Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Ромул і Рем. Заснування Риму



БОГИ І ГЕРОЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

 

 

БОГИ. ДРЕВНІ ІТАЛІЙСЬКІ БОЖЕСТВА

 

Юпітер

Могутній володар неба, уособлення сонячного світла, грози, бурі, у гніві кидав бли-скавки, уражаючи ними непокірливих його божественній волі, – таким був верховний вла-дар богів Юпітер. Його обитель знаходилась на вершинах гір, відтіля він обіймав поглядом увесь світ, від нього залежала доля окремих людей і народів.

Свою волю Юпітер виявляв гуркотом грому й блискавкою, польотом птахів (особли-во появою орла, йому присвяченого); іноді він посилав віщі сни, у яких відкривав майбутнє. Жерці, понтифіки грізного бога, проводили особливо урочисті церемонії в тих місцях, куди влучала блискавка. Цю ділянку огороджували, щоб ніхто не міг по ній пройти і в такий спосіб опоганити священне місце. Земля дбайливо збиралася і закопувалася разом зі шматком кременя – символом блискавки. Жрець споруджував на цьому місці жертовник і приносив у жертву дворічну вівцю. Юпітерові – могутньому захиснику, дарителю перемоги і багатої військової здобичі, на Капітолійському пагорбі в Римі було споруджено грандіоз-ний храм, до якого полководці, повертаючись з походів, приносили обладунки переможе-них вождів і найкоштовніші скарби, відібрані у ворога. Юпітер був також заступником лю-дей, що оберігав їхні стосунки. Він жорстоко карав за порушення клятви і нехтування зви-чаями гостинності. На честь цього найголовнішого бога всього древнього Лаціуму кілька разів на рік проводилися загальні свята – на початку сівби і по закінченню жнив, під час збо-ру винограду. У Римі влаштовувалися щорічні Капітолійські й Великі ігри з кінними перего-нами і змаганнями атлетів. Величному і далекоглядному Юпітерові, що керує долями світу і людей, були присвячені найважливіші дні місяця – іди1, 13–15 числа.

Ім’я Юпітера згадувалося при кожній значній справі – державній чи приватній. Його ім’ям клялися, і клятва вважалася непорушною, тому що швидкий на розправу і дратівли-вий бог жорстоко карав нечестивця.

Оскільки основні риси італійського Юпітера були близькі до образу верховного бо-жества греків Зевса, то з посиленням впливу грецької культури до римської релігії увійшли елементи грецької міфології. І багато сказань, пов’язаних із Зевсом, були перенесені на Юпітера. Його батьком почали називати Сатурна, бога посівів, що першим дав людям їжу і, подібно до грецького Кроноса, правив ними у золоту добу. Тож, і дружину Сатурна, боги-ню багатих жнив Опс, почали вважати матір’ю Юпітера, а оскільки при зверненні до богині слід було торкатися землі, то її образ, природно, злився з образом богині Реї, дружини Кро-носа. Особливо яскравими були свята на честь Сатурна і його дружини – сатурналії, що по-

Дні, які припадають на середину місяця.

Боги і герої Стародавнього Риму

чиналися no закінченню жнив 17 грудня і тривали сім днів. Під час цих свят люди прагнули оживити пам'ять про золоту добу царювання Сатурна, коли, за словами римського поета Овідія, "вічна стояла весна" і “щедра земля самохіть... гойний приносила дар, поживу лег-ку і корисну", “мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі"1. I дійсно, в дні сатурналій люди проводили час у безтурботних веселощах, іграх, танцях, бенкетах. Вони робили своїм близьким подарунки і навіть рабів, звільнивши від робіт, саджали із собою за стіл і пригощали, вважаючи, що віддають цим данину рівності між людьми, що існувала за давніх часів.

 

Янус

Янус був ще до Юпітера божеством неба і сонячного світла, він відчиняв небесні ворота і випускав сонце на небосхил, а на ніч зачиняв ці ворота. Потім він поступився місцем владики неба Юпітерові, а сам зайняв не менш почесне - владики всіх початків і починань у часі. Під його заступництвом знаходилися усі входи і виходи, чи то двері приватного будинку, храму богів чи ворота міських стін. Ім'ям Януса, до якого звертались жерці, починав-ся кожний день; перший місяць року і перший день року також назвали його ім'ям2 і святкувалися на його честь. Богу Янусу приносилися жертви у вигляді медяних пирогів, вина, плодів. Люди зичили одне одному щастя і дарували солодощі як символ задоволення всіх бажань у наступному щасливому і солодкому році. Сварки і розбрати з криком і галасом заборонялись законом, щоб не затьмарити ними доброзичливе ставлення Януса, який у гніві міг наслати поганий рік. У цей знаменний день жерці в присутності всіх посадових осіб приносили Янусові в жертву білого бика і виголошували молитви про благополуччя римської держави. Храм Януса мав дві великі арки, що з'єднувались поперечними стінами, навпроти яких знаходилось двоє воріт. Усередині стояла статуя бога, у якого було два обличчя, звернених у протилежні сторони (старим - у минуле, молодим - у майбутнє)3. У руці Янус тримав ключ, яким він відмикав і замикав небесні ворота. Оскільки Янус був богом часу який вів рахунокдням, місяцям і рокам, то на його правій руці (на пальцях) було написане число 300 (латинські цифри = ССС), а на лівій - 65 (латинські цифри - LXV), що означало число днів у році. Особливу роль храм Януса відігравав у військових справах Древнього Риму4. Коли приймалося рішення про оголошення війни, головна урядова особа, цар чи консул, відмикав ключем подвійні двері храму і під арками перед ликами Януса проходили озброєні воїни, що відправлялися в похід, а також юнаки, що уперше взялися за зброю. Упродовж усієї війни ворота храму стояли відчиненими. Коли ж укладався мир, тоді озброєні війська, повертаючись з переможного походу, знову проходили перед статуєю бога, і важкі подвійні дубові двері храму, прикрашені золотом і слоновою кісткою, знову зачинялися на ключ.

Бог Янус, крім того, вважався заступником доріг і подорожніх. Його шанували й італійські мореплавці, які вірили, що саме він навчив людей будувати перші кораблі. Існувало також повір'я, що Янус царював на землі ще до Сатурна і всім навичкам обробки землі, знанням ремесел і відліку часу люди зобов’язані цьому доброзичливому і справедливому божеству. Дружиною Януса була німфа води Ютурна, покровителька джерел, а син їхній Фонс шанувався як бог фонтанів і джерел, що б’ють з-під землі. На честь Фонса в жовтні влаштовувалися свята – фонтиналії. Колодязі обвивали гірляндами з квітів, а в джерела кидали вінки. Тому і Янусові, батьку Фонса, приписували створення всіх рік і струмків.

1.Публій Овідій Назон. Метаморфози (Перетворення) / Пер. М.Зерова.

2. Januarius - латинська назва, від якої походить назва першого зимового місяця, збережена в

російській мові - январь, англійській - January і т.д.

3. Звідси вираз "дволикий Янус" чи "лик Януса".

4. Перший храм богу Янусу був споруджений, за переказами, царем Нумою Помпілієм.

 

Марс

Лютий і нестримний бог війни Марс шанувався як батько великого і войовничого римського народу, слава якого почалася від засновника міста Рима – Ромула (Ромул зі своїм братом-близнюком Ремом, за легендами, були синами Марса). Завдяки заступ-ництву могутнього бога війни римляни здобували перемоги над сусідніми племенами, а потім й іншими народами. Марс відомий був і під іменами – Марс (Градівус), що веде бій, і Марс (Квірінус) Списоносець. Після смерті Ромула і його обожествлення з’явився бог Квірін, на якого перетворився Ромул, ставши в такий спосіб двійником Марса. Трійці богів – покровителям військової доблесті й охоронцям римської держави – Юпітерові, Марсові і Квіріну присвячувалися спеціальні жертвоприношення, до них зверталися з благаннями про перемогу в боях. Ім’ям Марса названий перший місяць римського року1, і в перших йо-го числах проводилися кінні змагання, оскільки коні – вірна підтримка воїна в бою – були присвячені богу Марсу. Першого березня на честь войовничого бога відбувалася хода йо-го жерців-саліїв, які рухалися з піснями у священних танцях, б’ючи списами в щити, один із яких, за переказом, за царя Нуми Помпілія упав з неба. Слова гімнів, що виконувалися саліями, були незрозумілі вже самим жерцям, що надавало магічного змісту цьому давнь-ому дійству. В цей день чоловіки робили подарунки своїм дружинам, а жінки – рабиням. У бога війни були й інші, мирні обов’язки; він був уособленням продуктивних сил природи, зо-крема чоловічої сили і шанувався як бог весни. Крім того, він вважався охоронцем полів від шкідників і отар від вовків. Тому Марсові приносили пожертви хлібороби і пастухи, а його священними тваринами вважались дятел і вовк. Але, зазвичай, найбільше шанувалась йо-го військова міць, і, коли полководець вирушав у похід, він йшов до храму Марса і, здійма-ючи священного щита і списа бога, звертався до нього, закликаючи: “Не спи, Марсе!” Незмінними супутниками Марса в бою були його дружина Нериєна (сила), Паллор (блідість) і Павор (жах). Дочкою чи сестрою Марса вважалась богиня війни Беллона (від латинського слова bellum – війна). Біля її храму, де римські правителі приймали чужозем-них послів чи полководців, що поверталися з походу, знаходилася колона. Коли жрець-феціал перекидав через неї списа, це означало початок війни. Оскільки римський Марс і грецький Арес були дуже схожими, то з часом їх почали ототожнювати.

 

Юнона

Божественна дружина Юпітера цариця неба Юнона, так само як і він, дарувала лю-дям сприятливу погоду, грози, дощі і врожаї, приносила успіх і перемоги, шанувалася, крім того, і як покровителька жінок, особливо заміжніх. Юнона була охоронницею шлюбів, помічницею при пологах. Її шанували і як велику богиню родючості. Культом Юпітера відав жрець-фламін, а культом Юнони – дружина фламіна (фламініка). Заміжні жінки щорічно святкували першого березня на честь Юнони так звані матроналії1. З вінками в руках вони прямували до храму Юнони на Есквілінському пагорбі, благаючи про щастя в сімейному житті, приносили в жертву богині квіти. У цьому у святі брали участь і рабині. Великим ав-торитетом користувалася Юнона як мудра порадниця. До неї зверталися у важкі хвилини і прості люди, і державні діячі. На Капітолійському пагорбі був споруджений храм Юнони Мо-нети (Порадниці)2. Там же знаходився монетний двір римської держави, покровителькою якого вона була. Птахами, присвяченими Юноні, були павич і гуси. З останніми пов’язана відома легенда про порятунок Риму під час навали галлів. Коли в V столітті до н.е. Рим був зненацька захоплений галльськими військами, римські воїни, які залишилися живими, закріпилися на Капітолійському пагорбі і потерпали від голоду, чекаючи на допомогу союз-ницьких військ. Щоб повідомити обложених про близьку допомогу, слід було пробратися через табір галлів і здолати стрімкі стіни Капітолійської твердині. Цей подвиг здійснив римський юнак Коміній, який з великим ризиком і сміливістю зробив неможливе. Галли помітили місце, де Комінію вдалося піднятися, і їхній вождь Бренн обіцяв велику нагороду тим воїнам, які зуміють захопити неприступну фортецю. І ось у нічній темряві галли, пере-бираючись з одних горизонтально покладених щитів тих воїнів, що стояли унизу, на інші, досягли цією своєрідною пірамідою вершини пагорба і перебили сонних вартових. Але ко-ли вони почали просуватися далі, щоб зненацька захопити фортецю, голодні гуси, які зна-ходилися у храмі Юнони, почали голосно ґелґотати і розбудили римських воїнів. Ті відразу ж кинулися на галлів і скинули їх зі скелі. Падаючи, галли зруйнували ряди піраміди. Перший римлянин, що кинувся на галлів, Марко Манлій, одержав від кожного з воїнів винагороду – одноденну порцію хліба і вина.

Mensis Martius (лат.) – місяць март; рос. – март; англ. – Мarch.

 

Мінерва

Богинею, покровителькою міст і мирних занять їхніх мешканців, була дочка Юпітера Мінерва. Її особливою прихильністю користувалися ремісники, художники і скульптори, по-ети і музиканти, лікарі, вчителі і майстрині рукоділля. Свята квинкватрії на честь прекрас-ної і мудрої богині проводилися в другій половині березня і тривали п’ять днів. У перший день квинкватрій учні звільнялися від занять і приносили своїм учителям плату за навчан-ня. Цього дня припинялися воєнні дії, якщо вони проводилися, і відбувалося загальне без-кровне жертвопринесення коржами, медом і олією. Потім улаштовувалися гладіаторські ігри, а в останній день приносили жертви Мінерві і урочисто освячували сурми, що перебу-вали під особливою опікою богині. Стан сурмачів відігравав значну роль у міському житті, оскільки брав участь в урочистих церемоніях, похоронах і різних обрядах. Флейтисти вва-жали своїми головними святами малі квинкватрії на честь Мінерви, що святкувалися з 13 червня і тривали протягом трьох днів. Мінерва входила до божественної трійці разом з Юпітером і Юноною3. На їхню честь був споруджений чудовий храм на Капітолійському па-горбі, будівництво якого розпочалось ще за царя Тарквінія Гордого. Цей храм, що стояв на високому постаменті, мав три святилища – Юпітера, Юнони і Мінерви. У храмі знаходилася статуя Юпітера, що сидів на величному троні у вінці зі скіпетром і блискавкою в руках. Її створив знаменитий етруський скульптор Вулка з обпаленої глини і вкрив кіновар’ю1. Храм згорів, підпалений зловмисником, а після його відновлення на центральному тимпані було розміщене рельєфне зображення Рима, розташованого на щитах, а перед ним – вовчиці, що вигодовувала Ромула і Рема. На двосхилому даху, покритому позолоченою міддю, у центрі була розміщена квадрига2 з Юпітером, озброєним блискавками і скіпетром, ліворуч від нього – статуя Мінерви, а праворуч – Юнони. На краях покрівлі – два орли. Між чотирма середніми колонами висіли три диски на ланцюгах (усього по фасаду було шість колон).

Біля Капітолійського пагорба знаходилося святилище бога Терміна, охоронця меж, прикордонних каменів між земельними ділянками і рубежів міста держави. Священні цере-монії зі встановлення кордонів і межових каменів були введені царем Нумою Помпілієм. У ямі, виритій для межового каменя, розводили вогонь; над ним заколювали жертовну тва-рину так, щоб її кров, стікаючи в яму, не гасила вогонь. Туди ж виливали мед, пахощі і ви-но, кидали плоди і, нарешті, ставили камінь, прикрашений вінком. У день свята Терміналій (28 лютого – останній день римського року) власники суміжних полів збиралися біля своїх межових каменів, прикрашаючи їх квітами, і приносили в жертву богу Терміну корж, мед і вино. Потім починався веселий і дружний бенкет. Найголовнішим утіленням бога Терміна був священний камінь, що знаходився в Капітолійському храмі.

1. Matrona (лат.) – заміжня жінка.

2.Від цього імені Юнони пішла і загальна назва грошей – “монета”.

3.Певно, це було пряме запозичення божественної трійці в етрусків: Тини (Юпітер), Уни (Юнони) і Менрви (Мінерви).

 

Діана

Богинею-покровителькою тварин, заквітчаних полів, зелених гаїв і лісів, де вона іноді полювала, була Діана. Її особливо шанували селяни, яким вона полегшувала важку працю і допомагала при лікуванні хвороб людей і тварин. Цар Сервій Туллій спорудив перший храм Діани на Авентинському пагорбі в Римі, і оскільки цей пагорб був заселений людьми середнього статку чи просто бідняками, то вона стала покровителькою нижчих класів (плебеїв і рабів)3. Одночасно її вшановували як богиню Місяця і дарительку світла і життя. Біля храму Діани в Ариції, неподалік від Риму, били цілющі джерела, й жерці богині успішно лікували багато хвороб. Була навіть улаштована спеціальна лікарня, куди сходилися, прагнучи зцілення, шанувальники Діани, що вірили в її лікувальну силу. Ті, хто отримував допомогу від богині, приносили їй, крім звичайних дарунків, ще і зображення зцілених нею часток тіла, зроблених з глини. Саме святилище Діани Ариційської знаходилося неподалік від прекрасного озера4, оточеного лісистими горами. Тут же, за храмом, зеленів гай біля джерела німфи Егерії. У цьому гаю міг сховатися будь-який раб-утікач чи злочинець, але для того, щоб отримати притулок, він повинен був стати жерцем богині, зірвавши гілку зі священного дерева. При цьому він був зобов’язаний стати до бою із жерцем, який охороняв священний гай, і убити його, щоб зайняти звільнене місце. Цей кривавий обряд, безсумнівно, зберігав риси первісного культу Діани Неморензіс, що колись вимагала людських жертв. Це свідчить про близькість культу римської Діани до культу грецької Артеміди в Тавриді.

1.Звідси древній звичай покривати обличчя полководця-тріумфатора червоною фарбою, тому що він одягом, регаліями й обличчям уподібнювався Юпітерові.

2.Колісниця, запряжена четвіркою коней.

3.День заснування храму Діани, 13 серпня, був днем відпочинку рабів.

4.Сучасне озеро Немі.

 

Венера

Венера була покровителькою квітучих садів, богинею весни, родючості, зростання і розквіту всіх животворних сил природи. Її вшановували як божество жінки і як благодійницю щасливої подружньої любові під час календ (перші числа) квітня, місяця, присвяченого Венері. На честь прекрасної богині влаштовували урочисті жертвоприношення, підносили їй молитви про продовження молодості, краси і про досягнення подружнього щастя. За переказами Венера, ототожнена з Афродітою, була матір’ю троянського героя Енея, який приплив з-під Трої в Італію і нащадки якого заснували Рим. Тому римляни шанували Венеру, як прародительку римського народу. В Римі було безліч її святилищ і вівтарів, але найрозкішніший храм Венері Прародительці був побудований в І ст. до н.е. Юлієм Цезарем1. Вважалося, що рід Юліїв брав свій початок від сина Енея, Асканія-Юла, онука самої богині Венери. Символами богині були голуб і заєць (як знак плодючості), з рослин їй були присвячені мак, троянда, мирт. Сина Венери, бога любові Амура, римляни вшановували так само, як греки Ерота.

1.Цезар, Гай Юлій (102 чи 100–44 р. до н.е.) – полководець, державний діяч і диктатор.

 

Флора

Юна богиня квітів, що розпускаються, з настанням весни панує над усіма живими істотами – такою була Флора в уявленні римлян. На честь цієї богині легендарними римськими царями був споруджений храм, де культом Флори опікувався жрець-фламін. Були започатковані спеціальні свята флоралії, які тривали з 28 квітня по 3 травня. У ці дні двері всіх будинків прикрашались гірляндами і вінками з квітів, жінки в різнобарвних строкатих платтях (що суворо заборонялося в звичайні дні), у запашних вінках танцювали і розважались. Весь люд веселився і бенкетував під час свят на честь прекрасної богині, яка дарувала радість. В один із днів флоралій влаштовувалися ігри і змагання.

 

Теллура (Теллус)

Теллура, мати-земля, була однією з найдавніших італійських богинь. Вона уособлювала ту родючу землю, з якої виростає все, що необхідно людині для існування. Тому Теллура-земля протиставлялася Юпітерові – богові неба і у клятвах звертались до них одно-часно. Теллура, як втілення материнського лона землі, яке все приймає і знову дає життя, шанувалась і як богиня смерті, як загальна могила усього, що пішло з життя. Її вважали володаркою землетрусів і володаркою живих і мертвих. За легендою, першою служителькою Теллури (її називали ще “Світлою богинею”) була Акка Ларенція, дружина пастуха Фаустула (того, що знайшов і виховав близнюків Ромула і Рема). Вона мала 12 синів, і усі вони дружно допомагали матері при жертвоприношеннях на честь богині Теллури. Коли один із них помер, його місце зайняв Ромул. Ставши римським царем, він заснував колегію з 12 жерців, що називалася колегією арвальських братів (від латинського “arvum” – поле, рілля, пасовисько). Раз на рік відбувався урочистий обряд жертвоприношення “Світлій богині”, щоб вона послала гарний врожай на поля римських хліборобів. Про проведення цього свята, яке випадало зазвичай на другу половину травня, напередодні жнив, повідомляв заздалегідь глава арвальських братів. Ритуал дотримувався дуже суворо, тому що найменше порушення могло викликати невдоволення богині і, отже, загрозу врожаю. Вся церемонія тривала три дні. У перший і останній день жерці збиралися в місті, у будинку глави арвальських братів. У святковій одежі вони підносили у жертву Теллурі вино і пахощі. Потім виконувався обряд благословення хлібів, увінчаних лавровим листям і колоссям торішнього і нового врожаю. Трохи пізніше влаштовувалася загальна трапеза жерців зі спільними моліннями й узливанням вина на вівтар Теллури. По закінченні обряду його учасники з побажаннями щастя підносили один одному троянди. На другий день свято переносилося у священний гай "Світлої богині", де знаходився її храм і будинок із залою для священних трапез. Вранці глава колегії приносив очисну жертву - двох свиней і одну телицю. Опівдні, надягнувши вінки з колосся, всі йшли до гаю, де приносили в жертву вгодовану вівцю, ладан і вино. Потім відбувалося узливання, і арвальські брати прямували до найближчого поля за колоссям, зрізали його і передавали, перекладаючи з лівої руки в праву. Ця процедура повторювалася двічі, після чого таке саме робили з хлібцями, які жерці, ввійшовши до храму, розподіляли між собою. Замкнувши храм і видаливши відтіля всіх сторонніх, арвальські брати починали священний танець, співаючи при цьому гімн, слова якого вже самі не розуміли. I оскільки запам'ятати їх було важко, а помилка могла викликати гнів богині, то всі мали спеціальні богослужбові записи, яких суворо дотримувалися. Певно, це були звернені до землі древні заклинання про дарування врожаю.

 

Церера

Богиню жнив, покровительку родючості і шлюбів Цереру глибоко поважали римські хлібороби. На її честь влаштовувалися урочисті свята - цереалії, що починалися 11 чи 12 квітня і продовжувалися 8 днів. Цереалії справляли тільки нижчі верстви - плебеї. Вони одягалися в біле (на відміну від звичайної робочої одежі), прикрашали себе вінками і після урочистих жертвоприношень (підносили свиней, плоди, медяні стільники) вісім днів розва-жалися перегонами в цирку. Римський люд влаштовував святкові трапези, запрошуючи всіх перехожих умилостивити Цереру, яка дає ситну їжу. Поступово культ богині Церери злився з культом “Світлої богині" (Теллури) і грецької Деметри, але свято цереалій з його веселощами і широкою гостинністю збереглося.

 

Бахус

Дружиною Бахуса1 була богиня Лібера, що допомагала виноградарям і виноробам. Свято на честь цієї подружньої пари відзначалось 17 березня і мало назву лібералії. У містах цього дня, крім урочистихжертвоприношень, улаштовувалися театральні вистави, à в сільській місцевості свято знаменувалося веселою ходою, жартами, танцями і гулянками з щедрими узливаннями Бахусу-Ліберу, який своїм чудесним напоєм звільняє людину від усіляких турбот, і його добрій і прекрасній дружині Лібері. Під час лібералій приносилися жертви і богині Церері. Святилище Лібера і Лібери знаходилося в храмі Церери.

1.Бахус (Bacchus) - латинська форма грецького імені Вакх (одного з імен Діоніса), якого ототожнювали з давньоіталійським божеством Лібером - богом-покровителем виноградників, виноробства і вина. Лібер (Liber) - латинською означає "вільний". Очевидно, ця назва натякала на деяку свободу поведінки влаштованих на честь Бахуса свят.

 

Вертумн і Помона

Вертумн був богом пір року і перетворень, що відбуваються у природі з земними плодами: спочатку вони квітнуть, потім зріють і, нарешті, падають з гілок, які схиляються під їхньою вагою. Вертумн дарував землі цвітіння весни, літні жнива й осінній врожай плодів. Але плодовими деревами, особливо яблунями, ретельно опікувалася юна і працьовита богиня Помона. Вона встигала в усіх садах підрізати сухі гілки, прищеплювати нові живці, напувати прозорою водою спраглі дерева. Переймаючись цими турботами, вона зовсім не помічала, як намагалися привернути її увагу такі польові і лісові божества, як Пік1, що жив у гаю поблизу Авентинського пагорба, й Сільван, а також пустотливі сатири. Але найбільш від усіх зачарувався юною красою Помони бог Вертумн. Маючи здатність до перевтілення, він з'являвся Помоні у вигляді то воїна, то рибалки чи простого садівника, пропонуючи їй свою любов, але ніхто не міг заволодіти серцем Помони і хоч на мить відвернути її від улюбленої справи. Вертумн зважився вплинути на вперту богиню силою чужого переконання. Перетворившись на старезну бабу, він прийшов до Помони і, поки вона пропонувала поважній гості свіжі фрукти, почав старечим голосом переконувати її вийти заміж за славного бога Вертумна. Помона й тоді рішуче відмовилася, посилаючись на те, що ніколи не бачила бога і не може судити про його достоїнства. Тоді Вертумн постав перед збентеженою Помоною в усій своїй красі. Золотом сяяли його кучері, любов’ю палали очі. В одній руці юнак тримав садовий ніж, а в іншій - повний кошик духмяних плодів. Зачарована прекрасним богом, юна Помона погодилася стати його дружиною. З'єднавшись назавжди, вони продовжували натхненно піклуватися про буяння і свіжість плодоносних садів італійської землі. Римляни глибоко шанували цю юну божественну пару. Храм Вертумна було споруджено на Авентинському пагорбі, Помона ж мала свого власного жерця -фламіна. Коли починалося дозрівання плодів, садівники приносили жертви цим богам, а 13 серпня відбувалося свято на честь Вертумна і його прекрасної дружини.

Фавн

Фавн був добрим, веселим і діяльним богом лісів, гаїв і полів. Він пильно охороняв отари від хижаків, за що пастухи шанували його під іменем бога Луперка2 (захисника від вовків) і, власкавлюючи його, приносили в жертву козлів і кіз. Щорічно 15 лютого весь Рим святкував священні луперкалії, засновані, за переказами, ще Ромулом і Ремом, яких вигодувала вовчиця, а потім виховували пастухи. Святилище Фавна - Луперкал - знаходилося біля грота на Палатинському пагорбі. В ньому пастух знайшов немовлят Ромула і Рема. Починалося святкування луперкалій із принесення в жертву кіз і козлів, причому біля вівтаря стояли два юнаки. Жерці-луперки торкалися їхнього чола заплямованим кров’ю жертовним ножем і негайно витирали ці криваві смуги козячою вовною, змоченою в молоці. При цьому юнаки повинні були сміятися. Закінчивши обряд жертвоприношення і священного бенкету, жерці вирізали зі шкір принесених у жертву козлів пов'язки на стегна - фартухи і ремені (фебруа)3, з криками і галасом вибігали з Луперкала і мчали навколо Палатинского пагорба, завдаючи удари ременями всім зустрічним. Це був древній очисний і спокутний обряд, і римляни охоче отримували удари священних ременів, які нібито знімали з них усю скверну, що накопичилася за рік. Жінки, які бажали збереження подружнього щастя, миру в родині й збільшення сімейства, намагалися неодмінно одержати удар козячого ременя і виходили назустріч луперкам. Люблячи і шануючи прихильного до них бога Фавна, римські хлібороби і пастухи святкували ще й фавналії, які справляли 5 грудня просто неба. Жертвоприношення з вина, молока і заколотих козлів закінчувалися веселим бенкетом, у якому символічно брав участь і сам веселий і добрий Фавн. У цей день худобі дозволялось бродити по полях і лісах без пастухів, орні тварини відпочивали, а раби могли розважатися на лугах і перехрестях доріг. Хоча Фавн був доброзичливим божеством, але іноді він любив побавитися і налякати людину, яка забрела вглиб лісу і порушила його спокій. Він полюбляв нашіптувати всілякі страшні історії сплячим. Тим, до кого він був прихильний, Фавн повідомляв свої пророкування особливим шелестом листу. Адже Фавн був сином бога Піка і від нього успадкував пророчий дар. Якщо людина хотіла одержати відповідь на питання, що її тривожили, то треба було сміливо лягти у священному гаї на шкіру принесеної в жертву вівці й одержати пророцтво Фавна в сновидінні. Близьким до бога Фавна був Сільван, якого вшановували як бога - покровителя лісу. Він, так само як і Фавн, оберігав череди в лісах і любив просту пастушу сопілку. Його постійним супутником був пес - вірний помічник пастухів. Сільван також володів даром пророцтва, й іноді з глибини лісу лунав гучний голос бога, який наводив страх, передвіщаючи важливі події. На свята бога Сільвана допускалися тільки чоловіки. Жінкам це суворо заборонялось.

1.Божество полів та лісів, батько Фавна. Пік знехтував коханням чаклунки Кірки (Цирцеї), яка за це його покарала, перетворивши на дятла. У римлян він вважався птахом-віщуном.

2.З латинської “lupus” - вовк.

3.Februarius (лат.) - звідси походить назва другого зимового місяця лютого (рос. - февраль).

 

Фавна

Під заступництвом богині Фавни, дружини і помічниці бога Фавна, знаходилися по-ля, ліси і сади, які вона щедро наділяла родючістю. Під ім’ям “Доброї богині” (Bona dea) вона виявляла особливе благовоління до жінок, які справляли на її честь два урочистих свята. Одне з них відбувалося першого травня в храмі богині на Авентинському пагорбі, де збиралися юрби римлянок, бажаючи вшанувати свою високу покровительку і принести їй встановлені звичаєм жертви. Друге свято припадало на перші числа грудня і справлялося в будинку однієї з вищих посадових осіб (консула чи претора). Чоловіки повинні були залишити будинок на всю ніч. Керували таїнствами церемонії жриці богині Вести і господарка будинку, де відбувалося богослужіння. Тільки жінки могли бути присутніми на святі, причому вони настільки ретельно зберігали таємниці цього обряду, що до цієї пори так ніхто і не зміг з’ясувати, що саме там відбувалося. Відомо було лише, що намет, де стояло зображення богині, прикрашався виноградними лозами, біля ніг статуї насипалася священна земля і всі жертвоприношення супроводжувалися музикою і співом гімнів. В історії цього культу відомий лише єдиний випадок, коли юнак спробував потрапити до будинку, де відбувалося таїнство, переодягнувшись у жіноче плаття і видавши себе за музикантку. Обман був викритий служницями, і винного обвинуватили у святотатстві1.

1.Цю зухвалість дозволив собі молодий римський аристократ Клодій, підкупивши одну зі служниць у будинку Юлія Цезаря, де відбувалося таїнство на честь “Доброї богині”. Клодія звинуватили у блюзнірстві, що викликало хвилю обурення. Тоді Юлій Цезар розлучився зі своєю дружиною. Його запитали, чому він це зробив, адже вона ні в чому не була винна. Цезар відповів фразою, що стала крилатою: “Я зробив це тому, що дружина Цезаря повинна бути поза підозрою”.

 

Веста

Богиня домашнього вогнища і палаючого у ньому вогню, Веста шанувалася як покровителька держави, і вогонь, що палав у її храмі, вважався вічним і невгасимим. Він був утіленням самої великої богині, тому її статуї в храмі не було. У таємному місці храму, яке звалося “Пен” (Пентралія), зберігалися священні предмети, серед яких знаходилися пенати - зображення богів-заступників, привезені, за легендою, героєм Енеєм зі зруйнованої Трої. Про ці предмети знали тільки верховний жрець - великий понтифік і весталки - жриці богині Вести. Головним обов’язком весталок (їх було шість) була підтримка невгасимого полум’я в храмі богині. Жриць відбирали дуже ретельно, з гарних родин, без фізичних не-доліків. Великий понтифік сам відбирав шістьох дівчаток віком від 6 до 10 років з-поміж двадцяти, обраних за допомогою жереба. Вони потрапляли на навчання до старших вес-талок на десять років, спочатку пройшовши церемонію присвяти Весті. Ім обрізали волос-ся, яке підвішували на священному дереві як пожертву богині, потім вдягали в білий одяг і нарікали ім’ям Амата, що додавалося до їх власного. Провчившись десять років, молоді жриці приступали до своїх обов’язків, які повинні були виконувати протягом наступного десятиліття. Найтяжчою провиною весталки було порушення нею обітниці цнотливості. Винна каралася страшною смертю - її живою закопували у землю. Біля міської стіни, у земляному валу викопували невеликий льох, куди спускалися по земляних виступах. У цьому льосі стелили постіль, ставили запалений світильник і залишали невеликий запас їжі -хліб, воду, глечик молока і трохи олії. Це робилося для того, щоб не ображати богиню, заморивши голодом священну особу її жриці. Весталку, яка порушила обітницю, у повній тиші заводили до наглухо закритих і зав’язаних шкіряними ременями нош. Відтіля не було чутно навіть її голосу. Усе місто було занурене в глибокий сум. Коли ноші досягали місця ув’язнення, ремені розв’язували. Перед виконанням страшного вироку великий понтифік виголошував молитви, здіймаючи руки до неба, потім проводив весталку, закутану з голови до ніг у покривало, від носилок до фатальних сходів, прямо до могили. Приречена мовчки спускалася вниз, і отвір закривали, засипаючи його землею. За інші провини юних весталок нещадно сікли, а якщо в якоїсь недбайливої жриці священний вогонь згасав, то покарання батогами здійснював сам великий понтифік. Згаслий на вогнищі Вести вогонь вважався поганою прикметою для держави, і розпалити його можна було лише тертям дерев’яних паличок, що свідчило про глибоку стародавність обряду, бо в такий спосіб вогонь добувався в первісні часи. Прослуживши десять років, весталки наступні десять років повинні були присвятити вихованню і навчанню нових дівчаток. Таким чином, протягом тридцяти років весталки служили своїй богині. Після цього вони мали право повернутися додому і навіть вийти заміж. Але більшість весталок залишалася при храмі, оскільки вони займали надзвичайно почесне становище в Римі. Коли вони їхали вулицею, то усі повинні були поступатися дорогою. Іхні свідчення в суді мали вирішальне значення. Образа весталки каралася смертю. Якщо весталка зустрічала злочинця, засудженого до страти, то страта скасовувалася. Найбільш шанованим весталкам, які зробили державі важливі послуги, споруджувалися статуї1. Старша за віком називалася головною весталкою і керувала всіма іншими. У Римі щорічно 9 червня справлялися свята на честь богині - охоронниці держави і сімейного вогнища. Вони називалися весталіями і супроводжувалися обрядами і жертвоприношеннями з однорічних телиць, плодів, вина, води й олії. Веста була символом, що поєднував римських громадян в одну велику родину навколо загального вогнища. Тому культ цієї богині мав важливе значення в житті римської держави. Поки палав вогонь Вести в її святилищі й зберігалися в її храмі священні реліквії, Рим під охороною цих святинь був міцний і могутній.

1.Подібних статуй було знайдено декілька, і хоча обличчя їх ушкоджені, але прекрасно збереглися всі деталі одягу і головних уборів цих жриць.

 

Вулкан

З державним культом вогню і вогнища зв’язане також шанування римлянами бога Вулкана. Храму Вулкана в самому місті не було, але в центрі Риму на узвишші над форумом знаходилася священна ділянка, вулканал, де, немов біля державного вогнища, проводилися наради сенату. Усі храми Вулкана, як божества, зв’язаного з вогнем і пожежами, знаходилися за межами міських стін. Вулкан, подібно до грецького бога Гефеста, був вправним ковалем, покровителем ремісників і ювелірів. Дружиною його була прекрасна богиня Венера. Свята, які проводилися на честь Вулкана, відбувалися 23 серпня і відзначалися жертвоприношеннями і гучними іграми у великому цирку. Вулкан шанувався і як бог підземного вогню, що постійно погрожував виверженнями. Вважалося, що його божественна кузня знаходиться в надрах гори Етни в Сицилії, де йому допомагають у роботі гіганти-кіклопи.

 

Пенати, лари, мани

Із вшануванням домашнього вогнища був пов’язаний і культ пенатів – добрих домашніх богів, що піклувались про єдність і благополуччя кожної родини. Їхні зображення звичайно знаходились у закритій шафці біля вогнища, де збиралися всі члени родини. Під час радісних подій у родині пенатам приносилися подячні жертви. Охоронителями дому були лари, добрі духи, що ніколи не залишали будинок на відміну від пенатів, яких можна було взяти з собою при переїзді на інше місце. Лари також зберігалися біля вогнища в особливій шафці – ларарії, дверцята якої під час сімейних свят відкривали, щоб лари могли взяти участь у загальних веселощах і трапезі. Перед ними ставилися в особливому посуді їжа і питво, а в дні народження членів родини їх прикрашали квітами. Коли син уперше надягав чоловічу тогу, то він присвячував свій дитячий амулет – буллу1 ларам, роблячи при цьому узливання і молитви. Заходячи в будинок чоловіка, наречена неодмінно приносила жертву ларам, заступництва яких просила. Лари охороняли всіх членів родини і у подорожах, і у військових походах. Тільки слід було не забувати про жертвоприношення.

Крім домашніх ларів, особливо шанувалися лари римської держави, які втілювали духи древніх героїв – Ромула, Рема, Тіта Тація, що вважалися засновниками і захисниками Риму. До ларів було віднесено й Акку Ларенцію, яка разом зі своїм чоловіком виростила Ромула і Рема. Під час урочистого свята ларенталій, яке відзначалося 23 грудня, їй спеціально приносили заупокійну пожертву. Крім того, оскільки каплиці ларів, які охороняють мешканців вулиць, стояли на перехрестях, їм також віддавали почесті, їхні вівтарі прикрашали квітами у свято компіталій, робили узливання вином і олією. Біднота римських кварталів при цьому щиро веселилася, дивлячись на вистави комедіантів і акробатів, змагання атлетів і беручи участь у розвагах на честь добрих ларів.

Мани були також добрими заступниками родини, але в них утілювалися душі померлих предків. Їх умилостивляли узливаннями водою, вином і молоком, а 21 лютого загальним святом – февралією і урочистою трапезою на честь мертвих предків. Мани жили в підземному світі, і на Палатинському пагорбі знаходилася глибока яма, прикрита каменем, що називалася мундус. Це було священне житло манів. Відкривалося воно тричі на рік, щоб здійснити урочисті церемонії для умилостивлення богів-манів. Приносилися жертви – вино, вода, молоко, кров чорних овець, биків і свиней. Під час свята на честь манів храми всіх інших богів були зачинені, весільні церемонії заборонялися. Вся держава вшановувала молитвами благодійних і доброзичливих манів. Але не тільки добрим духам померлих приносилися жертви. Злісні і мстиві духи померлих недобрих людей не тільки мучилися самі, але й допікали живим. Вночі ці злі духи, їх називали ларвами, залишали підземний світ і переслідували тих, кого вони вважали своїми ворогами, мучили їх кошмарами і страшними видіннями. Римляни називали їх також лемурами1. У дні лемурій, свята мертвих, котре відзначалося три ночі (9, 11 і 13 травня), щоб умилостивити злих духів, які юрбами бродять у цей час по землі, глава кожної родини повинен був виконати древній обряд. Рівно опівночі він уставав, босоніж обходив усі приміщення і виходив за поріг. Омившись джерельною водою, хазяїн дев’ять разів кидав через плече, не оглядаючись, чорні боби, щораз повторюючи: “Ці боби я даю вам і цими бобами викуповую себе і своїх близьких”. Вважалося, що лемури йдуть за ним і охоче поїдають жертовні боби. Потім глава родини знову омивався водою і, щоб відігнати лемурів від будинку, вдаряв одним мідним тазом об інший, дев’ять разів повторюючи прохання злим духам залишити його житло. Цей обряд, який повторювався тричі без будь-яких змін, свідчив про те, що в римській релігії збереглося багато первісних магічних рис.

1.Булла – золотий круглий медальйон-кулька, у якому знаходився амулет. Його носили на шиї усі вільнонароджені римські хлопчики.

1.Лемури – страшні примари, мали вигляд скелетів чи вампірів і висмоктували кров у живих людей.

 

Генії і юнони

У кожного римлянина був свій геній – божество, яке супроводжувало його протягом усього життя – від колиски до могили, спонукаючи людину до тих учинків, які вона здійснюва-ла протягом життя. Тому в день свого народження кожен римлянин приносив своєму генію жертви – квіти, плоди, фіміам й узливання. Усі значні події в житті відзначалися жертвопри-ношенням генію. Римляни влаштовували бенкети з друзями, бажаючи принести генію радість. Після смерті людини його геній залишався на землі, перебуваючи біля могили. Таку ж роль у житті римських жінок грали їхні юнони – генії жіночого роду. Були генії, під заступ-ництвом яких знаходилися держава, місто і навіть окремі місцевості. Зазвичай генієм місце-вості вважалася гарна змія, якій у жертву приносилися дозрілі прекрасні плоди. Крім генія, дитину змалечку оточували турботливі боги і богині. Одні допомагали немовляті вперше за-кричати, інші охороняли колиску, вчили пити, їсти, рухатися, розмовляти, виходити з будинку і повертатися назад. У такий же спосіб розглядалося і життя природи – саме тому і налічува-лося в римлян безліч богів і богинь, які піклувалися, здавалося б, про одне й те саме – щоб зерно було кинуте в землю, щоб злаки піднялися, заколосилися і були зібрані, щоб розпуска-лися квіти, зав’язувалися плоди садових дерев, плодоносили виноградники. Увесь світ для

римлянина був наповнений божествами, з якими він постійно зустрічався і яким повинен був догоджати, щоб його життя проходило щасливо. Для цього потрібно було точно знати, до яко-го божества і як звернутися, щоб очікувана милість не обернулася покаранням. Запам’ятати всі ці настанови, суворий ритуал жертвоприношення і проголошення молитов було практич-но неможливо, а тому і доводилося звертатися до жерців, які твердо знали правила спілку-вання з божеством. Жерці й жриці різних богів – понтифіки, фламіни, феціали, луперки, салії, весталки, арвальські брати, авгури1, гаруспики2 відігравали величезну роль у суспільному і приватному житті римлян. Вони точно знали формули молитов, усе, що варто робити й обіцяти богу, щоб одержати від нього бажане. Головним у стосунках із божеством було ретельне виконання встановлених обрядів, вірність, благочестя і дотримання накладених богами заборон. Ретельно дотримуючись всіх умов, запропонованих божеством, віруючий римлянин очікував такого ж скрупульозного виконання від бога того, що він просив. Усе це нагадувало ділову угоду між людиною, що молиться, і богом. При цьому людина повинна була точно вказати, що саме вона приносить у жертву, щоб боги не зрозуміли неправильно. Так, наприклад, роблячи узливання, слід було сказати: “Прийми це вино, що я тобі приношу”, – щоб божество не подумало, що йому обіцяне усе вино, що знаходиться в льосі молільника. Виголошуючи молитву, римлянин накривав голову плащем, щоб краще зосередитися і дотриматися усіх формальностей. І навіть, звертаючись до Юпітера, найголовнішого божества римлян, усім добре відомого, найбільш завбачливі прохачі з обережності уживали наступну формулу: “Могутній Юпітере, чи, може, назвати тебе іншим іменем, тим, яке тобі більш до вподоби...” Таким чином, уся римська релігія дотримувалась суворо випрацюваних обрядів і священних формул, знати які могли лише люди, що спеціально цим займалися, тобто жерці. Вони перебирали на себе тлумачення магічних заклинань і обрядів, що прийшли з глибокої давнини і збереглися в релігії римлян.

1.Жерці, які пророкували майбутнє за польотом птахів і за їхнім ставленням до священної їжі.

2.Жерці, які пророкували майбутнє за нутрощами тварин, тлумачили таємний зміст удару блискавок відповідно до місця влучання і кольору. Особливо славилися гаруспики з Етрурії, що була колискою всіляких марновірств і магічних обрядів, які перейшли до римських вірувань.

 

 

ГЕРОЇ І ЛЕГЕНДИ

 

Еней

Викладено за поемою римського поета Публія Марона Вергілія (І ст. до н.е.) "Енеїда" і працею Тіта Лівія (59 р. до н.е. - 17 р. н.е.) "Римська історія від заснування міста".

Могутня і прекрасна дружина громовержця Юпітера, богиня Юнона, здавна ненавиділа троянців за непоправну образу, завдану їй царевичем Парісом: він присудив золоте яблуко не їй, володарці богів, а богині Венері. Крім цієї образи, знала Юнона про віщування, яке обіцяло її улюбленому Карфагену, багатому і славному своєю доблестю місту, що перебувало під її заступництвом, загибель від нащадків троянців, що вислизнули зі зруйнованої греками Трої. До того ж і троянець Еней, який очолив порятованих троянців, був сином Венери, що посоромила Юнону в суперечці богинь за звання найпрекраснішої.

Через гнів Юнони Еней був приречений на тяжкі випробування, перш ніж збудеться те, що йому призначили боги: царювати на чужині, на італійській землі, звідки він розпочне свій рід, де спорудить місто, якому підкоряться всі землі й народи.

Після небезпечних пригод кораблі багатостраждального Енея досягли гирла ріки Тибр, дісталися землі, яка називалася Лаціум. Місцевий цар Латин спочатку ворожо поставився до прибульців, але потім виявив гостинність і згодом уклав дружній союз між латинами і троянцями, побажавши скріпити його шлюбом Енея зі своєю дочкою Лавінією. Вождь племені рутулів Турн, з яким була заручена Лавінія, підняв свій народ проти чужинців. У двобої з могутнім Енеєм Турн загинув.

Усунувши свого страшного суперника, Еней одружився з Лавінією і заснував нове місто Лаціуму – Лавіній. Після смерті царя Латина Еней, очоливши царство, змушений був відбивати напади могутніх етрусків, що не бажали терпіти прибульців, які здобули славу доблесних і відважних воїнів. Уклавши союз із племенем рутулів, етруски вирішили покінчити з зухвалими чужоземцями і їхнім вождем. Але троянці й латини, окрилені своїм мужнім царем, здобули перемогу у вирішальній битві з ворогами. Битва ця була останньою для Енея й ос-таннім його подвигом. Воїни Енея вважали його загиблим, але багато хто розповідав, як він з’явився своїм сподвижникам прекрасний, сповнений сил, у сяючих обладунках і сказав, що боги взяли його до себе, як рівного їм. Що б там не було, народ почав вшановувати його під ім’ям Юпітера1. Син Енея Асканій ще не досяг того віку, в якому можна було юнакові довіри-ти всю повноту влади, і від його імені привила цариця Лавінія, розумна і далекоглядна жінка. Їй вдалося зберегти державу в єдності і процвітанні. Змужнівши, Асканій залишив царицю ке-рувати Лавінієм, а сам зі своїми друзями і сподвижниками переселився до підніжжя Аль-банської гори, заснувавши місто, назване Альба-Лонгою2, оскільки воно простяглося уздовж гірського хребта. Незважаючи на свою юність, Асканій зумів домогтися визнання з боку мо-гутніх сусідніх племен, і кордон між латинами й етрусками був позначений річищем Тибру. Ас-канію успадковував його син Сільвій, названий так тому, що він народився в лісі3. Царство Сільвія переходило від одного нащадка Енея до іншого. Серед них були царі Тиберін (він по-тонув у Тибрі і став богом цієї ріки) і Авентин (його ім’ям був названий один з пагорбів, на яких згодом розташувалося велике місто Рим). І, нарешті, владу одержав цар Нумітор, за правління якого відбулися всі події, пов’язані з історією заснування міста Риму.

1.У даному випадку “місцевого” бога.

2.Longa – у перекладі з латинської “довга”.

3.Silva – у перекладі з латинської “ліс”.

 

Ромул і Рем. Заснування Риму

Викладено за "Римською історією від заснування міста" римського історика Тіта Лівія (59 р. до н.е. - 17 р. н.е. ) і "Порівняльними життєписами" грецького письменника Плутарха (І ст. н.е.).

У славному місті Альба-Лонзі царював нащадок великого троянського героя Енея – Нумітор, що був справедливим і милостивим правителем. Але брат його Амулій, який заздрив Нумітору і сам прагнув царської влади, підкупив оточення царя і, скориставшись довірливістю Нумітора, скинув його з престолу. Однак убити брата Амулій не наважився. Для того, щоб закріпити за собою царську владу, він вирішив убити сина Нумітора, а прекрасну Рею Сільвію, дочку царя, зробив жрицею богині Вести. Жриці цієї богині повинні були давати обітницю цноти і зберігати невгасимий священний вогонь, що горів день і ніч у святилищі. Весталка, яка порушувала обітницю чистоти й опоганювала в такий спосіб святість вогнища Вести, засуджувалася до страти – її закопували живою у землю. Зачарований красою Реї Сільвії, бог Марс покохав її, і в дочки скинутого царя народилися хлопчики-близнюки. Вже при народженні вони вразили царя Амулія своїм незвичайним видом: вони випромінювали якусь дивну силу.

Розлютований і наляканий появою близнюків, яких він сприйняв як претендентів на престол, Амулій наказав кинути немовлят у води Тибру, а матір їхню за порушення обітниці закопати в землю. Однак бог Марс не допустив загибелі своїх дітей і їхньої улюбленої ма-тері1. Коли, за наказом Амулія, царський раб приніс кошик із немовлятами, що плакали, на берег Тибру, він побачив, що вода стоїть високо і бурхливі хвилі загрожують кожному, хто насмілиться наблизитися до ріки. Зляканий раб, не зважившись спуститися близько до во-ди, кинув кошик на березі й утік. Розбурхані хвилі залили кошик з немовлятами і віднесли б його за течією, якби його не затримали гілки смоківниці, що росла біля самої води. І отут, наче зачарована, вода в річці стала спадати, буря припинилася, а близнюки, випавши з ко-шика, що похилився, підняли голосний крик. У цей час до ріки підійшла вовчиця, в якої не-щодавно народилися вовченята, щоб угамувати спрагу. Вона зігріла близнюків, які жадібно припали до її сосків, повних молока. Вовчиця принесла їх у своє лігвище, де незабаром їх знайшов царський свинопас на ім’я Фаустул. Побачивши двох прекрасних немовлят у во-вчому лігвищі, Фаустул забрав їх до своєї хатини і разом зі своєю дружиною виховав хлоп-чиків, яких назвали Ромулом і Ремом. Близнюки і тоді, коли вони були дітьми, і тоді, коли стали юнаками, вирізнялися своєю красою, силою і гордовитою поставою серед інших дітей пастухів. Молоко вовчиці, яка їх вигодувала, зробило юних Ромула і Рема сміливими і зухвалими перед будь-якою небезпекою, серця їхні були мужніми, руки і ноги міцними і м’язистими. Правда, обидва вони були запальні і вперті, але Ромул усе-таки виявився більш розважливим ніж брат. І на зборах общини, коли мова йшла про полювання чи випас худоби, Ромул не тільки виступав з мудрими порадами, але і давав зрозуміти оточуючим, що він радше народжений наказувати, ніж підкорюватися іншим. Обидва брати користува-лися загальною любов’ю, вони відрізнялися силою і спритністю, були прекрасними мислив-цями, захисниками від розбійників, що спустошували їхній рідний край. І Ромул, і Рем за-ступалися за несправедливо скривджених, і навколо них охоче збиралися люди, серед яких можна було зустріти не тільки пастухів, але і волоцюг, і навіть рабів-утікачів. Таким чи-ном, у кожного з братів назбиралося по цілому загону. Сталося так, що Рема в одній із су-тичок схопили пастухи Нумітора. Коли його привели до скинутого царя, той був уражений красою і шляхетним виглядом Рема. На питання, хто він і відкіля родом, Рем відповів відверто. Він розповів, що раніше вони з братом вважали себе синами пастуха, який вихо-вав їх. Потім вони довідалися, що їх вигодувала своїм молоком вовчиця, що дятли носили їм їжу і бурхлива ріка помилувала безпомічних немовлят. Тоді брати зрозуміли, що їхня по-ява на світ пов’язана з глибокою таємницею, яку вони розгадати не можуть. Слухаючи роз-

повіді юнака, у Нумітора закралася підозра, що за віком, таємницею народження, чудесним порятунком близнюки цілком можуть бути його онуками, яких усі вважали загиблими і яких він оплакував. Поки Рем розповідав свою історію Нумітору, який проймався до оповідача усе більшою ласкою і довірою, пастух Фаустул, почувши, що Рема захопили слуги царя, і остерігаючись підступництва Амулія, кинувся по допомогу до Ромула. Фаустул розповів Ро-мулу все, що знав про таємницю народження братів. Ромул, зібравши свій загін, рушив до міста, щоб звільнити брата. Дорогою до Альба-Лонги з околиць міста до нього почало приєднуватись місцеве населення, яке ненавиділо жадібного, підступного і жорстокого до своїх підданих царя Амулія. Жителі Альба-Лонги, очолювані Ромулом, звільнили Рема і скинули з престолу Амулія. Його було убито, а Нумітору повернули царський трон. Але ні Ромул, ні Рем не виявили бажання залишитися в Альба-Лонзі навіть за доброзичливого правління свого діда. Для них нестерпною була думка про залежність від будь-кого. Вони хотіли заснувати нове місто і панувати над тими, кого привели з собою, – пастухами, волоцюгами і рабами, які убачали в братах-близнюках своїх проводирів. Та й жителі Альба-Лонги не захотіли б прийняти до себе як рівноправних громадян весь той строкатий набрід, що привів Ромул.

Брати вирішили побудувати нове місто на тому самому місці, куди їх викинули води Тибру (це і був древній Палатинский пагорб – колиска великого міста Риму). Однак сама думка про будівлю міста відразу ж викликала розбрат між дружними колись братами. Вони почали сперечатися через те, відкіля починати розбудову, чиїм іменем буде називатися закладене місто і хто з них стане в ньому царювати. Після довгих суперечок брати вирішили зачекати вказівки богів і поворожити за польотом птахів. Чекаючи божественного знаку, вони сіли далеко один від одного. Рем радісно скрикнув – він першим побачив шістьох шулік, що повільно кружляли в ясному небі. За мить повз Ромула з гамором, супроводжуваним гуркотом грому, пролетіло дванадцять шулік. Брати знову почали сперечатися. Рем, якому першому явилися вісники волі богів, вважав, що царем повинен бути він. Ромул же, оскільки шулік повз нього пролетіло вдвічі більше, наполягав на тому, що рішення богів було винесено на його користь. Обидва брати були вперті, і жоден не хотів поступитися. Коли Ромул, наполягаючи на своєму, взявся копати рів, який мав окреслити контури майбутнього міста, Рем, роздратований запалом брата, почав знущатися з нього, глузувати і, легко перескакуючи через рів і насипаний вал, приказував, що ніколи не бачив таких могутніх укріплень. Розлючений Ромул, не тямлячи себе від гніву, закричав: “Так буде з кожним, хто насмілиться переступити стіни мого міста!” і наніс Ремові страшний удар, від якого той упав мертвим.

Поховавши Рема, Ромул, відповідно до настанови богів, ретельно виконав обряд за-снування міста. Передусім сам Ромул і його супутники пройшли очищення священним вогнем – кожний з них перестрибнув через палаюче багаття, щоб з чистими помислами приступити до забудови міста. Потім Ромул вирив невелику круглу яму, куди кинув грудку землі, принесену ним з Альба-Лонги, де жили його предки. Так само вчинили і всі інші. Це було зроблено для того, щоб для кожного поселенця земля, на якій він збирався жити, стала рідною. Древні вірили, що разом із жменею рідної землі вони переносять і душі предків, що охороняють їх (своїх манів). Саме на цьому місці Ромулом був улаштований вівтар і запалений жертовний вогонь. Так виникло священне вогнище нового міста, його центр, навколо якого мають бути зведені житлові будинки. Потім Ромул провів священну борозну, що окреслила межі міста. Білий бик і біла корова, запряжені в плуга з мідним сошником, яких спрямовував Ромул в одязі жерця з покритою головою, повільно вели глибоку борозну. Слідом за Ромулом рухалися його супутники, пильно стежачи за тим, щоб грудки поритої лемішем землі були відкинуті усередину проведеної лінії. Переступити цю борозну не мав права ні місцевий житель, ні чужоземець. Такий учинок вважався б великим безчестям, і, можливо, Рем поплатився такжорстоко саме тому, що зробив його. У тих місцях, де мав знаходитися вхід і вихід з міста, борозна переривалася - так позначалося місцезнаходження міських воріт. Для цього Ромул піднімав плуга і залишав незораний простір. Стіни, споруджені на цій освяченій борозні, також вважалися священними. Ромул, який здійснив обряд заснування міста за усіма вимогами релігійних уявлень того часу, зробився його першим царем. I дав йому своє ім’я. Місто почали називати Римом (від лат. - Roma - місто Ромула).

1.Відповідно до інших варіантів сказання про Ромула і Рема, їхня мати була ув’язнена в темниці чи скинута в ріку Тибр. Її врятував бог цієї ріки Тиберін і зробив Рею Сільвію своєю дружиною.

1.В пам’ять про цю подію Ромул побудував храм Юпітера-Статора (Той, що зупиняє) на тому місці, де римські воїни, зупинившись, відкинули сабінів.

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.