Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Організація дипломатичного апарату в епоху імперії



Римська імперія створювалася в процесі боротьби Риму з Карфагеном і елліністичними царствами. Ця боротьба сприяла централізації державної влади. Республіканські установи поступово замінялися бюрократичними імператорськими канцеляріями. Все управління державою переходило в руки імператора, який керував країною через посередництво численних, залежних від нього чиновників (прокураторів і легатів). Сенат продовжував існувати, але з керівного органу держави, яким він був при Республіці, перетворився в державну раду.

Відповідним чином змінилося і управління справами зовнішньої політики і дипломатії. В імперський період (I-V століття нашої ери) всі справи зовнішньої політики – оголошення війни, укладення миру, приймання і відправлення посольств і тд. – керувались імператором. Дипломатія перетворювалася на відомчу функцію і втрачала демократичний характер, який вона мала при Республіці. Змінилася і роль посла. Посли в імператорську епоху не вибиралися, а призначалися, як і всі інші чиновники, самим принцепсом. Йому одному вони були зобов'язані і звітом про свою діяльність. Характерною для Республіки гласності та публічної звітності при Імперії теж не існувало. З часу імператора Клавдія (середина I століття) посольськими справами відала особиста канцелярія імператора, очолювана імператорським секретарем. Разом з тим особиста канцелярія імператора була вищим адміністративним органом всієї Імперії.

Загальне законодавство у відношенні послів іноземних держав при Імперії залишалося тим же, яким воно було і при Республіці. Особистість посла навіть ворожих держав вважалася священною і недоторканною. Порушення посольських прав кваліфікувалося як порушення міжнародного права. «Якщо хто-небудь завдасть збитків послу ворожої країни, – зауважує з цього приводу юрист Помпоній, – це повинно розглядатися, як порушення права народів, бо посли визнаються священними персонами» (sancti habentur legati).

У пам'ятках імператорського періоду дуже багато уваги приділяється відносинам Рима з іноземними державами, союзними царствами, містами та громадами, а також питанням організації та діяльності посольств. Все це свідчить про важливість цієї державної галузі в Римській імперії.

Внутрішня дипломатія

Самостійний розділ античної дипломатії представляє внутрішня дипломатія. Свого вищого розвитку внутрішня дипломатія досягає в період Римської імперії. При невизначеності відносин між окремими частинами і центром в Римській імперії неможливо встановити точну грань ні між її внутрішньою та зовнішньою політикою, ні між внутрішньою і зовнішньою дипломатією.

З точки зору державного права Риму кожен муніципій і навіть більш дрібні одиниці розглядалися як самостійні політичні тіла, як би держави в державі. Одним з виразів цієї самостійності було право посольства (jus legationis). Кожна з названих організацій могла посилати посольства в центр і інші організації, укладати договори і тд., одним словом, діяти як юридично самостійна одиниця або сторона. На цьому грунті власне і розвинулося єдине у своєму роді право народів, про яке згадувалося вище.

Посольства при Імперії відігравали більшу роль, ніж при Республіці. Вони пов'язували центр з провінціями, а провінції – один з одним і з усім світом. Дипломатичні нитки простягалися по всьому «колу земель» і виходили далеко за його межі. Посольства відправлялися з найрізноманітніших приводів: з нагоди якоїсь важливої події, з усякого роду проханнями, скаргами та судовими суперечками.

Поряд з вираженням вірнопідданих почуттів і відданості легаціі часто переслідували і більш практичні цілі. Через послів міста і корпорації домагалися зниження податків, грошової допомоги фіску – на споруду громадських будівель, храмів на честь імператора, лазень і доріг, гімназій і тд. Різного роду конфлікти, судові процеси і скарги на неправильні дії центральних і місцевих властей також доводились до відома вищої влади за допомогою посольств.

Обмін посольствами відбувався не тільки між провінціями і центром, але й між окремими муніципіями і корпораціями.

У своєму розвитку внутрішня дипломатія Риму пройшла кілька етапів. У республіканський і ранній імператорський період посольства були порівняно рідкісним справою. Послом міг бути кожен громадянин, який володів необхідними для цього засобами і дозвіллям. Ніяких спеціальних знань від нього не вимагалося. Брати участь у посольській делегації, відвідати Рим і бути на прийомі у самого імператора вважалося найбільшою честю для всякого провінціала. Особи, які успішно виконали покладені на них місії, ставали патронами даного міста, користувалися пошаною і повагою. На честь їх влаштовувалися свята, споруджувалися пам'ятники і статуї. Обрання в посольську делегацію розглядалося як початок великої кар'єри даної особи. Главами провінційних посольств зазвичай бували члени муніципальних курій (міських сенатів), які згодом ставали імперськими сенаторами, членами римського Сенату. Усі витрати, пов'язані з посольством, покладалися на самих делегатів; тому природно, що послами могли бути лише найбагатші люди, що належали до першого класу муніципальних курій.

Перші імператори, які ще не особливо міцно відчували себе на троні, охоче приймали провінційні делегації, заохочуючи їх, і витрати на утримання делегатів в Римі брали на свій власний рахунок або на рахунок держави. З плином часу, однак, щедрість імператорів до легатів стала слабшати. Це пояснювалося двома головними причинами: збільшенням витрат імператорського фіску (державної скарбниці) і надзвичайних зростанням числа посольств.

Найважливішою датою в історії римської дипломатії та провінційного управління є Едикт Феодосія I. Феодосій відповідальність за посольство легацій поклав на префекта Преторія. У столиці Імперії, Рим і Константинополь, допускалися лише ті посольства, які були варті уваги імператора. Обмеження права посольства завдавало удар автономії місцевих громадських маленьких світів, перетворювало легаціі в колеса державної машини, а легатів – в державних чиновників.

У відповідності з цим змінювався і особовий склад посольств. У міру збільшення числа посольств і охолодження ставлення до них імператорів участь в посольській делегації з права перетворювалося в обов'язок. Багаті люди, сенатори першого рангу місцевих курій (priores) під різними приводами ухилялися від високої честі брати участь у посольської місії.

Особовий склад посольств мінявся й тому, що при масі і різноманітності питань від нього вимагалися професійні якості, знання законів, посольської техніки і красномовства. Всі ці вимоги найкраще могли задовільнити особи з юридичною освітою (адвокати), які закінчили юридичні школи і школи красномовства. Муніципії та корпорації ставили адвокатів і риторів (професорів красномовства) на чолі посольств і доручали їм ведення справ. Всі витрати по спорядженню посольств і оплаті адвоката падали на муніципальні курії та корпорації. Багато хто з адвокатів на посольських справах наживали великі статки і удостоювалися високої пошани.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.