АКТИВНІ ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ

Активні операції банків полягають у діяльності, пов'язаній Із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і пози­чених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Ак­тивні операції банків поділяються на кредитні та Інвестиційні.

Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов'язаних з наданням І погашенням банківських позичок. Банків­ське кредитування здійснюється відповідно до принципів строко-вості, цільового характеру, забезпеченості І платності кредиту.

Проведення кредитних операцій комерційних банків повинно відповідати певним вимогам і умовам.

Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк. Про кожний випадок надання позичальнику кредиту в роз­мірі, що перевищує 10% власного капіталу (великі кредити), ко­мерційний банк повинен повідомити Національний банк України. Сукупна заборгованість за кредитами, за врахованими векселями та 100% суми позабалансових зобов'язань, виданих одному пози­чальнику, не може перевищувати 25% власних коштів комерцій­ного банку.

Загальний розмір кредитів, наданих банком, усім позичальни­кам, з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредитування позичальників повинно здійснюватися з додер­жанням комерційним банком економічних нормативів регулю­вання банківської діяльності та вимог НБУ щодо формування обов'язкових, страхових І резервних фондів.

Позики надаються всім суб'єктам господарювання незалежно від форми власності за умови, що позичальник є юридичною

особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємництва або фізич­ною особою.

Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегІаль-но (кредитним комітетом (комісією) банку, відділення, філії) І оформлятися протоколом.

Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають; пріоритетні напрями в кредиту­ванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; грани­чні розміри кредиту на одного позичальника, методики оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо.

Кредити надаються тільки на комерційних засадах, що вима­гає від банку додержання таких додаткових умов:

• урахування кредитоспроможності позичальника, фінансової
стабільності, рентабельності, ліквідності;

• кредитувати тільки ті види діяльності позичальника, які пе­
редбачені його статутом;

• позичальник повинен мати власне майно І брати участь у
фінансуванні об'єкта, що кредитується, певною сумою власного
капіталу.

Банки можуть надавати незабезпечені кредити, але тільки в межах власних коштів і лише клієнтам Із стійким фінансовим станом та інсайдерам банку в сумі, що не перевищує 50% номі­нальної вартості акцій банку, які перебувають у їхній власності.

Банки не можуть надавати кредити; на покриття збитків гос­подарської діяльності позичальника; на формування та збільшен­ня статутного фонду клієнта, на внесення клієнтом платежів у бюджет і позабюджетні фонди (за винятком кредитування за кон­токорентним рахунком); підприємствам, проти яких порушено справу про банкрутство; підприємствам, у контрактах яких не передбачено страхування можливих втрат від непоставок товар­но-матеріальних цінностей; підприємствам, які мають простро­чену заборгованість за раніше отриманими позиками і несплаче-ними процентами.

Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з кредитною заявкою, що входить до складу певного пакету доку­ментів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, І для різних клієнтів він може бути різним.

Кредити надаються на підставі укладеної між банком і пози­чальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспромо­жність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господар-

ської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позики (сума, строк, процентна ставка тощо).

У кредитному договорі передбачається: мета, сума, строк, по­рядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів і основного боргу, права, зобов'язання, відпові­дальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік ві­домостей, розрахунків та Інших документів, необхідних для кре­дитування, періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці наявності і стану зберіган­ня заставного майна тощо. Зміст кредитного договору визначає­ться сторонами залежно від конкретної кредитної операції.

При виникненні у позичальника тимчасових фінансових труд­нощів з об'єктивних причин та неможливості у зв'язку з цим по­гашення кредиту в строк, установлений кредитним договором, банк може в окремих випадках надати позичальнику відстрочку (пролонгацію) погашення боргу зі зміною кінцевого строку по­гашення кредиту. Пролонгація кредиту оформляється додатко­вою угодою до кредитного договору.

Банківське кредитування здійснюється Із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний.

Простий позичковий рахунок є найбільш поширеною формою банківського кредитування. На ньому може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі і погашення кредиту оформляється відповідними документами клієнта або банку (пла­тіжне доручення, розпорядження кредитного відділу банку опе­раційному відділу тощо).

Спеціальний позичковий рахунок застосовується банком в окремих випадках, наприклад при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно в той самий день має бути зарахованим на поточний рахунок пози­чальника. Погашення кредиту може здійснюватися як за платіж­ними дорученнями позичальника, так І шляхом зарахування кош­тів, які надходять на користь позичальника від боржників за векселями, у кредит спеціального позичкового рахунку. Банк має право стягнути заборгованість за спеціальним позичковим рахун­ком у будь-який час без попередження клієнта, але це повинно передбачатися кредитною угодою.

Контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок, на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом. На ньому ві-

дображають, з одного боку (за дебетом), заборгованість перед банком І всі платежі з рахунку за дорученням клієнта, а з іншого (за кредитом) — надходження коштів у банк від клієнта у вигляді вкладів, повернення позик тощо. Контокорентний рахунок поєд­нує в собі позичковий рахунок з поточним і може мати дебетове або кредитове сальдо, Операції по ньому здійснюються за допо­могою письмових доручень власника рахунку.

Збереження основної суми боргу є одним з головних принци­пів, який завжди повинен дотримуватися при проведенні банком позичкової операції. Тому оцінка якості потенційного позичальни­ка є одним з важливих етапів процесу кредитування. При цьому найважливіше значення має встановлення обгрунтованості креди­ту. Ніякі додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кризовій ситуації, якщо позичка в своїй основі не є обгрунтованою.

Одним з елементів оцінки кредитоспроможності є оцінка пер­сональних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку повинна зосереджуватися на таких моментах, як репутація, поря­дність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпече­ність, ставлення до своїх зобов'язань перед іншими кредиторами І в минулому.

Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, лі­квідність його балансу, ефективність виробництва І використання основного й оборотного капіталу. Для цього використовується бух­галтерська, статистична І фінансова звітність позичальника, мате­ріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом всього періоду користування позичкою.

Основною передумовою повернення банківської позички є одержання цільових грошових надходжень, доходу, прибуток від реалізації об'єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов'язана з певним ризиком, з тим що позичальник не зможе забезпечити достатню суму цільових грошових надхо­джень, доходів і тому не зможе забезпечити своєчасне повернен­ня боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми забезпечення боргу, тобто певні гарантії.

У банківській практиці використовуються два види джерел погашення позичок — первинні і вторинні.

Для фінансове стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кре­дитній угоді первинного джерела погашення позички у вигляді доходів позичальника. Але першокласні клієнти не є домінуючи­ми в загальній масі позичальників. Тому в більшості випадків банки змушені застосовувати, поряд з первинними, І вторинні

(додаткові) джерела у формі захисту від кредитного ризику, тобто вимагати від позичальників певного забезпечення.

Згідно з чинним в Україні законодавством банки можуть ви­користовувати такі форми забезпечення позичок: застава, гаран­тія, перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи, іпотека, страхова угода (поліс).

Банк здійснює контроль за виконанням позичальниками умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчас­ним і повним його погашенням і сплатою відсотків по ньому. При виникненні певних порушень умов кредитного договору з боку позичальника банк має право застосовувати економічні й правові санкції.

У разі погіршення економічного стану позичальника, викорис­тання ним кредиту не за цільовим призначенням, ухилення від кон­тролю банку, подання недостовірної звітності й запущеності бухга­лтерського обліку, несвоєчасного повернення кредиту, а також у випадку, коли наданий кредит виявляється не забезпеченим, банк має право пред'явити вимогу про дострокове стягнення кредиту І відсотків по ньому, в тому числі шляхом спрямування стягнення на забезпечення в установленому законодавством порядку.

Якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим призначенням, банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зо­бов'язань позичальника за кредитним договором.

При несвоєчасному погашенні боргу за кредитами і процента­ми і ненаданні банком пролонгації погашення кредиту він має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбаче­них кредитним договором. У разі відмови позичальника від опла­ти боргів за позичками банк стягує борги в претензійно-позов­ному порядку. Якщо позичальник систематично не виконує зо­бов'язання щодо сплати боргу відповідно до кредитної угоди, банк може звернутися у передбаченому законом порядку із за­явою про порушення справи про банкрутство.

З метою прискорення розрахунків за простроченими кредита­ми банк може використовувати такі форми, як перевідступлення права вимоги та переведення боргу.

Згідно зі статтею 197 Цивільного кодексу України в період дії зобов'язань може здійснюватися заміна кредитора або боржника. Кредитор (банк) може передавати свої права за зобов'язанням іншій особі, оформивши це угодою про перевідступлення права вимоги. Перевідступлення права вимоги оформляється письмо­вою угодою з повідомленням про це боржника.

Переведення боргу оформляється письмовою угодою між пер­винним боржником і новим боржником. Укладання угоди про переведення боргу можливе тільки за згодою комерційного бан­ку, який видав позику первинному боржнику.

Інвестиційні операції банків означають вкладення коштів у цінні папери підприємств (державних, колективних І приватних) на відносно тривалий період часу. Інвестиційні цінні папери — це боргові зобов'язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сер­тифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об'єктом банківських Інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку.

Функції банківських інвестицій полягають у створенні вто­ринних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів, або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Здійс­нюючи інвестиційні операції, банки мають на меті: додержання безпеки грошових коштів, забезпечення їх диверсифікації, до­ходу та ліквідності.

Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Виділяють три такі фактори: кредитний ризик, фінансовий ризик та процен­тний ризик.

Кредитний ризик пов'язаний з тим, що фінансові можливості емітента (юридичної особи, що випускає цінні папери) зменшую­ться на стільки, що він буде не в змозі виконувати свої фінансові зобов'язання (сплачувати доходи у формі дивідендів, процентів, погашати свої цінні папери).

Фінансовий ризик випливає з того, що у зв'язку з непередба­ченими змінами на ринку цінних паперів чи в економіці приваб­ливість деяких цінних паперів як об'єкта вкладень може бути ча­стково втрачена, тому їх продаж стане можливим лише з великою знижкою.

Процентний ризик пов'язаний з фіксацією процента за обліга­ціями в момент їх випуску в обіг при вільному коливанні ринко­вих ставок. Чим більше часу до погашення облігацій, тим вищий ризик, що пов'язаний з динамікою ставки процента.

Інвестування потребує систематизованого аналізу ризику цін­них паперів, які придбаває банк, оцінки якості цих паперів, ви­значення здатності банку здійснювати інвестиції. Для цього по­трібен безперервний і кваліфікований контроль за станом ринку цінних паперів.

Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати за­хист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним Із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за ра-

хунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.

Цінні папери, що входять до Інвестиційного портфеля, згідно з їх призначенням, поділяються на інвестиції та вторинні ліквідні резер­ви. Вони різняться між собою ступенем ліквідності. Вторинні ре­зерви можна негайно перетворити в грошові кошти шляхом прода­жу на ринку цінних паперів. Інвестиційні цінні папери розраховані на більш тривалий строк, ніж цінні папери вторинних резервів. Установлення граничних строків цінних паперів, що належать до вторинних резервів, залежить від рішень керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять від однієї категорії до іншої.

Поиск по сайту: