад належить заздрість. Заздрість у крайніх формах веде до бажання позбавити інших тих благ, якими не володіє сам заздрісник.

Поширеною людською вадою є гнів, який буває виправданим як реакція на зло. Але гнів як вада ґрунтується на тому, що людина піддається цьому почуттю, коли не досягає омріяного блага, не може подолати ті перешкоди, які виникають на шляху його реалізації. Отже, гнів не усуває, а лише примножує зло. Гнів є проявом не стільки сили, скільки слабкості людини. Хоча у гніві людина є страшною. Адже стриматись значно важче, а роздратованість і гнів виникають легко.

У цьому контексті особливо варто наголосити на значенні такої чесноти, як поміркованість, яку ще називають кардинальною, бо пов’язана вона із необхідністю приборкання основних природних інстинктів (страху смерті, статевого потягу, пожадливості). Поміркованість є чеснотою міри і основне її завдання зводиться до опанування почуттям жадання. Аристотель, зокрема, надає їй визначального значення, бо усяка чеснота становить „золоту середину” між двома крайнощами – нестачею і надміром. Наприклад, чесноті відваги протистоїть боягузтво, як брак сміливості, але її надмір породжує таку негативну рису як бравада, котра штовхає відчайдушну людину до невиправданого ризику. Без виховання у собі чесноти поміркованості не можливо досягнути належного рівня моральності, так необхідного для ефективного спілкування.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.