Тексти (http://ae-lib.org.ua/_lit_ant_greece.htm)

Давньогрецька лірика

1. Давньогрецька лірика як синтез поезії та музики. Злиття в ній особистих почуттів і переживань поета з реаліями життя, утвердження самоцінності людської особистості.
2. Види давньогрецької лірики (декламаційна: елегія і ямби; пісенна: сольна і хорова), її вплив на всесвітній літературний процес.
3. Легендарний еллінський лірик Тіртей і головний пафос його елегій. Утвердження в них спартанських ідеалів: мужності, стійкості, вірності батьківщині. (“Добре вмирати тому...”). Дидактизм творів Тіртея (“Воїни, непереможного в битві Геракла нащадки...”).
4. Архілох як творець ямбічної лірики. Образ суворого поета-воїна, мужньої людини, втілений у творах поета (“Хліб мій на списі замішений”). Заклик до мужнього і спокійного ставлення до життєвих перемог і поразок, “змін у людському житті” (“Серце, серце...”, “Всі шляхи богам відкриті...”, “В горі невтішному всі заніміли, Перікле...”).
5. Представник сольної пісенної лірики Алкей. Розмаїття тематики його творів: заклик до політичної боротьби (“Міддю сяє великий дім...”), патріотичні мотиви (“Ані башти грізні...”), оспівування воїнської доблесті (“З краю світу прийшов ти...”).
6. Поетеса-новаторка Сапфо, зачинателька жіночої поезії. Зображення почуттів дружби, кохання (“Барвношатна владарко, Афродіто...”, “До богів подібний...”), замилування красою життя, природи (“Жереб мені випав такий...”) як провідна тематика її творчості. Майстерність у відтворенні найтонших душевних порухів, психологізм поезій Сапфо. Літературний контекст. А.Кримський. “Із Сапфо” (“То щастя небесне - сидіти з тобою! Зрівнявся з богами щасливець такий...”).
7. Творець сольної пісенної лірики Анакреонт як уславлений співець життєвих утіх і насолод (“Принеси води...”, “Золотоволосий Ерот...”). Популярність образу і творчості поета в наступні часи. Анакреонтична поезія (анакреонтика) пізніших часів. Літературний контекст. О.Пушкін. “Кобылица молодая...”; “Гроб Анакреонта” (“Все в таинственном молчаньи...”). Прагнення послідовників Анакреонта до поетичного натхнення і таланту, рівного натхненню і талантові Гомера, але не до воєнної проблематики гомерівського епосу (“Дай мені Гомера ліру...”). Проблема вибору життєвих цінностей у анакреонтиці (“Сумно жити, не кохавши...”).
8. Відображення світогляду Піндара в його ліриці (“Перша віфійська ода до Геріона, переможця в змаганні на колісницях”). Ода в творчості Піндара.
9. Значення здобутків античної лірики для світової літератури: художні засоби втілення особистого “я” поетами античної доби в співвідношенні з сучасною світовою поезією. (Див., наприклад: жанр тріади у Стесіхора й у П’єра Ронсара, елегії Солона й елегійні дистихи М.Зерова; зображення любові, пристрасті у Сапфо й у А.Ахматової, М.Цветаєвої...).

Теорія літератури. Поняття про лірику; пісенну (сольну та хорову) і декламаційну еллінську лірику; ямби і елегію; анакреонтичну поезію.

Літературний контекст. Олександр Олесь. “Чари ночі” (“Сміються, плачуть солов’ї...”).

Тексти (http://ae-lib.org.ua/_lit_ant_greece.htm)

Тіртей, ім'я якого стало майже збірним у розумінні «поета-воїна»,- напівлегендарна особа.

За переказами, він жив в Афінах у середині VII ст. Був шкільним учителем в Афінах. У своїх патріотичних елегіях оспівував героїзм спартанців, засуджував міжусобиці.

Спартанці, що воювали із своїми сусідами - месенянами, одержали від дельфійського оракула пророцтво, де він наказував їм запросити в «радники» афінянина. «А тому вони послали в Афіни повідомити про віщування і просити такого мужа, який би порадив, що їм робити. Афінянам не хотілось не послухати бога, але їм не хотілось також, щоб лакедемоняни, без великих небезпек, стали власниками найкращої частини Пелопоннесу. Міркуючи так, вони відшукали якогось Тіртея, який навчав грамоти і якого вважали за людину недалеку на розум; до того він шкутильгав на одну ногу. Отож його й послали до Спарти. А Тіртей, прибувши до Спарти, почав складати елегії і співати їх насамперед сановникам, а потім і всім, хто збирався послухати його» (Павсаній, Опис Еллади, IV, розд. 23). Войовничі Тіртеєві елегії так нібито натхнули молодь, що під впливом його поетичної агітації спартанці здобули остаточну перемогу.

■ ■ ■

Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну,

Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.

Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі

Ниви покинуть і йти жебракувати в світи,

З матір'ю милою, з батьком старим на чужині блукати,

Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну.

Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить,

Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача.

Він осоромить свій рід і безчестям лице своє вкриє

Горе й зневага за ним підуть усюди слідом.

Тож як справді не знайде втікач поміж людом ніколи

Ані пошани собі, ні співчуття, ні жалю -

Будемо батьківщину і дітей боронити відважно.

В битві поляжемо ми, не пожалієм життя.

0 юнаки, у рядах тримайтесь разом серед бою,

Не утікайте ніхто, страхом душі не скверніть.

Духом могутнім і мужнім ви груди свої загартуйте,

Хай життєлюбних між вас зовсім не буде в бою.

Віком похилих, у кого слабі вже коліна, ніколи

Не покидайте старих, з битви утікши самі.

Сором несвітський вам буде тоді, як раніше за юних

Воїн поляже старий, в перших упавши рядах,-

Голову білу безсило схиляючи, сивобородий,

Дух свій відважний оддасть, лежачи долі в пилу,

Рану криваву свою не забувши руками закрити,-

Страшно дивитись на це, соромно бачить очам

Тіло старе без одежі! А от юнакові - все личить,

Поки ще днів молодих не осипається цвіт.

Чоловікам він був милий, жінок чарував за життя він -

Буде прекрасний тепер, впавши у перших рядах.

Отже, готуючись, кожен хай широко ступить і стане,

В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста. [139]

■ ■ ■

Воїни, непереможного в битві Геракла нащадки!

Мужніми будьте: ще Зевс не одвернувся від вас.

Юрб не лякайтесь ворожих і страху ніколи не знайте,

Щит свій у перших рядах кожен міцніше тримай.

Будем життя зневажати: хай смерті провісниці чорні,

Кери, жадані для вас будуть, мов промінь ясний.

Вам многослізний Арей і страхітні діла його знані,

Добре відома також всім вам і лють бойова,

Вас, юнаки, не здивують видовища втечі й погоні -

Ними давно вже свої очі наситили ви.

Тих, що, один коло одного ставши, тримаються міцно,

Тих, що, рвучись уперед, бій почипають страшний,-

їх небагато загине, вони навіть задніх рятують,

Тільки самих втікачів мужність ураз покида.

Навіть ніхто розповісти не може всіх мук незліченних,

Сорому всього того, що боягуз дістає:

Адже ганебно для кожного воїна вдарити ззаду

В спину того вояка, що з поля бою втіка;

Сором лише викликає й забитий, якого у спину,

Списом проткнувши важким, вмить позбавляють життя,

Отже, готуючись, кожен хай широко ступить і стане,

В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста.

Стегна, і ноги свої, і груди, й рамена прикривши

Круглим широким щитом, кожен у правій руці

Списа свого величезного страшно нехай розгойдає,

Над головою нехай китицю грізно трясе.

Подвиги мужні й великі хай вас воювати навчають,

Хай же від стріл оддалік в битві ніхто не стає.

Кожен туди поспішай, де жорстока борня закипає,

Ратищем довгим, мечем гострим вражай ворогів!

Щит до щита, до китиці китицю, щільно зімкнувшись,

Станьте плече до плеча, ногу щільніш до ноги

Ставте, шолом до шолома і ворога бийте нещадно

Кожен, тримаючи меч, стиснувши списа держак!

Ви ж, о гімнети*, то там, то тут, під щитами укрившись,

Кидайте на ворогів градом каміння важке,

Чи без утоми дрітками влучайте, тримаючись самі

Ближче до воїнів тих, що в повній зброї стоять.

* Гімнет - легкоозброєний воїн.

Архілох з острова Паросу, славетний представник ямбічної й елегійної поезії, жив у середині VII ст. до н. є. (згадує повне сонячне затемнення 648 р.). Збіднівши, він переїздить з Паросу на Тасос, де стає найманим воїном. Про бурхливе життя його ми довідуємося з його власних творів. Воюючи проти фракійців, він, що зве себе «слугою Еніалія» (Ареса, бога війни) й улюбленцем Муз, загубив свого щита, але цей (ганебний за тодішнім уявленням про честь) випадок не дуже його бентежить: він втішається можливістю придбати новий щит. Повернувшись на Парос, він зазнав там прикрості, бо відомий Лікамб, батько Необули - нареченої Архілоха - видав її заміж за іншого.

Обдурений Архілох безжалісно помстився на всій родині Лікамба, висміявши її в своїх ямбах. За певним переказом Архілох загинув на війні. Своїми ямбами - майстерно розробленими віршами, що використовувалися ним для полемічних цілей і мали переважно, сатиричний характер (від цього жанру походить назва метра-ямб), Архілох зажив собі великої слави в античному світі. Йому також приписується винахід певної поетичної форми - так званої «архілохової строфи», яка згодом знаходить собі застосування в римській літературі.

■ ■ ■

Хліб мій на списі замішений; теж і вино я на списі

Маю ісмарське*, і п'ю, спершись на списа також.

* Ісмар - місто у Фракії (на північному узбережжі Егейського моря), уславлене своїм вином. Для розуміння цього вірша треба знати, що старогрецькі воїни (так само, як римські легіонери) під час походів носили свої пожитки прив'язані на списі.

■ ■ ■

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять -

Ти ж відважно захищайся, з ворогами поборись.

Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча - завжди будь [134]

Непохитне. Переможеш - не хвались відкрито цим,

Переможене - удома в самотині стримуй плач,

Радість є - радій не надто, є нещастя - не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

■ ■ ■

Всі шляхи богам відкриті -

Часто з чорної землі

Піднімають горем вбитих,

А не раз по волі їх

Самовпевнені і горді,

Мов підкошені падуть.

І тоді за лихом лихо

Гне їм спину, і вони

Йдуть по світу жебраками

Без думок і без мети.

■ ■ ■

В горі невтішному всі заніміли, Перікле, сьогодні,

Сумно за нашим столом, місто затихло в журбі.

Хвилі бурхливі таких благородних людей поховали -

Біль непомірний тепер стискує наші серця.

Та пам'ятайте про те, що від горя жорстокого захист

Нам дарували боги - стійкість твердої душі.

Лихо зрадливе не спить, а чатує на кожного пильно:

Нині ридаємо ми, ятриться рана у нас,

Завтра - на інших черга, то ж візьміть себе в руки скоріше,

Мужніми будьте, терпіть, сльози облиште жінкам.

(А.Содомора, 1968)

Алкей - поет, представник монодичної лірики, жив на острові Лесбосі (кінець VII - початок VI ст. до н. є.) в його міському центрі Мітіленах. На початку VI ст. до н. є. Мітілени були ареною жорстокої класової боротьби, що закінчилась диктатурою Піттака, висунутого демократами. Як аристократ, Алкей був вигнаний з батьківщини, агітував проти Піттака, підготовляючи збройне повстання. Ці прагнення поета знайшли собі вираз в «Піснях заколоту». Згодом він сам змушений був визнати, що ілюзії військово-землевласницької аристократії марні і що не можна вести державний «корабель» у довільно вибраному напрямі. Можливо, що він відійшов від суспільного життя, вдавшись у сколіях та інших віршах до оспівування дружніх бенкетів і особистих переживань. Важливе місце в поезії Алкея посідали гімни олімпійцям. Від його багатої і яскравої творчості до нас дійшли тільки уривки. Останні знахідки Оксірінхських папірусів значно збільшили їх кількість. Застосований Алкеєм уперше розмір - так звана «алкеева строфа» - пережив поета надовго: ми знайдемо цю строфу в Горація як один з улюблених римським поетом розмірів.

■ ■ ■

Міддю сяє великий дім; є для служби Аресові

У ньому все:

І шоломи блискучі є, і, біліючи, китиці

Висять на них,

Щоб прикрасити голови вояків; і на стінах там

Кольчуги скрізь -

Захист певний від стріл прудких; на цвяхах шишаки міцні

Блищать кругом;

Тут і панцири є лляні, там опуклі та вигнуті

Щити лежать;

Ось халкідські мечі й списи, пояси бойові також

Знайдуться тут.

Все зготовлене, все тут є. Пам'ятаймо ж про діло те,

Що ми почнем.

■ ■ ■

Ані башти грізні, ані камінний мур

Порятунку не можуть дать:

Найміцніша стіна - нарід озброєний.

■ ■ ■

З краю світу прийшов

На батьківщину ти.

Меч з собою приніс,

Вірний в бою тобі.

Рукоятка його

З кості слонової

У каймі золотій.

Ним вавілонянам

Ти безстрашно служив -

Виручив їх з біди.

Перемігши в бою

Велетня,- ростом він

Ліктів п'ять досягав.

Сапфо - ім'я знаменитої в стародавні часи і уславленої в світовій літературі жінки-поета, представниці монодичної меліки (пісенної лірики) VI ст. до н. є. Уродженка острова Лесбосу, Сапфо була там, між іншим, засновницею і начальницею «дому Муз» при храмі Афродіти, де багаті дівчата з різних місць колоніальної й острівної Греції вдосконалювались у музиці й поезії. В Мітіленах, столиці Лесбосу, Сапфо була відома не тільки як поетеса, але й як громадська діячка. Належачи, так само, як і її сучасник і одноземець Алкей, до аристократичної партії, Сапфо після перемоги демократії емігрувала (близько 592 р. до н. є.) в Сіцілію. Пізніша легенда про те, що Сапфо не зустрівши відповіді від юнака Фаона на своє до нього кохання, в розпуці кинулася з Левкадської скелі в море, так само непевна, як і всі інші легенди, зв'язані з ім'ям Сапфо.

В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. До нас дійшли, крім уривків, тільки дві цілі поезії, вміщені нижче: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладувана на всі мови світу,- поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

Інші три поезії, наведені нижче, є великі уривки, знайдені наприкінці XIX ст. серед папірусів під час археологічних розвідок на місці стародавнього Оксірінха в Єгипті. Перший з них - звертання до морських німф (нереїд), написаний з приводу повороту брата Сапфо Харакса з Єгипту, де він заплутався був у тенетах кохання до гетери Родопіс (як про це розповідає Геродот у своїй історії, кн. 2, розд. 134-135). Подальші уривки- знахідки нашого століття.

■ ■ ■

Барвношатна владарко, Афродіто,

Дочко Зевса, підступів тайних повна,

Я молю тебе, не смути мені ти

Серця, богине,

Але знов прилинь, як колись бувало:

Здалеку мої ти благання чула,

Батьківський чертог кидала й до мене

На колісниці

Золотій летіла ти. Міцнокрила

Горобина зграя, її несучи,

Над землею темною, наче вихор,

Мчала в ефірі.

Так мені являлася ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертнім:

«Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом мене кличеш? [146]

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити Пейто повинна

У ярмо любовне тобі? Зневажив

Хто тебе, Сапфо?

Хто тікає - скрізь піде за тобою,

Хто дарів не взяв - сам дари вестиме,

Хто не любить нині, полюбить скоро,

Хоч ти й не схочеш...»

O, прилинь ізнов, од нової туги

Серце урятуй, сповни, що бажаю,

Поспіши мені, вірна помічнице,

На допомогу.

■ ■ ■

До богів подібний мені здається

Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,

Голосу твого ніжного бриніння

Слухає й ловить

Твій принадний усміх: від нього в мене

Серце перестало б у грудях битись;

Тільки образ твій я побачу - слова

Мовить не можу.

І язик одразу німіє, й прудко

Пробігає пломінь тонкий по тілу.

В вухах чути шум, дивлячись, нічого

Очі не бачать.

Блідну і тремчу, обливаюсь потом,

Мов трава пожовкла, безсило никну,

От іще недовго й, здається, має

Смерть надлетіти...

■ ■ ■

Жереб мені

Випав такий:

Серцем палким

Любити

Ласку весни,

Розкіш, красу,

Сонця ясне

Проміння.

Анакреонт з острова Теосу (в Іонії), як і Сапфо та Алкей,-представник монодичної лірики (пісні з музичним супроводом), жив у другій половині VI ст. до н. є. Тікаючи від наступу персів, він переїхав до Теоської колонії Абдеру у Фракії він перебував при дворі Полікрата на Самосі, пізніше - при дворі Пісістратіда Гіппарха в Афінах, нарешті,- в Фессалії. Від творів Анакреонта дійшли до нашого часу тільки невеличкі фрагменти; пізніша традиція зробила його співцем вина й кохання, але є підстави гадати, що його поетична еротика відрізнялася від еротики «анакреонтичних» пісень, складених в александрійську добу. В одному з фрагментів він порівнює, наприклад, Ерота з ковалем, що уразив його серце важким молотом. Проте європейські літератури пізнішої епохи уявляли собі Аиакреонта лише як представника «легкої» поезії.

■ ■ ■

Принеси води, юначе, і вина подай швиденько,

І вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом* поборотись.

Ну же, пиймо не як скіфи, що без пісні сидять тихо.

Не люблю я нудьгувати: на бенкеті з вином разом

Давай пісню, серцю милу.

Про Ерота, що пов'язки із пахучих носить квітів,

Пісню буду я співати: він, володар над богами,

Й людей також підкоряє.

*Ерот (Ерос) - син Афродіти, бог кохання.

■ ■ ■

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив пурпурним м'ячем —

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш залишилося кляте дівча, —

З Лесбосу славного родом воно, —

Та й, осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

З ім'ям Анакреонта дійшов невеликий (59 номерів) збірник коротеньких віршованих п'єс, що оспівують вино, кохання й безтурботну насолоду життям, складений і в Александрійську й пізніші епохи. Він доданий до так званої «Палатинської антології» - збірника-хрестоматії античних поетів, складеного в X ст. Константином Кефалою й доповненого в XIV ст. Вміщені там вірші викликали незліченну кількість перекладів, створивши з них у XVIII і на початку XIX ст. особливу течію - «анакреонтичної поезії». В епоху панування поетики французького класицизму анакреонтична «легка» поезія мала прогресивне значення, наближаючи поезію до простоти , й натуральності. В російській літературі цю анакреонтичну поезію наслідували, зокрема, Державін, Батюшков, Пушкін (в його ліцейський період), Дельвіг та інші.

НА ЕРОТА

Сумно жити не кохавши,

Сумно жити й покохавши,

Найсумніше ж від усього

Ошукатися в коханні.

Все Ерот під ноги топче -

Людську мудрість і звичаї,

Тільки срібло всі шанують.

Хай тому добра не буде.

Хто найперший прагнув срібла!

Через те братів не стало,

Через те й рідня не рідна,

Через те убивства, війни,

Та найбільше нас, коханців.

Через те усюди гине.

■ ■ ■

Дай мені Гомера ліру

Без струни, що зве до бою,

Принеси глибокий келих

І ті приписи, що кажуть,

Як з вином змішати воду*.

Вип'ю трохи — й затанцюю

І, забувши про повагу,

Струн торкнуся, заспіваю

Голосну застольну пісню.

Дай мені Гомера ліру

Без струни, що зве до бою.

*Перед вживанням вина греки його розбавляли водою.

Піндар - славетний представник грецької хоричної лірики VII-VI ст. до н. в., яка оспівувала богів (гімн) і героїв (є н к о м і я - похвальна ода), зокрема тих З героїв, хто одержав перемогу на загальногрецьких спортивних змаганнях-іграх (епінікія - ода на пошану переможців). Виникнувши в аристократичній Спарті, бувши зв'язаною з центром релігійного культу бога Аполлона, Дельфами, хорична лірика відома нам, головним чином, з творів Піндара, родом із Фів (518-440 рр. ДО н. є.). Від Піндара збереглося 4 книги епінікій - на пошану переможців у піфійських, олімпійських, немейських і істмійських іграх. Урочисто-архаїчний своїм стилем, часто важко зрозумілий, Піндар у літературі пізнішої Європи набув слави засновника жанру оди: в Римі йому наслідував Горацій, а в Європі XVI-XVII ст. - поети доби барокко і французького класицизму.

Поиск по сайту: