З позиції правопорушника

• Імовірність для правопорушника бути зганьбленим (наприклад, у нереінтегратив-

ний спосіб).

• Наслідки недотримання правопорушником розробленого плану (угоди).

• Бачення правопорушниками відновного процесу як “виходу” з системи правосуддя

• Невловимий тиск на правопорушника щодо його/її участі у відновному процесі з

метою уникнення жорсткіших санкцій у межах традиційної системи правосуддя.

• Потенційна нестача належного захисту процесу та проблеми мстивих/поблажли-

вих потерпілих.

Потенційні занепокоєння щодо відновної зустрічі як такої

• Потенційне домінування протягом зустрічі/процесу одного чи декількох

учасників.

• Потенційне домінування протягом зустрічі потерпілого, який може вимагати

накладення каральних санкцій на правопорушника, продиктованих бажанням

помсти.

• Залучення до відновного процесу недоречних осіб.

• Маніпуляції протягом зустрічі з боку правопорушника.

• Демонстрація загрозливої поведінки з боку правопорушника до інших учасників.

• Дисбаланс влади/нерівність можливостей. Як наголошують Основні принципи,

важливо, щоб відновні процеси враховували вплив дисбалансу влади між потер-

пілим та правопорушником, що потенційно може поставити одну із сторін у не-

вигідне становище протягом відновного процесу. З-поміж нерівностей потрібно

враховувати культуральні відмінності, вік, інтелектуальні здібності, расові, етнічні

чи культуральні фактори або будь-які інші ознаки, що можуть значно погіршити

здатність особи брати участь у відновному процесі на рівних правах. Такі дисба-

ланси влади, як було засвідчено раніше, мають братися до уваги під час направлення

справ до процесу відновного правосуддя.

З позиції системи

• Розширення мережі кримінального правосуддя. Це стосується можливості віднов-

ного правосуддя залучати до системи кримінального правосуддя осіб, котрі інакше

не були б до неї залучені. Поширення застосування відновних процесів, бажана

мета, не має досягатися шляхом розширення мережі кримінального правосуддя

та збільшення потенційної непотрібної стигматизації певних індивідів. Інше зане-

покоєння часто також полягає в тому, що “ефект розширення мережі” виникає на

шкоду членам груп меншин чи вразливих осіб або осіб, позбавлених деяких цивіль-

них прав.

• Домінування у процесі представників системи кримінального правосуддя та ней- тралізація потенційної користі підходу відновного правосуддя.

• Рутинізація та бюрократизація відновних процесів. Це може мати наслідком втра-

ту можливості пристосування відновних процесів до потреб потерпілих, правопо-

рушників та громади.

• Направлення до відновної програми недоречних справ.

• Недостатнє навчання осіб, що відіграють ключові ролі у здійсненні направлення,

оцінювання та фасилітації процесів відновного правосуддя, що має бути забезпече-

не у ході відповідного навчання.

• Відсутність належного захисту процесу та процедурних гарантій. Існують занепо-

коєння щодо того, що неформальний характер процесів відновного правосуддя, у

тому числі відсутність адвокатів та нечіткість норм доказового права, можуть мати

наслідком порушення особистих та цивільних прав учасників.

• Перебільшення потенційного ефекту програм відновного правосуддя Важливо,

щоб у запровадженні відновних процесів як одного з елементів системи кримі-

нального правосуддя, призначеного боротися з кримінальною злочинністю, по-

тенціал цього підходу був оцінений реалістично, а також, більш конкретно, щоб

очікування не перевищували того реального ефекту, котрого можна досягти за

наявних ресурсів.

• Посилення функцій нагляду чи загального робочого навантаження представників

традиційної системи правосуддя.

• Нездатність сприяти реабілітації правопорушника.

З позиції громади

• У деяких судових практиках відбувалося чимало дискусій щодо того, якою має бути

міра розподілу повноважень із громадою, і чи з залученням до вирішення справ

членів громади не порушується закон.

• Міра, якою відновні процеси можуть “відновлювати” чи “зцілювати” громади.

• Труднощі в активізації та підтримці залучення громади у відновні процеси.

• Деякі громади можуть не мати достатньо ресурсів для участі у відновних процесах.

• У невідповідних середовищах відновна програма може загострити владні дисба-

ланси й соціальне напруження у громаді.

31 УСПІШНІСТЬ УПРАВЛІННЯ ПРОГРАМАМИ

Нещодавній огляд54 програм відновного правосуддя у декількох країнах із загальним

правом та цивільним правом визначив, що можна виокремити деякі характерні риси се-

редовищ, у яких програми відновного правосуддя можуть мати успіх. Сприятливе для

відновних процесів середовище має такі риси:

• Потужний та тривалий стимул до реформування;

• Спільна ідеологія серед тих осіб/груп/сторін, що намагаються впровадити зміни;

• Відкритість до нового та політична воля представників влади протягом декількох

змін влади у державі;

• Увага до практичного рівня формування та реалізації обраних видів втручання;

• Об’єднані та тривалі зусилля з боку всіх дотичних організацій/структур;

• Починаючи з самого початку запровадження змін – використання й довіра до

валідних досліджень у цій сфері;

• Надійне фінансове планування й підтримка;

• Залучення усіх зацікавлених сторін до процесу розробки та впровадження

програм;

• Здійснення супервізії з боку відповідальної координуючої організації/структури.

Більшість програм, особливо тих, що мають наслідком прийняття рішень у сфері кримі-

нального правосуддя, вимушені здійснювати управління у рамках тих процедур, запо-

біжних заходів та цінностей, що з самого початку були орієнтовані на специфіку системи

кримінального правосуддя55. Це означає, що необхідно докладати значних зусиль до обмірковування таких питань як: відповідність справ відновному процесу, забезпечення

відповідності направлень чи конфіденційності, добровільної участі, а також зміст по-

няття “інформована згода” у спектрі різноманітних ситуацій. Чимало добре спроектованих програм відновного правосуддя не реалізуються повністю

та лишаються осторонь процесу через те, що вони не змогли забезпечити достатню кіль-

кість направлень до них з боку системи правосуддя. Насправді, саме це є причиною по-

вної відмови чи ґрунтовного реструктурування деяких програм. Питання забезпечення

достатньої кількості направлень є “Ахіллесовою п’ятою майже всіх програм відновного

правосуддя”56. Це часто трапляється з тієї причини, що прихильники впровадження

конкретної програми не взяли до уваги ключову роль дискреційної влади різних еле-

ментів системи кримінального правосуддя.

У багатьох країнах головним джерелом направлень до програм відновного правосуддя

є прокурори. Проте рівень дискреційних повноважень, що ними володіють прокурори

стосовно прийняття рішень про звинувачення, є відмінним у різних правових системах

і значно залежить від того, чи при прийнятті цих рішень прокурори мають керуватися

принципом законності (обов’язкове звинувачення), що створює зобов’язання прокуро-

ра винести звинувачення та значно обмежує його повноваження, чи принципом можли-

вості/перспективності, що сприяє розширенню дискреційних повноважень у ході при-

йняття відповідних рішень. Принцип законності не завжди унеможливлює направлення

деяких справ, проте, за відсутності законодавства, він часом ускладнює направлення

справ до програм відновного правосуддя до того, як справа дійшла до розгляду у суді.

У Таїланді запровадження практик відновного правосуддя до системи ювенального пра- восуддя стало можливим відповідно до положень Акта про ювенальні процедури, що

дозволяє прокурорам відмовитися від винесення звинувачення, якщо це рекомендує ке-

рівник ювенального навчального центру. Однак ці положення ніколи не застосовувались

до того часу, відколи Департамент ювенального нагляду та захисту запровадив альтерна-

тивну програму, засновану на відновному процесі. Таким чином, сімейні конференції та

конференції у громаді були тоді застосовані вперше57.

Часто програми беруть за основу помилкове припущення, що “якщо ми створимо її,

вони прийдуть”. Однак, зазвичай програми мають успіх лише тоді, коли належну увагу

було приділено визначенню й формуванню потужних та чітких механізмів і процедур

направлення, а також досягненню прозорих домовленостей між правоохоронцями та

представниками системи кримінального правосуддя стосовно того, як і коли вони змо-

жуть використовувати свої повноваження для направлення справ до відновних проце-

сів. У ході розробки нової програми потрібно дуже серйозно поставитись та розгляну-

ти занепокоєння представників держави щодо законності їхніх дій, адже саме ці особи

зрештою будуть відповідальними за прийняття рішень щодо направлень, а також слід

приділити увагу тому, як це сприймають потерпілі та громада. В ідеалі, саме ці пред-

ставники держави мають бути залучені до розробки програми та критеріїв і процедур

направлення справ, аби вони мали змогу відчути власну ініціативу й відповідальність за

програму та її подальший успіх. Очевидно, що запровадження обов’язкового направлення чиновниками індивідів до

програми, на участь у якій ті мають дати згоду, породжує деякі практичні труднощі. У

деяких країнах було вирішено заохочувати й збільшувати кількість направлень шляхом

надання обов’язкового характеру тому, щоб певні чиновники на певних етапах кримі-

нального процесу розглядали можливість направлення певної справи до відновної про-

грами. Це може бути корисним, проте не може на задовільному рівні замінити необхід-

ність визначення чітких інструкцій, процедур та критеріїв для направлень.

Іншим способом заохочення направлень у довготривалій перспективі є забезпечення

наявності вчасного зворотного зв’язку й комунікації з особою чи організацією/структу-

рою, відповідальною за направлення до програми. Ці комунікації мають охоплювати ін-

формацію про результати направлених справ, причини відсутності успіху у конкретних

випадках, характер досягнутих домовленостей, свідчення з боку потерпілих (і не лише

позитивні) і чи було дотримано умов угоди.

Нарешті, члени організацій/структур, що здійснюють направлення, можуть інколи бути

запрошеними взяти участь у відновному процесі або його частині. Їм також можливо

періодично надавати статистичні дані, аналітичні звіти та результати оцінки програми,

що підвищить рівень їхньої підтримки програми та сприятиме збільшенню направлень

випадків до неї. Коротко кажучи, керівники чи організації/структури, відповідальні за

програму, мають ретельно удосконалювати її відносини з представниками правоохорон-

них органів та системи кримінального правосуддя, від яких залежать відповідні направлення до неї.

Поиск по сайту: