Загальна характеристика тематики професійної преси

Наявність професійно-фахової, станової преси теж свідчить про рівень суспільства, його структурованість. Наскільки важливим є цей чинник, можна судити на підставі такого факту: у польських шовіністських колах про українців погордливо говорили, що це "рорі і спіорі". Справді, українська шляхта давно спольщилася або зросійщилася, інтелігенції було мало (а багато хто із галицьких українців уважав себе русином за походженням, поляком за національністю"). Українським ще частково залишалося греко-католицьке духовенство і наша споконвічна опора — селянство... Парадокс, бо тисячі і тисячі талановитих українців сотні років збагачували науку, культуру сусідніх держав, поступово забуваючи з кожним новим поколінням про обов'язок перед рідним народом.

І все ж невмирущі гени волі і державності, національний інстинкт дали себе знати. І в Галичині, і у Великій Україні щораз міцніше нуртують могутні течії. У Наддніпрянській Україні це набирає форм культурницького руху. У Галичині ж боротьба поступово охоплює усі сфери політичного, духовного, економічного життя. Щораз відчутніше і наполегливіше українці роблять спроби заявити про свою національну індивідуальність, позбутися комплексу меншевартості, стати нарівні з іншими народами, тими, яким вони щедро віддавали свої таланти.

Та що говорити про науку і культуру, коли С.Шах пише: "Фахових державних чи міських шкіл з українською мовою навчання у столичнім городі Львові не було!... Фаховому шкільництву не присвячували наші вибранці народу особливої уваги; мабуть виходило це із підсвідомого психологічного наставлення тодішнього українського суспільства, для якого фахові школи ремесла, торговлі і домашнього господарства були Менш вартісним об'єктом. Увага всіх була звернена на клясичні гімназії з латиною і грекою, що отвирали двері до студії на університеті, а в першу чергу уможливлювали теологічні студії. В наслідок такого наставлення і такого стану речей витворилася з часом в Галичині високо образована, але Ділово мало реальна верства інтелектуалістів, при повному бракові потрібних до організаційного життя фахівців, головно механіків спеціалістів, чого безліч доказів можна би навести при будові власного Державного життя в 1918/19 рр. ...". Щоправда, на рубежі століть ситуація почала трохи змінюватися на краще, а особливо по Першій світовій війні.

Педагогічна преса. Коли йдеться про професійно-фахову пресу, насамперед треба говорити про педагогічну пресу, а також про пресу для лікарів, інженерів, юристів.

Боротьба за рідне шкільництво, за мову завжди була (здається, що залишається й надалі) боротьбою за національне існування. І слово "боротьба" треба розуміти у його буквальному значенні. Річ у тім, що після приєднання Галичини до Австрії, Відень зробив дещо для українців. Так, для греко-католицького духовенства цісарева Марія-Тереса призначила 14 місць у Віденському ВагЬагешп, а цісар Йосиф II у 1783 р. заснував у Львові духовну семінарію з "руською" (українською", тобто) мовою викладання. За Иосифа II було запроваджено навіть обов'язкове шкільне навчання. У 1786 р. українську мову визнали мовою краєвою, хоча вчили її не скрізь, бо вчили церковно-слов'янську мову. Але у 1812 р. обов'язкове шкільне навчання було скасовано.

У березні 1848 р. галицькі українці висунули такі вимоги: 1) в усіх училищах Галичини, де населення цілком або переважно українське, мовою викладання повинна бути українська; 2) розширити викладання українською мовою у вищих навчальних закладах. Текст цих вимог було надруковано у "Зорі Галицькій" "язичієм" [2].

Ситуація для галицьких українців погіршилася після компромісу між Віднем і Будапештом у 1867 р., який пішов на користь полякам, бо й для них розширили політичні права у краї. Закон Краєвої шкільної ради від 1867 р. виявився невигідним для українців, оскільки українська мова стала умовно обов'язковою. За українську мову потрібно було вести важку боротьбу. Крім Львівської Академічної гімназії у 80-90-их роках минулого століття вдалося відновити українські гімназії у Перемишлі (1887 р.), Коломиї (1893 р.) і Тернополі (1898 р.).

Завдяки жертовним зусиллям процес національного відродження тривав і надалі, боротьба за шкільництво і мову не вщухала, хоча доводилося боротися не лише з польськими шовіністами, а й ) москвофілами. У 1881 р. „було створено Руське товариство педагогічне (РТП). Серед ініціаторів і засновників були В.Барвінський (редактор "Діла"), О.Огоновський (професор університегу), о.О.Стефанович, шкільний радник К.Яновський та інші.

Намісництво затвердило статут товариства. Воно ставило перед собою такі завдання:

"а) промишляти над потребами руского народа на поли шкіл народніх, середніх і висших, займатися основуванням руских шкіл і піддержувати всякі справи виховання публичного і домашнього на основі матерного язика;

б) надавати членам (товариства. — С.К.) поміч так моральну, як і матеріяльну"[3].

Прихильно оцінив діяльність РТП І.Франко, відзначивши те, що РТП розпочало у 80-ті роки видавництво популярно-наукових книжечок.

Роботу РТП ускладнювала надмірна централізація. На надзвичайних загальних зборах у лютому 1912 р. затверджено нову назву — Українське педагогічне товариство і новий статут. На підставі цього статуту товариство стало автономно-федеративним, оскільки було розширено права провінційних "кружків" і "секцій", які, проте. підпорядковувалися Головній управі УПТ [7]. Останні передвоєнні роки були позначені дуже активною діяльністю УПТ. Зростала увага і з боку української громадськості. Багато хто почав робити пожертви для УТП.

Основні видання періоду до Першої світової війни — це "Учитель"! і "Дзвіночок". Та вже від 1880 р. виходила за редакцією Гр.Врецьони «Шкільна часопись»

Часопис Гр.Врецьони займався лише шкільними проблемами і крім учителів мало кого цікавив. Тут були змістовні публікації, але приватне видання не могло спопуляризувати шкшьну справу в народі.

У березні 1889 р. вирішено видавати часопис під назвою 'Учитель", Перше число появилося 1 червня 1889 р. У наступному році реорганізували редакційний комітет. До нього увійшли Л.Сальо, Гр.Врецьона, П.Кирчів, Й.Танчаківський і В.Вітошицький. Редактором став Т.Грушкевич (був ним до 1893 р.).

Початок роботи "Учителя" був досить важким. На загальних зборах 1891 р. "Учитель" критикували — мало цікавого матеріалу, редакція неініціативна, були й інші претензії.

У 1893 р. редактором став проф. В.Шухевич, а в 1895 р. у журналі починає співробітничати М.Грушевський і друкує "Виїмки з джерел до історії України - Руси".

Це позитивно вплинуло на рівень журналу та все ж читачі були незадоволені, що в "Учителі" мало писали про учительські проблеми, не обговорювали зміни у навчальних планах, шкільних законах і підручниках.

Передплатників було недостатньо. Бюджет журналу латали коштом сеймових допомог, що мало негативний наслідок: замовчувались гострі і пекучі проблеми українського шкільництва.

Так, "Учитель" вміщував важливі статті, розвідки, інформував про шкільництво в інших країнах, але не виступав проти того, як трактували українську мову в українських школах (не кажучи вже про польські), не виступав і проти того, що українських учителів переводили працювати на захід, де було менше або мало українців, а також проти заборони курсів для неграмотних. У 1901 р. не лише окремі члени РТП, а навіть цілі філії у своїх резолюціях вимагали зміни напряму "Учителя'", щоб журнал більше писав про кривди і біди українського шкільництва.

З лютого 1911 р. редактор журналу — І.Ющишин. За його редакції журнал стає цікавим не лише для учителів.

Незважаючи на обставини, "Учитель" виступав трибуною, з якої говорили про проблеми українського шкільництва. Він спричинився до збагачення української педагогічної літератури, якої у нас бракувало, і намагався "вписати" наш учительський рух у європейський контекст.

3 початком Першої світової війни "Учитель" перестав виходити^Д 1923 р. М.Таранько знову почав видавати журнал "Учитель" як "місячний журнал, присвячений справам виховання, шкільництва й учительства". Відповідальним редактором був А.Зелений. Виходив журнал протягом 1923-1924 рр. Обсяг — 24 сторінки.

У зверненні "Від Редакції" читаємо: "Йдучи на зустріч бажанню загалу українського вчительства, видаватимемо що місяця, на разі в об'ємі одного аркуша друку журнал п.н."Учитель", присвячений педагогічно-науковим, шкільним і становим справам учительства.

СМетою нашою буде увести українське учительство в сферу нових ідей, в рідню новітніх працьовників на чолі народного виховання й навчання, висвітлювати усі прояви з области шкільництва взагалі, а українського зокрема, і обговорювати справи, що торкаються життя-буття учительства^

Перед нами розкривається отже далекий шлях культурної роботи, з якою в парі йде й велика відповідальність перед трибуналом будучности, перед трибуналом рідного народу" [11]. Також були рубрики "Хроніка", "Рецензії", Бібліографія".

/Журнал захищав права учителів, часто писав про їх проблеми. На

сторінках журналу можна знайти багато_ методичного матеріалу

Наприкінці 1924 р. журнал перестав виходити,

"Учительська громада" видавала свій орган (мова йде про "Нашу школа на основі рішення загальних зборів від 1 листопада 1908) Делегат "Товариства ім.Сковороди" в Чернівцях обіцяв, що Товариство покриє чверть видатків на цей часопис. Було створено Редакційний комітет, до якого увійшли В.Левицький, С.Рудницький, С.Томашівський, В.Щурат. Головним редактором став І.Кревецький. Він редагував "Нашу школу" чотири роки.

Серед основних тем, які порушувала "Наша школа", є такі: шкільна тематика (політичний аспект проблеми); педагогічна тематика; наукова проблематика; бібліографія; хроніка діяльності "Учительської громади у від 1912 р. журнал вміщує комунікати Краєвого шкільного союзу.

Найцікавіші періоди в історії цього видання — це 1909 р. і 1912 р. Переважали у виданні загальнонаукові статті. Публікацій про методику навчання було порівняно мало. Добре були поставлені відділи рецензій і бібліографії. Період 1910-1911 рр. за змістом дещо бідніший. Зауважимо, що ставлення часопису до шкільної влади було досить самостійне і незалежне. Не раз часопис оцінював її позицію щодо українського шкільництва негативно. Через це Краєвий шкільний союз ставився до "Нашої школи" неприхильно, закидаючи їй, що вона підриває повагу до сейму і шкільної влади.

У другій половині 1918 р. видання "Нашої школи" припиняється.

Через три роки, у 1925 р., вирішено видавати "Українську школу", яку вважають наступницею "Нашої школи". На нараді львівських членів 'Учительської громади" 1 лютого 1925 р. прийнято програму нового видання. Це мав бути науково-педагогічний журнал. Першим редактором нового видання став І.Калинович, який редагував журнал до березня 1926 р.

Зміст "Української школи" загалом відповідав наміченій програмі і завданням.

Виходив він до 1944 р.

У 1936-1939 рр. виходив "Шлях молоді", двотижневик позашкільного виховання молоді. Видавав його кооператив "Рідна школа", відповідальним редактором спочатку був Мих.Струтинський, а в 1938-1939 рр. — Вол.Дячук. Обсяг журналу — вісім сторінок.

Редакція мала намір донести живе слово у віддалені кутки краю, стати порадником на важкому шляху до національної свідомості, вказувала шлях, як стати громадянином своєї нації, порушувати актуальні молодіжні проблеми.

Основна рубрика — на першій сторінці (статті "Молодь — одна родина", "Поклін героям", "З Маківки до Києва", "Даймо відсіч большевицьким наймитам", "1 листопада 1918 р.", "Базар"). Тут читаємо про відомих українців із сучасного і минулого — Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла, І.Богуна, І.Мазепу, Б.Хмельницького, Т.Шевченка, [.Франка, М.Шашкевича, Лесю Українку, Д.Вітовського, С.Петлюру та ін.). Були у журналі рубрики: "Що пише молодь?", "Книжковий куток", "Огляд подій", "Всячина", "Веселий куток". У 1938 р. започатковано у журналі спортивну тему.

Українська педагогічна періодика сприяла національному вихованню галицьких українців. Це була жертовна праця, бо у 20-30-ті роки Східна Галичина волею західних держав опинилася у складі Польщі. Політика Польщі щодо українського шкільництва була настільки брутальнокуш,о "Рідна школа" при Головній управі запровадила окремий відділ, який займався юридичним аспектом шкільних справ. "Рідна школа" наполегливо боролася за дотримання законності.

З приходом більшовиків українська школа перестала існувати Радянська_школа мала інші методи, принципи, ідеї, мету.

Лікарська преса. Про важке становлення фахової преси на західноукраїнських землях свідчить також історія лікарської преси. Порівняно швидко організувалися вчителі, хоча загалом від "весни народів", що сколихнула Європу, минуло добрих кілька десятків років, поки у Східній Галичині (та й в інших західноукраїнських регіонах) почало формуватися організоване життя представників різних професій.

Поступово виникали та формувалися і професійно-наукові лікарські структури: Лікарська комісія НТШ, "Народна лічниця", Українське лікарське товариство, Медична громада.

Лікарська комісія НТШ — найдавніша за віком лікарська організація — започаткувала своє існування на початку 1898 р. і як комісія НТШ була винятково наукового характеру. На першому засіданні комісії (головою обрали Щ.Сельського, заступником — Е.Озаркевича) вирішено видавати збірник комісії. Збірник мав стати першою пробою власних сил у царині медичної літератури українською мовою. Тому члени комісії зверталися до українців (як за кордоном, так і в краю) з проханням присилати до збірника свої праці. Е.Озаркевич, ініціатор створення комісії, розіслав лікарям-українцям в Австрії 110 запрошень до співпраці та 20 — у Велику Україну. Особливої активності лікарі не виявляли. На засіданні обговорювали і проблеми термінології. Е.Озаркевич запропонував видавати квартальник, у якому публікувати статті із різних галузей медицини, оригінальні праці й реферати цікавих праць українських і зарубіжних авторів.

Протягом 1898-1901 рр. появилося шість медичних випусків 'Лікарського збірника" за редакцією Е.Озаркевича. У 1899 р. появилися два випуски збірника і у 1901 р. — два випуски.

Статті першого тому "Лікарського збірника" вже засвідчили про те, що лікарі орієнтувалися на найновіші видання європейської медичної науки.

Поява "Народної лічниці" ще більше організувала життя українських лікарів Галичини. Оскільки очолив лічницю Е.Озаркевич, для праці над "Лікарським збірником" залишалося доволі мало часу. Тому збірник після 1901 р. так і не вийшов. Українське лікарське товариство мало три головні напрями праці: науковий, професійно-організаційний і громадський. Усі ці завдання УЛТ здебільшого виконувало.

У журналі було багато корисних порад, а також розповіді про життя українських і зарубіжних лікарських організацій. Редакція знаходила місце і для термінології та дискусій на термінологічні проблемі

Багато уваги приділяв журнал питанню санаторіїв.

Перше число "Лікарського вістника" появилося у січні 1920 р. Журнал ставив перед собою важливі завдання: розповідати про українську медичну науку, давати поради лікарям-практикам, захищати станові інтереси лікарів [38].

Журнал виходив протягом 1920 р. — вийшло вісім чисел, чотири із них подвійні.

"Лікарський вістник" одночасно стає органом Лікарської комісії НТШ. Витрати на видавництво були зменшені, бо НТШ мало свою друкарню. Але навіть за таких умов виникали труднощі. Лише з 1933 р. "Лікарський вістник" отримав певну матеріальну основу і виходив вчасно. До 1936 р. "Лікарський вістник" виходив як квартальник. Зрозуміло, що важко говорити про науковий рівень публікацій щодо складних проблем з лікарської практики та методик лікування. З огляду на використану авторами літературу можна сказати про їх добру обізнаність із науковою літературою з даної проблеми.

У цей період (1927-1933 рр.) "Лікарський Вістник" продовжував публікувати матеріали з медичної термінології.

Друкував "Лікарський вістник" і матеріали, що мали лише певне відношення до медицини

Журнал продовжував інформувати читачів про життя і діяльність Українського лікарського товариства, друкував його звіти. "Лікарський вістник" вміщував рецензії на нові книги із медицини, повідомляв про появу нових українських медичних книжок і журналів. Під рубрикою "Посмертні спомини" "Лікарський вістник" друкував досить обширні некрологи, з яких багато дізнаємось про українських лікарів, які працювали на ниві медицини, медичної періодики, брали участь у визвольних змаганнях.

Як і раніше, на сторінках журналу читаємо про методику лікування хворі б, про результати дослідів та експериментів.

Тематика публікацій поступово розширювалася. "Лікарський вістник" почав писати про санітарно-гігієнічний стан окремих регіонів Східної Галичини, про лікарську опіку на селі та ін.

"Лікарський вістник" надалі продовжував висвітлювати діяльність Українського лікарського товариства, його філій, друкував звіти зі зборів, конференцій, "Хроніку сходин Українського лікарського товариства"... Деякі статті порушують організаційні проблеми УЛТ, як, наприклад, стаття Л. Максимонька "Організаційні питання" [47].

Давав журнал інформацію і про діяльність організацій українців-лікарів за кордоном.

У кожному числі є рубрики: "Новинки", "З медичної преси", "Нові видання". Під рубрикою "Новинки" журнал вміщував різноманітні оголошення, інформацію про нових членів УЛТ тощо. У рубриці "З медичної преси" подавалися реферати останніх публікацій зарубіжних вчених. У рубриці "Рецензія", окрім рецензій на нові медичні видання, знаходимо огляди цих видань, наприклад, "Народного здоровля", місячника Українського гігієнічного товариства і Українського протиалкогольного товариства "Відродження" (ч.і "Народного здоровля" вийшло 1 січня 1937 р.).

Безперечно, що "Лікарський вістник" мав не лише професійне, але й загальнонаціональне значення. Його функціонування у важких фінансових умовах, за відсутності української державності свідчило про потенційні можливості народу.

Преса для українських інженерів. У системі української фахової преси 20-30-х років у найскладнішій ситуації перебувала преса для інженерів і для тих, хто вивчав технічні науки. Якщо порівняти з іншою фаховою пресою, то преса для інженерів була найбідніша і щодо кількості видань, і їх обсягу, рівня, і навіть складу авторів.

Таку ситуацію можна пояснити і зрозуміти, якщо простежити історію розвитку цієї соціальної групи, адже потенційними передплатниками видань могли бути тільки інженери.

У XIX ст. серед інженерів було дуже мало українців. Кожна українська родина мріяла віддати сина до гімназії, а потім до університет. щоб він вивчився і став священиком або цісарським службовцем, чиновником. Мало хто думав про технічні науки. Тому й не дивно, що українська інтелігенція складалася тільки із священиків і випускників інших факультетів університету.

Була ще одна причина відсутності українців серед технічної інтелігенції. Щоб продовжувати технічні студії, потрібно спочатку закінчити реальну школу, а не гімназію. Таких шкіл було лише чотири — у Львові, Станіславові, Кракові, Ярославі.

Крім цього, технічна освіта не залишала сподівань на високі посади державної служби. Ось чому мало українців були інженерами, а ті, хто був, при бажанні могли ввійти у Польське товариство технічне, яке провадило активну діяльність і видавало "Сгакоріяпо Іесппісгпе".

Проте ситуація змінилася після 1894 р. Того року у Львові відбулася Перша краєва виставка, після якої в економіку краю вкладено значні інвестиції. Почалися великі роботи — будівництво залізниці, доріг, мостів, меліорація, розбудова міст. Аж тоді в українському суспільстві виникла потреба мати своїх інженерів.

Перша спроба заснувати товариство українських інженерів датується 1900 роком, коли Андрій Корнелля з нагоди прийняття його до НТШ говорив про це з О.Колессою. А.Корнеллі запропонували спочатку створити секцію техніків у НТШ. Але молоді інженери не погодилися.

Вдруге спроба повторилася у 1906 р. А.Корнелля розмовляє з архітектором В.Нагірним, який мав досвід організації багатьох товариств. Після аналізу ситуації з'ясувалося, що ще бракує сил.

Нарешті 1908 р. — ювілейний рік для "Просвіти", адже минуло 40 років від часу заснування. У середовищі інтелігенції почалося помітне пожвавлення.

На заклик А.Корнеллі і В.Нагірного до Львова з"їхалося багато українських інженерів. У листопаді 1908 р. у залі "Руської бесіди" відбулися інформаційні збори під головуванням В.Нагірного. Виступив А.Корнелля і запропонував проект статуту Товариства, який він же і підготував. Після дискусії цей статут прийняли. Засновниками Українського технічного товариства стали: В.Нагірний, А.Корнелля, В.Манастирський, Я.Стефанович, К.Паньківський, В.Бачинський та інші. Намісництво не заперечувало і рескриптом від 28 лютого 1904 р. дозволило Товариству функціонувати.

Початки діяльності УТТ були складні. По-перше, на його появу негативно відгукнулася польська преса. По-друге, члени товариства особливої активності не виявляли, що теж давало полякам привід для єхидних зауважень на адресу новоствореного українського товариства. Взяти хоча б такий факт: у 1910 р. на перші загальні збори Товариства не приїхало достатньо його членів.

Збори відбулися через три роки. У 1913 р. святкували 15-річчя "Основи", тоді відбулися перші загальні збори УТТ. Були присутні представники Української парламентарної і сеймової репрезентацій, делегати від просвітніх, господарських і студентських товариств.

Робота зрушила з місця. УТТ почало займатися науковою роботою, готувати доповіді на актуальні теми, пов'язані з життям Східної Галичини. Для співробітництва із сеймовою репрезентацією створено чотири комісії: дорогово-залізничну, меліоративну, промислову, рільничу. Ці комісії давали сеймовій репрезентації необхідну інформацію.

Після поразки національно-визвольних змагань діяльність Товариства, хоча і з труднощами, відновлена Одні загинули, інші емігрували, дехто потрапив до польського концтабору. 24 вересня 1919 р. відбулися загальні збори, на які зібралося 20 інженерів. Вирішили організувати технічні курси для молодих, бо поляки запровадили строгі обмеження вступу до вищої школи українській молоді.

У червні 1923 р. появилося перше число літографованого часопису "Вісти". Обсяг його — 32 сторінки. У цьому числі було надруковано реферат д-ра М.Чайківського про технічну термінологію та реферат Г.Секунди (із Харкова) "Дещо про російську та українську термінологію".

Друге число не появилося.

На той час у Празі було засновано Український технічний союз, який вирішив видавати український технічний часопис. Місячник під назвою "Технічні вісти'" вийшов у січні 1925 р. і одночасно став Друкованим органом УТТ.

Незважаючи на всі труднощі, наприкінці січня перше число появилося. Серед авторів цього числа були А.Корнелля, проф.М.Шиманович, С.Нагірний.

У 1925 р. появилося шість чисел журналу загальним обсягом 80 сторінок. Для початку це було ніби й непогано, однак грошей для оплати друкарні постійно бракувало.

Наприкінці 1925 р. редакція часопису почала листуватися з редакцією "Наукового технічного вістника", що виходив у Харкові. Завдяки цьому журналу (редактором був В.Баланін) "Технічні вісти" дебютували і в підросійській Україні.

Другий рік існування журналу теж був важкий. У 1926 р-появилося 4 числа обсягом 72 сторінки. Вирішили видавати в 1927 р-"Технічні вісти" як квартальник і меншим форматом (не журнальним, а книжковим).

Цього ж року за порадою В.Баланіна пішли ще на одну важливу зміну: відмовитися від обширних наукових статей, а друкувати оглядові статті, реферувати новинки зарубіжної технічної літератури, але, зрозуміло, й інформувати про стан і розвиток техніки, технічних наук на українських землях, розповідаючи про українських інженерів у світі-

Технічні вісти" ставали ніби доповненням до "Наукового технічного вістника", який мав друкувати головним чином наукові статті. Для цього потрібні були і кадри, і кошти. А рядові члени УТТ, загал українських інженерів ставився до свого видання байдуже. Щоправда, коло співробітників збільшилося. Це проф.М.Грабина, С.Пастернак, Д.Скоропадський, Е.Вертипорох, Е.Перхорович, В.Телятинський.

У 1928 р. появилося чотири числа обсягом 132 сторінки, така ж кількість чисел появилася і в наступні два роки. А протягом 1931-1934 рр. виходить по шість чисел, 1935-1936 рр. — 3 числа, 1937 р. — 10 чисел, 1938 р.— 12 чисел, 1939 р. —6 чисел.

Фахово оцінити науковий рівень публікацій журналу важко, адже минуло шістдесят років, наука і техніка пішла далеко вперед, хоча намагання охопити різноманітні галузі науки і техніки були. Це, скажімо, публікації із проблем гірництва і гірничої геології. Зі статтями на цю тему виступали А.Корнелля, М.К-ий (очевидно, М.Корначевський. — С.К.), їм належать поодинокі публікації. Практично цю тематику розробляв С.Пастернак, якому належать десятки публікацій.

Інші публікації стосуються водного будівництва і меліорації, мостобудування і залізниць, агрохімії, лісництва і архітектури. Журнал інформував своїх читачів і з багатьох інших питань, що могли їх зацікавити. Різножанровими є матеріали про життя Українського технічного товариства. Це цінна інформація, бо вона допомагає відновити історію УТТ, простежити за його розвитком.

Майже у кожному числі журналу опубліковані матеріали від Комісії розбудови українського промислу. Є тут річний звіт про діяльність УТТ у 1932 р. Постійною була рубрика "Хроніка". Привертає увагу і така Публікація: "Що думають деякі члени про акцію стягання залеглостей" [53]. Як бачимо, проблема сплати внесків стояла гостро. Прикро, що багато хто байдуже ставився і до свого Товариства, і до його Друкованого органу.

У рубриці "Організаційно-технічне життя" досить обширно Подається інформація про діяльність польського технічного товариства та Технічних товариств інших європейських держав, зокрема, діяльність Федерації слов'янських інженерів [54], Союзу організації інженерів Українців на еміграції [55]. Інформував журнал своїх читачів про нові виставки, про життя музеїв, про ті вищі освітні заклади, що готують технічних спеціалістів У річнику журналу за 1931 р. є замітка (рубрика "Організаційно-технічне життя") про кількість українців, які вчаться у варшавській політехніщ: у 1930-1931 рр. там вчилося дев'ять українців і серед них одна жінка! Інформацію про Природничий музей НТШ знаходимо в розділі "Огляд" під рубрикою "Науково-технічний огляд" [56].

"Технічні вісти" не обходили увагою ювілеї відомих вчених, ювілеї товариств і установ, ось хоча б — "Рідної школи" (50-річчя якої припало на 1931 р.) та "Маслосоюзу". Відгукувався журнал і на ювілеї технічних товариств інших народів і держав. Є тут і розповіді про вчених, їх життєписи, некрологи з приводу смерті.

У кожному номері був список нової літератури, що могла зацікавити членів УТТ (тобто, це книги відповідного науково-технічного напряму та книги і журнали для широкого кола читачів, що їх отримувала редакція).

Правнича преса. ...Історія української адвокатури на західних землях починалася цікаво. Десь у 30-х роках XVI ст. у Львові Олександер Ігнатович продав спадщину по батькові і за виручені гроші взявся за справу, якою перед тим не займався жоден українець, — за адвокатуру. Про цей випадок пише І.Крип'якевич у своїй праці "Львівська Русь в першій половині XVI віку". До того часу, коли адвокати справді почали відігравати визначну роль в українському національному житті, було ще далеко. К.Левицький писав із цього приводу: "Тому, коли наш нарід дійшов до волі і перших свобід громадянських під Австрією (1848 р.), то він єще довгий час не мав своїх народних адвокатів та через те як безборонна маса наражений був на величезні втрати на всіх ділянках свого життя". Так, наше селянство програло на початку 50-х років минулого століття відому справу лісів і пасовиськ. Коли почалася "весна народів", за словами Л.Ганкевича, у всіх народів Австрії у перших лавах боротьби і на чолі політичного руху перебували адвокати. Ні в Головній Руській Раді, ні в сеймі, ні в парламенті не було українських адвокатів. Народним життям кермували священики і селяни, урядовці і вчителі, хоча були у Львові і адвокати українського походження. Лише у 70-х роках виникає українська адвокатура, українці відкривають свої адвокатські канцелярії. Ще більше українців-адвокатів появилося у 80-90-х роках: "Це вже нова генерація української палестри (адвокатури. — С.К.). Це вже "не оборонці шляхти, міщанства і промисловців", але оборонці цілої нації. Всі вони вже національно свідомі, люди європейської культури, простолінійні і послідовні в своїм поведенні. Вони дають почин і переводять повну реорганізацію національно-політичного, економічного і культурного життя свого народу. За їх почином головно повстають нові справді демократичні, політичні партії, як національно-демократична, радикальна і соціял-демократична.. За їх почином повстають фінансові і економічні установи, що стають основою відродження народу. Вони беруть живу участь в освітно-культурному і політичному житті...".

Вміння української адвокатури засвідчив процес, який у 1893 р. виграв К.Левицький. Прокурор звинуватив відомих мистців К.Устияновича і Ст.Томасевича, що ті, розмальовуючи церкву, на образі, де зображено пекло, помістили у казан шляхтича, чиновника і єврея-лихваря... Мистців виправдали. Процес визначний і тим, що молодий тоді адвокат К.Левицький став на захист прав української мови.

У 90-х роках українські адвокати виграли цілу низку процесів. Ці адвокати — І.Добрянський. К.Левицький, Є.Олесницький, С.Федак, Л.Павенцький, Т.Кормош, А. Чайковський, А.Горбачевський, Л Рожанковський, В.Зарицький та ін.

А. Чайковський (згодом відомий письменник) у 1894 р. запропонував з нагоди першої краєвої виставки у Львові скликати з'їзд правників, ...а також з'їзди медиків, купців, промисловців, студентів, письменників, ремісників, педагогів, війтів [67]. Можна лише уявити, який сильний імпульс дали б ці з'їзди для організації життя українського суспільства. Цього не сталося. Парадоксально, але навіть авангардна адвокатура українського громадсько-політичного життя нічого не зробила для заснування своєї професійної організації, хоча адвокати інших європейських народів мали на той час професійні організації. Щоправда, згадаємо про "Кружок правників" (1881 р.), який було створено при Академічному братстві [68].

Важливою подією в розвитку української адвокатури, у становленні правничої преси стала поява "Часописі правничої" (1 квітня 1889 р.) [69]. Перший український правничий орган заснували і видавали К.Левицький, Є.Олесницький і А.Горбачевський.

Друкував журнал праці і вчених із Великої України. Співробітничав тут і М.Павлик.

Упродовж перших двох років журнал появлявся як місячник обсягом 16 сторінок. З 1891 р. "Часопись правнича" виходила за редакцією К.Левицького як квартальним Від 1892 р., зважаючи на фінансові труднощі, "Часопись правничу" починає видавати Наукове Товариство ім.Т.Шевченка. Журнал виходить як річник — "Видавництво для теорії і практики. Видавництво Н.Т.Ш.", "Видавництво Н.Т.Ш. для теорії і практики", на третій рік — "Розвідки правничі Секції Іст.-Фільософічної Н.Т.Ш. Редактор д-р К.Левицький".

Дослідники відзначають вплив журналу на українську правничу думку і на розвиток правничої термінології.

У роки парламентської діяльності у Відні С.Дністрянському вдалося отримати кошти на видання нового правничого органу. У 1910 р. за його редакцією вийшов "Правничий вістник".

Ще раніше, 18 квітня 1909 р., у Львові засновано Товариство українсько-руських правників. Воно об'єднувало правників Буковини та Галичини і нараховувало перед Першою світовою війною кілька сот членів. При Товаристві діяли чотири комісії. Видавнича комісія відповідала за видання друкованого органу. "Правничий вістник" — це орган Товариства українсько-руських правників, хоча у ньому друкувалися члени правничої комісії НТШ [77].

У 1909 р. Товариство видало документи українською мовою для вжитку в судах Галичини і Буковини.

У 1910 р. вийшло три числа журналу. У редакційній статті ч.і читаємо, що "Правничий вістник" є продовженням "Часописі правничої і економічної". С.Дністрянський так бачив зміст нового видання: "В літературній частині друкуватимуться самостійні розвідки з обсягу правничих та суспільних наук і короткі реферати про чужі праці; практична часть подаватиме рішення судових або адміністративних властей, а станова часть буде берегти станових інтересів різних правничих станів" [78].

У 1911 р. вийшло два великі числа журналу, у 1913 р. — одне велике число, у 1912 р. вийшло останнє (десяте) число "Часописі правничої і економічної".

Статті журналу збагачували українську правничу думку. Товариство українських правників розбудило у правників почуття солідарності, організаційної спільноти, розуміння свого обов'язку. Хиб у роботі Товариства було багато. По-перше, ще не всі розуміли значення фінансово незалежної станової організації. Друга хиба — обірвався зв'язок із університетською молоддю, вона вже не так активно брала участь у науковій роботі, як за часів "Часописі правничої і економічної". Третє — 'Правничий вістник" існував завдяки урядовій фінансовій допомозі і коштам НТШ, але саме Товариство мало цікавилося долею свого друкованого органу. Брак коштів давав себе знати постійно.

У 1914 р. у Львові відбувся перший науковий конгрес Товариства українських правників. Редакція почала готувати до друку розвідки 'Права нації" С.Дністрянського і про "Правду Руську" А.Чайковського, публікації судових рішень у справі "Народного дому". Війна перешкодила випускові наступного числа "Правничого вістника".

"Життя і право" (назву запропонував М.Глушкевич), а 1 липня 1928 р. появилося ч.і цього журналу.

У березні 1929 р. на спільному засіданні делегатів Союзу українських адвокатів і Товариства українських правникш ухвалено видавати далі цей жгурнал як орган СУА і ТУП. У травні 1929 р. число "Життя і права" появилося під спільною фірмою.

Журнал чесно дотримував обіцяної програми. Виходив як квартальник. зробити його місячником перешкоджав, зрозуміло, брак коштів. Достатньої підтримки з боку багатьох членів СУА і особливо ТУП теж не було. Тільки завдяки залізній енергії й невичерпній праці К Левицького, як пише Л.Ганкевич, 'Життя і право" виходило. У той час у судах та інших державних структурах українців було менше, ніж представників панівного народу — поляків у Східній Галичині й на Волині, румунів — на Буковині, мадярів і чехів — у Карпатській Україні. Ті ж українці, які перебували на державній службі, повинні були демонструвати у власних інтересах вірність урядові. Лише українські адвокати були порівняно незалежними і мали можливість захищати національні права свого народу. Не випадково на сторінках журналу досить багато публікацій про адвокатів і адвокатуру, про суспільно-моральну суть цієї професії ("Про завдання сучасного адвоката" К.Левицького, "Етичні завдання адвокатури", "Адвокат і суспільність", "Адвокат, громадянство і нація" М.Глушкевича, "Організація української адвокатури" Р.Домбчевського, "Чого треба вимагати від українського адвоката?" А.Чайковського тощо). Десятки інших публікацій звернені до чисто фахових проблем й аспектів адвокатури, а також до історії. Основні рубрики журналу — "Вступні статті", "Розправи" (наукові публікації), Критичні огляди", "Станова організація", "Бібліографічні записки", 'З життя наших установ", "З адвокатського життя", "З жалібної карти".

З початком Другої світової війни і московською окупацією журнал Життя і право" припинив своє існування.

"Життя і право" — це апогей західноукраїнської правничої преси. З нагоди десятиріччя журналу Р.Домбчевський писав: "Впродовж десяти літ наш часопис вповні виправдав своє завдання як органу, що репрезентує усю національну правничу еліту, теоретиків і практиків. Невеликий об'ємом цей наш доробок, але ж який він цінний, документарний, писаний іноді кров'ю серця! Не було ділянки, якій не присвячено би довших чи коротших наукових чи практичних статей чи завваг-нотаток.

"Життя і право" стануло вповні на всеукраїнському становищі, згідно із своїм завданням: служити усій нації! Було трибуною усіх тих інтересів, без різниці політичних чи яких інших переконань їх заступників, що мали право назвати себе загально-національними інтересами" [85].

Багато уваги журнал приділяв мовній справі.

Журнал зацікавив зарубіжну громадськість. І не тому, що це українське видання, а, на думку Р.Домбчевського, завдяки вартості й оригінальності думок, завдяки тому, що "Життя і право" посідало місце і:уто демократичне і наповнене найкращими правними думками-ідеями.

Наявність такого фахового правничого видання свідчила про 'філість нації.

Протягом 1925-1929 рр. виходив "Збірник Правничої комісії при історично-філософічній секції Наукового товариства ім.Т.Шевченка". Редактором "Збірника" був професор Львівського університету В.Вергановський. Вийшло три випуски. У "Збірнику" опубліковано кількацікавих праць (Р.Лащенка, Р.Ковшевича, Л.Давидовського). Через фінансові труднощі "Збірник" перестав виходити.

"Ера адвокатів", так називали період від 90-х років минулого століття до Першої світової війни, — це блискуча сторінка історії українського політичного життя і української публіцистики Наступний період міжвоєнного двадцятиліття, період відомих політичних процесів проти українських націоналістів засвідчив, що і до того часу українські адвокати багато робили для торжества істини, для втілення української ідеї. Відрадно, що протягом останніх років появилися перші публікації про правничу пресу [86].

Поиск по сайту: