ПЕРША ПІФІЙСЬКА ОДА ДО ГІЄРОНА, ПЕРЕМОЖЦЯ В ЗМАГАННІ НА КОЛІСНИЦЯХ

Ода складена 474 р. до н. є. з приводу перемоги Гіерона, царя сіракузького (478-467 рр. до н. є.), на піфійських ігрищах. Починається закликом до кіфари, музика якої заспокоює грізні перуни (блискавки) Зевса, його царственого орла і самого Ареса - бога війни (строфа І). Тільки ворогам Зевса і кіфара не дасть супокою. Приклад: стоголовий велетень Тіфон (син Тартара - бога надр і Геї - землі), якого Зевс уразив блискавкою і придавив потім двома вулканами - Везувіем (в околицях італійських Кум коло Неаполя) і Етною в Сіцілії (епод І). В образі міфічної потвори Тіфона поет і подає далі опис вибухів Етни (строфа II); 474 р. до н. є. Гієрон біля вулкана заснував однойменне місто - Етну, про що Піндар згадує в антистрофі П. Мореходів радує погожий вітер, як добре віщування щасливої подорожі і повороту; так само слава міста і перемога його владаря - добрий знак для майбутнього. Після цього вступу поет переходить до славлення Гієрона, величання його перемог над етрусками і карфагенянами. Наприкінці заклики до справедливості в справах урядування і до щедрості у взаєминах з поетами, з огляду на посмертну славу.

Переклад зроблений розміром оригіналу.

Строфа І

Золота кіфаро Феба

й кудрефіалкових дів -

ясних Муз -

суспільне добро!

Чує вихід

хору тебе - святкувань

зачин,

і співці коряться грі твоїй, для свят

провідним наколи ти

заспівам

першоряд кладеш,

струнозрушувана*.

Списника-перуна погашаєш ти,

той вічносущий вогонь.

Спить орел на

скіптрі Кронідовім, бистрі

крила обаполи вниз

розпростерши,-

Антистрофа І

цар птахів; а понад нього

ти чорновидий туман

криводзьобій

по голові

розлила -

солодке склепіння повік;

він же

гнучу спину в забутті своїм колише,

твоїм пориванням ,

стриманий.

Адже й сам потужний

Арей, віддалік

дротів силу кинувши сувору, сном

серце м'якшить, а твої

стріли й вишніх

демонів зваблюють ум,

Латоїда** мудрістю й муз

стрункостанних.

Епод І

Все, чого Зевс не злюбив,

турбується, зачувши клик

Муз Пієрід, по землі

твердій і морю,

ввік невгамованому;

той, що в Тартарі жахнім, неприятель,

перебува,

Тіфон стоголовий, кого

раніш колись

кілікіотський

випестив грот многойменний,-

нині те

поверх Куми

морегороджене пасмо***

і сіцілійський грунт йому косматі груди міцно давлять.

стовп піднебесний трима -

льодовита Етна,

снігів

протягом року

годівниця.

Строфа II

З надр її жене назовні

щонайчистіших джерел

неприступне

полум'я. Вверх

лине днями

від крутежів**** течія

диму

іскряна; та в скелях темрявих багряний

хитючий вогонь,

гуркочучи,

мчить до моря

водноглибтжих рівнин.

З полум'я Гефеста той струмки плазун

якнайжахливіші шле:

чудо дивне -

бачити це самому,

та й подив чималий - почуть

від бувалих,

Антистрофа II

хто між Етни чорнолистим,

скутий, простягся шпилем

і підгір'ям.

Ложе йому

спину всю,

вражаючи скрізь дикарем,

жалить.

Хай тобі в подобі стане, Зевс,- коли

бережеш ти цей кряж,

чоло землі

преплідної,-

як однойменне йому

місто славний знищив закладач

сміжне*****, й в піфійських бігах

міста Етни

виголосив оповісник,

на Гієрона ім'я,

перемогу

між колісниць.

Епод II

У човні-бо

перша радість для мужів -

вітер спіткати погожий

на початку

плавання: певні тоді

кращого вони вертання й прикінці.

З метикувань

про той же сприятливий збіг

постала мисль,

що славетним

кіньми й вінцями йому

пребути ввік

і співання

радощами іменитим.

Патареїди******, Феб, владико й Делосу, і Касталійських

благолюбитель джерел,

май у себе

в пам'яті це

й доблесномужню

всю країну!

Строфа III

Від богів-бо всі засади

серця високих прикмет;

через них

і мудрі, й міцні,

й красномовці

виникли. Я ж, отого

мужа

вславити поклавши, не боюсь, немов

поза межі змагань

метнути дріт

міднолиций,

стрясши в долоні його,

а далеко кину й пересилю всіх.

Хай Гієронові так

певно дальший

вік привертає добробут

в дань і гризот забуття

хай дарує!

* Розмір оди - дактилеепітритичний вірш, тобто вірш, що складається з двох частин («колін»):

Золота кіфаро Феба

й кудрефіалкових дів

** Латоїда - сина Латони-Аполлона.

*** Зваливши титана Тіфона блискавкою, Зевс-переможець притиснув його, за одним переказом, усією Сіцілією, а за іншим - околицями італійських Кум коло Неаполя; так пояснювали походження вулканів Етни й Везувію. Поет наводить одночасно обидва перекази.

**** Крутіж - те саме, що вир.

***** Місто Етна, однойменне з вулканом.

****** Місто Патара в Лінії (на південному березі Малої Азії) було одним з осередків культу Аполлона.

Літературний контекст

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, -
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе -
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, -
Гори! Життя - єдина мить,
Для смерті ж - вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас - боги скупі,
Над нас - глухі й нечулі..."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її -
Знов молодість не буде!"

А.Кримський. “Із Сапфо”

То щастє небесне – сидіти з тобою!
Зрiвнявся з богами щасливець такий,
Що жадiбно ловить солодку розмову
I осьмiх принадливий Твiй!

Солодку розмову й принадливий осьмiх...
Од них мою душу стуманює страх.
Дивлюся на тебе, дивлюся, – i голос
Мені замирає в устах.

Обличчє горить; скропляється потом,
Ба й трепет холодний мене обгорта.
Я блідну, неначе посохле бадиллє
I чую, як смерть надліта.

Пушкін О.

Кобылица молодая,

Честь кавказского тавра,

Что ты мчишься, удалая?

И тебе пришла пора;

Не косись пугливым оком,

Ног на воздух не мечи,

В поле гладком и широком

Своенравно не скачи.

Погоди; тебя заставлю

Я смириться подо мной:

В мерный круг твой бег направлю

Укороченной уздой.

ГРОБ АНАКРЕОНА.

Всё в таинственном молчаньи,

Холм оделся темнотой,

Ходит в облачном сияньи

Полумесяц молодой.

Темных миртов занавеса

Наклонилася к водам;

В их сени, у входа леса,

Чью гробницу вижу там?

Розы юные алеют

Камня древнего кругом,

И Зефиры их не смеют

Свеять трепетным крылом.

Вижу: лира над могилой

Дремлет в сладкой тишине,

Лишь порою звон унылый,

Будто лени голос милый,

В мертвой слышится струне.

Вижу: горлица на лире,

В розах кубок и венец...

Други, други! в вечном мире

Здесь Теосской спит мудрец.

Посмотрите: на гробнице

Сын отрад изображен.

Здесь на ветреной цевнице

Резвый наш Анакреон,

Красотой очарованный,

Нежно гимны ей поет,

Виноградом увенчанный,

В чашу сок его лиет.

Здесь он в зеркало глядится,

Говоря: "Я сед и стар;

Жизнью дайте ж насладиться -

Жизнь, увы! не вечный дар!.."

Здесь, на лиру кинув длани

И нахмуря важно бровь,

Хочет петь он бога брани,

Но поет одну любовь. -

Здесь готовится природе

Тяжкой долг он заплатить;

Старый пляшет в хороводе,

Жажду просит утолить:

Вкруг философа седого

Девы пляшут и поют;

Он у времени скупого

Крадет несколько минут.

Вот и музы, и хариты

В гроб любимца увели,

Плющем, розами повиты,

Игры, смехи вслед ушли;

Он исчез, как наслажденье,

Как невнятный вздох любви.

Смертный! век твой - сновиденье:

Счастье резвое лови,

Наслаждайся! наслаждайся!

Чаще кубок наливай,

Страстью нежной утомляйся,

А за чашей отдыхай.

1815

Поиск по сайту: