Українська журналістика в період першої світової війни

Перший період. Українська військова журналістика від започаткування до формування системи (1912–1917).

Другий період. Українська військова преса в часи революцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917–1921).

Третій період. Українська військова преса в міжвоєнний період (1921–1939).

Четвертий період. Українська військова преса в роки другої світової війни (1939–1945).

П'ятий період. Українська військова преса в післявоєнний період (1945–1991).

Шостий період. Українська військова преса в роки розбудови української державності.

Така, а можливо, більш досконала схема періодизації історії української військової журналістики може бути взята за основу наукового осмислення розвитку одного із типів періодики України. Де шукати корені української військової преси?

Щодо військової преси України, то і вона започаткувалась в значній мірі під впливом журналістики інших держав, у тому числі й Росії. Російська реакційна військова журналістика всіляко стримувала прагнення вояків-українців до усвідомлення свого права на національну незалежність, на творення своєї держави і захист її від зовнішніх посягань.

Періодика, яка надходила до полкових бібліотек, вселяла у свідомість українців думку про те, що вони не мають права на незалежне життя, на самостійні дії, що їх доля – підкорятися, підставляти спину під штуцер свого володаря. "Більше трьох не збиратися, вогнище не розпалювати" – під таким гаслом виховувались нижчі чини армії, у тому числі й за допомогою друкованого слова. Це правило вселялось у свідомість і рекрута-росіянина, і рекрута-українця не тільки на час виконання ними тяжкої військової повинності, а й на решту знедоленого життя. До речі, у такому ж дусі виховувались і галичани, буковинці, закарпатці, які проходили військову службу в чужих для них арміях Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. У процесі такого "виховання" сповна використовувалось і друковане слово.

Широкого розголосу серед військовиків набули таємні листівки декабристів. Такі листівки розповсюджувались і в полках, які дислокувались в Одесі, Чернігові, інших містах України і значну частину яких становили українці. Була віднайдена найбільш доступна форма спілкування з військовиками – публікації подавались на кшталт катехізису: ставились злободенні питання і на них давалися лаконічні відповіді. І майже через століття знаходимо таку форму подачі матеріалів – вже на сторінках газети "Січові вісті" в доступному для читача стилі даються відповіді на питання: що таке народність, хто є українець, які обов'язки має людина перед своїм народом, для чого потрібно знати свою історію та ін.

Преса Українських січових стрільців, стверджує І. Крупський, започаткована виходом першого – і єдиного – номера журналу "Новініяна" (редактор Р. Купчинський). Матеріали видання являють собою віршований нарис або ж пісню про стрільця Новіну, на долю якого випали різні воєнні та любовні пригоди. Це видання не мало значного впливу на вояків (тому, напевне, і вийшов всього один номер) – та все ж це було одним із перших українських військових видань, що з'явилося в 1915 році.

У цьому ж році вийшов у світ стрілецький гумористично-сатиричний журнал "Український самохотник", редактор – М. Ірчан. За змістом це видання було більш різноплановим, ніж "Новініяна". Крім гумористично-сатиричних публікацій, знаходимо і оперативну інформацію, побутові поради стрільцям, поетичні твори. Зміст журналу, таким чином, певною мірою відповідав прагненням стрільців хоч якось відволікти себе від роздумів про тяжке життя.

Динаміка в тематиці видання відповідала тому часові, який судилося пережити йому разом зі своїм читачем. Звідси і тональність матеріалів стрілецьких часописів, які видавалися на фронті, – оптимістична, обнадійлива на кращі часи. І хоча такі часописи здебільшого писалися від руки і відбивалися на гектографі, а тираж їх був незначний – від кількох десятків до кількох сотень, вони з великою зацікавленістю сприймалися стрільцями, дбайливо зберігалися, передавались із рук в руки, стрілецька команда організовувала читання вголос окремих матеріалів. Таким чином, невеликий тираж суттєво не впливав на кількість тих, хто постійно ознайомлю-вався зі змістом часописів.

Надією на краще майбутнє можна пояснювати і те, що військова преса започатковувалась саме з сатирично-гумористичних видань. Окрім "Самохотника", до них належить журнал "Молодий самохотник", який почав виходити з 1916 року у Львові, стрілецький часопис "Бомба", який заснувала "артистична купка У.С.С." і який виходив безпосередньо на бойових позиціях. Незважаючи на те, що вийшло всього два номери, видання було гарно ілюстроване малюнка- ми І. Іванця, Л. Лепкого, О. Курилася, Л. Новіни-Розлуцької. Особливістю видання є те, що журнал сміливо вторгався в найболючіші проблеми фронтового життя. Так, у публікаціях гостро критикувались ті українці-"патріоти", які, вважаючи себе "отцями нації", не бажали бути її синами. Надто перепадало від "Бомби" старшинам У.С.С., які всіляко оберігали своїх дорослих синів. Січові стрільці постійно відчували таку несправедливість, тому і хвилювала їх відсутність тої єдності, без якої незалежної держави не вибороти.

Багато в чому перегукувався з часописом "Бомба" журнал "Самопал", перший номер якого вийшов у травні 1916 року. Мета видання – відновити славу запорізьких козаків, на їх прикладі готувати Січових стрільців "до бою за волю, за народ за свій".

Журнал відрізнявся проблемним та жанровим різнобарв'ям. Публіцистичні статті, оперативна інформація чергувались з фейлетонами, усмішками, анекдотами. Особливо актуальними були публікації, в яких порушувались теми збереження рідної мови, відновлення національної культури, традицій козацтва.

У травні 1917 року виходить перший номер журналу "Червона калина". Редагував його Микола Угрин-Безгрішний. Редакція характеризувала видання як "поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган". Від самого започаткування видання редакція дотримувалась накресленої лінії: у журналі повинні публікуватись дописи Січових стрільців..

Однією з провідних тем "Червоної калини" є тема патріотизму, незбореного бажання до побудови незалежної демократичної держави. Публіцистичні статті, подорожні нотатки, в основному досконалі за формою і цілеспрямовані за змістом вірші, які закликали до боротьби за волю, поставили цей журнал в ряд кращих військових видань.

Не менш актуальною, злободенною як для редакції, так і для читачів була тема збереження чистоти української мови. З першого номера – статтею "Дещо про літературну українську мову" – "Червона калина" послідовно проводить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою ознакою патріотизму, любові до своєї землі, готовності захистити її від чужоземців.

Ще однією особливістю видання є те, що воно постійно орієнтувало читачів на кращі зразки національної літератури, даючи короткі анотації та змістовні рецензії на книги. І хоч на сторінках "Червоної калини" друкувались, як і в інших виданнях, дотепні анекдоти, усмішки, все ж вони поступались місцем аналітичним статтям на злободенні теми соціально-політичного життя Таким чином, українська військова періодика, яка була започаткована на теренах Галичини, поступово формувалась як один із найбільш суттєвих важелів виховного впливу на свідомість Українських січових стрільців. Із сатирично-гумористичних видань укра-їнські військові часописи стають більш глибокими за змістом, різноплановими за жанровою палітрою.

Отже, українська військова преса започаткувала своє формування в системі постійного, цілеспрямованого інформаційно-виховного впливу, в специфічному за своєю організацією та життєвим укладом армійському середовищі.

Жіноча преса.

Життя на землі не можна уявити без жінки. Щось подібне можливе хіба що у інших світах і за іншими біологічними законами. У житті як історичному процесі феміністки справді мали рацію, коли з образою твердили, що написана історія світу — це історія чоловіків (а роль в історії людства багатьох відомих жінок — це лише виняток із правила). Таке ставлення до жіноцтва зумовило їх боротьбу за власні права та за права, однакові з чоловіками. На щастя, ми, українці, належимо до тих народів, чия ментальність, духовність, культура не відзначалися приниженням чи зневажанням жінки.

Український жіночий рух, який виник у другій половині минулого століття, — це не стільки копія з аналогічних рухів у європейських державах, скільки початок відновлення історичного місця українки в суспільному житті, яке їй належало у минулому.

Щодо історії жіночого руху, то на українських землях він відбувався під впливом емансипаційного жіночого руху у світі На західноукраїнських землях жіночий рух не копіював сліпо досвіду жіноцтва в інших європейських державах. Воно й зрозуміло. Європейські (західні, якщо брати ширше) феміністки боролися за рівні з чоловіками права у всіх сферах суспільного життя, а жіночий рух на західноукраїнських землях розвивався спільно із загальним політичним рухом усієї української громади. Українка не залишалася осторонь визвольних змагань у боротьбі за державність.

У Західній Україні жіночий рух започаткувала Н.Кобринська. її однодумцями серед жіноцтва були Емілія Ничай, Уляна Кравченко, Катерина і Анна Павлик. У жовтні 1884 р. у Станіславі відбулися установчі збори Товариства руських жінок.

8 грудня 1884 р. відбулися перші загальні збори, у яких взяло участь близько ста жінок з усієї Галичини. Насамперед вона планувала видавати журнал для жінок. Це мав бути альманах "Перший вінок". Зібрали навіть частину грошей. Однак члени товариства не прийняли кандидатуру І.Франка на посаду редактора, знаючи його як радикала (Н.Кобринська, правда, теж мала соціалістичні погляди), тому вирішили на зібрані гроші купити чашу для станіславського єпископа Пелеша [14]. "Перший вінок" появився за матеріальною допомогою Олени Пчілки. Вийшов альманах у 1887 р. Тут були твори із Наддніпрянської України (Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька) і з Галичини (Н.Кобринська, У.Кравченко, сестри Рошкевич, К.Попович, О.Бажанська, А.Павлик, С.Окуневська та ін

Жіночий рух поступово набирав сили. На початку 90-х років жіночі товариства виникають у різних містах Галичини — у Львові, Тернополі, Коломиї. Долині, Бережанах тощо. У 1893 р. у Львові виник Клуб руських жінок, який очолила Терміна Шухевич.

Дуже помітну роль в історії західноукраїнського жіночого руху відіграв "Кружок українських дівчат", бо з його існуванням пов'язане і продовження жіночої преси. Річ у тому, що Клуб русинок мав елітарний, так би мовити, характер, а молоде жіноцтво, що вчилося і виховалося у 90-х роках, уже було іншим — більш динамічним, демократичним. За ініціативою "Кружка" 1 березня 1906 р. почав виходити журнал "Мета", — "орган поступових жінок". Видавала і відповідальним редактором була Д.Старосольська (Шухевич). Журнал прагнув залучити жіноцтво до активної громадської праці, щоб "жінка могла і сміла забрати голос в усіх загально-людських справах" [17]. Видання висвітлювало діяльність жіночих товариств і організацій не лише у Галичині, а й за кордоном. На його сторінках друкували твори українських і зарубіжних авторів. Журнал дуже пожвавив жіночий рух, та через відсутність коштів у 1909 р. він перестав виходити.

Події початку XX ст. змушували лідерів жіночого руху думати про створення єдиної організації. У 1905 р. Кружок українських дівчат було перейменовано на "Кружок українок", а статут доповнено пунктом про заснування філій.

Із вибухом Першої світової війни жіночий рух перестав існувати. У 1917 р. "Жіночу громаду" перейменували на Союз українок, який очолила Є.Макарушка.

У лютому жінки заснували газету "Наша мета", "часопись робітного жіноцтва". Відповідальним редактором стала Д.Старосольська.

На сторінках "Нашої мети" обговорювалися: національно-патріотичне виховання дітей, проблеми шкільництва та освіти, діяльність вищих закладів освіти, різноманітних професійних шкіл і курсів. Друкувала газета і літературні твори.

Через скрутне матеріальне становище "Наша мета" перестала виходити у 1920 р.

Після поразки національно-визвольних змагань починається новий етап розвитку жіночого руху та його преси. Уже в 1920 р. Союз українок почав відновлювати свої філії у повітових містечках, організовувати нові товариства, намагаючись охопити і село.

Наприкінці грудня 1921 р. у Львові відбувся з'їзд українських жінок. Прибуло понад триста делегаток

Важливо, що на з'їзді було організаційно оформлено Союз українок. Він швидко зростав, до нього приєднувалися члени інших жіночих товариств, члени "Просвіти" тощо.

У 1923 р. на основі господарського відділу створено кооператив "Українське народне мистецтво". Кооператив чимало зусиль вклав у збереження і розвиток народного мистецтва. Важливим тут був економічний аспект, бо поступово формувався ринок для збут}' виробів народного мистецтва.

Кооператив працював успішно, і вже у 1925 р. почав видавати ілюстрований місячник "Нова хата". Спочатку це був журнал, "присвячений модам і справам домашнього жіночого господарства", а ВІД 1926 р. і до 1939 р. — "журнал для плекання домашньої культури • Відповідальним редактором журналу була Марія Громницька, а протягом останнього року існування журналу цю посаду вона ділила разом із Лідією Бурачинською-Рудик.

"Нова хата" популяризувала народне мистецтво, відкривала для своїх читачок забуті і занедбані духовні скарби нашого народу, адже навіть у найважчі часи українці не забували про прекрасне і творили те, що здобувало собі згодом світову славу. А водночас із любов'ю до прекрасного та популяризацією народного мистецтва міцніло почуття патріотизму. Українська вишивка — це річ унікальна, такого багатства не має жоден інший народ.

Власне, з "Нової хати" почався найкращий період в історії західноукраїнської жіночої преси.

Практично одночасно із "Новою хатою" почала виходити "Жіноча доля", перше число якої появилося у вересні 1925 р. Журнал виходив у Коломиї, у видавництві "Жіноча доля", яке заснували Кисілевські. Біля керма видання практично увесь час стояла Олена Кисілевська (журнал виходив до 1939 р., до приходу більшовиків), а відповідальним редактором була Марія Ставнича. "Жіноча доля" — це журнал (спочатку місячник, потім двотижневик, потім тижневик і знову двотижневик у 30-ті роки) для українського жіноцтва. Журнал багато уваги надавав діяльності Союзу українок, хоча і не був органом цієї організації, відображав ті зміни, що зайшли у жіночому русі в середині 20-х років.

Журнал порушував чимало проблем, пов'язаних із селянським побутом, із культурно-просвітницькою та організаційною роботою серед селянок. Мета, яку ставив перед собою журнал — "виховати жінку та свідому своїх прав громадянку, не забуваючи, що вона є при тім дружиною, матір'ю і господинею" [28].

Журнал інформував читачів про діяльність Союзу українок (рубрика "Вісти з "Союзу Українок"), про жіночий рух (рубрики "З життя наших жіночих організацій", "Жіночий рух"). Під рубриками "Зі світа", "З чужого жіночого світу" місячник друкував повідомлення про жіночий рух за рубежем. На цю тему писали українки, які емігрували і проживали у різних країнах.

Новинкою для галицької жіночої преси став "американський" відділ д-ра В.Сіменовича, брата О.Кисілевської, який постійно проживав у Америці. Він у Вашингтоні створив своєрідний корпункт "Жіночої долі". Подобалися читачам і подорожні нариси О.Кисілевської та О.Яблонської.

Розважальна частина "Жіночої долі" репрезентована рубриками "Цікаві вісті" з розважальними новинами та сенсаційними повідомленнями і рубрика "Сміховинки" з анекдотами.

Своєрідною формою періодичних видань стали і альманахи-календарі або календарі, що їх видавало видавництво "Жіноча доля". Це "На новий шлях", ілюстрований календар-альманах (на 1927 р.), "Наш світ", альманах (на 1928 р.), "Наша книга", альманах (на 1929 р.), "Для неї все!", альманах (на 1930 р.), "Жіноча доля", практичний календар-порадник (на 1931 р.),

З 1932 р. "Жіноча доля' видає додаток "Жіноча воля", "часопис для сільського жіноцтва \ Колектив "Жіночої волі" — видання винятково для селянок, так бачив свою мету: "...помогти нашому сільському жіноцтву стати тим, чим є жіноцтво інших народів, а саме: добрими господинями, розумними матерями, свідомими громадянками свого народу" [29]. Журнал виховував своїх читачок у патріотичному дусі — для цього друкувалися матеріали з історії України, з її славного минулого ("Нариси з історії України", художні твори, що мали патріотичне звучання). Журнал намагався підвищити культурний рівень своєї аудиторії, а тому популярно розповідав про видатних класиків української літератури (Т.Шевченка, І.Франка, Лесю Українку), про таких відомих жінок, як О.Кобилянська, С.Русова, Н.Кобринська, про інших відомих діячів української літератури.

Другий додаток "Жіночої долі" — "Світ молоді", почав виходити у 1932 р. Спочатку це був додаток для молоді, який у 1934-1938 рр. виходив з уточненням — "місячник для українських дівчат", а в 1939 р. "Світ молоді" заявив про себе як про видання культури, життя, мистецтва.

Видавцем "Світу молоді" була О.Кисілевська, а на чолі редакції стояли Марія Ставнича і Ірина Вільде.

У 1939 р "Світ молоді" змінює свій напрям і виходить ^яК видання "культури, життя, мистецтва". Головна причина, очевидно, У тому, що "Світ молоді" не витримував конкуренції у боротьбі за молодь і³ націоналістичними виданнями.

Поиск по сайту: