Соціально-психологічні методи виправлення правопорушника

Виправлення та перевиховання особистості — одна з головних проблем цілого ряду наук: педагогіки, етики, медицини (психіатрія, невропатологія, психотерапія), психології та інших. Кожна з наук розглядає свій аспект проблеми. Так, наприклад, педагогіка досліджує закономірності перевиховання дітей, підлітків, юнаків, дорослих. Вона визначає оптимальні засоби, методи й форми організації перевиховання. Психіатрія, невропатологія й психотерапія досліджують патологічні психічні й нервові відхилення й визначають засоби повернення хворих до норми.

Оскільки всі ці науки об'єктом дослідження визначають людину як свідому особистість, то цілком зрозуміло, що вони не можуть не опиратися на дані ряду психологічних дисциплін, які досліджують виникнення й розвиток відхилень у психологічній сфері у зв'язку із соціальними умовами життя й біологічними задатками, цілісним - складом психіки особистості, яка відображає історію її взаємин із суспільним, навколишнім середовищем. Однією з найважливіших проблем психології є вивчення внутрішніх процесів перевиховання людини.

Так як психологія є теоретичною основою виправлення правопорушника залежно від віку й характеру відхилень (патологічні, кримінальні), то природно, що вона сама опирається, з одного боку, на правові принципи, враховує їх приписи, з іншого боку — дослідження із психології виправлення можуть внести свої корективи як в правову теорію, так і практику.

Центральним питанням у дослідженні закономірностей виправлення є питання, як і під впливом яких факторів (педагогічних або обставин життя) відбувається зміна психологічного стану, що дозволяє привести поведінку та діяльність суб'єкта до соціальної норми, з'ясування стадій виправлення і їхніх психологічних характеристик..

Дослідження перебудови особистості неминуче відбувається разом з дослідженням як діяльності установ виконання покарань у цілому, так і їх окремих посадових осіб. Наприклад, необхідно вивчити можливості виправних впливів у процесі суду, у місцях позбавлення волі, на підприємствах, куди повертаються звільнені, і т. ін. Великий психологічний інтерес має питання про вплив поведінки і діяльності судді, прокурора, адвоката на пробудження почуття провини у правопорушника й бажання виправитися.

І, нарешті, значна група проблем стосується психологічних основ організації й методики виправлення правопорушників. Зокрема, питання про значення прикладу в перевихованні, про психологічні основи навіювання й переконання тощо. Нарешті, не можна нехтувати явищами самовиправлення, самовиховання правопорушників, які мають свою складну психологічну природу. Всі перераховані питання й визначають основні завдання дослідження.

Вирішення зазначених проблем можливо при тісному контакті та взаємодії вчених-психологів, педагогів і практиків. Основою для побудови педагогічної теорії перевиховання служать психологічні знання. Але треба враховувати й те, що сам процес перевиховання, іншими словами, перебудова психології правопорушника, залежить від рівня розробленості педагогічної теорії й умілого її використання. Тому дослідження із психології виправлення можливо тільки в процесі практичного виправлення правопорушників у повному контакті з представниками права й спеціальної педагогіки.

Філософською психологією виправлення є теорія відображення. Зовнішнє природне й суспільне середовище впливає на мозок людини й відображаються в ньому у формі образів, думок, переживань, настанов і т. ін. Процес відображення дійсності не простий, не дзеркальний, він складний і динамічний. Кожне нове враження, як наслідок дії об'єктивної дійсності, не тільки порівнюється зі старим або досвідом, що відбився у свідомості, а й перетворюється залежно від настанови, яка склалася раніше. Крім того, нове враження впливає на наявний досвід, який також змінюється залежно від сили, життєвої значущості нового впливу дійсності. І, нарешті, між старим і новим у свідомості можуть виникнути конфліктні відносини.

Таким чином, психічне відображення перебуває в постійному русі та зміні. Психіка постійно розвивається, якісь елементи її перебудовуються, одні відмирають, інші затверджуються, треті коригуються. Особливості поводження людини визначаються не тільки якістю дійсних впливів, зовнішніх вимог, а й залежать від раніше визначених настанов, схильностей, характеру в цілому.

Разом з тим кожен вчинок, який одержав особливо значущу суспільну оцінку й відповідно схвалюється особистістю, може вплинути на сформовану психіку й змінити її. Врахування саме цього має важливе значення для розуміння психології злочинця і її перебудови. Однин судовий розгляд кримінальної дії може бути початком перебудови психології злочинця.

Академік І.І. Павлов, спираючись на вчення про діяльність мозку, експериментально обґрунтував рефлекторну природу відображаючої, або психічної, діяльності мозку. В умовному рефлексі він побачив єдність фізіологічного й психічного. Цим він обґрунтував не лише механізм психічної діяльності, а й механізм регуляції поведінки особистості, процесу впливу психічних станів на соматичні. І.І. Павлов встановив, що всякий новий вплив стає сигнальним. Отже, в умовному рефлексі вже є елемент передбачення. У людини утворяться зв'язки між умовними подразниками, що створює майже безмежне орієнтування в зовнішньому світі. Численні умовні рефлекси взаємозалежні, у єдності вони утворюють складну систему, що лежить в основі наших думок, рухів і складних дій.

Рефлекси нашаровуються один на одного, підсумовуються. Таким чином формується система. Одні з них можуть вгасати й знову пожвавлюватися при певних умовах. Інші актуалізуються, тобто проявляються в полі оптимальної збудливості й зізнаються індивідом як спрямована психічна діяльність, у той час як треті проявляються в злегка заторможеній частині мозку, внаслідок чого особистість не усвідомить процесу, а виявляє тільки фізіологічні зміни, якщо вони явно виражені. Неусвідомлювані процеси стають усвідомлюваними лише тоді, коди наступає оптимальне порушення у відповідній частині мозку. Діяльність мозку, яка не виражалася у свідомості індивіда, зазвичай називається несвідомою діяльністю. Раптове "просвітління", "осяяння", "інтуїція", "здогад" і т. ін. — все це результат неусвідомленої діяльності, який став надбанням свідомості. Таким чином розкриваються психолого-фізіологічні закономірності рефлексивних утворювань, які лежать в основі різних форм відображення дійсності та поводження людини.

Сучасні фізіологи, розвивають і доповнюють вчення про вищу нервову діяльність. При цьому характерним є те, що фізіологи стали тісніше співпрацювати із психологами. Вони прагнуть підійти до пояснення найбільш складних явищ психіки. Особливо щодо цього плідними є дослідження зворотного зв'язку, яке дозволяє більш правильно представити рефлекторну дугу як кільцеву. Відповідна реакція на подразник служить сигналом нової реакції й т. ін. Відкриття механізму випереджального порушення пояснює акт передбачення на основі сформованого досвіду. Все це проливає світло на механізм свідомої, вольової активності особистості.

Таким чином можливо дійти висновку про те, що методи виправлення значною мірою залежать від особистісних якостей правопорушника та навколишнього оточення. Особлива роль при цьому належить спрямованості особистості, особливостям її темпераменту і характеру, особистісним здібностям.

Під спрямованістю особистості слід розуміти систему спонукань, яка визначає вибірковість відносин й активність людини.

Про людину судять по її дійсних вчинках і висловленнях, але за всім цим стоять певні спонукання, одні з яких є, стійкими й становлять характерні властивості особистості, у той час як інші є тимчасовими й визначаються зовнішньою ситуацією або внутрішнім станом людини. Спонукувати людину до дії або певного вчинку можуть матеріальні або ідеальні мотиви. У якості основних зазвичай виступають усвідомлені потреби й інтереси, певні настанови й ідеали як компоненти погляду й переконань, почуття й помисли.

Вивчення мотивів людини має важливе значення для розуміння її морально-психологічної сутності. Одна людина, наприклад, сумлінно відноситься до праці в силу потреби, інша — свідомості боргу, а третя — тимчасово, в інтересах досягнення кар'єристських задумів. Всі ці характеристики представляють соціальні рівні розвитку різних особистостей. У кожної людини в основі її поведінки і діяльності лежать потреби. І це зрозуміло: для того щоб. жити, люди повинні задовольняти свої потреби в їжі, житлі й одязі, як і багато в чому іншому.

Потреби й інтереси можуть бути нормальними та з відхиленнями. Потреба — це необхідність людини в певних умовах життя й розвитку. Потреби відображають стійкі вимоги внутрішнього середовища організму або зовнішніх умов життя. Будучи усвідомленими, вони проявляються у формі мотивів поведінки. Потреби спонукують людину до активності.

Потреби позначаються на переживаннях, мисленні й волі людини. Людина мислить, щоб обрати потрібний спосіб задоволення потреб. Особистості властиві різні переживання у зв'язку з задоволенням або незадоволенням потреб. Незадоволена потреба викликає почуття напруги й невдоволення. Процес задоволення знімає цю напруженість, при задоволенні має місце почуття заспокоєння і задоволення.

Широта потреб залежить від рівня розвитку людини й матеріальних умов життя. Людина свідомо регулює свої потреби, і цим вона відрізняється від тварини. При регуляції потреб вона враховує не тільки зовнішні умови, а й моральні норми поведінки людини в суспільстві. Тому вихованою людиною є не та, яка не має міри у своїх потребах, а та, яка розумно їх задовольняє з врахуванням потреб та інтересів суспільства, інших людей.

Потреби людини різноманітні. Матеріальні потреби є первинними, вони лежать в основі життєдіяльності людини. Щоб жити, необхідно одягатися, мати житло і т. ін. Ці потреби сформувалися в процесі філогенетичного, суспільно-історичного розвитку людини й становлять її родові властивості. Вся історія боротьби людей із природою, боротьба людей у суспільстві була боротьбою за задоволення насамперед матеріальних потреб.

Духовні потреби — специфічні людські утворення, вони характеризують високий рівень розвитку особистості. Потреба в пізнанні дійсності, природної і соціальної, відкриває шлях до творчості. Потреба в пізнанні виступає і як загальна потреба в орієнтації у навколишньому світі. Потреба в естетичній насолоді займає в житті людини значне місце. Завдяки їй людина прагне зробити свій побут, свій відпочинок, своє життя гарним. Споглядання естетичних цінностей у навколишній дійсності та у мистецтві облагороджує особистість. Споглядання естетичних цінностей може перерости в потребу художньої творчості. Тоді людина опановує естетичні цінності.

Суспільні потреби наочно виражають соціальну природу людини. Однією із суспільних потреб є потреба в спілкуванні. Потреба в спілкуванні стимулює розвиток особистості. У спілкуванні людина пізнає не тільки інших, але й себе. У процесі спілкування людина опановує досвід соціального життя. Потреба в спілкуванні стимулює обмін знаннями й досвідом, почуттями й думками. Вона може проявлятися й у формі приватної потреби в дружбі. Потреба в дружбі як виборчому спілкуванні переростає у потребу'в спільній творчості. Потреба особистості в суспільній діяльності випливає з характеру життя людей у суспільстві, де кожний може обирати й бути обраним.

У структурі всебічно розвиненої людини представлені всі людські потреби при домінуванні високих суспільних і духовних потреб.

Потреби людини завжди регулюються моральними принципами. Перш ніж виявити активність у напрямку задоволення потреби, вона співвідносить потребу із соціальними умовами, зважує можливі наслідки дій для себе й для колективу.

На базі потреб, здатностей й ідеалів формуються інтереси людини. Інтерес можна визначити як специфічне відношення особистості до об'єкта в силу його життєвої значущості. Інтерес виражає особисту приязнь до будь-якої діяльності. Інтерес може формуватися стихійно, неусвідомлено, в силу емоційної привабливості об'єкта, а вже потім відбувається усвідомлення його життєвої значущості. Емоційна привабливість об'єкта визначається властивостями як об'єкта, так і сприймаючого його суб'єкта.

Інтереси індивіда, хоча й залежать від особливостей об'єкта і якостей самого індивіда, в остаточному підсумку формуються іншими людьми, колективом, суспільством в цілому. Отже, інтереси людей суспільно-історичного походження. Вони залежать від рівня розвитку виробництва й духовної культури, розвитку суспільних відносин і т. ін. Інтерес проявляється в позитивних емоційних процесах і станах, таких, наприклад, як радість і задоволення від цікавої роботи, легка зосередженість уваги на об'єкті інтересу й, нарешті, у підвищеній працездатності людини.

Інтереси мають істотне значення в житті й діяльності особистості. Повноту і щастя життя людина відчуває тоді, коли в неї є інтереси. Інтереси спонукають до діяльності й активізують особистість. Робота, якщо вона відповідає інтересам, виконується легко й продуктивно.

Інтереси людей надзвичайно різноманітні, як і вся людська діяльність, їх насамперед розрізняють за спрямованістю на об'єкт. У цьому можна виділити матеріальні й духовні інтереси. Ті й інші носять вибірковий характер. Матеріальний^ інтерес може відображатися в прагненні до житлових зручностей, до задоволення гастрономічних потреб, інтересі до одягу тощо.

Духовні інтереси характеризують високий рівень розвитку особистості. Це насамперед пізнавальні інтереси, які виступають у формі навчальних і спеціально-наукових інтересів до різноманітних галузей знання. До них також відносяться різні професійні інтереси. До духовних інтересів відносяться й естетичні: інтерес до театру, живопису, музиці і т. ін.

Наступну групу становлять суспільно-політичні інтереси. *До них відносяться інтереси до дипломатичної діяльності, інтерес до керівної роботи в громадських організаціях, інтерес до політичних партій тощо.

Розрізняють також безпосередній й опосередкований інтереси. Безпосередній інтерес — це інтерес до самого процесу діяльності: процесу пізнання — оволодінню знаннями, процесу праці, творчості. Опосередкований інтерес — це інтерес до результатів діяльності: наприклад, до освіти, здобутої професії, певного службового й суспільного становища, вченого звання; або, нарешті, до матеріальних результатів праці. Найбільш сприятливим для активної діяльності особистості с правильне співвідношення безпосереднього й опосередкованого інтересів.

За рівнем дієвості інтересів їх можна підрозділити на пасивні і активні. Пасивні — це споглядальні інтереси, коли людина обмежується сприйняттям об'єкта, який її цікавить, наприклад любить слухати оперу, музику, зазнає насолоди при сприйнятті картин, але не проявляє активності до глибокого пізнання об'єкта, оволодіння ним. Активний інтерес— діючий, коли людина не обмежується сприйняттям, а діє з метою оволодіння об'єктом інтересу. Він один із спонукальних мотивів розвитку особистості, формування знань і навичок, здатностей і характеру.

Розрізняють також інтереси за обсягом. Можуть бути люди із широкими різнобічними та глибокими, інтересами і люди із широкими, але поверховими інтересами. До першої групи можна віднести людей, інтереси яких багатосторонні і які глибоко у всьому розбираються. Інші проявляють допитливість-до всього, але глибоко не проникають в сутність об'єктів. Є люди із глибокими, але дуже вузькими інтересами. Це однобічні люди, які живуть у вузькому світі свого інтересу. Найбільш позитивним є такий тип людини, у якої на тлі широких, багатосторонніх інтересів є центральний, основний інтерес.

Інтереси хоча й не збігаються з потребами, але формуються на їхній основі, а тому і відображають загальний склад особистості.

Характерним для структури потреб й інтересів правопорушників є: порушення рівноваги між різними видами потреб та інтересів, перекручений характер деяких потреб, бідність тих й інших, аморальність способу задоволення.

Із всіх потреб й інтересів правопорушника на першому плані стоять матеріальні, до того ж вони нерідко мають перекручений характер. Так, потреба в їжі приймає форму обжерливості, статева потреба виступає як розпуста. Нерідко можна зіштовхнутися з наявністю пристрасті до гри, алкоголю, крайньої скнарістю й аскетизмом з метою накопичення грошей або матеріальних цінностей.

Що ж стосується духовних потреб, інтересів, то — в одних вони заглушені, загальмовані, в інших дуже бідні.

Що ж стосується суспільних потреб й інтересів, той вони слабко розвинені, а то й перекручені. Візьмемо хоча б потребу в дружбі. Іноді здається, що існує злодійська дружба і відданість. Однак це не так: "дружба" ця заснована на страху або грошах. Вона носить ситуаційний характер.

Суспільна діяльність сама по собі не становить інтересу для правопорушників. Якщо вони її і виконують, то лише для маскування злочинних дій і своєї особистості. Злочинці-рецидивісти цураються праці, при цьому вказують на те, шо їх ціль полягає в тому, щоб "прожити життя красиво, без праці".

Потреби й інтереси правопорушник задовольняє, порушуючи моральні та правові норми. Для рецидивіста "всі засоби гарні, якщо вони ведуть до мети". Звідси такі риси, як черствість до людей, безсердечність, готовність на все в ім'я того, щоб випити або солодко поїсти, і т. ін.

Світогляд й ідеали. Вищим регулятором людської поведінки є світогляд. Під світоглядом розуміють систему поглядів на природу, суспільство й людське мислення як результат відображення дійсності. Світогляд у вузькому розумінні цього слова — це система поглядів на громадське життя, тобто моральні погляди, які відображають суспільне буття людей.

Варто розрізняти світогляд класу, суспільства в цілому та окремої особистості. Світогляд класу виражається в ідеології або систематизованій узагальненій суспільній свідомості. Світогляд особистості становить ядро її спрямованості, її відносини до різноманітних сторін громадського життя. Суспільна свідомість класу та особистості збігається у своїй сутності, але може розрізнятися за обсягом, глибиною та ступенем.

Світогляд особистості відображає не тільки особисте буття, а й буття цілого класу, а також і психологію цього класу, соціальної групи, нації, суспільства в цілому. Погляди особистості формуються під впливом певної ідеології. Із процесом розвитку суспільства значення ідеології у формуванні свідомості мас зростає усе більше й більше. Світогляд особистості проявляється у висловлюваннях, вчинках і діях, поводженні в суспільстві.

Якщо знання, в яких формуються погляди на життя, спонукують почуття, то в цьому випадку маємо переконання. Під переконаністю потрібно розуміти глибоку й обґрунтовану віру людини в принципи й ідеали. Переконана людина та, у якої ідеї злилися з почуттями й волею.

У моральному ідеалі ніби в концентрованому виді проявляються переконання людини, її життєва позиція. Ідеал виступає одним із мотивів, яким керується особистість. Наявність високого морального ідеалу означає високий рівень розвитку особистості, характеризує споріднення її помислів і дієву цілеспрямованість.

Моральний ідеал відображає життя. Не можна собі уявити що-небудь, чого не було б у реальності. Позитивний ідеал виникає в результаті узагальнення всього кращого, що є в дійсності. Як ідеал може служити образ конкретної особистості, історичної і сучасної, яка втілила в собі те краще, що є в житті. Разом з тим ідеал — це той образ, зразок, який передбачає майбутнє.

Правопорушник піддається тому ж ідеологічному впливу, що й інші члени суспільства. Однак внаслідок особливостей виховання, які заклали дефективні соціальні настанови, або в результаті специфічного способу життя, яке знайшло своє відображення в поглядах людини на життя, і, нарешті, низького рівня освіти правопорушники відрізняються своїми поглядами на життя, суспільство і своє покликання в ньому, на працю, на свої обов'язки.

Основними принципами "філософії" злодія є: "гроші не пахнуть", "треба вміти жити красиво", "роботу люблять дурні", "не пійманий — не злодій" і т. ін. Злодії із презирством ставляться до тих, хто "не вміє жити". Вони не розуміють і не розділяють високих і шляхетних прагнень людей і вказують на те, що "все це слова, неправда", що — "не можуть люди безкорисливо служить ідеалу" і т. ін. Правопорушники, як правило, не мають морально-ціннісних ідеалів. Для деяких з них ідеальними є люди, які вміють "робити справу", тобто без шуму обкрадати інших людей.

Поводження людини залежить не тільки від соціальних умов, а й від особливостей її темпераменту та характеру.

Темперамент (від лат. temperamentum — належне співвідношення частин, домірність) — характеристика індивіда з позицій його динамічних особливостей; інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних процесів і станів. Два компоненти темпераменту — активність. й емоційність присутні в більшості класифікацій і теорій темпераменту. Активність характеризує ступінь енергійності, стрімкості, швидкості і, навпаки, повільності, інертності, а емоційність — особливості протікання емоцій, почуттів, настроїв і їхню якість: знак (позитивний, негативний) і модальність (радість, горе, страх, сум, гнів і т. ін.). Розрізняють темперамент як певне стійке сполучення психо-динамічних властивостей, які проявляються в діяльності та поведінці, і його органічну основу. Відомі три основні системи пояснень її сутності, з яких дві перші мають лише історичний інтерес. Перша, (гуморальна) пов'язує стан організму з співвідношенням різних соків (рідин), у зв'язку із чим виділялися чотири типи темпераменту: сангвінічний, холеричний, меланхолійний, флегматичний (Гіппократ, Гален та ін.); ця термінологія стала широко вживаною; друга (конституціональна) походить з розходжень у конституції організму — його фізичної будови, співвідношення його окремих частин, різних тканин (Кречмер, Шелдон та інші); третя пов'язує типи темпераменту з діяльністю центральної нервової Системи. Вчення. І. П. Павлова про вплив центральної нервової системи на динамічні особливості поводження виділяє три основні властивості нервової системи : силу, урівноваженість, рухливість збуджувального і гальмівних процесів і чотири основні типові їхні сполучення у вигляді чотирьох типів вищої нервової діяльності: сильний, урівноважений, рухливий; сильний, урівноважений, інертний; сильний, неврівноважений; слабкий. Першому типу відповідає темперамент сангвініка, другому — флегматика, третьому — холерика, четвертому — меланхоліка. Структура основних властивостей нервової системи набагато складніша, а число комбінацій набагато більше. Проте зазначені чотири типи темпераменту як найбільш узагальнені можуть бути використані для вивчення індивідуальності. Темперамент відносно стійкий і мало піддається змінам під впливом навколишнього середовища та виховання, однак він змінюється в онтогенезі.

Темперамент не характеризує змістовну сторону особистості (спрямованість мотиваційної сфери, ціннісні орієнтації) і не визначає безпосередньо змістовні риси особистості. Однак властивості темпераменту можуть як допомагати, так і протидіяти формуванню певних рис особистості, оскільки темперамент може модифікувати значення факторів навколишнього середовища та виховних впливів, від яких у вирішальному значенні залежить формування особистості в цілому.

Як уже зазначалося, історично визначилися чотири типи темпераменту.

Сангвінік (від лат. sanquis — кров) — суб'єкт, який характеризується високою психічною активністю, енергійністю, працездатністю, швидкістю рухів, розмаїтістю й багатством міміки, швидким темпом мовлення. Сангвінік прагне до частої зміни вражень, легко й швидко реагує на навколишні події, товариський. Емоції — переважно позитивні — швидко виникають і швидко змінюються. Порівняно легко й швидко переживає невдачі. У сангвініка збуджувальний і гальмівний процеси досить сильні, урівноважені, рухливі. При несприятливих умовах і негативних виховних впливах рухливість може вилитися під час відсутності зосередженості в невиправдану поспішність учинків.

Флегматик (від гр. phlegma — слиз) — суб'єкт який характеризується низьким рівнем психічної активності, повільністю, невиразністю міміки. Флегматик важко переключається з одного виду діяльності на інший і пристосовується до нової обстановки.

У флегматика переважає спокійний характер. Почуття та настрій відрізняються постійністю. При несприятливих умовах може з'являтися в'ялість, схильність до виконання одноманітних дій. Флегматика відрізняє сильний, інертний тип нервової системи.

Холерик (від гр. chole — жовч) — суб'єкт, який характеризується високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, різкістю рухів, їхнім швидким темпом, поривчастістю. Холерик схильний до різких змін настрою, запальний, нетерплячий, підданий емоційним зривам, іноді буває агресивним. Холерика відносять до сильного неврівноваженого типу. При відсутності належного виховання недостатня емоційна неврівноваженість може призвести до нездатності контролювати свої емоції у важких життєвих обставинах.

Меланхолік (від гр. melanos — чорний, chole — жовч) — суб'єкт, який володіє одним із чотирьох основних типів темпераменту, характеризується низьким рівнем психічної активності, сповільненістю рухів, стриманістю моторики та мови, швидкою стомлюваністю. Меланхоліка відрізняють висока емоційна сенситивність, глибина та стійкість емоцій при слабкому їхньому зовнішньому вираженні, причому переважають негативні емоції. При несприятливих умовах у меланхоліка може розвинутися підвищена емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість. У представників меланхолійного Темпераменту переважає гальмівний процес при слабкості як збудження, так і гальмування.

Сором'язливість меланхоліка може вплинути на його співучасть у злочині, тому що в нього недостатня внутрішня вираженість волі щодо іншої людини. Під впливом страху (залякування) з боку рецидивіста меланхолік може стати на шлях співучасті в злочині.

Очевидно, що існує певний зв'язок між темпераментом людини і характером злочину. В одному випадку він детально продуманий, виконаний методично, в іншому почувається "розмах" і безтурботність.

Визнаючи непрямий зв'язок між деякими властивостями темпераменту і кримінальними діями, слід підкреслити, що цей зв'язок не носить фатального характеру і що зазначені наслідки мають місце при слабкому розвитку інших властивостей особистості, особливо вольових рис характеру.

На основі темпераменту під впливом обставин життя та виховання складається характер.

Характер — це сформований, певний стиль відношення і поведінки людини. Коли говорять про характер особистості, то в першу чергу мають на увазі відношення людини до інших людей. Про одну людину говорять, що вона чуйна, доброзичлива, готова завжди прийти на допомогу. Про іншу говорять, що вона у центрі ставить себе, свої егоїстичні цілі, y всьому шукає тільки вигоди для себе, люди для неї лише засіб досягнення мети, а якщо вони для неї байдужі, то ставиться до них грубо, цинічно.

Про характер говорить і те, як людина виконує свої обов'язки і як діє. Рішучість або нерішучість, сміливість або боягузтво, наполегливість або відступ при перших труднощах, твердість або м'якотілість — усе це представляє вольові риси характеру. Характер розкривається в емоціях. Є люди м'які й грубі, ласкаві й черстві. Отже, характер людини виражає певний склад його потреб й інтересів, прагнень і цілей, почуттів і волі, що проявляються у вибірковості його сприйняття й поведінки, у відносинах і манерах поводження.

У процесі пізнання та діяльності в певних соціальних умовах життя складаються специфічні для даної людини або групи людей відношення до навколишнього та способи дії і поведінки. Сформовані домінуючі відношення людини до суспільства, праці, людей і манера поведінки складають характер людини.

Характер включає такі основні якості: моральну вихованість, повноту, цілісність, визначеність, силу, урівноваженість.

Моральна вихованість характеризує людину як з боку ЇЇ відносин, так і форми поводження.

Цілісність проявляється у внутрішній єдності психічного складу особистості й погодженості її відносин до різних сторін дійсності, єдності слова і справи. У житті можна зустріти людей, у яких виявляється роздвоєність помислів і почуттів, розбіжність між словом і справою.

Визначеність характеризує твердість і непохитність поводження, які постійно відповідають сформованим переконанням, що становить сенс життя і діяльності людини.

Сила виражає енергію, з якою людина добивається поставленої перед собою мети, здатність жагуче захоплюватися.

Урівноваженість характеризує найбільш оптимальне для діяльності і спілкування з людьми співвідношення стриманості й активності.

Всі ці основні властивості характеру перебувають у складному відношенні. Так, можна спостерігати однобічність і вузькість характеру, що поєднуються з великою1 силою, або повноту характеру без достатньої його визначеності. Повнота, цілісність, визначеність і сила характеру — це результат життєвих впливів і виховання.

На характер людини впливає тип нервової системи. Так, людина невтримного типу схильна до сильних і різких реакцій на роздратування навколишнього середовища. Людина з рухливим типом проявляє жвавість у поведінці, легко встановлює контакт із людьми й добре орієнтується в нових умовах і т. ін.

Людина може керувати своїм темпераментом. Особистість може проявляти стійкість і мужність, але не тільки тому, що в неї сильний тип нервової діяльності, а головним чином тому, що у неї виховане відповідальне відношення до справи, вироблені певні моральні поняття й звички, завдяки яким вона може переборювати труднощі, долати або маскувати страх. Звичайно, що у випадку маскування типу він не залишається зовсім незмінним.

Характер формується в процесі активної взаємодії особистості і навколишнього середовища. Тому індивід може змінити свій характер, хоча для цього потрібні неабиякі зусилля.

Відхилення від норми в характері правопорушників можуть бути патологічними. До них можна віднести істеричні риси, патологічні афекти, риси, пов'язані з маніакально-депресивним психозом, і т. ін. Люди з такими рисами характеру соціально небезпечні і підлягають лікуванню.

Інші відхилення в характері, не будучи патологічними, можуть призвести до хвороби або стати суб'єктивною передумовою кримінальних дій. До них можна віднести жадібність. Надмірна сексуальна збудливість у сполученні з неповажним відношенням до жінки складає суб'єктивну готовність до зґвалтування і т. ін. Підвищена імпульсивність у сполученні з легковажністю може призвести до хуліганства. До такого роду злочинних дій призводить і така риса, як неповага до людської особистості в сполученні з розв'язністю й брутальністю.

Щодо здібностей особистості. Здібності — це сукупність або синтез властивостей людської особистості, які відповідають вимогам діяльності і забезпечують високих досягнень у ній. При цьому маємо на увазі не просте співіснування властивостей, а їхній органічний зв'язок між собою, їхню взаємодію в певній системі.

Наукова абстракція дозволяє виділити два рівні розвитку здібностей: рівень відбивально-репродуктивний і рівень відбивально-творчий. Людина, яка перебуває на першому рівні, виявляє високу вмілість засвоювати знання, опановувати діяльністю й здійснювати її за зразком (виконавці). На другому рівні людина здатна створювати нове, оригінальне. Не можна, звичайно, метафізично розглядати ці рівні. По-перше, слід мати на увазі, що всяка відбивально-репродуктивна діяльність включає елементи творчості, а відбивально-творча діяльність включає й репродуктивну, без чого, вона немислима. По-друге, зазначені рівні не є щось дане й незмінне. Людина в процесі оволодіння знаннями та уміннями, у процесі діяльності переходить із одного рівня на інший, відповідно й змінюється структура її здібностей.

Крім рівнів слід розрізняти здібності за їхньою спрямованістю або спеціалізацією. У цьому плані зазвичай в психології розрізняють загальні й спеціальні здібності.

Під загальними здібностями розуміється така система інтелектуальних властивостей особистості, що забезпечує відносну легкість і продуктивність в оволодінні знаннями.

Під спеціальними здібностями потрібно розуміти таку систему властивостей особистості, що забезпечує досягнення високих результатів у пізнанні і творчості в спеціальній області діяльності, як, наприклад, літературній, музичній, сценічній тощо.

Крім цих двох видів виділяється й третя група — здібності до практичної діяльності (конструктивно-технічної, організаторської, педагогічної і т. ін.).

Підставою для такої класифікації здібностей служить наявність різних видів діяльності (наука, мистецтво, практика), кожен з яких пред'являє свої специфічні вимоги до людини, її здібностей.

Спеціальні здібності органічно пов'язані із загальними здібностями. Чим вище розвинені загальні здібності, тим кращі внутрішні умови для розвитку спеціальних здатностей. У свою чергу розвиток спеціальних здібностей при певних умовах позитивно впливає на розвиток інтелектуальних сил особистості. Без високого рівня інтелектуального розвитку не можуть розвиватися практичні здібності.

Здібності мають свої природні передумови у вигляді задатків. У задатках варто вбачати не стільки анатомо-фізіологічні, скільки психофізіологічні властивості, у першу чергу ті, які виявляє дитина в самій ранній фазі оволодіння діяльністю. Задатки виявляються при зіткненні індивіда з певними подразниками, об'єктами, адекватними якоюсь мірою цим задаткам.

Іншими словами, під задатками варто розуміти первинну природну здібностей, ще не розвинену, але яка може розвинутися при перших пробах діяльності.

Здібності — не ізольований прояв особистості, вони перебувають в органічній єдності з іншими її властивостями, у цілісному складі життя людини.

Серед правопорушників зустрічаються люди із загальними й спеціальними здібностями, наприклад, нерідко можна зустріти людей з досить вираженими здібностями до живопису, музики і т. ін. У правопорушників здібності можуть мати злочинну спрямованість. Так, відомо, що деякі кишенькові злодії мають виняткову чутливість і тонку координацію рухів пальців і руки в цілому, що вони можуть непомітно обкрадати в будь-яких умовах і положеннях. Квартирні злодії, зломники можуть моментально розбиратися в замикаючих механізмах, підборі до них ключів. Усякого роду аферисти мають часом таку спритність, якій можуть позаздрити професіонали-ілюзіоністи.

Виходячи з вищезазначеного, можна окреслити загальні закономірності виправлення особистості правопорушника.

Виправлення правопорушників підлягає певним закономірностям, які визначають зв'язок між зовнішніми впливами та внутрішньою перебудовою.

Можливість зміни психологічних властивостей особистості правопорушників залежить від ряду причин: динаміки зовнішніх умов і зростання вимог, віку, індивідуальних особливостей, виховання, властивостей особистості, які підлягають перевихованню.

Для виправлення правопорушника вирішальне значення мають такі обставини, які виключають можливість порушення права. Позитивно впливає і спілкування з людьми високої моральності, які можуть прищепити нормативно ухвалені нові соціальні настанови та інтереси, захопити суспільно корисною діяльністю, прилучити до культури тощо.

Особистість швидше розвивається в дитинстві, її легше виховувати й перевиховувати саме в цьому віці. Можна з повною підставою говорити про те, що мінливість особистості прямо пропорційна віку людини. І це зрозуміло. Дитина дуже сприйнятлива, у неї ще немає стійких поглядів, а звідси й мінімум опору виховним впливам. Доросла людина має сталі погляди на життя з певними, звичками, які мають як позитивне значення, так і негативне. Усяка спроба змінити погляди і відносини (у цілому спосіб життя дорослої людини) зустрічає опір.

Перевиховання закоренілих злочинців представляє значні труднощі. Сформоване аморальне уявлення, оцінки, відношення до людей у цілому і до себе часто роблять злочинця сліпим і глухим, несприйнятливим до всякого роду перевихованих дій.

Мінливість правопорушника значною мірою залежить від індивідуальних особливостей людей.

Одні люди легко піддаються різного роду впливам, у той час як інші — навпаки. Відносна стійкість або піддатливість різних індивідів залежить, по-перше, від наявності певних поглядів або їхньої відсутності, переконаності. По-друге, від типу нервової системи. Перебудова динамічних стереотипів у слабкого типу утруднена і може навіть призвести до нервових зривів: у сильного, але інертного, йде повільно, у сильного рухливого типу, навпаки, перебудова зв'язків відбувається відносно легко і безболісно.

Можна припускати, що ті правопорушники, які легко перевиховуються, легко і дають рецидиви, тобто повернення до старих відносин, особливо якщо вони попадають у колишнє несприятливе морально-психологічне оточення.

Перевиховання залежать від обставин життя. Як показує досвід, якщо ув'язнений, відбувши строк, повертається в порочне оточення (злодійська компанія), то він незабаром стає тим, ким був колись, і знову попадає в колонію за новий злочин. І, навпаки, якщо попадає в здоровий колектив, нормальні людські відносини, то його погляду змінюються, і нові стають ніби другою натурою людини.

Провідну роль у зміні й перевихованні людини відіграє виховання. З досвіду відомо, що те, чого не досягає один вихователь, блискуче вдається іншому. Все вирішує не тільки знання, а й мистецтво вихователя, уміння підійти до правопорушника. Здавався б, зовсім непіддатливий правопорушник при певних обставинах і відношенні до нього змінюється в позитивну сторону. Таких випадків досить як у звичайній педагогічній практиці, так й у практиці перевиховання в колоніях.

І, нарешті, необхідно враховувати й'те, що різні властивості мають різну стійкість. Так, наприклад, відомо, що знання про дійсність легко засвоюються і без особливих зусиль перебудовуються, якщо вони ще не перетворилися в особисті переконання.

Менш податливі до змін погляди, але і їх можна змінювати. Однак перебудова поглядів не відразу веде до зміни поведінки. Звички, які стали потребою у певному способі життя та поведінці, заважають цьому. Отже, найбільш стійкі звички стають стереотипними, неусвідомленими, а нерідко мають тенденцію проявлятися, штовхати особистість на певні злочинні дії.

Цим, мабуть, і пояснюються невдачі в перевихованні правопорушників, коли обмежуються зміною свідомості, не зачіпаючи звичок. При цьому правопорушник начебто розуміє, усвідомлює, як необхідно жити в суспільстві, більше того, він засуджує колишній спосіб життя (не можна думати, що завжди вдавано), але як тільки вийде з колонії й зустрінеться зі своїми "друзями-приятелями", так відразу вчиняє нову крадіжку або хуліганські дії. Щоб змінити звички, необхідні постійний контроль і самоконтроль за поведінкою. Таким чином, головна мета перевиховання — це формування нових звичок замість викоренених. Разом з тим не можна виправити правопорушника, змінюючи тільки його звички без перебудови свідомості в цілому. Поводження будь-якої нормальної людини визначається в кінцевому рахунку його свідомістю. Звідси і при перевихованні вирішальне значення треба віддати перебудові моральної свідомості, звичайно, у єдності з перебудовою звичок.

Процес зміни поведінки особистості можна представити так: сильне враження або колективний вплив утворить новий, який гальмує раніше сформовані тимчасові зв'язки, протилежні новим вимогам, і тим самим змінює поведінку людини. Таким чином утворюється процес морального переживання, потрясіння, морального відновлення у силу певної події. У цей момент людина суб'єктивно переживає стан відчуженості від старого способу життя, вона відчуває необхідність рішуче змінити свою поведінку, назавжди покінчити зі старим. І, дійсно, поки сильне нове враження, а старі зв'язки загальмовані, особистість із успіхом реалізує свої нові наміри. Однак із часом, якщо не зміцнювати нові зв'язки, вони починають руйнуватися, а старі, навпаки, розгальмовуватися і проявлятися, виникає стан боротьби мотивів, боротьби нового зі старим.

Взаємодія правопорушника з правоохоронцями більшою мірою побудована на вимозі. Система вимог забезпечує формування динамічного стереотипу або звичної поведінки, яка відповідає моральним, нормо утворюючим принципам. Поступово вимоги усе глибше засвоюються й стають вимогами правопорушника до самого себе. Тоді ми маємо справу з людиною, для якої виконання якого-небудь правила стає внутрішньою потребою.

Вимога повинна бути короткою і чіткою, викладеною в усній або письмовій формі, безумовною, але обґрунтованою і ясною. Необхідно також роз'яснити правопорушнику, що вимоги — це не прояв капризу або примхи, а необхідна умова життя і діяльності колективу як цілісної організації.

Вихователь заздалегідь зобов'язаний зважити всі обставини й наслідки вимог, але якщо він вже віддав розпорядження, то повинен домагатися його реалізації. Виконання вимог Повинно заохочуватися, і чим складніше й відповідальніше були розпорядження, тим більшим повинне бути заохочення за його виконання. У міру успіху в перевихованні ускладнення до вимоги повинні неухильно зростати.

Паралельно з вимогами повинна проводитися робота з переконання правопорушника. Переконання — це такий метод впливу на психіку правопорушника, при якому досягається розуміння того, що доказується, формується істинність. Завдяки переконанню правопорушник переосмислює власну позицію. Переконання вимагає строгої логіки міркувань, їхньої реалістичності і доказовості. Якщо вихователь хоче в чомусь переконати правопорушника, він зобов'язаний підібрати достовірні дані, яскраві факти, які підтверджують або ілюструють основну думку.

Переконання відбувається в процесі бесіди. Система добре продуманих і підготовлених бесід має величезне значення для зміни старих поглядів і формування нових. Щоб переконання було ефективним, правопорушник повинен бачити у вихователі вимогливу, але уважну людину, яка бере участь у його долі, а не просто виконуючий свій службовий обов'язок.

Обов'язковою умовою ефективності переконання с знання правопорушника. Дуже важливо вміти знайти в його помилкових поглядах і відносинах пункти коливання, шоб потім їх розширювати та поглиблювати.

Для того, щоб переконати правопорушника, потрібно провести не одну бесіду. Особливо важливо, якщо бесіду підтримують, погоджуючись із доводами вихователя. В окремих випадках її варто проводити наодинці, віч-на-віч. Іноді в роботі із засудженими можна використати метод навіювання. Навіювання — це метод впливу на психіку людини, один із провідних методів психотерапії (лікування хворого словом). Навіювання засноване на авторитеті того, хто його здійснює. Без цього навіювання неможливо, тому що воно зустрічає внутрішній опір. Навіюванням іноді можливо змінити відносини ув'язненого, прищепити нові позитивні думки та прагнення. Навіювання повинне бути твердим, таким що вселяє впевненість у виправленні і розкриває перспективи подальшого життя людини. Успіх досягається при багаторазовому впливі словом.

Навіювання може бути прямим і непрямим. При першому вихователь звертається безпосередньо до особистості правопорушника і силою свого слова призупиняє старі звички та вимагає нового способу поводження. При непрямому вихователь, наприклад, розповідає про те, як виправився колишній ув'язнений, і тим самим вселяє слухачам той. же шлях виправлення, про який був наведений приклад. При цьому способі вихователь нічого не нав'язує і не вимагає від присутніх, у противному випадку вони можуть зрозуміти, що розказане є лише химерою для слухачів і нічого більше.

Як і переконання, навіювання вимагає багаторазового повторення, для того щоб утворити в мозку певну домінанту, яка б спонукала до відповідної поведінки. Терпіння та контроль — необхідні умови досягнення успіху в цьому виді впливу.

Виняткове значення у перевихованні має позитивний приклад. І дійсно, людина схильна іти за прикладом іншої людини. Так не тільки поширюється мода, а й різноманітні інтереси, настанови, манери, поведінки. Позитивний приклад двох-трьох чоловік у колонії може зробити більше, ніж десяток бесід. Правда, і бесіди сприяють формуванню зразкової поведінки.

У перевихованні правопорушника застосовується метод примусу. Для виправлення особистості потрібна організація певного способу життя, поведінки, які закріплюються у звичках. Цьому слугує режим утримання правопорушників. Дотримання його формує в ув'язнених дисциплінованість, організованість, уміння цінувати час праці та відпочинку, жити відповідно до встановлених правил.

Цілком природно, що ті з ув'язнених, які систематично порушують певний порядок життя та праці, піддаються не тільки осуду, а й покаранню як одній з форм попередження недисциплінованості.

Покарання заставляє думати про те, яка поведінка виявляється не тільки більш необхідна у цей час, але й у перспективі самовиправлення. І в тому, і в іншому випадку покарання виконує свою позитивну функцію. Тільки коли покарання виявляється не відповідним провині, тобто, власне кажучи, є несправедливим, воно викликає гнів і ненависть до всієї виправної системи. При цьому покарання не виконує позитивної функції, а, навпаки, закріплює негативне відношення правопорушника до суспільства та окремих людей. До покарань необхідно ставитися з великою обережністю. Все повинно бути зважене. Вихователь зобов'язаний довести до свідомості правопорушника правомірність і необхідність покарання та справедливість вжитого заходу. Крім того важливо, щоб актив, якщо не весь колектив, підтримав рішення вихователя та своєю думкою підкріпив переконаність порушника в об'єктивності та необхідності покарання.

Покарання не виключає наступного заохочення. Необхідно саме прагнути до того, щоб покараний незабаром заслужив заохочення. Така тактика єдино правильна, тому що вона розрахована на усвідомлення правопорушником контрастності свого положення при покаранні та заохоченні. Правопорушник не тільки зрозуміє, але і відчує, що жити й працювати сумлінно куди приємніше, ніж порушувати встановлені правила. Крім того, у нього виникає позитивне відношення до вихователя, бо він буде впевнений в тому, що вихователь справедливий, принциповий та об'єктивний у своїх діях, що він зацікавлений у виправленні правопорушника.

Покарання повинне бути індивідуальним. Одному можна простити провину і обмежитися зауваженням, у той час як іншого необхідно строго покарати. Справедливість покарання не знімає індивідуалізації примусу. Тут проявляється складна діалектика, і нею потрібно користуватися, не допускаючи ніякої особистої упередженості. Успіх перевиховання досягається застосуванням не одного якого-небудь методу, а їхнім комбінуванням залежно від індивідуальних особливостей і станів правопорушників.

Індивідуальний підхід вимагає врахування не тільки сформованих, відносно стійких особливостей і темпераменту правопорушника, а й різних тимчасових психологічних станів (зокрема стани підвищеної подразливості або пригніченості, радісного емоційного стану або туги, озлобленості, утоми або бадьорості і т. ін.).

В індивідуальній роботі досить важливо врахувати характер ситуації, в умовах якої здійснюється вплив. В одних випадках більш користі для перевиховання, коли навіювання (схвалення або осуд) робиться віч-на-віч, а в інших випадках — привселюдно. По відношенню до рецидивіста корисніше почати з більше сильного колективного або публічного осуду, а схвалювати віч-на-віч. Рецидивіст повинен зрозуміти, що суспільне схвалення треба заслужити. Пізніше можна й схвалення робити привселюдно.

При визначенні засобів колективного або особистого індивідуального впливу необхідно враховувати безліч умов. Тому той самий метод в одних обставинах і стосовно одного ув'язненого буде ефективним, у той час як до іншого — неефективним.

Необхідно використовувати різні прийомні методи впливу в індивідуальній роботі. Іноді більшу користь приносить організація спільної роботи двох ув'язнених, один із яких може позитивно впливати на іншого.

Треба використати зв'язки ув'язненого з іншими людьми поза колонією, головним чином з тими, з якими він разом працював, з родиною тощо.

Успіх у перевихованні залежить від багатьох причин. Головне ж — знання психології правопорушника, його життєвої позиції, настроїв і бажань, а також уміння тактовно, але вимогливо підійти до нього.

Для індивідуального підходу дуже важливо вивчити не тільки особливості особистості ув'язненого, а й ступінь його піддатливості виховним впливам. З цією метою необхідно постійно спостерігати за всіма змінами в поведінці правопорушника, намагаючись з'ясувати, які обставини або виховні впливи необхідні, як вони впливають на нього.

Людина формується не тільки обставинами та вихованням, але і власними зусиллями. Тому при перевихованні не можна не враховувати самовиховання або самоперевиховання.

Більшість з ув'язнених, особливо спочатку, внутрішньо протидіють перевихованню. При такій установці вони зазвичай відгороджуються від виховного впливу. Інша справа, коли ув'язнені щиро незадоволені собою, своїм колишнім життям.

Як же бути, якщо більшість ув'язнених спочатку не бажають, щоб їх перевиховували, не відчувають у цьому ніякої потреби? У таких випадках треба насамперед розхитати, а потім і знищити, порочну позицію ув'язненого. Часто вона надумана та необґрунтована.

Формування в кожного ув'язненого потреби в самовихованні обов'язкове спрямування діяльності установ виконання покарань. Причому необхідне поєднання індивідуальної допомоги ув'язненому в роботі над собою та роботи з колективом у цілому. Керувати самовихованням треба через колектив і за його підтримки. У цьому випадку воно виявляється не тільки більше результативним, але й таким, що відповідає психології формування особистості колективіста.

Питання для самоперевірки

1. Що виступає критерієм істини в науці?

2. Дайте визначення термінів "методологія" і "методи" наукових досліджень з юридичної психології.

3. В чому полягає сутність загальних і конкретно-наукових методів дослідження в юридичній психології?

4. Як домогтися правильності та об'єктивності знань у ході наукових досліджень?

5. Як бути, якщо більшість ув'язнених спочатку не бажають, щоб їх перевиховували, не відчувають у цьому ніякої потреби?

6. Які Ви знаєте соціально-психологічні методи виправлення правопорушника?

7. В чому полягає сутність індивідуальної роботи щодо перевиховання правопорушника?

Завдання для самопідготовки

1. Визначте методологію і методи психолого-юридичного дослідження (на прикладі будь-якого наукового дослідження).

2. Охарактеризуйте основні напрямки розвитку сучасних методів наукового дослідження.

3. Окресліть загальні закономірності виправлення правопорушника.

4. Здійсніть аналіз будь-якого дослідження з точки зору його методології та методів.

5. Охарактеризуйте проблему самовиховання ув'язнених.

Література

1. Андреева Г. М. Методологические проблемы и практика социально-психологических исследований // Теоретические методологические проблемы социальной психологии Под ред. Г.М.Андреевой, Н.Н.Богомоловой. — М.: Изд-во МГУ, 1977. — 443 с.

2. Белуха Н. Т. Практикум по основам научных исследований. — К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 1980. — 82'с.

3. Білуха М. Т. Методологія наукових досліджень: Підручник. — К.: АБУ, 2002. — 480 с.

4. Білуха М. Т. Основи наукових досліджень: Підручник. — К: Вища школа, 1997. —271 с.

5. Гальперин П. Я. Психология как объективная наука / П. Яю Гальисрин. — М.; Воронеж, 1998. — 480 с.

6. Грищенко І. М, Григоренко О. М, Борисенко В. О. Основи наукових досліджень. — К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2001. — 186 с

7. Грушко И. М, Сиденко В. М. Основы научных исследований. — Харьков: Изд-во Харьков. ун-та, 1983. — 200 с.

8. Дудченко А. А., Дудченко Я. А., Примок Г.А. Основы научных исследований. — К.: Знання, 2001. — 113с.

9. Зинченко В. П., Смирнов С.Д. Методологические вопросы психологии. М.: Изд-во МГУ, 1983. — 416с.

10. Капица П. Л. Эксперимент, теория, практика. — г. М.: Наука, 1977. — 420с.

11. Кохановский В. П. Философия и методология науки: Учеб. для ву-зов. Ростов н/Д, 1999. — 311 с.

12. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. / А. Н. Леонтьев. — М.: Педагогика, 1983.

13. Леонтьев А. Н. Лекции по обшей психологии /А. Н. Леонтьев.— М.: Смисл, 2000. — 455 с.

14. Лешкевич Т. Г. Философия науки: традиции и новации: Учеб. пособие для вузов. М., 2001. — 287 с.

15. Петровский А. В. Теоретичсская психология / А.. В. Петровский, М.Г. Ярошевский. — М., 2001.— 455 с.

16. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М.: Учпедгиз, 1946.—411 с.

17. Рузавин Г.И. Методы научного исследования. — М.: Мысль, 1975. —237 с.

18. Сидоренко В. К., Дмитренко ГІ. В. Основи наукових досліджень: На-вч. посіб. для вищ. исд. закл. освіти. — К.: РННЦ "ДІН1Т", 2000. — 260с.

19. Синергетичні принципи освіти та науки / О. В. Чалий / АПН України. Нац. мед. ун-т ім. О. О.Богомольця. — К., 2006. — 253 с.

20. Скачков Ю. В.. Полифункциональность науки // Вопросы философии. — 1995. — № 1. — С. 34—51.

21. Соколова Е. Е. Тринадцать диалогов о психологии: Хрестоматия. — М.: Наука, 1994.— 233 с.

22. Спиркин А. Г Основы философии: Учебное пособие для студентов вузов. — М., 1988. —223 с.

23. Тихомиров O.K. Понятия и принципы общей психологии.— М.: Изд-во МГУ, 1992. —321 с.

24. Фаминский И. П. Основы внешнеэкономических знаний. — М.: Международные отношения. — 2006. — № 3. — G.2—31.

25. Философия. Основные идеи и принципы. — М., 1990. —321 с.

26. Щедровищкий Г. П. Избранные труды / Г. П. Щедровицкий. — М. 1995.

27. Щедровицкий Г. П. Философия. Наука. Методология / Г. П. Щедровицкий. — М., 1997. — 332 с.

Поиск по сайту: