Нума Помпілій і німфа Егерія

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія і "Порівняльними життєписами" Плутарха

Нума Помпілій, сабін, відомий своїми моральними чеснотами, був всенародно обраний другим царем Риму. Однак його згоду стати царем посли, прибулі з Риму в місто Кури, де він жив, отримали не відразу. Нума, втративши кохану дружину, дочку царя Тація, яка не поїхала в Рим за батьком, а залишилася жити в рідному місті і знайшла щастя в шлюбі з Нумою, в свою чергу, залишив місто і вів самотнє споглядальне життя під покривом священних гаїв, на берегах прозорого струмка. Німфа цього джерела на ім’я Егерія закохалася в одинокого і прекрасного чоловіка, який шукав спокою і мудрості в спілкуванні з природою. Її близькість з Нумою зробила майбутнього римського царя ще мудрішим і людянішим.

Нумі минав уже сороковий рік, коли посли з Риму запропонували йому римський трон. У присутності свого батька і родичів він відмовився, говорячи, що не личить йому, людині, для якої мир і справедливість понад усе, очолити державу, яка живе війнами і розбратом. Вона потребує, перш за все, царя-полководця, а не наставника, який вчить ненавидіти насильство і війни. Посли почали просити Нуму не втягувати народ у нові нещастя міжусобиць; до їхніх благань приєдналися і його родичі, переконуючи, що народ, пересичений перемогами і тріумфами, сам стомився від нескінченних кровопролить і шукає шляхів до миру й спокійного життя під правлінням доброго і розумного царя. І можливо, самі боги привели цих людей до Нуми з тим, щоб він спрямував зусилля римлян не на винищування і завоювання собі подібних, а на державотворення, зв’язавши міцними стосунками доброзичливості і дружби сабінів з римлянами й іншими сусідами.

З ім’ям Ромула легенди пов’язували багато визначних пам’яток Палатинського пагорба. На одно-му з його схилів у затінку смоківниці знаходився грот, де ховалася вовчиця, яка вигодувала своїм мо-локом немовлят Ромула і Рема. Там росло кизилове дерево, корені якого дивовижно проросли зі спи-са, кинутого могутньою рукою Ромула з Авентинського пагорба на Палатин. На самій вершині Палати-ну стояла хатина Ромула – одна з найзначніших для римлян реліквій.

Після довгих вагань Нума, взявши до уваги наполягання співгромадян і сприятливі знамення, надіслані богами, погодився відправитися до Риму. Назустріч йому вийшов весь народ і сенатори, щоб вітати обраного всіма царя. Але коли Нумі були піднесені знаки царського достоїнства, він попросив почекати прояву прихильності богів. Разом із жерцями і віщунами Нума піднявся на Капітолійський пагорб. Там головний віщун, закривши Нумі обличчя покривалом і повернувши його на південь, став за спиною царя і поклав йому руку на голову. Творячи молитву богам, віщун зосереджено спостерігав, чи не з’явиться на небі якесь знамення, яке можна витлумачити як волевиявлення богів. Тисячний натовп стояв унизу з піднятими головами, затаївши подих і очікуючи божественного знамення. Лише коли віщі птахи з’явилися в небі з правої сторони, стало ясно, боги посилають сприятливий знак. Тоді Нуму вбрали у царські одежі й він спустився з пагорба до народу, що вітав його як “благочестивішого зі смертних” і “улюбленця богів”.

Першим діянням Нуми Помпілія після прийняття ним влади був розпуск загону з трьохсот охоронців, який знаходився при Ромулі. Нума заявив, що він не може не довіряти народу, який виявив йому довіру. До двох уже існуючих у римлян жерців богів Юпітера і Марса він долучив ще одного – Квірина. Таким чином, він, з одного боку, підняв дух римлян, офіційно визнавши їхнього царя Ромула божеством, а з іншого – намагався пом’якшити войовничу і нестримну вдачу цього розмаїтого населення, що збиралося в Римі, спрямовуючи його сили на мирні заняття, – благоустрій міста, обробку землі, розвиток ремесла. Нума влаштовував свята на честь богів з пишними жертвоприношеннями і змаганнями, танцями і хороводами. Іноді ж він упокорював непокірливий дух римлян, загрожуючи їм карами богів, грізними пророцтвами і видіннями, наводячи на своїх підданих забобонний жах. Словом, цар поводився з ними як люблячий, але суворий батько, намагаючись прищепити мешканцям любов до порядку і справедливості, впливаючи на них особистим прикладом. Боги явно виявляли свою прихильність до мудрого царя. Коли до Риму підступила страшна моровиця, від якої потерпали всі італійські племена, то зненацька з небес прямо в руки царя упав мідний щит. Нума, посилаючись на німфу Егерію і муз, повідомив народ, що щит посланий у поряту-нок міста. Але щоб зберегти його, слід зробити одинадцять подібних щитів, щоб жоден злов-мисник не зміг впізнати щит, надісланий з небес самим Юпітером. І, дійсно, один з найбільш вправних митців того часу домігся такої подібності, що навіть сам цар не зміг визначити, який щит слугував зразком для інших. Хоронителями і стражами цих щитів Нума зробив жерців – саліїв. Луг, на який упав щит, слід було присвятити музам, а джерело, яке зрошує ці місця, оголосити священним. Звідси жриці богині Вести щодня повинні набирати священну воду для очищення й окроплення храму богині, в якому горів невгасимий вогонь. За велінням Нуми був споруджений круглястий храм Вести, храми Вірності і бога кордонів – Терміна. Цар прагнув прищепити своїм нестримним підданим думку, що клятва Вірністю – найвеличніша. Побуду-вавши храм бога рубежів Терміна, Нума переконав співгромадян, що бог одночасно є стра-жем світу й охоронцем справедливості. Якщо дотримуватися кордону – це буде стримувати силу, а його порушення викриє прагнення до насильства. Ромул не хотів визначати рубежі, бо це вказувало, скільки землі він відняв у своїх сусідів насильницьким шляхом. Нума пре-красно розумів, що ніщо так не схиляє людину до миру, як праця на землі. Він зберігає військову доблесть як засіб захисту своїх володінь, але одночасно викорінює чванькувату войовничість, породжену низькою корисливістю.

За весь довгий час правління Нуми Помпілія не виникало заколотів, виступів зловмисників, воєн. Ворота храму бога Януса, які відкривалися на період війни, за Нуми були зачинені протягом сорока трьох років. Піддані мудрого царя вважали, що він перебуває під захистом богів і що будь-який злий намір безсилий перед їхнім заступництвом. Люди розповіда-ли про численні дивні явища, що відбувалися з Нумою. Так, одного разу, зібравши народ на бенкет, він прийняв усіх за скромно прибраними столами, заставленими простою, невибагливою їжею. Коли трапеза вже почалася, цар оголосив, що бенкет вшанувала своїм відвідуванням його кохана – богиня, і відразу на столах з’явилося багате начиння і розкішні страви. Відомо також, що Нумі вдалося пом’якшити гнів Юпітера і, завдяки спритності й сміливості у ставленні до верховного божества, здобути його милосердя під час впровадження жахливого обряду очищення, який здійснювався після удару блискавки1. Коли на Авентинському пагорбі Нума підступно спіймав двох лісових богів – Фавна і Піка, які володіли даром чарівних заклинань і таємницями чарівних трав, тоді розгніваний Юпітер, зійшовши на землю, грізно виголосив, що очищення необхідно робити головами. “Цибулі?” – швидко запитав Нума, на-вчений мудрою Егерією. – “Ні, людськими...” – продовжував Юпітер. Нума, бажаючи запобігти жахаючій жорстокості божого веління, швидко промовив: “Волоссям (косами)?” – “Ні, живи-ми...” – прогримів Юпітер. – “Рибками?” – знову підхопив Нума, не даючи Юпітерові закінчи-ти свої слова якимсь жахливим повелінням. Грізного бога умиротворила спритність і добро-сердна наполегливість царя. Юпітер, змилостивившись, віддалився, а обряд очищення відтак почали робити за допомогою голівок цибулі, людського волосся і дрібних рибок.

Так, шанований не тільки тими, ким він правив, але і багатьма сусідніми народами, Нума дожив до вісімдесяти років. На його урочисте поховання зібралися всі, хто поважав старого царя, завдяки якому на понівеченій безперервними війнами італійській землі на-стали мир і благоденство.

Тулл Гостілій

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія.

Після смерті Нуми Помпілія народ обрав царем Тулла, онука одного з уславлених соратників Ромула – Гостілія, який загинув у знаменитій битві римлян із сабінами. Тулл Гостілій був молодий і хоробрий. Його надихали військові подвиги, здійснені дідом. Моло-дий цар вважав, що держава, дотримуючись мирного життя, слабшає і втрачає військову міць. І Тулл Гостілій усюди шукав причини, щоб почати воєнні дії проти сусідніх племен. Так, він оголосив війну жителям міста Альба-Лонги, обвинувативши їх у викраденні худоби в римських селян (хоча римляни самі також гнали череди з альбанських полів). Цар надіслав послів до правителя Альба-Лонги Гая Клуїлія з вимогою відшкодувати спричинені збитки. Оскільки альбанці відмовилися виконати цю вимогу, римляни оголосили, що через 30 днів розпочнуть воєнні дії. Однак альбанці першими з величезним військом ввійшли на римські землі й отаборилися. Несподівано помер альбанський вождь, і вони обрали ватажком Меттія. Довідавшись про смерть альбанського вождя, Тулл Гостілій обійшов ворожий табір, увійшов на альбанські землі, заявивши привселюдно, що вождя альбанців покарали всемогутні боги, така ж кара чекає весь народ за нечестиву війну з римлянами. Меттій рушив за римським військом, і коли обидві армії вишикувалися в бойовому порядку, Меттій звернувся до Тулла Гостілія з проханням – перш ніж стати до бою, обговорити його пропозицію. І коли обидва вожді у супроводі довірених радників, зійшлися посеред поля майбутньої битви, Меттій сказав: “Битва має бути важкою і кровопролитною. Коли вона скінчить-ся, усі будуть виснажені – і переможці, і переможені. І тоді етруски, народ сильний і на су-ходолі, і на морі, нападуть і поневолять усіх нас. Чи не краще нам вирішити суперечку, ко-му над ким панувати, без великого кровопролиття і страшних нещасть?” І хоча Тулл Гостілій за своїм характером був схильний до воєнних дій, він не міг не оцінити мудрих слів вождя альбанців. Сталося так, що й у війську римлян, і у війську альбанців знаходилося по три брати, до того ж ще й близнюки. Римські близнюки були з родини Гораціїв, альбанські – з роду Куріаціїв. Вожді підкликали юнаків до себе і запитали, чи згодні вони битися за во-лю і честь своїх рідних міст. Хто здобуде перемогу, той і принесе батьківщині славу і пану-вання над містом супротивника. Коли римські й альбанські юнаки виявили свою готовність, було домовлено між ватажками, що той народ, воїни якого вийдуть переможцями в цьому бою, буде керувати іншим народом за його повною згодою. Обидві сторони поклялися в то-му урочистою клятвою, скріпленою зверненням до Юпітера покарати порушника ударом блискавки. Під супровід схвальних вигуків товаришів по зброї, напучувань вождів, які нага-дували юнакам про те, що на їхню військову доблесть дивляться рідні боги, батьки і співгромадяни, шестеро молодих воїнів стали навпроти усередині між арміями римлян і альбанців. Троє Гораціїв супроти трьох Куріаціїв, всі охоплені жагою перемоги будь-якою ціною у цій нещадній битві, результат якої вирішував долю рідного міста і народу. Мужні і прекрасні у своїй готовності пожертвувати життям, щоб зберегти військову міць своїх співгромадян, стояли юнаки, немов дві перші шеренги ворожих військ, очікуючи умовного знака, щоб кинутися в бій. Щойно зблиснули оголені мечі і почався бій, усіх глядачів охо-пив трепет – так жорстоко і вправно билися юні воїни. Адже дивилися на цю битву досвідчені і бувалі бійці й воєначальники. І в кожного з них затамовувало подих і перери-вався від хвилювання голос. Воїни обох армій мимоволі стискали руків’я мечів і держала списів, але ніхто не насмілювався ні прийти на допомогу, ні рушити з місця. Уже послабша-ла сила ударів, що завдавали один одному супротивники, уже заструменіла кров на їхніх тілах. Усі троє Куріаціїв були поранені, але, на горе римлянам, двоє з Гораціїв один за од-ним упали мертвими. З трьох братів Гораціїв залишився один проти трьох Куріаціїв. Аль-банські воїни радісно закричали, вважаючи, що здобули перемогу. Однак усі брати Куріації були поранені, а останньому Горацію вдалося залишитися неушкодженим. Розуміючи, що трьох супротивників одночасно йому не здолати, він вирішив битися з ними по черзі. Для цього останній з Гораціїв вдався до удаваної втечі. Куріації кинулися за ним, але наздогнав Горація першим той, хто мав найлегше поранення. Обернувшись, Горацій напав на супротивника, який підбіг до нього, і сильним ударом меча убив його. Потім, як вихор, Горацій налетів на другого Куріація і, не чекаючи, поки приспіє третій на допомогу брату, завдав йому смертельної рани. Окрилений цією подвійною перемогою Горацій кинувся назустріч третьому Куріацію. Але той, вражений такою швидкою смертю двох братів, знесилений ранами і переслідуванням ворога, уже не міг дати гідної відсічі Горацію. Його меч сковзнув по щиту ворога, Горацій, сп’янілий від крові, охоплений жагою убивства, розсік йому голову мечем і закричав: “Двох братів я віддав підземним богам! Третього ж я приношу в жертву, щоб римляни панували над альбанцями!” Радісні римляни оточили залитого ворожою кров’ю юного героя, котрий, як трофей, узяв обладунки останнього вбитого ним Куріація. Поховавши вбитих там, де вони полягли, війська розійшлися по домівках. Попереду римського війська йшов Горацій, несучи обладунки трьох переможених Куріаціїв. На його плечах майорів розкішний плащ, знятий з останнього ворога. Біля міських воріт на героя чекав на

род, вітаючи мужнього воїна, який врятував Рим від панування альбанців. Але сестра Горація, Камілла, впізнавши на плечах брата витканий власноруч плащ свого нареченого Куріація, заходилася тяжко голосити. Розпустивши у розпачі волосся, вона стала кликати загиблого нареченого, оплакуючи його квітучу юність, убиту безжалісною рукою її брата. Горацій, ще не охолонувши від запеклого бою, обурений цими скорботними криками серед повселюдних радощів, гнівно вихопив меч, на якому не встигла висохнути кров Куріаціїв, і встромив у груди своїй сестрі. Побачивши таку жорстокість щодо нещасної дівчини, народ жахнувся. Горацій же вигукнув: “Йди за своїм нареченим, ти, яка забула про полеглих братів і батьківщину. Так загине кожна римлянка, яка почне оплакувати ворога!” Не дивлячись на щойно здійснений подвиг, який пом’якшував провину Горація, його схопили і привели до царя, щоб передати до суду. Тулл Гостілій надав народу право приймати рішення про страту чи помилування Горація. Перед народом виступив батько трьох братів Гораціїв, заявляючи, що, на його думку, дочка заслужила свою смерть. І якби він вважав учинок си-на неправим, то сам би покарав винного. І потім, обійнявши сина за плечі, Горацій-батько став просити народ не позбавляти його останнього з дітей. Адже його син тими руками, які повинний зв’язати ліктор, піддаючи ганебному покаранню1, тільки що завоював волю для Риму. Адже двоє братів Гораціїв тільки-но віддали своє життя за рідне місто. Народ був схвильований сльозами й проханням батька і спокоєм героїчного юнака. Молодший Горацій був виправданий і спокутував убивство, принісши очисні жертви. Сестра Горація була похована там, де її наздогнав нещадний меч рідного брата.

Втім, мир з альбанцями був нетривким. Альбанці нарікали, що доля цілого народу була поставлена в залежність від сміливості й удачі трьох молодих воїнів, чия загибель призвела до панування римлян над Альба-Лонгою, і засуджували свого вождя Меттія. Тулл Гостілій, знаючи це, хитрощами зумів переконати і римлян, і альбанців, що Меттій порушив скріплену священною клятвою угоду між двома народами. Він привселюдно оголосив Меттія зрадником, який заважає єдності римлян і альбанців. Нещасного Меттія прив’язали до двох спрямованих у різні сторони колісниць і роздерли на шматки.

Це була перша й остання така публічна страта в ранній історії римлян. Залякавши цією стратою альбанців, Тулл Гостілій заявив, що всі мешканці Альба-Лонги будуть переселені до Риму, щоб з цього часу було одне місто й одна держава в Лації. Римські воїни, вершники і піхотинці, були відправлені в Альба-Лонгу, щоб вигнати з міста жителів, а потім зруйнувати саме місто. Розгублене, в сум’ятті, населення Альба-Лонги назавжди залиша-ло рідні стіни. Жінки із заплаканими дітьми бродили по своїх домівках, не знаючи, що з най-дорожчих для них речей взяти із собою. Дехто стояв нерухомо, дивлячись, як безупинна вервечка людей залишає приречене на знищення місто, бреде курною дорогою, тихо зітха-ючи і плачучи. І лише коли затріщали руйновані римськими воїнами будівлі, останні з не-щасних мешканців приреченого міста залишили його, вкриті хмарами куряви, що підняла-ся від падаючих стін і дахів. Римляни зрівняли з землею всі громадські і приватні будівлі Альба-Лонги, міста, яке споруджувалося й прикрашалося протягом чотирьох століть. Тільки храми богів побоявся зруйнувати грізний цар.

З переселенням альбанського народу до Риму міць держави посилилася. Збільшилося військо, оскільки Тулл Гостілій набрав з альбанців 300 вершників до кінноти і поповнив

легіони. Однак боги почали виявляти своє невдоволення низкою грізних знамень – на альбанській горі йшов дощ з каміння. З гаю, розташованого на вершині гори, лунав страшний го-лос, який велів альбанцям робити священнодійства за звичаями їхніх батьків. Боги наслали на Лацій моровицю, страшну хворобу, якої не уник і Тулл Гостілій. І от, заслабнувши тілом і душею, він вирішив умилостивити богів, які прогнівилися на Рим і його царя. Войовничий дух Тулла Гостілія був зламаний забобонами, яким він покорився. Він зрозумів, що, стративши Меттія, прогнівав Юпітера, який повинний був сам покарати клятвопорушника. Тому цар, вичитавши в записах, що залишилися після Нуми Помпілія, про існування якихось таємничих священнодійств на честь Юпітера, подався робити жертвоприношення. Але оскільки воно проводилося Туллом Гостілієм не так, як слід1, то Юпітер аж ніяк не змилувався, а розгнівався спотворенням встановленого обряду, метнув блискавку в будинок царя і спопелив його. Так загинув Тулл Гостілій, поцарювавши над римлянами 32 роки.

Удар блискавки вважався знаменням гніву чи волевиявлення громовержця Юпітера.

1.За римськими законами людина, яка скоїла убивство, як це зробив Горацій, привласнила собі право держави судити винного і тому сама ставала державним злочинцем. Ліктори повинні були зло-чинця із закритою головою повісити на дереві, присвяченому підземним богам, і бити палицями.

Анк Марцій

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія.

Відповідно до встановленого звичаю, народ обрав на царство онука царя Нуми Помпілія, Анка Марція. За своїм характером Анк Марцій був миролюбний, як і його дід, але він розумів, що у разі нападу сусідів буде змушений дати їм належну відсіч. В іншому випадку, вороги Риму, випробовуючи міру його терпіння і переконавшись у своїй безкарності, почнуть нехтувати тим, що їх недавно стримувало. Страшна смерть Тулла Гостілія довела, що не слід порушувати правила богослужінь і жертвоприношень. Тому Анк Марцій розпорядився, щоб понтифік2 виписав на спеціальній дошці статути Нуми Помпілія для відправи священнодійств і виставив її на людному місці. Турбота нового римського царя про богослужіння і жертвоприношення породила в серцях латинян (з якими Туллом Гостілієм був укладений мир) упевненість, що можна безкарно розоряти римські поля і забирати худобу, оскільки цар збирається проводити своє життя серед храмів і жертовників. Однак Анк Марцій вирушив з військом на землі латинян, і після численних кровопролитних боїв йому вдалося захопити їхні міста, зруйнувати їх, як колись була зруйнована Альба-Лонга, і переселити всіх жителів до Риму. Анк Марцій повернувся з величезною здобиччю, захопленою у ворога. За наказом царя був побудований перший міст на палях через ріку Тибр, щоб з’єднати наново укріпле-ний Яникульський пагорб із містом. Для залякування злочинців, яких багато розвелося в та-кому перенаселеному місті, як Рим, була споруджена в’язниця, висічена в Капітолійському пагорбі зі склепіннями в два поверхи. В її нижній частині здійснювалася смертна кара3. Після вдалих воєн кордони Римської держави досягли моря. Анк Марцій заснував в усті Тибру місто Остію – морський порт Риму. Остерігаючись гніву богів, особливо дратівливого і швид-кого на розправу Юпітера, Анк Марцій, на відзнаку за видатні військові перемоги римлян, звелів розширити і прикрасити храм Юпітера Феретрія1. Наслідуючи своєю діяльністю славного діда, Анк Марцій, подібно Нумі Помпілію, який влаштовував мирні церемонії й обряди, запровадив спеціальну військову церемонію – порядок оголошення війни, цілий ритуал, яко-го почали неухильно дотримуватися з цього часу римляни. За цим ритуалом, спеціальний по-сол, обв’язавши голову вовняною стрічкою, повинен був наблизитися до кордону народу, якому пред’являлися претензії римлян, і вимовити наступну формулу: “Почуй, Юпітере, почуй, народе (тут називалося ім’я племені), почуй, священне право! Я, вісник, що з’явився від імені всього римського народу. Згідно з божественними і людськими законами, я є послом, і будуть вислухані мої слова з довірою”. Після цього викладалися вимоги. Завершувалося все наступною фразою: “Якщо я супроти законів божественних і людських вимагаю все перелічене, то не дай мені, Юпітере, побачити батьківщину!” Ці слова посол повторює першому зустрічному дорогою до міста, вступаючи в місто і прибувши на форум. Якщо ж протягом тридцяти трьох днів посол не одержує необхідного, то він оголошує війну, вимовляючи наступні слова: “Почуй, Юпітере, і ти, Янус Квірин, і всі боги-небожителі, і ви, що живуть на землі, і боги підземного царства, почуйте! Вас я закликаю у свідки, що цей народ не виконує зобов’язань, а про те, як домогтися того, що належить нам по праву, порадимося вдома зі старійшинами”. Потім цей вісник повинен був повернутися до Риму для наради. Тоді цар, зібравши сенат, опитував усіх сенаторів, починаючи з найшановнішого, і якщо вони відповідали, що усі вимо-ги варто задовольнити “війною чесною і законною”, то приймалося рішення про оголошення війни. Після цього феціал2 ніс до кордону ворожого племені спис, заплямований кров’ю, і в присутності трьох озброєних воїнів кидав його на ворожу землю зі словами: “Я і римський на-род повідомляю і розпочинаю війну проти народу і громадян (називалося плем’я), тому що вони зогрішили проти римського народу Квірітів, тому що римський народ і сенат римського народу Квірітів повелів бути війні”3. Уведення цього урочистого ритуалу здобуло серед римсь-кого народу ще більше поваги до Анка Марція, оскільки удавана законність знімала з римлян тавро народу, схильного до насильства, буйства і беззаконня, яке тяжіло над ними від дня заснування міста.

Анк Марцій помер, після 24 років царювання, залишивши по собі славу володаря, який вмів розумно правити як у мирні, так і у воєнні часи.

1.Релігія римлян вимагала суворого дотримання всіх правил обряду тими, хто приносить жертву. Найменше відхилення від виробленої жерцями формули могло замість милості викликати гнів божества на того, хто молиться.

2.Член жрецької колегії, який спостерігав за релігійним життям римлян, за правильним виконанням громадських і приватних богослужінь.

3.Ця в’язниця (Мамертинська) збереглася до нашого часу.

Тарквіній Древній

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія.

Десь наприкінці царювання Анка Марція до Риму з етруського міста переселився Тарквіній, багатий вельможа, син вихідця з грецького міста Коринфу і знатної етрурянки. Цей чоловік, одружений з жінкою на ім’я Танаквіль, яка походила зі знатного етруського роду, на настійну вимогу владної і гордої дружини виїхав з міста, жителі якого постійно нагадували йому, що він – син ізгоя, і не віддавали належних почестей і шани. Танаквіль, обурена і принижена ставленням своїх співвітчизників до Тарквінія, упевнена в щасливій долі свого чоловіка, обдарованого розумом і доблестю, обрала для нового проживання Рим, вважаючи, що серед народу, де ще мало знатних людей, енергійна і честолюбна людина може легко зайняти гідне місце. Підтвердженням честолюбних задумів Танаквіль стало знамення богів, послане доро-гою до Риму. Коли Тарквіній їхав із дружиною у візку, орел, що ширяв у повітрі, спустився над ними і зринув догори, тримаючи в пазурах повстяний дорожній капелюх з голови Тарквінія. Не встигли чоловік і дружина опам’ятатися від переляку, як орел з голосним криком знову по-вернувся і поклав капелюха на голову Тарквінія, немов увінчуючи його за велінням богів1. Тремтячи, Танаквіль з торжеством оголосила чоловіку, що тепер, судячи з польоту птаха і йо-го дій, у Римі на нього чекають високі почесті і слава.

Приїхавши до міста і купивши будинок, Тарквіній відразу став відомою людиною. Він був гостинним, охоче допомагав нужденним і незабаром увійшов у довіру до царя Анка Марція настільки, що той зробив Тарквінія наставником двох своїх синів. Через деякий час цар перейнявся до нього такими глибокими дружніми почуттями, що призначив його опікуном дітей до їхнього повноліття. Проживаючи в Римі, Тарквіній узяв собі ім’я Тарквінія Древньо-го2. Своїм добрим поводженням він привернув до себе симпатії і знатних римлян, і простого народу. Під безпосереднім керівництвом царя Анка Марція Тарквіній досконало вивчив усі римські закони і звичаї. Він брав активну участь і в громадському, і у військовому житті римсь-кого народу, а покорою і шанобливістю до царя вирізнявся з-поміж усіх його підданих.

Коли Анк Марцій помер, Танаквіль, пам’ятаючи про отримане на шляху до Риму зна-мення, і прагнучи найвищих почестей для чоловіка, почала зміцнювати честолюбні задуми Тарквінія. Вона повторювала, що в Римі звикли до іноземних царів – і Тіт Тацій, і Нума Помпілій не були римлянами, але здобули вищу владу над римським народом. Згодившись на умовляння дружини, які відповідали, утім, його власним честолюбним прагненням, Тарквіній, відіславши царських синів на полювання на час обрання царя, сам виступив з промовою перед народом. У красномовних висловлюваннях він змалював свої заслуги пе-ред Римом, свою відданість царю і справам римського народу, нагадав, що він не перший іноземець, який, у разі обрання, стане до влади. Словом, усі ті доводи, які вони разом з Та-наквіль добре обміркували, Тарквіній висловив на зборах настільки переконливо, що римський народ одностайно запропонував передати йому царські повноваження3. Провівши кілька переможних воєн із сабінами і латинами, Тарквіній Древній приєднав їхні області до Риму, захопивши багату здобич. Після повернення до Риму Тарквіній взявся за мирні справи з не меншою енергією, ніж та, яку він віддав справам військовим. Він вважав, що народ завжди має бути зайнятий корисною справою – чи то є відсіч ворогу, чи зміцнен-ня власного житла. За наказом Тарквінія почалася добудова кам’яних стін там, де були ли-ше земляні укріплення; робота з осушення заболочених місць у рівнинах між пагорбами. Були проведені спеціальні канали, якими стікала вода в Тибр, побудований великий цирк для кінських перегонів і кулачних боїв, що проводилися щорічно (Великі або Римські ігри).

У Тарквінія Древнього було двоє синів і дочка, яку він видав заміж за свого вихован-ця Сервія Туллія, що виріс у родині Тарквінія після смерті матері, узятої в полон при здобутті одного з латинських міст. Батько Сервія Туллія був убитий, а мати народила хлопчика в будинку царя. Одного разу побачили, як навколо голови сплячого хлопчика палає полум’я. Злякані слуги принесли воду, щоб загасити вогонь, але мудра цариця Танаквіль наказала не будити дитину, поки вона сама не прокинеться. І, дійсно, вогонь палав, не обпалюючи, і зник, коли маленький Сервій відкрив очі. Танаквіль, повівши чоловіка у окрему кімнату, пояснила йому, що цей вогонь – послане богами знамення. Воно свідчить про те, що хлопчик у хвилину грізної небезпеки може стати їхнім рятівником. Тому варто дати йому не звичайне виховання, яке одержують усі діти, а ретельно піклуватися про нього, розвиваючи розум і доблесть. Так і було зроблено, і Сервій Туллій став юнаком дійсно царственого розуму і високих достоїнств. З цієї причини і була йому надана перевага перед іншими знатними юнаками Риму, які претендували на руку царської дочки.

Уже тридцять вісім років царював Тарквіній Древній у Римі, і держава процвітала за його мудрого правління. Улюбленець царя, Сервій Туллій, користувався серед народу й се-наторів найбільшою повагою. Але сини Анка Марція давно приховували злість на Тарквінія, який обманом позбавив їх права (як вони думали) посісти батьківський трон, і зрозуміли, що після смерті Тарквінія безрідний прибулець знову може захопити владу. Ремствуючи на Сервія Туллія, якого вони скрізь знеславлювали як сина рабині і раба1, сини Анка Марція побоювалися все ж більше Тарквінія, розуміючи, що якщо вони уб’ють Сервія Туллія, то жахливої помсти царя їм не оминути. До того ж, убивство Сервія Туллія призвело б лише до появи іншого спадкоємця, призначеного Тарквінієм. Тож, починати слід було з Тарквінія. Для здійснення замисленого злодіяння було вибрано двох найвідчайдушніших пастухів. Узявши з собою звичайні знаряддя праці, вони розпочали удавану бійку поблизу царсько-го будинку, супроводжуючи її несамовитим галасом і криками. Вони гукали царя, вимагаю-чи, щоб той вирішив їхню суперечку. Наполохані слуги, сповістили про це Тарквінія, і він звелів покликати пастухів до будинку. Вони продовжували лайку і суперечку, перебиваючи один одного. Після того, як ліктор зупинив їх і зажадав, щоб пастухи пояснили царю по черзі, у чому суть справи, один з них став плести якусь нісенітницю і тим відвернув увагу царя. А другий, підійшовши близько й дочекавшись зручного моменту, ударом сокири роз-рубав голову Тарквінію. Обидва пастухи кинулися тікати, але були схоплені лікторами. На розпачливі крики слуг збігся народ. Проте мужня Танаквіль наказала зачинити будинок і за-брати звідти усіх свідків події. Зрозумівши відразу ж, що рана Тарквінія смертельна, вона послала за Сервієм Туллієм. Коли той з’явився, то Танаквіль, вказуючи йому на майже без-диханне тіло царя, почала благати Сервія помститися за смерть людини, яка заступила йо-му батька. Вона нагадала про знамення, послане богами, коли Сервій був ще дитиною, і благала узяти владу у свої руки, щоб не залишити родину царя і римський народ на свавілля убивць, що здійснили злодіяння чужими руками. Вона обіцяла Сервію свою підтримку, щоб зміцнити його дух, збентежений страшною несподіванкою. Оскільки триво-га і шум на вулиці зростали і слуги вже не в змозі були стримувати натиск стривоженого на-роду, то цариця підійшла до вікна будинку, що знаходилося на другому поверсі2, і зверну-лася до юрби, заспокоюючи її. Танаквіль повідомила, що царя лише оглушило раптовим ударом, рана невелика і народ незабаром зможе знову побачити Тарквінія. Але поки що він наказує коритися Сервію Туллію, який буде в усьому просити царської поради і рішень при виконанні своїх обов'язків. Таким чином, протягом декількох днів Сервій Туллій, сидячи на царському місці, у плащі, у супроводі лікторів якісь справи вирішував відразу, інші відкла-дав для того, щоб нібито порадитися з Тарквінієм, який був уже мертвий. Коли ж смерть ца-ря була оприлюднена і в палаці почався похоронний плач, Сервій Туллій, вельми зміцнив-ши своє положення і виявивши себе гідним спадкоємцем Тарквінія, за згодою сенаторів прийняв царську владу. Боячись нових замахів, він оточив себе надійною вартою, тим більше, що синів Анка Марція не було схоплено, вони втекли і жили вигнанцями у віддале-ному місті, яке надало їм притулок. Мудрий Сервій Туллій для того, щоб уникнути зради з боку синів Тарквінія - Луція й Аррунса, увів їх у свою родину, віддавши за них своїх дочок. Але тут він прорахувався, тому що прагнення панувати було набагато сильнішим за ро-динні зв'язки і згодом ці шлюби стали причиною загибелі царя.

Військові успіхи Сервія Туллія в його боротьбі з етруськими містами принесли йому величезну здобич і народну любов, оскільки він виявив себе доблесним воєначальником, цілком гідним високого сану царя римлян. Забезпечивши мир у своїх володіннях і міць своїх кордонів, Сервій Туллій взявся до улаштування внутрішнього життя римських грома-дян. Оскільки Рим був привабливим центром, до якого охоче сходилися нові поселенці 3 різних областей, і самі римські володарі часто переселяли до Риму жителів підкорених міст, то серед населення міста з'явилася значна кількість вільних людей, які не мали прав громадянства. Вони не брали участі у народних зборах, які скоріше були зібраннями озб-роєного народу, не могли займати громадські посади і не мали жодних політичних прав. На відміну від повноправних римських громадян, їх називали плебеями. Цар Сервій Туллій врахував, що велика кількість вільних, але безправних людей, незадоволених своїм стано-вищем, може становити значну небезпеку інтересам держави. Він обдумав і запровадив у життя новий уклад римського суспільства, розділивши всіх громадян на п'ять класів, до яких входило все чоловіче населення міста в залежності від майнового стану. До першого класу відносилися найбагатші люди, які користувалися найбільшими правами і пошаною. Відповідно до класу накладалися і військові обов'язки. Найбільш заможні зобов'язані були мати дороге озброєння. П'ятий клас, численний і бідний, був озброєний тільки пращами. Права громадян зменшувалися в залежності від одержуваних прибутків, хоча, здавалося б, ніхто з римлян не був їх позбавлений повністю. Лише цілковито незаможні мешканці за-лишалися поза класами, не маючи жодних прав; їх називали пролетарями1.

Давши в такий спосіб лад внутрішнім справам в державі, Сервій Туллій вирішив мирним шляхом досягти зміцнення Риму серед інших племен. Він узяв за зразокодне з чу-дес світу - знаменитий храм Артеміди Ефеської, побудований спільно всіма державами Азії. Вихваляючи перед тими, з ким він намагався підтримувати дружні відносини, приклад подібної згоди і загального шанування божества, Сервій Туллій домігся того, що в Римі спільними зусиллями був споруджений храм богині Діани. У такий спосіб Сервію Туллію вдалося домогтися визнання верховенства Риму в Лаціумі, що раніше викликало збройні сутички. Царя, який шанував закони керованої ним держави, турбували думки про те, що він фактично усунув синів Тарквінія від влади, а сам був обраний не народними зборами, а лише сенаторами. Тому, знаючи, що Луцій Тарквіній розповсюджує чутки про неза-конність його влади і рабське походження, Сервій Туллій звернувся до народу з питанням: чи бажають громадяни Рима продовження його царювання. І Сервій Туллій був проголоше-ний царем з рідкісною одностайністю.

Але це не протверезило деспотичного і підступного Луція Тарквінія. Підтримку своїм задумам він знайшов у дочки царя Туллії, дружини свого брата Аррунса. На противагу спокійному і лагідному чоловіку, Туллія переймалася честолюбними мріями. У таємних бесідах з Луцієм вона виявляла безмежне презирство до малодушного Аррунса і до дружини Луція, своєї рідної сестри, яка не змогла оцінити сміливості й справді величних достоїнств свого чоловіка.

Ця таємна змова двох честолюбців призвела до страшного злодіяння, скоєного у царській родині. Таємно були убиті Аррунс і старша сестра Туллії, а убивці, Луцій і Туллія, одружилися. І тут безумне прагнення влади і почестей опанувало обома. Туллія, знаючи, що престарілий батько не в змозі протистояти їй, невпинно твердила Луцію, що слід скоріше рухатися до мети, інакше вже скоєні злочини можуть стати намарними. Син Тарквінія, говорила вона, не повинний смиренно сподіватися на милість старого царя, а взяти у свої руки владу. Не маючи іншого засобу підштовхнути Луція до рішучого кроку, Туллія почала дорікати йому в боягузтві, не гідному сину Тарквінія, в тому, що він ввів її в оману, і вона замінила легкодухого чоловіка легкодухим злочинцем. Погрозами, лестоща-ми, умовляннями домоглася Туллія того, що Луцій почав шукати популярності серед тих, хто був обласкавлений його батьком, підлещуючись, роздаючи коштовні подарунки і щедрі обіцянки. Перед Туллією ж завжди стояв образ владної цариці Танаквіль, дружини Тарквінія Древнього, чужинки, яка зійшла на римський престол завдяки своєму владолюбству, наполегливості і впливу на чоловіка. Таку долю визначила собі і дочка царя Сервія, забувши про доброту і шляхетність свого батька.

Луцій, підбурюваний Туллією, перейшов до рішучих дій, і на чолі збройної юрби ввірвався на форум. Він сів на царський трон і наказав скликати сенаторів до царя Тарквінія. Приголомшений народ, думаючи, що Сервій Туллій помер, зібрався на площі й слухав лихослів’я Тарквінія, який паплюжив Сервія Туллія, як раба і сина рабині, що неза-конно привласнив царську владу. Він звинуватив його в тому, що він надавав перевагу лю-дям нижчого класу перед багатими і достойними. Під час плутаної і жорстокої промови Тарквінія раптово з’явився старий цар і зажадав, щоб нахабний юнак негайно залишив царський трон і пішов з форуму. Але Луцій Тарквіній зухвало відмовився, і між його озб-роєними прихильниками і народом почалися сутички. Луцій, успіх якого вирішували хвили-ни, зненацька схопив старого царя, підняв і з розмаху жбурнув його вниз по сходах. Коли слуги і прибічники Сервія Туллія підбігли до нього, він був уже мертвий, тому що послані навздогін убивці були більш прудкими – вони закололи непритомного старого. Розповідали навіть, що убивці були послані самою Туллією, яка, всупереч звичаям, на колісниці примча-лася на форум, щоб першою вітати чоловіка як царя Риму. Коли Тарквіній, незадоволений її появою, наказав їй повернутися додому, візник, перед тим як піднятися на Есквілинський пагорб, притримав хрипких коней, обійнятих жахом, тому що на дорозі лежало тіло Сервія Туллія, навколо якого клопоталися його слуги. Туллія, охоплена зловісним торжеством, ви-хопивши віжки, погнала коней через труп батька. Кров жертви забризкала одяг підступної дочки, колісницю і наляканих коней. Цю кров Туллія, опоганившись, принесла на колісниці до своїх пенатів й опоганила домашніх богів. Розгнівані, вони визначили поганий початок нового царювання і трагічний його кінець. Вулиця ж, на якій сталася нечувана наруга рідної дочки над тілом достойного царя, з тих пір називається Злочинницькою.

1.Феретрій (“той, що дає перемогу”, “подавець військової здобичі”) – епітет Юпітера, перший храм якого був споруджений на Капітолійському пагорбі царем Ромулом.

2.Феціал – член колегії жерців, які відали міжнародними відносинами в римській державі, питаннями війни і миру.

3.У пізніші часи, коли Рим вів війни з дальніми народами і державами, цей обряд зберігся, хоч мав досить формальний характер. Феціал на знак оголошення війни кидав списа від “військової колони” біля храму богині війни Беллони.

1.Орел вважався птахом, присвяченим Юпітерові.

2.Імовірно, так його назвали пізніше, щоб відрізнити від наступного царя з таким самим іменем.

3.Сучасні історики вважають, що легенди, пов’язані з правлінням Тарквінія, відтворюють історичний факт тимчасового підпорядкування Риму етрускам, народу могутньому і з більш розвиненою культурою.

Servus – раб, слуга (лат.).

Вікна першого поверху в римських будинках зазвичай виходили у внутрішній двір.

1.Від латинського “proles” - "потомство", тобто все багатство і майно, яким розпоряджалися проле-тарі, полягало в їхніх нащадках.

Поиск по сайту: