Особистість засудженого як об'єкт кримінально-виконавчого впливу

У сучасній науковій психолого-правовій літературі існує два основних підходи до дослідження особистості правопорушника. Перший з них пов'язаний з вивченням особистості конкретного правопорушника! злочинця, засудженого. Врахування тих або інших особливостей особистості конкретного засудженого має винятково важливе значення для досягнення цілей кримінального покарання та реалізації завдань кримінально-виконавчого законодавства. Правильне призначення виду та розміру покарання, визначення виду установи виконання покарань, організація та підтримка режиму відбування покарання, залучення засуджених у суспільно корисну працю, виховні заходи, навчання засуджених, застосування міри заохочення та стягнення, умовно-дострокового та іншого видів дострокового звільнення, здійснення різноманітних форм постпенітенціарної діяльності по закріпленню результатів виправлення — все це незмінно припускає глибоке знання особистості кожного засудженого.

Інший підхід до дослідження особистості засудженого пов'язаний із широким, узагальненим дослідженням особистості правопорушника взагалі.

Окремі криміналісти вважають неправомірним виділення загального поняття "особистість злочинця", вважаючи, що такий підхід може призвести до узаконення в людському суспільстві якоїсь злочинної особистості. Подібна позиція є неправильною. Виділення загального поняття особистості з неоднозначно визначеною позицією в окрему групу надасть можливість відокремити конкретні злочинні властивості і риси. Мова йде в цьому випадку про особистість, якій властиві окремі негативні риси; останні ж разом з іншими рисами, властивостями та зовнішніми факторами в результаті свідомого прийняття рішення призводять до вчинення злочину.

З іншого боку, глибоке та всебічне дослідження особистості злочинця можливо лише на основі використання загального понятійного апарату, який виступає як методологічний засіб, спосіб такого роду дослідження. У противному випадку криміналісти та інші вчені, які займаються дослідженням особистості злочинця, були б позбавлені можливості використати сучасні досягнення суміжних наук про людину та її властивості.

Узагальнений підхід до дослідження особистості злочинця дозволяє вичленити основні її вузли, характерні умови її формування, те загальне й особливе, що поєднує і розділяє окремі категорії засуджених, відрізняє їх від інших громадян.

Особливо важливо аналізувати та узагальнювати специфічні властивості та ознаки злісних злочинців. У цьому плані кримінально-виконавчі установи можуть внести значний вклад у загальні зусилля по попередженню та профілактиці рецидиву. Загальне поняття "особистість засудженого" вводиться не для спрощення предмета дослідження, а з метою підвищення результативності, цілеспрямованості дослідницької роботи на основі виявлення закономірностей, вузлових моментів розвитку, сутності, вичленовування елементів структури цієї сутності, у тому числі й антисоціальних властивостей, ознак, з'ясування всього того, що включає в особистість засудженого особливе та типове.

У будь-якому дослідженні важливого методологічного значення набуває з'ясування змісту, який вкладається в те або інше поняття. Чинне законодавство оперує такими термінами та словосполученнями, як "засуджений", "особистість засудженого", "засуджений, який раніше відбував покарання", "засуджений до позбавлення волі", "засуджений до виправних робіт" і т. ін.

Наукове дослідження особистості засудженого може бути проведено лише на основі сучасних підходів до вивчення особистості

Особистість — це індивід як суб'єкт соціальних відносин та усвідомленої діяльності; обумовлене включення в суспільні відносини системна якість індивіда, що формується в процесі спільної діяльності та спілкуванні. Ідеалістична психологія розглядає особистість як особливу незмінну духовну сутність. В "горміческій психології" (В. Мак-Даугалл), у психоаналізі (3. Фрейд, А. Адлер) особистість розглядається як сукупність ірраціональних біс-свідомих потягів. Біхевіоризм фактично знімав проблему особистості, що, в свою чергу, не невілювало механістичну схему "стимул — реакція". Досить продуктивні в плані конкретних методичних рішень концепції К. Левіна, А. Маслоу, Г. Олпорта, К. Роджерса, які визначають певну обмеженість, яка проявляється у фізикалізмі, перенесенні законів механіки на аналіз проявів особистості (К. Левін), в індетермінізмі в "гуманістичній психології" й екзистенціалізмі. Помітні успіхи західної емпіричної психології в галузі психотерапії особистості, тренінгу спілкування і т. ін. У радянській психології проблема особистості вирішується з позицій марксизму. Людину як особистість характеризує систему обумовлених життям в суспільстві відносин, суб'єктом яких вона являється. У процесі відображення об'єктивного світу активно діюча особистість виступає як ціле, у якому пізнання навколишнього здійснюється в єдності з переживанням. Особистість розглядається в єдності (але не тотожності) почуттєвої сутності її носія-індивіда та умов соціального середовища (Б. Г. Ананьєв, О. Н. Леонтьев). Природні властивості та особливості індивіда виступають в особистості як соціально обумовлені її елементи. Так, наприклад, мозкова патологія обумовлена біологічно, але породжувані нею риси характеру стають особливостями особистості в силу соціальної детермінації. Особистість є певною ланкою, через яку зовнішній вплив пов'язаний зі своїм ефектом у психіці індивіда (С. Л. Рубінштейн). Виникнення особистості як системної якості обумовлене тим, що індивід у спільній діяльності з іншими індивідами змінює навколишній світ за допомогою цієї зміни перетворює і себе, стаючи особистістю (О.Н. Леонтьев). Особистість характеризується активністю, тобто прагненням суб'єкта виходити за власні межі, розширяти сферу своєї діяльності, діяти за межами вимог ситуацій та рольових приписів (мотивація досягнення, ризик і таке подібне ). Особистість характеризується спрямованістю — стійкою домінуючою системою мотивів — інтересів, переконань, ідеалів, смаків і т. ін.., у яких проявляють себе потреби людини; глибинними значеннєвими структурами ("динамічними значеннєвими системами", по Л. С. Виготському), які обумовлюють її свідомість і поведінку, відносно стійкими до вербальних впливів і які перетворяться в спільній діяльності груп і колективів (принцип діяльнісного опосередкування), ступенем усвідомленості свого відношення до дійсності: відносини (по В. Я. Мясіщеву), установки (по Д. М. Узнадзе, О. С. Прангішвілі), диспозиції (по В. Я. Ядову) і т. ін. Розвинена особистість володіє розвиненою самосвідомістю, що не виключає неусвідомлюваної психічної регуляції деяких важливих сторін активності особистості. Суб'єктивно для індивіда особистість виступає як його Я (образ — Я, Я-концепція), система уявлень про себе, яка визначається індивідом у процесах діяльності та спілкування, забезпечує єдність і тотожність його особистості та визначає себе в самооцінках, у почутті самоповаги, рівні домагань тощо. Образ "Я" являє собою те, яким індивід бачить себе в сьогоденні, у майбутньому, яким він хотів би бути і т. ін. Співвіднесення образу Я з реальними обставинами життя індивіда дозволяє особистості змінити свою поведінку та здійснювати самовиховання. Апеляція до самооцінки та самоповаги особистості є важливим чинником спрямованого впливу на особистість у процесі виховання. Особистість як суб'єкт міжособистісних відносин виявляє себе в трьох репрезентаціях, які утворюють єдність: по-перше, особистість як відносно стійка сукупність інтеріндивідуальних її якостей: симптомо-комплекси психічних властивостей, що утворять її індивідуальність, мотиви, спрямованість особистості (Л. І. Божович); структура характеру особистості, особливості темпераменту, здібності (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, В. С. Мерлін та ін.); по-друге, особистість як входження індивіда в простір між-індивідуальних зв'язків, де взаємини та взаємодії, які виникають у групі, можуть трактуватися як носії особистості їхніх учасників. Тим самим переборюється, наприклад, помилкова альтернатива в розумінні міжособистісних взаємовідносин або як феноменів групи, або як феноменів особистості — особистісне виступає як групове, групове — як особистісне (О. В. Петровський); по-третє, особистість як "ідеальна представленість" індивіда в життєдіяльності інших людей, у тому числі й за межами їхньої наявної взаємодії, як результат активно здійснюваних людиною смислових перетворень інтелектуальної та афективно-потребової сфер особистості інших людей (В. О. Петровський), Індивід у своєму розвитку відчуває соціально детерміновану "потребу бути особистістю", тобто реалізовувати себе в життєдіяльності інших людей, продовжуючи своє існування в них, і виявляє "здатність бути особистістю", реалізовану в соціально значущій діяльності. Наявність та особливості "здатності бути особистістю" можуть виявлятися за допомогою методу відображення суб'єктивності. Розвиток особистості здійснюється в умовах соціалізації індивіда і його виховання.

Щодо особистості злочинця — сукупність психологічних властивостей, характерних для осіб, які вчинили злочин. Вивчення особистості злочинця включає у собі дослідження психологічних механізмів противоправної поведінки, мотивацій різноманітних видів особистісних злочинів, ролі та співвідношення індивідуально-психологічних і соціально-культурних факторів у формуванні особистості злочинця, та протиправної поведінки, впливу на нього стійких і ситуативних психічних станів. Сучасна юридична психологія заперечує наявність у правопорушників психологічних особливостей, з неминучістю визначення вчинення злочинів. Механізм злочинної поведінки розглядається як процес взаємодії несприятливої для суб'єкта соціальної ситуації та комплексу його психологічних властивостей. В загальній моделі особистості злочинця (О. Р. Ратінов) провідна роль приділяється дефектам правосвідомості,ціннісно-нормативних орієнтацій, специфіці структури мотиваційних конструктів, а також деяким конкретним психологічним якостям (агресивність, імпульсивність, емоційна збудливість, низький рівень інтелектуального розвитку, наркотизація, алкоголізація і т. ін.). На цій основі за психологічними критеріями виявлені подібність і розходження між групами насильницьких, корисливо-насильницьких і корисливих злочинців. Результати вивчення особистості злочинця використовуються для розробки заходів психологічної корекції особистості правопорушників.

При дослідженні особистості злочинця необхідно виявляти як ті риси та властивості, які перебувають у безпосередньому зв'язку зі злочином, так і ті, які не знайшли вираження у вчиненому злочинному діянні.

Більшість криміналістів не без підстав вважають, що методика вивчення особистості правопорушника повинна бути поетапною, наскрізною й відповідати вимозі цілісності. Діяльність всіх правоохоронних органів взаємозалежна й взаємообумовлена. Стосовно сфери вивчення особистості ця діяльність повинна представляти собою єдиний і безперервний процес. Спробу комплексного вивчення особистості злочинця до злочину, у момент його здійснення, на попередньому, судовому слідстві й при виконанні покарання зробили О. О. Герцензон і ряд інших вчених. Так, В. В. Хоролець виокремлює такі загальні напрямки програми вивчення особистості правопорушника:

— загальні біографічні й інші дані про особистість злочинця;

— характеристика особистості під час вчинення злочину й у наступний період до виконання покарання;

— характеристика засудженого до позбавлення волі в період відбування покарання.

Подібні зусилля цілком заслуговують на увагу; реалізація такої програми дозволила б ефективно вирішувати питання на всіх стадіях реалізації кримінальної відповідальності. За створення свого роду досьє на особистість злочинця активно виступають Н. Ф. Кузнєцова та інші вчені.

Подальша розробка різних аспектів проблеми особистості правопорушника й, зокрема, методики її вивчення, на наш погляд, може бути забезпечена лише на основі подальшої розробки її методологічних проблем. До того ж при визначенні методики вивчення особистості правопорушника окремі автори допускають відступи від вимог методологічного наукового пізнання. Так, у згадуваній програмі комплексного вивчення особистості правопорушника В. В. Хоролець не виділяє в розділ або підрозділ відомості, які відносяться до характеристики його індивідуальних особливостей. Тим самим ігнорується одне з вимог діалектики — розглядати предмет у розвитку.

Правильною похідною позицією при дослідженні проблеми особистості є позиція яка пояснює найбільш загальні закони об'єктивного світу та діалектики його існування й одночасно розкриває закони руху людського мислення до істини, визначає особливості сучасного наукового пізнання, його тенденції, форми та методи збагачення новими результатами. Це універсальний, загальний, типовий спосіб отримання нового знання, він акумулює закони й категорії діалектики, які, будучи законами об'єктивної дійсності, виступають в якості законів мислення. У цьому випадку вони виступають як найбільш загальні орієнтири пізнання основних закономірностей формування й розвитку особистості правопорушника. Адекватність наших знань про особистість правопорушника може бути досягнута лише за умови правильного застосування законів діалектичного зв'язку. Зразок плідного застосування законів і категорій діалектики при дослідженні різних питань, пов'язаних проблемою особистості, ми бачимо в сучасних працях з психології, соціології, філософії та інших наук. Особистість людини, у тому числі й засудженого, може бути правильно зрозуміла лише на основі всебічного охоплення всіх її зв'язків, усього того, що її оточує й що з нею взаємодіє. Конкретний підхід у діалектичному розумінні є щось інше, ніж облік всіх конкретно-історичних умов, під впливом яких і відбувається формування особистості. Якщо ж ми ставимо за мету змінити особистість, її погляди, настановлення і т. ін, то треба насамперед змінити у відповідному напрямі умови її життя. Такий підхід до вивчення особистості має важливе значення для дослідження проблем, пов'язаних із всебічним і гармонічним розвитком людини, подоланням шкідливих для суспільства явищ шляхом їх виправлення та нейтралізації.

Формування особистості засудженого, його ціннісних орієнтацій проходить під суперечливим впливом різних факторів: з одного боку, важлива роль у цьому процесі належить соціальним інститутам (суспільству, професійним й іншим групам, засобам масової комунікації і т. ін.), з іншого боку, на особистість впливають спадкові задатки, анатомо-фізіологічні, психічні й інші властивості, якості людини. Лише з позицій діалектичного підходу стає можливим з'ясування наслідків суперечливого та різно-факторного за своєю природою механізму формування особистості, взаємодії соціального й біологічного в людині. Та й саме протиріччя в людському мисленні, без якого не можна уявити ні процес становлення особистості, ні процес її зміни, зокрема ре-соціалізації, може бути розкрито лише на основі загального закону діалектики — єдності й боротьби протилежностей.

Стадія виконання покарань, особливо поєднаних з виправно-трудовим впливом, повинна базуватися на більш широкому врахуванні та вивченні властивостей і проявів особистості засудженого. Виправлення й перевиховання засудженого — це особливий процес, що припускає руйнування негативних антигромадських властивостей та проявів і формування в нього корисних для суспільства якостей. Він, природно, може базуватися й здійснюватися лише на основі уявлення про особистість засудженого як цілісного явища, вивчення всіх її основних властивостей І проявів. Говорячи про соціально значущі обставини, що характеризують особистість злочинця, можна виділити, по-перше, ті з них, які знайшли своє вираження в поведінці особистості правопорушника, що передує вчиненню злочину, і, по-друге, безпосередньо пов'язані зі вчиненням злочину. Якщо розвинути цю думку стосовно особистості засудженого, то варто визнати, що крім обставин, які характеризують особистість злочинця, у її зміст входять і ті властивості, ознаки, які сформувалися в процесі відбування покарання. Тим самим вивчення особистості засудженого ширше й відображає не тільки ті обставини, які характеризують поведінку та відношення особи до злочину й у зв'язку з його вчиненням, а й ті з них, які виникають при виконанні покарання та здійсненні кримінально-виконавчого впливу.

Усвідомити сутність особистості засудженого можливо лише у зв'язку із принципом розвитку, тобто на основі врахування конкретних умов ЇЇ життєдіяльності. Метод розвитку стосовно предмета, який нас цікавить, змушує розглядати особистість засудженого як у плані співвідношення з конкретно-історичним оточенням, так і з позицій її формування, розвитку й виправлення. У першому випадку необхідно бачити розходження між злочинцями в різні соціально-економічні формації й навіть на різних етапах розвитку того ж самого суспільства.

Коли ми говоримо про особистість засудженого, необхідно враховувати конкретні умови и формування, історичну обстановку з усіма її особливостями. Особистість засудженого не можна зрозуміти й без врахування кримінального законодавства, тому що в різні історичні періоди воно розглядає неоднакове коло діянь і має змінні властивості.

Біографія особистості — це свого роду її історія. Було б методологічно неправильно обмежувати дослідження особистості засудженого тим або іншим періодом його життя. Щоб цілеспрямовано й найвищою мірою результативно здійснювати процес ре-соціалізації засудженого, треба знати всі основні етапи, фактори, умови формування його особистості Принцип історизму вимагає з'ясування, як досліджуване явище виникло. Це зобов'язує при вивченні особистості засудженого досліджувати вплив родини на її формування. Родина має вирішальний й, як правило, позитивний вплив на формування ціннісних орієнтацій, поглядів, інтересів і переконань особистості. Але рідко ціннісні орієнтації батьків не збігаються або суперечать вимогам моральних, правових норм. Формування особистості в таких родинах, природно, проходить під суперечливим впливом. У певній частини засуджених, як показують дослідження, батько або мати раніше засуджувалися за злочини, є алкоголіками або страждають психопатією й іншими, психічними захворюваннями. Недооцінювати цей фактор у роботі з попередження злочинів і виправленню правопорушників не можна.

Будь-який період життя людини характерний своїми особливостями й своїми труднощами. Особливо відповідальним є вік 12—15 років, коли формуються основні контури особистості, її світогляд, ціннісні орієнтації, життєві ціпі, інтереси і т. ін. Орієнтації та цінності, які сформувалися в ці роки, як правило, більш стійкі, ніж, скажімо, ті, які сформувалася пізніше. У першому випадку в неповнолітнього ще не сформувалася орієнтація, яка відповідає цінностям суспільства, і вакуум заповнюється орієнтаціями, які суперечать суспільним інтересам. У другому ж випадку антигромадські орієнтації особистості правопорушника, як правило, протистоять соціально корисним цінностям та нормам, які можуть бути використані вихователем як основа для переорієнтації особистості засудженого на схвалювані суспільством цінності.

Основними віхами особистості засудженого є чинені їм злочинні й інші антигромадські діяння. Важливо визначити, у якому ступені злочин погоджується з усією лінією життя, поведінкою засудженого. Той або інший ступінь цієї "погодженості" може обумовити відповідний вибір засобів і методів його виправлення, у тому числі вона повинна враховуватися при визначенні виду та міри покарання. Нерідко й сам злочин значно впливає на суб'єкта. Вчиняючи злочин, взаємодіючи з навколишнім середовищем, злочинець не тільки змінює останнє, але разом з тим змінює свої власні відносини й самого себе. Винний може або "отямитися", або ж, навпаки, увірувати в "правильність" свого способу життя. У процесі відбування показання в засудженого може виробитися установка на виправлення, можуть бути сформовані соціально схвалювані ціннісні орієнтації, він може виправитися. На основі принципу розвитку з більшою вірогідністю можливо з'ясувати поведінку засудженого в майбутньому.

Якщо говорити про соціально-психологічні особливості особистості засудженого в цілому, то для неї характерна конфліктність відносин з іншими людьми, колективом або суспільством у цілому, вимогами норм і права інших норм суспільного регулювання. Замість позитивного сприйняття основних форм життєдіяльності в засуджених ми бачимо "відчуження". Ступінь такого "відчуження" у засуджених, як правило, носить стійкий характер, що проявляється найчастіше в руйнуванні суспільно корисних зв'язків, ігноруванні й порушенні правових, моральних та інших норм суспільного життя. Виходячи з викладеного, можна виділити три основні типи злочинців: тип "соціалізованого" злочинця, "антисоціального" правопорушника та "асоціального" злочинця. Якщо перша категорія злочинців, як правило, не має потреби в ізоляції від суспільства, то дві останніх становлять основний контингент засуджених. Таким чином, за ступенем "відчуженості" засуджені можуть бути розділені, по-перше, на особи з "антисоціальною" спрямованістю, які ніби повністю замінили свій зв'язок із суспільними цінностями на систему злочинних, аморальних позицій й установок, свідомо декларують Цю заміну й намагаються затвердити свою позицію відповідним актом протиправної поведінки. Це зазвичай злісні порушники режиму, засуджені, які завзято не бажають стати на шлях виправлення, і ті, хто після звільнення знову вчиняють злочинні діяння. Другу, також значну за чисельністю, групу становлять засуджені, які не ототожнюють себе із цінностями й мораллю суспільства в цілому. До цього типу варто відносити засуджених, які страждають дефектами волі, алкоголіків, наркоманів і т. ін.

Характер "відчуження", ступінь залучення засудженого в суспільно-корисну діяльність проявляються в його статусах, які розуміються ним як позиція, місце, сукупність прав та обов'язків. Статусів особистості, у тому числі й засудженого, багато. Але характерним для особистості засудженого є те, що більшість статусів, які він займав раніше, до позбавлення волі, замінюються новими, специфічними. Наприклад, губляться такі позиції, як членство в суспільній і масовій самодіяльній організаціях, колишньому трудовому колективі або інших малих групах; посадовою особою втрачається займана посада, місце й характер роботи. Позбавлення волі пов'язане з виникненням для засудженого цілого ряду специфічних, не відомих йому раніше статусів: член колективу засуджених колонії, загону, бригади, самодіяльної організації і т. ін. Засуджений у межах строку судимості займає своєрідний статус, який випливає з факту вчинення злочину. З позиції соціальної психології, це найбільш істотна характеристика особистості засудженого; вибір і досягнення інших статусів, якість їх виконання багато в чому залежать від того, який зв'язок між цим статусом та очікуванням, інтересами, прагненням засудженого. Для особистості засудженого з антисоціальною спрямованістю більше типова відсутність якого-небудь конфлікту між його статусом злочинця та життєвими намірами. Інша оцінка повинна даватися особистості "випадкового" злочинця; у цьому випадку продовження конфліктних відносин на рівні вчинення злочинів, правопорушень засуджені не пов'язують зі свідомо поставленими антигромадськими цілями й устремліннями. У той же час вичерпна характеристика особистості засудженого не може бути дана без врахування тих соціальних зв'язків і відносин, які він мав до вчинення злочину й засудження (соціальне, професійне положення, судимість і т. ін.). Як правило, після звільнення від відбування покарання особа домагається тих, статусів, які вона мала до вчинення злочину.

Статуси особистості засудженого знаходять своє втілення в системі ролей. Якщо статус залежить як від особистих зусиль, так і від умов зовнішнього середовища, даних об'єктивно, то ролі залежать від самої особистості. У сучасній науковій літературі ряд авторів допускають зміщання понять "статус" та "роль". Роль — це функціонування статусу. Вона визначає характер і спрямованість реалізації статусу, тому що тут уже особистість засудженого актуалізує своє відношення до рольових приписів, норм, цінностей. Коли ми говоримо про статус засудженого як члена колективу засуджених, то ясно, що він може розглядатися по-різному. Це виражається й у різному характері й ступені суспільної небезпеки злочину, відношенні до суспільно корисної праці, у відсутності в окремій частині засуджених почуття боргу перед суспільством, патріотизму тощо. Те ж саме можна сказати про статус засудженого як батька, сина і т. ін.

Особливості особистості засудженого визначаються головним чином сукупністю соціальних ролей. Під впливом умов відбування покарання взаємини засудженого формуються у відповідні властивості і якості його особистості. Чим різноманітніша й більш значуща діяльність засудженого, тим успішніше протікає процес ре-соціалізації.

На реалізацію статусу, відношення засудженого до норм і вимог вирішальний вплив мають ціннісні орієнтації, які формуються на основі потреб, інтересів, цілей, ідеалів. Це той компонент структури особистості, який являє собою деяку певну вісь свідомості, навколо якої концентруються помисли та почуття людини й з погляду якої вирішується безліч життєвих питань. Вчинки, мотиви поведінки засудженого багато в чому залежать від його ціннісних орієнтацій. У них відбивається весь життєвий досвід, накопичений в процесі індивідуального розвитку, і ті соціальні умови, які його оточують. Особистість правопорушника відображає ті ціннісні орієнтації, які характеризують його негативне відношення до норм соціального, правового та етичного контролю. Значній частині засуджених властива анти-суспільна орієнтація. Причиною виникнення її в засуджених є те, що особистість формується не тільки під впливом загальнозначущих факторів, які діють у суспільстві, а й безпосереднього оточення (мікросередовища), що має нескінченне розмаїття емпіричних обставин, градацій і часто не відповідає загальному середовищу. Мікросередовище з негативними, ціннісними орієнтаціями нейтралізує позитивний вплив загального середовища й сприяє формуванню в окремих осіб суперечливої орієнтації, роздвоєнню особистості.

Сучасна психологічна наука виділяє два типи анти-суспільної орієнтації: корисливий і насильницький. Типізація в цьому випадку проведена на основі її змісту, тобто тих цінностей, які відіграють вирішальну роль у виборі цілей і засобів протиправної поведінки. Наведені типи антигромадської орієнтації не вичерпують усього різноманіття її спрямованості, численних переходів, градацій і відтінків. В інтересах індивідуалізації виконання покарання й здійснення виправного впливу варто проводити більш розгорнуту типізацію засуджених на основі змісту антигромадської орієнтації. Треба враховувати й засуджених, для яких характерна порівняно не конкретизована антигромадська орієнтація тощо.

Різна інтенсивність прояву антигромадської орієнтації повинна обумовлювати індивідуальний підхід до відповідної категорії засуджених. Особливі труднощі виникають при виправленні злочинців, антигромадська орієнтація яких набуває певну стійкість і цілісність. Внаслідок цього вона набуває властивості антигромадської установки.

Ціннісні орієнтації перетворюються в установку тоді, коли вони набувають цілісності, стійкості і певної завершеності. Механізм формування: одна орієнтація займає у свідомості особистості пануюче положення, ніби витісняючи або підкорюючи інші, суперечливі за змістом орієнтації. Якщо перед нами антигромадська орієнтація, то вона протидіє або може зовсім витиснути ті або інші ціннісні орієнтації правопорушника.

Розуміння антигромадської установки в системі інших ціннісних орієнтацій засудженого має важливе значення для визначення ролі та значення інших структурних і під-структурних елементів особистості (статусів, ролей, психічних процесів, станів, властивостей і т. ін.). Формування й, відповідно, нейтралізація антигромадської установки залежать від багатьох компонентів: індивідуального буття, свідомості, спілкування, соціальних функцій особистості засудженого, якості виховання, характеру його потреб, інтересів і домагань, а також і від більш загальних факторів: загальні умови буття в колонії, рівень суспільної свідомості тощо. Нейтралізацію подібної установки не можна досягти, якщо засуджений не буде свідомо прагнути до виправлення.

Однією із принципових й у той же час складних проблем усього вчення про особистість с питання про її структуру, правильно вирішити яке можливо лише на основі системно-структурного підходу, тобто розуміння особистості як певної системи елементів, з одного боку, і як певного елемента більш загальних систем (суспільство, колектив і т. ін.) — з іншого.

Під системою зазвичай розуміється впорядковані безліч елементів, об'єднаних певною структурою й утворюючою цілісною єдністю, здатна зберігати й змінювати свій стан.

Елементи — це речі, процеси, відносини, властивості, явища, які утворюють в сукупності дані річ, процес, відношення й властивість. Структура ж визначається як спосіб, закон певного зв'язку елементів.

Основне достоїнство системи методу полягає в тому, що він надає можливість підходити до особистості людини взагалі й засудженого зокрема не тільки як до складного, але й цілісного явища. Цілісність особистості засудженого виступає в якості її генералізуючої функції стосовно інших систем (режим, колектив, засуджені колонії, родина). З іншого боку, лише на основі підходу до особистості засудженого як до цілісного явища можна визначити роль і значення, а також механізм взаємодії-різних елементів, що становлять її структуру або під-структурні утворення. Незалежно від того, чи йде мова при цьому про взаємодію соціальних, психологічних або біологічних її властивостей, соціально корисних або негативних тощо. Будь-яка властивість, яка входить до складу структури особистості або її елементів, може бути правильно зрозумілою лише на основі її цілісності. Тому не можна в особистості засудженого вбачати тільки негативні властивості; тією чи іншою мірою в ній представлені й позитивні якості. Те ж саме у відношенні біологічних та соціально обумовлених властивостей особистості.

Системно-структурний підхід до аналізу якісної сторони явища веде до розуміння того, що соціальна значущість особистості залежить не тільки, а за певних умов і не стільки, від природи, характеру елементів системи особистості, а й від способу зв'язку ц властивостей, якостей між собою (особливо властивостей позитивних і негативних) і зі структурою в цілому. Чим складніша система (а особистість є однією з найбільш складних систем), тим більшого значення набувають окремі її елементи. Одна або кілька негативних властивостей особистості можуть мати всілякі зв'язки, з іншими. Наприклад, жадібність може бути представлена в особистості того, хто є прихильником надмірної економії, і в особистості розкрадача, грабіжника, злодія, шахрая тощо. Хоча усім їм властивий цілий ряд загальних негативних, нейтральних і соціально корисних властивостей, характер зв'язку жадібності з іншими властивостями особистості й вчинених дій надає їй та або інша якість. Завдяки цьому окремі властивості особистості засудженого мають відносну самостійність.

Під впливом антигромадської установки значною мірою змінюються, наприклад, коло й спрямованість інтересів особистості. Для більшості засуджених, особливо рецидивістів, характерна відсутність суспільних інтересів або досить неясне уявлення про деякі з них. У той же час для них типові особисті сні інтереси. Якщо перед вчиненням першого злочину людина, як правило, знаходиться перед вибором між бажаним і належним, то надалі під впливом анти-суспільної установки конфлікт суспільних та індивідуальних інтересів може бути вирішений на користь останніх. У таких випадках особистісні інтереси стають чільним мотивом злочинної поведінки. На основі системно-структурного підходу при дослідженні складних явиш можна уникнути зайвої описовості й зайвого емпіризму. Особистість, як багатопланове й винятково складне явище, характеризується незліченною кількістю властивостей, рис і проявів, і всі вони не можуть бути пізнані й поставлені на своє місце без застосування даного методу дослідження.

Припустимо, що система (особистість засудженого) складається з 100 елементів, кожен елемент може мати 50 станів. У такому випадку в рамках особистості засудженого, узятої як загальна система, можуть існувати 10050 підсистем. Розібратися у всьому цьому різноманітті можна тоді, коли ми процес вивчення особистості побудуємо на основі дослідження всіх рівнів даної системи. Як уже відзначалося, найбільш інваріантними й загальними елементами особистості засудженого є біологічно й соціально обумовлені властивості. Останні; у свою чергу, включають менш загальні елементи (підструктури тощо). На основі виявлення відповідних елементів системи, аналізу їхніх взаємозв'язків можна з'ясувати розвиток і закономірності поведінки всієї системи як цілісного утворення.

Більшість філософів, соціологів, психологів визнають роль спадкових й інших біологічно обумовлених факторів у формуванні особистості й характеру прояву її в суспільстві. Особисті якості людини залежать як від генотипу, так і від умов соціального й фізичного середовища, у якому відбувається її розвиток. Вирішальне значення належить вихованню.

Структуру особистості засудженого, як різновиду людської особистості, можна зрозуміти лише на основі з'ясування співвідношення таких понять, як сутність, основа, структура людської особистості.

Основа особистості полягає в її соціальності. Це прихована частина сутності особистості, у яку входять не тільки соціальні властивості, ознаки, що є визначальними, головними, а й неголовні, другорядні. Однак останні так само необхідні, як і перші. Але оскільки поняття структури в цьому випадку мас на увазі структуру сутності особистості, то соціальне й біологічне с необхідними елементами сутності особистості (у тому числі й правопорушника).

Соціальність особистості засудженого проявляється в його діяльності, будь вона соціально корисною або шкідливою для інтересів суспільства. Але діяти може тільки людина, яка володіє властивістю особистості. Соціальні якості повинні перетворюватися в матеріальну силу людини як істоти. Будучи опосередковано соціальним, біологічне, зокрема спадкове, по всіляких каналах впливає на свідомість особистості, її потреби, установки, інтереси.

Тим самим біологічне ніби вплітається в систему особистості, а не залишається чимсь зовнішнім.

З метою ефективного пошуку шляхів і засобів виправлення та перевиховання засуджених варто глибше досліджувати роль і значення біологічно обумовленої складової особистості засудженого в процесі подолання негативних і формування соціально корисних її якостей. Врахування і Вміле використання цих властивостей особистості засудженого повинні виступати в якості однієї з умов ре-соціалізації правопорушників. Звичайно, біологічні властивості не можуть виступати в якості причини злочину, негативної або позитивної поведінки в місцях позбавлення волі, так сказати, в "чистому виді". Але в той же час не можна не помітити, що вони можуть займати й більше значуще місце. Біологічна патологія людини іноді стає непереборною перешкодою для її соціалізації. Помітний вплив природних даних на поведінку тих засуджених, які схильні до афективних дій.

Тому у виховній роботі необхідно приділяти відповідну увагу природним особливостям того або іншого засудженого. При організації навчального процесу не можна ігнорувати розумові здібності, задатки до тієї або іншої діяльності засудженого, у виховній роботі повинні враховуватися особливості нервової системи, вік, стать і т. н. У процесі виправлення правопорушників, проведення організаційних заходів (створення або ліквідація колоній, розробка правил відбування покарання тощо) не слід забувати, що засуджений, як і будь-яка людина, це частка природи. Його організм, як втілення природи, невідомою кількістю ниток зв'язаний з навколишнім середовищем. Його зміни або особливості можуть впливати не тільки на організм людини, а й на його психіку та поведінку. Зокрема заслуговує на увагу проблема впливу відповідних кліматичних, географічних умов на процес виправлення правопорушників. У науковій літературі іноді можна зустріти твердження, що ефективність діяльності сільськогосподарських колоній не відповідає рівню сучасних вимог у силу того, що там об'єктивно складніше проводити в життя вимоги ізоляції й нагляду за засудженими. Однак при цьому не звертається увага на природний фактор. Необхідно, очевидно, враховувати й погідні умови, особливості тієї або іншої місцевості (ліс, пустеля тощо). Чим більша гармонія буде встановлена між навколишнім середовищем й організмом, тим успішніше при всіх інших рівних умовах будуть відбуватися необхідні зміни у свідомості та психіці засудженого.

Таким чином, діалектичний підхід зобов'язує нас всебічно підходити до дослідження особистості засудженого, враховувати не тільки основні, але й другорядні, однак необхідні її структурні елементи. Принципове може проявлятися й у неголовному, тим більше воно не може бути з'ясоване при однобічному підході до досліджуваного явища. Незаслужене перебільшення однієї сторони й ігнорування іншої може привести лише до неправильних висновків.

Співвідношенням природного і набутого не вичерпується питанням про структуру особистості засудженого. Біологічне й соціальне — найбільш інваріантний і узагальнений елементи її структури. Залишаючись самостійними, зазначені підструктури в процесі постійної взаємодії, видозмінюючись самі, створюють пограничні під-структурні утворення.

З метою використання типологічних та індивідуальних особливостей особистості засудженого у виховній роботі необхідно знайти таку формулу структури особистості, яка б могла бути основою для вивчення особистості конкретного засудженого або окремої категорії засуджених.

Має сенс, наприклад, виділяти в структурі особистості засудженого процеси, стани, властивості або обставини, які відносяться до різних періодів життя засудженого, або властивості залежно від їхньої природи и соціальної значущості, або, нарешті, ознаки, що характеризують міжособистісні відносини та внутрішній світ засудженого.

Структура особистості засудженого повинна включати соціально-демографічні ознаки (свого роду її статуси), соціально-психологічні (включаючи й соціальні ролі) й індивідуальні психологічні та біологічні дані. Якщо перші дві групи ознак складають інтеріндивідуальну структуру, то остання група — інтраіндивідуальну структуру особистості засудженого. Якби опустити індивідуальні ознаки особистості засудженого, то її структура була б однобічною, неповною й соціологізованою. У той же час в інтеріндивідуальну структуру особистості засудженого входить не вся сукупність суспільних відносин, а лише ті соціальні зв'язки й відношення, у яких протікає її життєдіяльність. Стійкість останніх формують стабільні соціальні властивості особистості засудженого й виділяють її в особливий соціальний тип.

Всі зазначені властивості, ознаки особистості засудженого необхідно вивчати на рівні психічних процесів, станів і властивостей, тобто виявляти роль і значення навколишнього середовища, його конкретні умови, і індивідуальні властивості людини у формуванні психічних процесів, волі та вчинків людини.

Важливе значення мають час, характер походження тих або інших властивостей особистості засудженого. Якщо ЇЇ індивідуальні психологічні властивості мають порівняльну стійкість незважаючи навіть на такі потрясіння, як вчинення злочину, наслідок, розгляд справи судом, засудження до позбавлення волі, незвичайність умов у місцях позбавлення волі, то соціально-психологічні риси в засуджених частіше перебувають у певних змінах. Тому при аналізі структури особистості засудженого необхідно виявляти ті властивості, які знайшли своє відображення в злочині та в інших формах антигромадської діяльності. Злочин — істотний прояв особистості в цілому. Він наче підсумовує пройдений шлях, є вираженням суспільної небезпеки особистості й тенденції антигромадської поведінки індивіда, а також свідчить про його потреби, мотиви, цілі, ціннісні орієнтації. До позбавлення волі засуджуються, як правило, люди, які вчинили тяжкі злочини або неодноразово вчинювали злочинні діяння. Готовність вести й надалі антигромадський спосіб життя у цих людей більш реальна, ніж, скажімо, в інших категорій правопорушників. Тому найбільш відмітною ознакою особистості засудженого у соціальному плані є її підвищена суспільна-небезпека.

Однак злочин як соціально значущий вчинок (нехай навіть тяжкий або повторний) — не єдиний прояв особистості засудженого, тільки на його основі не можна дати вичерпну характеристику засудженому. Вихователь повинен прагнути пізнати людину, яка вона с в дійсності з усіма її слабостями. Він повинен знати збудники причин усіх діянь, джерела злочинних задумів. Правильне судження про особистість засудженого в цілому можливо лише на основі всіх її властивостей і проявів, їх змісту, спрямованості. Найбільш істотними, значущими в особистості засудженого є ті властивості, ознаки, які характеризують його відношення до інтересів суспільства в цілому, колективу, інших осіб, до самого себе, правових та інших норм соціального регулювання. Саме в сфері займаних соціальних позицій, виконуваних соціальних ролей, ціннісних орієнтацій проявляються антигромадські властивості й ознаки особистості засудженого. Крім антигромадських, необхідно досліджувати й соціально корисні Якості особистості засудженого, тому що одна і та ж антигромадська властивість (або їхня група) у сполученні з іншими, але різними за значущістю властивостями може давати всілякі варіанти структури особистості, тут може бути особистість і злочинця, і навіть особистість цілком заслуженої людини.

Необхідно виділяти та досліджувати й інші структурні властивості особистості засудженого: свідомість, характер, здібності, емоції тощо. З метою поглибленого дослідження особистості засудженого варто виділяти й більш локальні структури. Так, у структурі характеру групуються інтелект, емоції, темперамент, воля та інші під-структурні особливості.

Особистість засудженого це інтегральна властивість особистості. У нього входять ті риси, які досить виражені, чітко й міцно пов'язані з рядом інших рис характеру й, головне, закономірно й систематично проявляються не в одній, а в різних видах діяльності. Для характеру засудженого значущі ті риси, які обумовлюють антигромадські форми його поведінки й знаходять у ньому відповідне вираження.

У свою чергу, різні елементи характеру особистості засудженого (емоції, воля і т. ін.) можна розглядати як взаємодію таких підструктур, як процеси, стани й властивості.

Поряд з характером і ціннісними орієнтаціями (спрямованістю), особистість засудженого як цілісне явище характеризують її здатності. Всі вони повинні враховуватися при аналізі особистості засудженого і у ч практичній роботі з виправлення правопорушників. Однак нас цікавлять насамперед здатності правові, вироблювані в процесі спілкування та взаємодії. Злочин свідчить про нездатність особи дотримуватися відповідних законів й здатність порушити ту або іншу установлену законом заборону. Вчинення ж тяжкого злочину або повторного злочинного діяння більшою мірою підтверджує дану здатність. Переконання суду в тому, що винний може й надалі вести злочинний спосіб життя, порушувати правові й інші норми, вирішальним чином впливає на призначення покарання у вигляді позбавлення волі.

Нездатність жити в умовах суспільства, гармонійно поєднувати свої та суспільні інтереси, дотримуватися встановлених суспільством правил характерно для засудженого. Тому такі люди й потрапляють в умови ізоляції та нагляду. Очевидно, що інші покарання (не пов'язані з позбавленням волі) у цьому випадку не досягли б поставлених перед ними цілей.

Однак у цьому випадку необхідно підкреслити, що в умовах сучасного суспільства робиться все для того, щоб кожна людина, яка звільнилася з колонії, могла повернутися до корисної діяльності на волі.

Нездатність будувати свої відносини в умовах вільного гуртожитку повинна розумітися як категорія суб'єктивна, яка властива конкретній особистості.

Таким чином, аналіз особистості засудженого в різних площинах дозволяє зробити висновок, що засуджені становлять ту частину злочинців, яких ми називаємо антисоціальними, злісними. На відміну від останніх злочинців засуджений — це, як правило, носій квінтесенції антигромадських властивостей, рис і проявів. Дана категорія злочинців представляє найбільші труднощі як для проведення попереджуючих, профілактичних заходів, так і для організації та здійснення виправно-трудового впливу в місцях позбавлення волі. Оскільки в стратегії боротьби зі злочинністю викорінювання тяжких злочинів, недопущення рецидиву є головним напрямком, необхідно приділяти відповідну увагу дослідженню особистості цієї категорії правопорушників.

Говорячи про особистість засудженого, неможливо не звернути увагу на загальні ознаки засуджених, які дають можливість говорити про типологію засуджених. Під типологією особистості засудженого слід розуміти розподіл засуджених на основі подібності ряду істотних ознак, властивостей, проявів по класифікаційних групах. Оскільки особистість людини, як її основна властивість, формується головним чином під впливом сукупності суспільних відносин, науково та практично значущою може бути та типологія, яка за критерій класифікації мас ознаки, які характеризують її місце в системі суспільних відношень.

Методологічною основою типології особистості є порівняльний метод дослідження, застосовуваний для встановлення подібності або, навпаки, двох чи декількох явищ у цілому або в яких-небудь ознаках. Всіх злочинців, наприклад, поєднує злочин, який вони вчинили внаслідок властивих їм антигромадських поглядів та орієнтацій. Загальним для засуджених є, як правило, вчинення тяжкого злочину або ряду злочинів, наявність більш стійкої антигромадської орієнтації. Рецидивістів поєднує те, що вони вчинили два або більше злочинів, за які піддавалися позбавленню волі. Таким чином, на основі спільності таких ознак, як злочин, характер і ступінь його суспільної небезпеки, антигромадська орієнтація, установка, можна провести типологію особистості засудженого й віднести того або іншого до певного класу, групи. Краща та класифікація засуджених, в основу якої береться порівняння явищ не за однією, а за рядом істотних ознак. В останньому випадку є більше можливостей виділити в класифікаційні групи дійсно різноякісні явища. Окремі автори при типології злочинців або засуджених відступають від цього правила. У принципі, звичайно, можливий порівняльний підхід до досліджуваних явищ на основі й однієї якої-небудь істотної ознаки. Однак він не може не страждати однобічністю, відомою умовністю, особливо тоді, коли в якості предмета класифікації виступає таке складне явище, як особистість. Тому результати класифікації засуджених, отримані на основі цього підходу, найменше придатні в практичній діяльності. Однак цього не скажеш про такі Єдині критерії класифікації, які самі у собі фокусують сукупність істотних ознак. Так, ціннісні орієнтації як основний компонент структури особистості включають характеристику її потреб, інтересів, поглядів, цілей та ідеалів. Подібність або розходження в змісті (спрямованості) і інтенсивності анти суспільної орієнтації може служити тією основою для виявлення відповідних груп, категорій засуджених. Підкреслюючи значущість порівняльного підходу на основі виявлення подібності або розходжень станів, предметів по цілій сукупності ознак, властивостей, рис, не можна заперечувати взагалі наукове та практичне значення порівняння на основі однієї ознаки. Таке порівняння може бути використано, наприклад, при створенні додаткової, допоміжної класифікаційної системи. З іншого боку, не всі істотні ознаки подібності або розходження станів відомі сучасній науці, тому в окремих випадках не можна зневажати як первісну стадію дослідження порівняльний аналіз на основі тих окремих, часток ознак, які відомі для дослідника. Інакше був би неможливий поступовий, поетапний процес пізнання.

Порівняння може бути у відношенні не тільки одно-якісних явищ, подібних у своєму виникненні, структурі, функціях, напрямку та результатах розвитку, а й різноякісних; якщо вони мають ряд загальних істотних ознак.

У дослідженні особистості засудженого даний прийом порівняння може використовуватися досить широко. Необхідно, наприклад, виявляти особливості особистості засудженого в порівнянні із соціально ухваленим типом людини. Вивчивши особистість того та іншого, ми можемо на основі порівняння виявити особливості особистості засудженого, інших категорій правопорушників, а також простежиш ті або інші моменти подібності.

У процесі дослідження особистості засудженого необхідно мати на увазі типові якості людини і на цій основі виявляти те, чого бракує правопорушникам, і відповідно визначати програму їхнього виправлення. Чим більше загальних ознак у різноякісних явищ, тим - достовірніші висновки.

Предмети і явища дійсності можуть бути порівнянні в різноманітних відносинах. Наприклад, особистість засудженого можна зрівняти з особистістю інших категорій правопорушників або особистістю сучасної людини і в якісних, і в кількісних відношеннях. Але розходження цих відношень не можна абсолютизувати. Воно відносне, тому що якість і кількість діалектично взаємозалежні. Особи, які вчинили два або більше злочини, тобто рецидивісти, характеризуються антигромадською установкою. У цьому випадку деякою мірою абсолютизується кількість злочинів. Звідси робиться не зовсім точний висновок про якісну ознаку особистості рецидивістів. Чи можна, наприклад, говорити про антигромадську установку осіб, які вчинили два необережних злочини? У більшості випадків їм не властива така якість. Те ж саме можна сказати й про ряд інших категорій рецидивістів. При застосуванні порівняльного методу в дослідженні особистості засудженого важливо вміти правильно вичленувати основні її властивості, ознаки, установити зв'язок їх із сутністю, виявити взаємозв'язки між елементами структури й залежність від конкретних умов. При такому підході можна безпомилково перевести кількість у якість, виявити якісь нові зв'язки й відношення щодо особистості засудженого.

Порівняльний метод дослідження, як втім й інші, має пізнавальне значення лише у зв'язку з використанням інших методів і прийомів наукового пізнання. Особливо не можна забувати його взаємозв'язки та інтеграцію із принципами та законами діалектики.

Типологія особистості засудженого припускає насамперед суттєве розходження в структурі типів, які розподіляються по різних групах. Властивості, ознаки, прояви особистості засудженого, узяті як критерії класифікації, важливі не самі по собі, а як свідчення наявності певних структурних взаємозв'язків між особистістю, з одного боку, і соціальними інститутами, факторами (громадський порядок, життя, здоров'я й права громадян та інші цінності, які охороняються суспільством) — з іншої. Залежно від структурних зв'язків між суспільством та особистістю може сформуватися такий тип," властивий для більшості членів нашого суспільства, або тип особистості, який характеризується антигромадськими проявами. Цей же момент повинен враховуватися й при типології особистості засуджених.

Типологія засуджених має важливе значення в справі організації та успішного здійснення виправно-трудового впливу. Через вирішення проблеми типології засуджених юристи, психологи та інші фахівці повинні знайти вихід на практику, тому що питання про типологію особистості є не тільки питанням про те, як зрозуміти особистість, як її діагностувати, а й питанням про прогнозування особистості, про її проектування.

Як перехідний щабель між теорією та практикою типологія особистості засудженого виступає як найважливіша передумова індивідуального підходу до виконання покарання й здійснення виправного впливу. Класифікація дозволяє диференціювати покарання, засоби та методи виправного впливу у відношенні різноякісних (з погляду соціальної деградації) груп засуджених, завдяки чому підвищується предметність й ефективність виховної роботи та створюються передумови для ощадливого використання репресивних елементів кримінального покарання та визначення оптимального співвідношення у виправному процесі елементів покарання та чисто виховних засобів. Індивідуалізація виконання покарання та застосування засобів і методів виховного впливу займає чільне місце серед передумов підвищення ефективності діяльності установ виконання покарань, законодавства, його окремих інститутів і норм. Говорячи іншими словами, типологія особистості засудженого найвищою мірою корисна лише тому, що вона висуває особистість засудженого на належне їй місце в теорії та практиці права.

Типологія засуджених, як і взагалі правопорушників, не може служити сама по собі як підстава кримінальної відповідальності або прийняття яких-небудь превентивних заходів. Вона повинна виходити з факту вчинення злочину й наступної поведінки засудженого. Введення ж різних умов відбування позбавлення волі окремими категоріями засуджених пояснюється прагненням законодавця організувати процес виправлення засуджених із врахуванням їхньої суспільної небезпеки. Те ж саме необхідно мати на увазі й при призначенні відносно окремих осіб адміністративного нагляду, а також при застосуванні інших заходів попереджувального характеру, оскільки всі примусові заходи застосовуються лише до осіб, які вчинили злочин, і при наявності умов, зазначених у законі.

Спробуємо надати єдину класифікаційну схему з урахуванням існуючих подібностей за ознакою соціальної занедбаності деяких груп засуджених:

1. Засуджені за необережні злочини й за злочини, які вчинили при несприятливому збігу обставин (при перевищенні меж необхідної оборони, сильному щиросердечному хвилюванні, матеріальному нестатку і т. ін.), а також особи, засуджені за умисні злочини до позбавлення волі до одного року.

2. Засуджені за умисні тяжкі й нетяжкі злочини, які раніше виконували приписи норм права та моралі.

3. Засуджені за умисні тяжкі та нетяжкі злочини, які раніше відбували покарання, не пов'язані з позбавленням волі, або ж які допускали адміністративні та інші правопорушення.

4. Засуджені за тяжкі злочини на великий строк.

5. Рецидивісти, які відбувають позбавлення волі вдруге, та не порушують режим відбування покарання.

6. Злісні рецидивісти, які засуджуються до позбавлення волі третій і більше разів або повторно, та порушують режим відбування покарання.

7. Рецидивісти з ознаками професіоналів-злочинців.

8. Особливо небезпечні рецидивісти.

В основу запропонованої класифікації засуджених покладена сукупність об'єктивних ознак, а саме ступінь тяжкості вчиненого діяння, повторність злочинів, у тому числі й тих, за які винні піддаються іншим покаранням, й ряд інших показників поведінки засудженого як до вчинення злочину, так і у місцях позбавлення волі. Узяті разом, вони з більшою достовірністю свідчать про той або інший ступінь соціалізації засудженого. Об'єктивні критерії необхідно поєднувати з ознаками суб'єктивного порядку: системою ціннісних орієнтацій засудженого, основними мотивами злочинної поведінки, його відношенням до вчиненого, до виправних заходів тощо. Відому користь принесе при класифікації й розподілі засуджених по окремих колективах і врахування індивідуально-психологічних та біологічних особливостей.

Основна ідея даної типології засуджених полягає в прагненні перебороти традиційний підхід, заснований головним чином на формально-правових критеріях, і дати класифікацію на основі сукупності таких факторів, які істотно обумовлюють сам процес ре-соціалізації та відповідно диференційоване застосування до відповідних категорій засуджених засобів і методів правового впливу.

Інтереси більш послідовної диференціації потребують створення спеціальних органів, які б вивчали засуджених і проводили розподіл їх по класифікаційних групах. До роботи подібних органів могли б залучатися не тільки юристи, а й психологи, лікарі-психіатри, педагоги. Подібна форма розподілу засуджених по класифікаційних групах створювала б, очевидно, широкі можливості для послідовної диференціації засуджених залежно від ознак, що безпосередньо характеризують особистість засудженого (ціннісні орієнтації, мотиви, міра злочину, соціальні ролі до й після вчинення злочину, відношення до вчиненого, покарання, порядків, установлених в установах виконання покарань, свого майбутнього, індивідуальні особливості особистості засудженого і т. ін.).

З викладеного можна зробити висновок, що виконання завдань по боротьбі зі злочинністю вимагає класифікації й розподілу засуджених по відповідних установах й усередині їх не тільки з врахуванням формальних, але й матеріальних ознак, тобто на основі таких факторів, які значною мірою обумовлюють процес виправлення та перевиховання.

У процесі здійснення кримінально-виконавчого впливу необхідно диференціювати засуджених і на основі сприйнятливості їх до ре-соціалізації, тобто ступеня змін. У цьому випадку поведінка засудженого, його відношення до кримінально-виховних заходів повинні вважатися основним показником його особистості, а отже, і основним критерієм класифікації. У той же час такі критерії, як міра, повторність злочинів, відступають уже на другий план. Залежно від сприйнятливості до ре-соціалізації можна виділити такі класифікаційні групи засуджених:

а) позитивно характеризуються:

— які довели своє виправлення;

— твердо стали на шлях виправлення;

б) негативно характеризуються:

— не стали на шлях виправлення;

— злісні порушники режиму.

Типологія особистості засудженого виступає як найважливіша передумова розробки науково обґрунтованої методики виправлення. Без належної класифікації засуджених не можна скільки-небудь серйозно ставити завдання підвищення ефективності діяльності установ виконання покарань. Типологія засуджених необхідна й з позицій завдань по попередженню злочинності. Зокрема необхідно класифікувати засуджених перед звільненням з місць позбавлення волі залежно від досягнутого результату: засуджені, які довели своє виправлення; засуджені, які не показали в достатній мірі свого прагнення до виправлення, і, нарешті, злісні порушники режиму, що завзято не бажають стати на шлях виправлення. У зв'язку із приналежністю до тієї або іншої класифікаційної групи необхідно вирішувати питання про встановлення адміністративного нагляду та вжиття інших запобіжних заходів. Обмеження можливості встановлення адміністративного нагляду у відношенні засуджених за нетяжкі злочини незалежно від ступеня виправлення не може бути тому визнано логічним. І в цьому випадку в основу рішення цих питань повинен бути покладений насамперед особистісний фактор, тобто всебічне врахування особливостей особистості і її основних проявів.

Поиск по сайту: