Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

РОЗРАХУНКОВО-КАСОВЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ КЛІЄНТІВ



Грошові розрахунки в Україні здійснюються з допомогою го­тівки та в безготівковій формі. Розрахунки готівкою застосовую­ться головним чином у процесі взаємовідносин підприємств, установ та організацій з населенням, а також між людьми, тобто вони обслуговують рух грошових доходів та видатків населення, хоча готівка може використовуватися і при розрахунках між юридичними особами, У розрахунках між юридичними особами переважна більшість платежів здійснюється в безготівковому по­рядку. Безготівкове перерахування коштів може опосередковува­ти і рух грошових доходів і видатків населення, але його обсяг незначний. Основне місце в міжгосподарських безготівкових роз­рахунках займають платежі за товарно-матеріальні цінності і по­слуги, а також фінансові перерахування клієнтів.

Організація безготівкових розрахунків повинна сприяти проце­су відтворення, відповідати конкретним вимогам, які обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них — забезпечувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надання послуг, тим самим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках.

Крім того, організація розрахунків повинна передбачати ство­рення відповідних умов для взаємного контролю постачальника та покупця за дотримання господарських угод і грошових зобо­в'язань. Одним з актуальних завдань в організації розрахунків є недопущення виникнення простроченої взаємної заборгованості.

Безготівкові розрахунки здійснюються через банківські уста­нови, ле юридичні та фізичні особи зберігають свої грошові кош-


ти І мають відповідні рахунки (поточні, бюджетні тощо). Деякі безготівкові платежі, як правило дрібні, підприємства та органі­зації здійснюють з допомогою поштово-телеграфних переказів через установи зв'язку.

Безготівкові розрахунки здійснюються на основі письмових розрахунково-грошових документів: платіжних доручень, чеків, акредитивів, вимог-доручень, платіжних вимог, інкасових дору­чень, векселів. Форми розрахунків між продавцем та покупцем визначаються угодами між ними.

Для кожного розрахункового документа характерна єдина в масштабах країни форма, сувора стандартизація, кодифікація ре­квізитів. Система оформлення, використання та руху розрахун­кових документів називається документообігом.

Безготівкові розрахунки розрізняються за способом платежів та формами розрахункових документів. За дорученням своїх клі­єнтів банки здійснюють готівкові й безготівкові платежі як за ра­хунок коштів клієнта, так і на кредитній основі. Безготівковий платіжний обіг здійснюється за допомогою переказів та інкасо,

Платежі за допомогою переказів здійснюються банками шляхом списання коштів з рахунка платника і зарахування їх на рахунок вказаної ним особи. Якщо платник І його партнер мають поточні рахунки в одному комерційному банку, операція зводи­ться до дебетування одного рахунку і кредитування іншого. Як­що рахунки відкриті в різних банках, проводяться додатково міжбанківські розрахунки за допомогою системи кореспондент­ських зв'язків. Такі зв'язки будуються як безпосередньо між двома банками, так і за участі центрального банку, через який здійснюється основний обсяг міжбанківських платежів. Отже, у платіжному обігу діють не тільки поточні рахунки платника І одержувача коштів, а й рахунки банків, що їх обслуговують.

Надходження та списання коштів з міжбанківських операцій сальдуються, а розрахунки між банками здійснюються на базі взаємного заліку надходжень та вимог (клірингу).

Інкасо є поширеним видом послуг комерційних банків тим клієнтам, які в розрахунках застосовують векселі І чеки. Інкасу­вання векселів проводиться банком за дорученням клієнта до на­стання строку виплати за векселем (його погашення). Воно оформляється інкасовим індосаментом, надписом на векселі, який містить доручення власника векселя банку одержати опла­ту. Згідно зі строком погашення банк одержує від боржника по­трібну суму, перераховує гроші на рахунок клієнта і гасить век­сель (передає його платнику).


Інкасування чеків означає прийняття банком від свого клієнта чеків, що е розпорядженням на списання коштів з рахунка клієн­та для оплати за товар або послуги. При інкасуванні чеків банк списує кошти з рахунка чекодавця, якщо його поточний рахунок відкритий у тому ж самому банку, де й рахунок одержувача, і за­раховує їх на поточний рахунок останнього. Якщо поточний ра­хунок чекодавця відкритий в іншій установі банку, чек відсилає­ться у банк платника І там здійснюється оплата із застосуванням системи міжбанківських розрахунків.

У практиці розрахунків використовуються І такі документи, як платіжні вимоги, вимога-доручення та акредитив. Платіжна ви­мога застосовується при примусовому стягненні коштів у перед­бачених чинними нормативними актами випадках. Вимога-дору­чення застосовується при акцепті товару. Суть розрахунків поля­гає в тому, що названий документ, в якому заповнена одна час­тина (вимога), разом з товаром відправляється постачальником покупцю, котрий у разі згоди платити за товар (акцепту товару) заповнює другу частину документа (доручення) власними рекві­зитами, стверджує їх підписом та печаткою І здає до свого банку для оплати.

Акредитив являє собою доручення банку покупця банку постачальника оплачувати рахунки останнього за відвантажені цінності на умовах, передбачених в акредитивній заяві покупця. Відкриття акредитива проводиться або за рахунок власних кош­тів покупця, або банківської гарантії та супроводжується (у пер­шому випадку) депонуванням коштів.

Платежі за рахунками підприємств виконуються в черговості, яка встановлюється його керівництвом, якщо інше не передбаче­не законодавством.

За домовленістю між підприємствами можуть проводитись за­ліки взаємної заборгованості без участі банків, але з відображен­ням у бухгалтерському обліку підприємств.

Претензії, які виникають за розрах>нками між платником та покупцем, розглядаються сторонами в арбітражному чи судовому порядку без участі банківських установ.

За несвоєчасне (пізніше наступного дня після отримання від­повідного документа) чи помилкове списання коштів з рахунка, а також за несвоєчасне або помилкове зарахування банком сум, які належать клієнту, останній має право вимагати від банку сплати штрафу в розмірі 0,3% від несвоєчасно чи помилково зарахованої (списаної) суми за кожний день затримки, якщо інше не передба­чене угодою між банком і підприємством.


За здійснення розрахункових операцій банки стягують з клієн­тів плату у формі комісії, розмір якої передбачається у відповід­ному договорі між сторонами.

Касове обслуговування клієнтів полягає в тому, що комерцій­ні банки приймають від них готівкові кошти та зараховують їх на відповідні рахунки, видають Із цих рахунків готівкові кошти клі­єнтам за їх вимогою на відповідні цілі.

Банки здійснюють касові операції з обслуговування клієнтів на основі єдиних правил, установлених Національним банком України. ЦІ правила визначають порядок прийняття, видачі, упа­кування, зберігання та обліку готівки.

Для прийняття та видачі готівки в установах банків організу­ються прибуткові та видаткові каси. В установах банків з невели­ким обсягом касових операцій можуть організовуватись єдині ка­си, які здійснюють весь комплекс касових операцій.

Прибуткові каси приймають від клієнтів готівкові кошти за стандартними документами: оголошення на внесення готівки, при­бутковий касовий ордер. У документах, як правило, зазначається характер внесення — торговельна виручка, виручка транспортних підприємств та ін. На прийняту від клієнта суму готівкових коштів банк виписує квитанцію. Готівкові кошти, що надійшли до каси банку до закінчення операційного дня, у той самий день повинні бу­ти оприбутковані банком та зараховані на рахунки клієнтів.

В установах банків, що приймають від інкасаторів готівку у спеціальних сумках, організуються каси, в яких перераховуються гроші, що є в інкасаторських сумках (каси перерахування).

Видаткові каси, що працюють протягом операційного дня, ви­дають готівку клієнтам з їхніх рахунків за грошовими видатко­вими документами — грошовими чеками, видатковими касовими ордерами. У цих документах клієнти, як правило, повинні зазна­чити, на які цілі вони отримують готівку (заробітна плата, витра­ти на відрядження та ін.),

Установи комерційних банків задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці передусім за рахунок готівки, що надходить у касу від клієнтів. Але може бути, що поточних надходжень готів­ки недостатньо для забезпечення оперативної потреби в грошах. Кожна установа банку повинна прогнозувати свою забезпече­ність готівковими коштами. Для цього складають розрахунок майбутніх надходжень (за 2—3 дні) до кас банку та необхідних виплат виходячи з прогнозного розрахунку касових оборотів, особливостей розподілу його показників по днях місяця І факти­чних касових оборотів. У цьому розрахунку враховуються май-


бутнІ надходження з усіх джерел та майбутні виплати у встанов­лені строки (виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та Ін.). Розрахунок показує, чи зможе установа банку забезпечити май­бутні виплати за рахунок поточних надходжень і зменшення за­лишку готівки в касі банку. Якщо з розрахунку видно, що уста­нова банку не в змозі забезпечити потребу клієнтів у готівці, вона складає заявку на підкріплення каси та надсилає її до регіональ­ного управління Національного банку. Регіональне управління, отримавши заявку, повинно розглянути її обгрунтованість, щоб не допустити емісії грошових коштів понад заплановані суми. При позитивному вирішенні питання про підкріплення операцій­ної каси банку готівкою воно (підкріплення) здійснюється або шляхом купівлі готівки у регіональному управлінні Національно­го банку, або в іншої установи комерційного банку.

Установи комерційного банку, що мають надлишок готівко­вих коштів у касі, можуть продати його установі НБУ або іншим банкам, у яких виникла потреба в підкріпленні каси. Продаж го­тівки може здійснюватись тільки при узгодженні цього питання з регіональними управліннями НБУ.

Комерційні банки стягують з клієнтів плату за касові послуги, розмір якої визначається угодою.

БАНКІВСЬКІ ПОСЛУГИ

Крім традиційних, притаманних суто банкам операцій, вони виконують на замовлення своїх клієнтів нетрадиційні операції і послуги. Це їх змушує робити конкуренція, яка існує на грошо­вому ринку, а також всередині банківської системи.

Банківські послуги — це ті ДІЇ банківських установ на замов­лення клієнтів, які не пов'язані із залученням додаткових ресур­сів. Основною формою оплати банківських послуг є комісії. Бан­ки надають клієнтам різноманітні послуги, їх об'єднують у певні групи за відповідними ознаками І критеріями. Найбільш пошире­ною є класифікація банківських послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, не ліцензовані, чисті, сурогатні, комі­сійні, гонорарні, спредові, балансові, позабалансові тощо.

До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує ліцензії Національного банку України. Це, зокре­ма: касове обслуговування клієнтів; інкасація та перевезення гро­шових цінностей; ведення рахунків клієнтів у національній та іноземній валюті; залучення депозитів юридичних І фізичних


осіб; видача гарантій і поручительств; управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів тощо.

Чистими називаються послуги, що не несуть будь-якого ризику для активів банку, крім ризику операційних помилок. Наприклад, здійснення розрахунків за власні кошти клієнтів, Інкасові послуги, інкасація готівки, касове обслуговування та Ін. Сурогатними нази­ваються послуги, кінцевий результат від здійснення яких може вплинути на активи банку, хоч на момент надання послуги такого впливу не відбувається. Наприклад, гарантії, підтверджені акреди­тиви, непокриті чеки, аваль і акцепт векселів тощо.

До комісійних належать послуги, за надання яких банк стягує з клієнта плату у вигляді комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні. Це збереження цінностей у власному депозитарії, ведення реєстрів власників цінних паперів, розміщення цінних паперів, емітованих клієнтами за їх дорученням тощо.

Гонорарними називаються послуги, за надання яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трас­тові, консультаційні та деякі інші послуги.

До спредових відносять послуги, чисті доходи від яких форму­ються як різниця між комісією, отриманою від клієнта, та комісі­єю, сплаченою при організації даної послуги. Прикладом такої по­слуги є видача клієнтам готівки за рахунок купленої в інших банків або в установі НБУ. Спред виникає лише тоді, коли банк використовує сторонніх (третіх) осіб при наданні послуг клієнтам.

До балансових належать послуги, що обліковуються на балан­сових рахунках (кредитні, інвестиційні, валютні операції). ЦІ по­слуги, у свою чергу, можуть бути активними та пасивними. По­слуги, що не обліковуються на балансових рахунках, відносять до позабалансоваяих (гарантії, поручительства, консультації), їх надання не супроводжується вкладенням або залученням коштів.

Ринок банківських послуг в Україні перебуває на стадії фор­мування. Найбільшим попитом користуються послуги розрахун­ково-касового характеру. Проте з розвитком ринкових відносин з'являється попит і на такі послуги, як лізинг, факторинг, гаран­тії, трастові послуги.

Швидко розвивається попит на послуги банків у сфері обігу цінних паперів: купівля—продаж цінних паперів за заявками клі­єнтів, розміщення емісії цінних паперів тощо.

Лізингові послуги полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Як правило, про­тягом строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодав­цю повну вартість взятого в оренду майна. Отже, лізинг можна


розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашається у розстрочку. Він виник у 50-тІ ро­ки XX ст, паралельно з розвитком системи прискорення аморти­заційних списувань.

Лізингова послуга виникає так. На прохання клієнта банк за­куповує нове майно (устаткування, транспортні засоби, сільсько­господарську, обчислювальну техніку тощо) і бере на себе прак­тично всі зобов'язання власника, включаючи відповідальність за збереження майна, внесення строкових платежів, оплату майно­вих податків. Клієнт, на прохання якого було куплено майно, укладає з банком строковий договір оренди, в якому визначається розмір орендної плати І періодичність її внеску та Інші умови.

Орендна плата складається з двох величин: вартості майна і комісійної винагороди за лізингові послуги, що дорівнює про­центу за кредит.

Дохід банку від лізингових послуг включає: лізинговий про­цент, залишкову вартість майна до моменту закінчення строку оренди, податкові пільги, пов'язані з Інвестуванням в обладнання.

Плата за лізингову послугу нижча від позичкового процента, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати гро­шову позичку для оренди дорогого обладнання.

Банк має можливість установлювати оплату за лізингову по­слугу нижче за позичковий процент за рахунок того, що оренда надає йому право користування Інвестиційними пільгами при оплаті податків, тобто він ділиться з клієнтами одержаною виго­дою у формі зниження процента.

У міжнародній банківській практиці досить поширений лізинг із залученням коштів (оренда інвестиційного типу). При здійсненні такої лізингової операції банк організовує одержання довгостроко­вої позички в одного або кількох кредиторів на суму до 80% вартос­ті зданих в оренду активів. За організацію позички він одержує від орендаря додаткову винагороду. Крім того, ця операція дає можли­вість банку скоротити базу оподаткування за рахунок віднесення процента за взятий кредит на витрати своєї діяльності.

Факторинг — банківська послуга, яка виникла в банківській практиці в 50-тІ роки XX ст. ВІН являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу (без права зворотної вимоги до клієнта). Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов'язані з постачанням товарів або наданням послуг.

Факторингова послуга оформляється укладанням між банком і клієнтом спеціального договору. При цьому функціями банку є не тільки стягнення боргів, а й обслуговування боргу: аналіз пла-


тоспроможності боржників, інкасування, залікові операції, при­йняття на себе ризику несплати тощо. Клієнт, що продав дебітор­ські рахунки, одержує від банку гроші (готівка, переказ, оплата чека тощо) у розмірі 80—90% суми рахунків. Залишені 10—20% суми банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до по­гашення всієї купленої дебіторської заборгованості. Після повер­нення боргу банк повертає стягнену суму клієнту.

За факторні послуги банк стягує з клієнта плату, яка включає комісію за послуги з обслуговування боргу І позичковий процент. Комісія нараховується від усієї суми куплених у клієнта дебітор­ських рахунків, а позичковий процент— від суми наданого кліє­нту авансу. У зв'язку зі швидким обігом дебіторських рахунків і викликаною цим нетривалістю строку користування авансом (по­зичкою) дохід банку від позичкового процента менший, ніж ко­місійні платежі.

Гарантія — це зобов'язання гаранта, що видається на про­хання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредитору принципала відповідно до умов гарантійного зобов'язання певну грошову суму. Гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сплачених за га­рантією сум, якщо Інше не передбачене договором гарантії з; принципалом. Видаючи гарантію, банк повинен переконатися у платоспроможності клієнта, оскільки видача гарантії, по суті, має кредитний характер. Банки беруть на себе зобов'язання при не­сплаті клієнтом у строк належних платежів здійснити їх за раху­нок власних ресурсів. Банківська гарантія може надаватися і під відповідне забезпечення, тобто супроводжуватися відповідною заставою майна. Банківські гарантії можуть бути спрямовані на виконання клієнтом своїх зобов'язань за торговельними та фі­нансовими угодами: тендерна гарантія; гарантія виконання конт­ракту; гарантія надання кредиту і виставлення акредитива; гаран­тія платежу; акцептування та авалювання векселів тощо.

Трастові послуги засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа—засновник передає своє майно у розпорядження ін­шої особи — довірительному власнику, для управління в Ін­тересах третьої особи—бенефіцїара. Отже, у зазначених правові­дносинах беруть участь три сторони:

— довіритель майна (засновник);

— довірительний власник (траст);

— бенефіціар — особа, на користь та в інтересах якої надаю­
ться довірчі послуги. Ним може бути сам довіритель майна або
третя особа.


Банки, виконуючи функції трасту, можуть:

• обслуговувати облігаційні послуги;

• здійснювати тимчасове управління справами компаній на
випадок їх реорганізації чи ліквідації;

• надавати послуги депозитарію (зберігання акцій, за якими ак­
ціонери передали право голосу уповноваженим представникам);

• здійснювати розпорядження активами;

• інвестувати кошти клієнта у визначені ним види активів;

• управляти коштами благодійних фондів;

• зберігати цінності.

За надання довірчих послуг банк стягує плату, розмір якої установлюється в договорі між банком та клієнтом.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.