Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Сутність людини і сенс її життя



У людині умовно виокремлюють сутність п'яти рівнів. Розгля­немо їх. Але перш ніж перейти до характеристики цих рівнів, слід з'ясувати, по-перше, що спільного між людиною як живою істотою і світом, і, по-друге, визначити те головне, що відрізняє людину від тварини.

Спільного між людиною і світом усього живого багато. Але голов­ним є те, що, як для людини, так і для всього живого, вихідним імпуль­сом їх життєдіяльності є потреба. Потреба — це становище живо­го як відкритої складної системи, обумовлене порушенням внутрішньої рівноваги організму, яке спрямовує і збуджує до дій, що відновляють цю рівновагу. Безумовно, що потреби тварин і людей неоднакові. Потреби тварин, які є суто біологічними, виника­ють на основі інстинктів і умовних рефлексів і задовольняються пред­метами, що їх дає природа в готовому вигляді. Потреби генетично обу­мовлюють активність тварин. Виникнення і задоволення людиною потреб має більш складний характер. Завдяки свідомості людина «ви­свічує» об'єкт потреби, від емоційного моменту відбувається перехід до раціонального — пошуку шляхів реалізації потягу, розв'язання су­перечності між наявними і необхідними умовами життєдіяльності. Ця суперечність розв'язується через цілеспрямовану діяльність.

Слід підкреслити, що людська діяльність не тотожна активності біологічних систем. Активність є відображенням біологічної ево­люції і функцією певних нервово-психічних систем організму, тоб­то біологічна активність однозначно детермінована генами, інстин­ктами, рефлексами (міграція птахів, полювання хижаків). Діяльності людини притаманний творчий характер, пошук більш могутніх та ефективних шляхів досягнення цілей, задоволення своїх потреб.

Людська діяльність — це:

· принципово новий, властивий тільки людині спосіб взаємодії
з природним середовищем, який полягає у створенні людиною
умов свого існування у зв'язку з тим, що вона не знаходить їх гото­
вими у природі;

· особливий спосіб існування та розвитку самої людини, її жит­
тєвих сил і здібностей;

· це особлива властивість і здатність людини, специфічний вид і
і форма її життєвої активності, що істотно відрізняється від усіх процесів тим, що доцільно змінює й перетворює світ на основі освоєння та розвитку наявних форм культури.

Таким чином, людську діяльність можна визначити так діяльність — це суттєва визначеність способу буття людини у світі, здатність її вносити в дійсність зміни, опосередковані ідеальним. Людська діяльність, як і активність тварини, здійснюється заради потреби. Потреба і діяльність — це те, що зближує людину зі світом живого. Саме в цьому полягає сутність людини як сутність першого порядку. Людина, як жива істота, частина природи, задовольняє свої потреби за рахунок природного середовища.

Сутність людини першого рівня не розкриває специфіки її життєдіяльності, її якісної відмінністі від життєдіяльності тварин. Нам же необхідно встановити межу, за якою людина стає власне люди­ною. Початком переходу від тварини до людини деякі вчені вважають виготовлення найпростіших знарядь праці. Але безпосередньо важко погодитися з цією точкою зору, оскільки у тварин можна спо­стерігати елементи примітивної праці. Де ж тоді це начало? Справжнім людським началом слід вважати перетворення праці на головну умову буття людини, коли праця стає особливою потребою, без задоволення якої неможливе саме життя Таке розуміння праці характерне для багатьох філософських систем, зокрема для матеріалістичної традиції. Так, Фрідріх Енгельс у своєму творі «Роль праці в про­цесі перетворення мавпи в людину» зробив висновок у межах теорії антропосоціогенезу про те, що певною мірою «праця створила людину». Пряме ходіння змінило анатомію передлюдини, звільнило від ходіння передні кінцівки, внаслідок чого вона могла з їх допомогою поступово, крок за кроком, виготовляти знаряддя праці, тобто праця для людини стала джерелом і засобом виокремлення з природи. Людина свої потреби почала задовольняти не шляхом пристосування до природи як тварина, а через матеріально-виробничу діяльність. Під впливом нового способу життєдіяльності відбувається зміна, оприлюднення потреб. Навіть біологічні потреби людини (в їжі, воді тощо) докорінно відрізняються за способом задоволення від відповідних потреб тварин.

Отже, можна зробити висновок, що людина — істота діяльна, бо вона виготовляє засоби для існування, а це характеризує її як істоту більш глибокого рівня порівняно з іншими. Таким чином, сутність людини другого рівня полягає в тому, що потреба життєва опосередковується потребою в знаряддях праці

Ми встановили, що людина — не тільки жива, а й діяльна істота Однак сутність людини полягає і в тому, що її праця потребує праці інших людей. Люди можуть здійснювати виробництво тільки спільно, вступаючи в якісно нові, порівняно з тваринним світом, взаємозв'яз­ки і зв'язки з природою. Визначальними в системі суспільних відносин є виробничі відносини. Але крім них до цієї системи входять ще, наприклад, шлюбно-сімейні, побутові, міжособові, між особою і суспільством та багато інших відносин. Вступаючи в суспільні відносини, люди, як фізично, так і духовно, творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. Завдяки суспільним відносинам відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння звичок, з'являється згуртованість і солідарність. Без цих відносин людина просто не може існувати. Тому для людини важливо не тільки задовольнити життєві потреби, але й мати систему суспільних відносин. Відтворення цих відносин згодом стає особливою потребою життєдіяльності людей і перетворюється на відносно самостійну сферу життєдіяльності. Це третій рівень

Поява матеріального виробництва й системи суспільних відносин обумовила потребу в новому типі поведінки. Поведінка — це зовнішній вияв діяльності, система дій біологічного індивіда, спрямована на підтримання свого існування. Тваринний тип поведінки характеризується тим, що потреби задовольняються тут шляхом пристосування до природи і збирання продуктів природи, які базуються на системі умовних і безумовних рефлексів, інстинктів. Тварини взаємодіють з природним середовищем прямо, не опосередковано. Для людини такий тип поведінки став недостатнім ось чому. Відносини людини з природою і задово­лення її життєдіяльності опосередковані соціальними умовами, тобто процесом виробництва і системою суспільних відносин. За їх допомогою людина не пристосовується до середовища, а перетворює його. Ускладнення взаємозв'язків між суспільством і природою викликало необхідність усвідомлення людиною опосередкування своєї життєдіяльності соціальними умовами життя. З'являється мова як засіб спілкування з іншими людьми.

Усвідомлення людьми свого ставлення до природи й соціальних умов життя крізь призму інтересів знаходить своє вираження в цілях. Ціль — це ідеалізована потреба людини, яка знайшла свій предмет; це такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі якого передбачається результат діяльності людини. Цілі формуються на базі сукупного досвіду людства і підіймаються до вищих форм свого прояву у вигляді соціальних, етичних, естетичних та інших ідеалів. Здатність до цілес­прямування — специфічно людська здатність, яка становить карди­нальну характеристику свідомості. Цілепокладання й реалізація цілей набувають відносно самостійної сфери життєдіяльності, сфери, яка, з одного боку, постає як результат попередньої життєдіяльності, а з другого — як його передумова. На цій основі можна зро­бити висновок, що сутність людини четвертого рівня полягає в тому, що її життєдіяльність є процесом свідомої, доцільної діяль­ності, спрямованої на усвідомлення індивідом свого ставлення до світу й до себе, на пізнання та перетворення світу, для забезпечення свого існування; процесом, в якому відтворення і виробництво нових цілей стає особливою соціальною потребоюУ сутності людини четвертого рівня акцентується увага на тому, що людина — мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ.

Але людська думка не тільки відображає безпосередньо існуюче, а може і відриватися вщ нього. У свщомості людини виникають і вірні, і ймовірні уявлення. Думка рухається як по готових шаблонах, так і прокладає нові шяхи, руйнуючи старі норми. їй притаманна здатність до новаторства, творчості Творча активність свідомості тісно пов'язана з такою категорією, як «свобода»—здатність приймати рішення в межах можливого. Творчості не може бути там, де прояви свободи затиснугі. Свідома вільна діяльність— це спосіб самореалізації людини. Свобода розширює можливості творчо­го впливу на навколишній світ і на самого себе. Це положення приводить нас до розуміння сутності людини п'ятого рівня. На цьому рівні в людини з'яв­ляється нова потреба — потреба у свободі та творчій діяльності

Отже, сутність людини п'ятого рівня полягає в тому, що її життєді­яльність стає процесом вільного творчого впливу на навколишній світ і на саму людину

Таким чином, ми розглянули в людині сутність п'яти рівнів. Вони являють собою різні сторони єдиного пов'язаного між собою процесу. У своїй єдності вони характеризують людину як внутріш­ню структуровану цілісну систему, яка становить основу її буття й визначає якісні відмінності від усього живого. Отже, людина — це жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ, саму себе.

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху по замкненому колу: народження — життя — смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний кругообіг життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не втім, щоб тільки жити (існувати), а й у тім, як і для чого (чи для кого) жити.

Отже: в чому полягає сенс життя?

Сенс життя — це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки з системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправ­довувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Іншими словами — це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона ; потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому І життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

Представники гедонізму метою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з метою самовдосконалення або досяг­нення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною метою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне — приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, бла­га. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдоско­наленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Схема 124- Типи обгрунтування сенсу життя

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу — навіть самогубець вірить у сенс коли не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва — ці протилежні, але взаємопов'язані «абсолюти» людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сене, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати «життям заради інших людей». Для"людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, кол вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, щовона залишить після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опи­нитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідеякомунізму, «світлого майбутнього» тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стаєна шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і на­ціонального, і релігійного фанатизму).

З- Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як «життя заради життя». Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволен­ня від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епіку­рейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від си­туації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися з вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існуван­ня в усіх його проявах -- від радощів, злетів і перемог до падін- ; ня, відчаю і страждань. Разом з тим, епікурейське ставлення до \ життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, і утверджує в людині егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати відчуття його повноцінності.

Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає подальший соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини гуманного смислу буття. Німецько-французький мислитель Альберт Швейцер (1875 — 1965) неодноразово наголошував: «Завдання сучасників — досягнути справжньої доброти, жити в згоді з самим собою. Тільки перемога гуманного світогляду над антигуман-ним дасть нам можливість з надією дивитися в майбутнє».

Висновки

1 .Філософське пізнання має гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських роздумів є людина і її існуван­ня у світі. Усі філософські проблеми, хоч би якими абстрактними вони здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І. Кант питання « що таке людина?» формулює як основ­не питання філософії.

2. Людина — це біосоціальна єдність, у якій через соціальне, біо­логічне й духовне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, релігійному, політичному. Всі ці фор­ми вияву людського єства співіснують у органічній єдності, взає­модії, взаємопроникненні.

З- Людина — це така істота, яка своєю діяльністю створює влас­ну історію, в процесі чого формується, змінюється й розвивається її сутність. Тобто сутність людини не є історично незмінною. Вона розвивається разом з розвитком людини, людства, акумулюючи в собі зміст людського, зміст культури, соціальних цінностей.

4. Людина — єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя, роздуми над яким є для багатьох вихідним пунктом у виробленні «лінії життя».

Контрольні питання

1. Що таке комплексне людинознавство і яка роль філо­софії в його становленні?

2- Які ви знаєте основні риси панівного розуміння люди­ни в епохи античності, середньовіччя і Нового часу?

Які сучасні концепції людини вам відомі?

Як ви ставитесь до положення Біблії: «І створив Господь
Бог людину з праху земного та вдихнув в обличчя її ди­
хання життя, і стала людина душею живою»? Наскільки
воно збігається з концепцією антропосоціогенезу?


 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.