Вивчаючи цю тему, треба усвідомити, що посередництво на грошовому ринку – це специфічний вид діяльності, який полягає в акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення серед позичальників-витратників.
До складу фінансових посередників входять інституції, які суттєво різняться характером своєї діяльності: банки, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, інвестиційні компанії, фінансові компанії та ін. Але всіх їх об’єднує можливість надання певних послуг, які не може надати фінансовий ринок:
– послуги зі зменшення ризику;
– послуги зі збільшення ліквідності;
– послуги зі забезпечення інформацією.
Студентам слід звернути увагу на поділ фінансових посередників на три групи, який міститься в зарубіжній літературі:
– – інвестиційні інституції (взаємні фонди, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії та ін.).
Наведена класифікація адаптована до фінансової системи США, але не включає ряд інституцій, які функціонують в інших країнах.
З урахуванням того, що в Україні вже існують такі інституції як ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії та ін. та враховуючи процес, який зараз має місце, а саме – стирання відмінностей між фінансовими посередниками, раціональним є поділ фінансових посередників на дві великі групи:
1) банки;
2) небанківські фінансові установи (страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди та ін.).
Економічна відмінність між ними полягає в тому, що завдяки функціональній універсальності банки можуть надавати економічним агентам, у тому числі й небанківським посередникам, широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених фінансових операціях. Крім того, банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функцію. Тому правомірно розглядати банки як кредитні установи.
Указана економічна відмінність між банками і небанківськими фінансовими установами вимагає чіткого визначення сутності банку. Без цього законодавство не зможе забезпечити ефективне регулювання банківської діяльності.
Банк в економічному розумінні виконує комплекс базових операцій – депозитних, кредитних, кредитно-розрахункових – створює первинну сферу банківської діяльності.
Банк – це самостійний суб’єкт грошового ринку, який виконує певні економічні функції, в яких конкретизується його сутність та призначення: трансформаційну та емісійну.
У процесі вивчення теми треба звернути увагу на те, що банківська система – це не проста сукупність окремих банків, а свідомо побудована на законодавчій основі їх єдність з чітким визначенням місця, субординації та взаємозв’язків окремих її елементів та ланок. Банківська система – це законодавчо визначена, чітко структурована та субординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють банківську діяльність на постійній професійній основі і функціонально взаємозв’язані в самостійну економічну структуру. Вона виконує свої специфічні функції: трансформаційну (полягає в зміні (трансформації) таких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банківську систему); створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну), яка полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші, тобто управляє пропозицією грошей; забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна), які хоч і пов’язані з функціями і роллю окремих банків, проте не повторюють їх і не зводяться до них, а мають самостійне значення. Банківська система має багато спільних рис з іншими економічними системами, що ставить її в один ряд з найвищими ієрархічними структурами цілісної економічної системи країни. Проте вона має і свої специфічні риси, які виділяють її з ряду інших систем і надають їй статусу самостійного економічного явища.
Важливими є специфічні риси банківської системи:
– – дворівнева побудова;
– – поглиблене централізоване регулювання, нагляд і контроль діяльності кожного окремого банку і банківської діяльності в цілому;
– – централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;
– – наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
– – гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку.
Студентам слід звернути увагу на особливості побудови банківської системи України. Початок формування власної банківської системи ринкового типу в Україні розпочався з проголошенням незалежності у 1991 році, ухваленням Верховною Радою 20 березня 1991 року Закону «Про банки і банківську діяльність».
Банківська система України базується на принципах:
– – дворівневої побудови;
– – чіткого функціонального розмежування між банками першого та другого рівнів;
– – функціонування банків другого рівня на комерційних засадах та на договірних відносинах з клієнтурою;
– – ліквідації монополії держави на банківську справу, можливості створення комерційних банків різних форм власності, лібералізації банківської діяльності;
– – організації державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і покладанням цього завдання на центральний банк;
– – незалежності центрального банку від державних органів виконавчої влади;
– – формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської діяльності та ін.
Необхідно також з’ясувати роль небанківських кредитних установ у нагромадженні та мобілізації грошового капіталу, оскільки вони – це об’єктивно необхідне явище у ринковій економіці, які є не тільки потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що само по собі має позитивне значення, а й надають економічним суб’єктам такі фінансові послуги, виконання яких не вигідно чи законодавчо заборонено банкам.
Небанківські фінансові інституції, які є теж фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні. Вони мають спільні риси з банками:
– – функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки – у секторі опосередкованого фінансування;
– – формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків;
– – розміщують свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів;
– – діяльність їх щодо створення зобов’язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що і банків – забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку – трансформацію ризикову, строкову, обсягову та просторову.
Посередницька діяльність небанківських фінансових інституцій відрізняється від банківської:
– – не пов’язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;
– – не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей;
– – є більш спеціалізованою.
До небанківських фінансових установ належать:
1. 1. Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститутів, які випускають і продають власні цінні папери в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній.
2. 2. Лізингові компанії – організації, які купують предмети довгочасного кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби) і надають їх у довгострокову оренду (на 5–8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна.
3. 3. Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов’язану з постачанням товарів або надання послуг.
4. 4. Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов.
5. 5. Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утворюються для забезпечення населення коштами на період виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають довгострокові дохідні активи: акції та облігації, державні цінні папери, довгострокові кредити.
6. 6. Фінансові компанії спеціалізуються на кредитуванні-продажу споживчих товарів на виплату, а також надають комерційні кредити (близько 80 % усіх активів). Джерелом грошових ресурсів компанії є власні короткострокові зобов’язання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.
7. 7. Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна. Як правило, це короткострокові кредити (до 3 місяців). Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами.
8. 8. Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб). Їх капітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який при виході з товариства не повертається. Основними видами діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньострокових кредитів та посередницька діяльність.
9. 9. Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Видаються позики під мінімальні проценти і не мають на меті одержання прибутку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки.
Під час вивчення даної теми студентам слід звернути увагу на небанківські кредитні установи, які діють в Україні, так як вони ще не досягли такого розвитку як банки. Необхідно зупинитись на причинах гальмування розвитку цих фінансових інститутів в Україні.