Розповідь супроводжується показом слайдів, які відтворюють експозицію музею-квартири П.Г.Тичини

ДОДАТОК 2

ВІРТУАЛЬНА ЕКСКУРСІЯ

ДО МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ-КВАРТИРИ ПАВЛА ГРИГОРОВИЧА ТИЧИНИ В КИЄВІ

Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини відкрив свої двері відвідувачам у Києві 26 січня 1980 року. Рік раніше, 6 січня 1979 року, вийшла Постанова Ради Міністрів УРСР про створення музею. Новаторська ініціатива щодо використання помешкання поета Павла Тичини як музейної установи належала тодішньому секретареві Спілки письменників України Павлові Загребельному.

Особливістю музею є його не відтворена, а збережена атмосфера життя, побуту, наукових та мистецьких зацікавлень і уподобань господаря квартири - геніального поета ХХ століття Павла Тичини. Потрапляючи до музею, відвідувач занурюється у меморіальне середовище, бо усі 28 тисяч музейних експонатів – особисті речі, книги, твори мистецтва, унікальні нотні збірки, музичні інструменти – усе належало поетові. Після його смерті (16 вересня 1967 р.) дружина, Лідія Петрівна, майже 8 років ревно оберігала усе, чого торкалася рука Тичини. Завдяки їй, відвідувач сьогодні бачить незмінними інтер’єри поетового помешкання, відчуває духовну атмосферу родини Тичин, аскетизм по відношенню до себе самого господаря, мистецьку складову, яка була невід’ємною частиною щоденного життя родини Тичин.

З 1944 по 1967 рік Павло Тичина мешкав у Києві за адресою вул. Рєпіна (нині – Терещенківська), 5, кв. 3. Після смерті поета 16 вересня 1967 року уся його творча спадщина, як і меморіальна квартира, перебувала у власності дружини Лідії Петрівни Папарук – аж до її відходу у вічність у вересні 1975 року. Саме завдяки Лідії Петрівні був збережений архів Павла Тичини, його особиста бібліотека, меморіальні речі.

Згодом була видана Постанова ЦК КПУ та Ради міністрів УРСР від 9 січня 1979 року (№11) "Про створення в місті Києві Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини". Цією постановою музей створювався не безпосередньо в квартирі Павла Тичини на другому поверсі, а в квартирі на першому поверсі, куди були переміщені меморіальні речі поета: меблі, бібліотека, картини тощо. Лише 1990 року до 100-річчя до Дня народження Павла Тичини, під тиском громадськості, музею повернули меморіальну квартиру поета.

Розповідь супроводжується показом слайдів, які відтворюють експозицію музею-квартири П.Г.Тичини.

У 1943 році Павло Тичина повернувся до Києва в статусі Народного Комісара освіти УРСР. Тоді йому, як члену уряду, запропонували квартиру на вулиці Чудновського (пізніше – Рєпіна, зараз – Терещенківській) у будинку №5. Цей будинок будувався у 30-ті роки ХХ ст. та був призначений для проживання в ньому членів уряду. Тичині відразу ж була відведена квартира № 3 на другому поверсі будинку. Але ремонтувати помешкання і весь будинок почали з останнього, 4-го поверху. Тому спочатку короткий час Павло Тичина жив у відремонтованій квартирі №7 на четвертому поверсі будинку, потім – у квартирі №5 на третьому поверсі, і, врешті-решт зайняв відведене йому помешкання за №3 на другому поверсі.

Павло Тичина відразу ж визначив призначення кожної з 5 кімнат великого помешкання. Найближчою до входу була кімната для зустрічі з відвідувачами. Пізніше вона почала набувати рис кімнати для прийому не лише офіційних відвідувачів, а й гостей вітальня).

Поряд була кімната Катерини Кузьмівни (теща), у якій найчастіше зупинялися і численні родичі поета та земляки, які приїздили до свого дядька та односельця з проханнями про допомогу та в надії вирішити важливі для них питання.

За кімнатою Катерини Кузьмівни розміщувалася спальня Павла та Лідії Тичин.

Ліворуч від входу розміщувалася вітальня-їдальня.

Самою дальньою, ізольованою від шуму, була бібліотека.

Відразу ж після вселення (1946-1947 роки) родина придбала меблі, які й досі зберігаються у музеї-квартирі. За час проживання у цьому помешканні Павла Тичини, інтер’єри практично не змінювалися. Лише додавалися книжкові шафи, бо бібліотека постійно поповнювалася, відтак не могла вмістити всієї книгозбірні.

Після смерті Павла Тичини його дружина Лідія Петрівна взяла за правило – нічого нового, «не Павлусевого» не привносити в помешкання. Таким чином, вона зберегла повну меморіальність у квартирі. Більше того, щоб не розсварити численну родину поета, вона усіх підтримувала матеріально, але вирішила нікому не віддавати перевагу у праві власності на це помешкання. Помираючи, Лідія Петрівна лишила заповіт, за яким усе майно, усі грошові заощадження, авторське право на винагороди за книжки – усе передавалося державі за умови створення Музею Павла Тичини.

Спочатку планувалося створити музей Павла Тичини в окремому будинку на розі вулиць Пушкінської й Тараса Шевченка. Але Павло Загребельний вважав, що тоді втратиться дух Тичина та атмосфера, у якій він жив. Відтак Павло Загребельний запропонував створити музей в самій квартирі поета. Це був перший прецедент, коли в житловому будинку, серед квартир сусідів з їх щоденними клопотами, був «вкраплений» справді меморіальний музей. Задум був таким, щоб відвідувачі піднялися тими ж сходами, що й Тичина, поклали руку на перила в тому ж місці, де й лягала рука поета, зупинилися перед дверима саме його квартири і ступили на поріг помешкання під той самий старий скрип половиць, який сповіщав про прихід господаря. Навіть книжковий пил зберігає той старий запах, який так любив Павло Григорович.

Поиск по сайту: