Проблема характеру дотична до злочину не вичерпується окремими негативними рисами. Кримінально-психологічний підхід передбачає з'ясування ролі акцентуації характеру, яка стоїть близько до психічної аномалії, але не тотожна їй. У юридичній психології накопичено різноманітні матеріали щодо впливу на злочин психічних аномалій особистості: неврозів, психопатій, психозів тощо. Одночасно на більш складне за психологічною сутністю питання акцентуації характеру і, відповідно, акцентуації особистості звертається недостатньо уваги.
Акцентуація — це надмірне вираження, загострення окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайнім варіантом норми і спричиняє до відхилень у поведінці та діяльності. Найчастіше вона виникає у підлітковому віці, може переходити у приховану (латентну) форму та компенсуватися за рахунок інших рис.
Акцентуація обумовлює підвищену чутливість і вразливість особистості до психотравмуючих ситуацій, що проявляється у психічних зривах і неадекватних діях.
Численними дослідженнями виявлено 11 основних акцентуацій характеру, які отримали загальну назву «тип акцентуації». Це гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астеноневротичний, сензитивний, психостенічний, шизощний, епілептоїдний, істероїдний, нестійкий і конформний типи. Супутнім чинником скоєння злочину найчастіше виступають епілептоїдний, нестійкий, гіпертимний, істероїдний типи.
Епілептоїдному типу акцентуації характеру показові егоїстичність, властолюбство у поєднанні з недоброзичливим ставленням до оточення. В основі недоброзичливого ставлення лежать дріб'язковість, образливість і дратівливість.
Нестійкому типові акцентуації властиві навіюваність, пасивна підкорюваність, недисциплінованість, балакучість та соціальна незрілість. Остання проявляється в поверховості і квапливості суджень, легковажності вчинків, наївності й довірливості. Поведінка спрямована на отримання свіжих вражень, ситуативних задоволень.
Особистість із нестійким типом акцентуації характеру схильна до вчинення групових злочинів у ролі виконавця, крадіжок, кримінальних розваг із погано передбачуваними наслідками.
Гіпертимний тип відзначається життєрадісністю, комунікабельністю, пошуком нових вражень, людей, ситуацій. Ініціативність і енергійність поєднуються з хаотичністю, поверховістю інтересів, діловитість — із поганою дисциплінованістю й цілеспрямованістю.
Істероїдний тип акцентуації характеру відзначається егоїзмом, демонстративністю, брехливістю, інфантилізмом (вередуванням), намаганням накинути оточенню визнання власної винятковості. Це обумовлює прояви дратівливості, нетерпимості до тих, хто не визнає істероїда, та уважність, піклування до тих, хто підтримує і захоплюється ним. Особистість істероїдного типу схильна до різноманітних симуляцій самовбивства, демонстративних членоушкоджень, скоєння злочинів як засобу привернення уваги до себе, висування вимог, викликання почуття жалю, несправедливості та співчуття.
Застрягаюча особистість відзначається таким комплексом рис: цілеспрямованість, упертість, егоїстичність; яскраво виражене честолюбство, самовпевненість у поєднанні з образливістю; сильні, несподівано спалахуючі емоції та почуття (до рівня афекту), які переживаються тривалий час і періодично повторюються.
Застрягаюча особистість схильна до скоєння злочинів за мотивами відчуження, розрядки й компенсації негативних емоцій і почуттів.
Демонстративна особистість відзначається таким комплексом рис: висока адаптивність, схильність до перевтілень, авантюризму; емоційна чутливість, глибокі та яскраві емоційні переживання; легке витручення зі свідомості та швидке забування неприємних ситуацій із власного життя; впадання у психопатоподібні стани (образливість, істерика, скандалізм).
Демонстративна особистість схильна до скоєння злочинів за мотивами ствердження і самоствердження та ризику.
Педантична особистість відзначається таким комплексом рис:
— нерішучість, боязкість, ретельне обдумування та перевірка своїх вчинків;
— нав'язливі психічні стани та ідеї (дріб'язковість, страхи, перебільшення погроз, іпохондрія — зануреність у стан власного здоров'я);
— тривале переживання неприємних подій, погане витручення їх із свідомості.
У разі несприятливого соціального розвитку педантична особистість:
— всіляко намагається уникнути невизначеності, небезпеки, динамічних і малопрогнозованих ситуацій;
— є надвимогливою до себе та оточення (підлеглих, членів сім'ї тощо) щодо виконання обов'язків, порядку, акуратності;
— посилено піклується про власне здоров'я, боїться хвороб, перебільшує тяжкість наявних хвороб.
Для педантичної особистості злочин — це наслідок відставання в чомусь від інших, пасивності, несвоєчасних і помилкових дій.
Збудлива особистість відзначається таким комплексом рис: підвищена чутливість, запальність, дратівливість; посередній інтелект, уповільнене мислення (тугоумство), знижена моральна і правова регуляція поведінки; різка зміна емоційних станів (похмурість — гнів; похмурість — радість), бурхливих за силою виразу і нетривалих у часі.
Збудлива особистість схильна до скоєння злочинів за аморальними, збоченими мотивами та мотивами розрядки і компенсації негативних емоцій.
Злочин — це складна, ієрархічно і поліпричинно обумовлена активність особи. У комплексі чинників представлені соціально-психологічні, особистісні, спадково-біологічні детермінанти.
6. Співвідношення соціального і біологічного в особистості злочинця
Питання про соціальну та біологічної сутності злочинця було дискусійним протягом всієї історії розвитку кримінології. Таким він залишається загалом-то і сьогодні. Фундамент біологічної теорії злочинності складає так звана кримінально-антропологічна теорія. Сутність кримінально-антропологічної теорії, розвинутої її засновником італійським професором судової медицини Ломброзо, що опублікував свої роботи в 70-х роках XIX століття, будучи узагальненими в книгах «Злочинний людина», «Злочин, його причини та засоби лікування» зводилася до наступного: злочин, на його думку, є біологічне явище, подібне народження, смерті та іншим неминучим явищ і процесів. Тому причини злочинної поведінки він шукав у самій природі людини, а злочин за Ломброзо є прояв особливих властивостей людської природи. Ними володіє не кожна людина, а тільки люди «злочинного» типу. «Раптово, одного разу вранці похмурого грудневого дня я виявив на черепі каторжанина цілу серію анормальность ..., аналогічну тим, які є у нижчих хребетних. Побачивши цих дивних анормальность наче ясне світло осяяло темну рівнину до самого горизонту. Я усвідомив, що проблема сутності й походження злочинців була дозволена для мене «, - писав він. За Ломброзо, людина, що володіє серією особливих анатомо-фізіологічних і психічних властивостей, сукупність яких робить його «природженим злочинцем» - фатально приречений на вчинення злочинів (homo gelinguente). Антропологи, що підтримують його, за зовнішніми ознаками намагалися виділити злочинців з маси людей і активно шукали в людях атавістичні риси «людини-дикуна», якості характеризують «моральне божевілля» або епілепсію. За Ломброзо, для вбивці характерний скляний, холодний погляд, великий довгий ніс, розвинені вилиці, великі видатні щелепи. Для злодія - маленький лоб, блукаючі очі, зсунуті брови, рідкісна борода, відстовбурчені вуха, кривої або кирпатий ніс. Насильникові притаманні блискучі очі, зніжені риси обличчя, роздуті губи, жіночні руху, розбитий і сиплий голос, прирослі мочки вух. У своєму «відкритті» Ломброзо не був оригінальним. Ще у XVIII столітті користувалися широким поширенням «фізіогномістіка» Лафатера, який доводив, що за зовнішніми рисами обличчя людини можливо визначити його характер і нахили. Трохи пізніше в Європі користувалася популярністю «френологія» Галля, з якої виходило, що за особливостями черепної коробки людини можна визначити його внутрішній світ, нахили і здібності. Теорія «природженого злочинця» Ломброзо зустріла скептичне ставлення сучасників вченого. Згідно з її майбутнього злочинця, за дотепним зауваженням одного з критиків, потрібно було лише «виміряти, зважити і ... повісити», тому що ця людина самим своїм народженням фатально приречений на скоєння злочинів. Під впливом критики Ломброзо сам змінив свої погляди, відійшовши від чисто біологічного пояснення злочинності, визнав існування поряд з «природженим» також і тип «випадкового» злочинця, поведінка якого зумовлена не тільки біологічними, а й соціальними факторами. Серед них він зазначав кліматичні, географічні та інші. Учні Ломброзо-Горофало і Феррі, зберігши в основі вчення свого вчителя, надавали набагато більше значення соціальних факторів. Так теорія «клінічної кримінології», автором якої був Горофало, в книзі «Критерії небезпечного стану» пояснив злочинність якимось «небезпечним станом особистості», а пізніше французький вчений Пінатель описав клінічні прояви такого стану. У залежності від ступеня вираженості клінічної картини, злочинна здатність може бути незначною, середньої і підвищеної. Наявність і ступінь вираженості небезпечного стану діагностується за силою впливу біологічних факторів на соціальні та соціальних на біологічні за принципом «більше - менше». Схильність до злочину за Пінателю пов'язана з біологічною структурою особистості, прояв якої можливо за певних умов. Тим самим він обгрунтував можливість заходів безпеки до осіб, що знаходяться в небезпечному стані. В основі теорії німецького психіатра Кречмера лежить поняття про відмінність в конституційному будову тіла людини. На його думку, люди різної фізичної конституції відрізняються і різним психологічним складом. Різному поєднанню цих властивостей відповідають і різні типи поведінки. Певні варіанти такого поєднання дають нам типи злочинної поведінки. Теорія конституційного схильності до злочинності знайшла своїх послідовників в особі таких учених як Шелдон, подружжя Глюк та інших. У ХХ столітті в міру накопичення наукових знань про людину з'являються нові теорії, що пояснюють злочинну поведінку, то діяльністю залоз внутрішньої секреції, т.зв. ендокринна теорія, то аномальним набором хромосом у осіб, які скоюють насильницькі злочини (хромосомна теорія). Наприклад, дослідження на тваринах показали, що в агресивних мавп рівень одного з гормонів - серотоніну нижче, ніж у пасивних. Виявилося, що і люди, які здійснюють навмисні насильницькі злочини, теж спостерігався недолік злощасного гормону. У 70-х роках нашого століття американськими генетиками були виявлено зайва 47-а хромосома (замість 46 в нормі) в окремих людей. Виникло припущення про «хромосомної злочинності», яке не було такого значно підтверджено в ті роки. Інший напрямок біологічних і біосоціальних поглядів на злочинну поведінку пов'язує його не з антропологічної або фізіологічної, а психологічною структурою особистості. В основі цих концепцій лежить психоаналіз Фрейда. Згідно з Фрейдом, злочин є зовнішній прояв глибинних підсвідомих психічних процесів (інстинктів), даних людині від народження. Серед них інстинкти руйнування і насильства, сексуального потягу, страху смерті, жорстокості і агресивності. Підсвідоме прагнення до задоволення зазначених інстинктів і нахилів стикається з правовими, моральними, соціальними обмеженнями і заборонами. Однак коли активність свідомості слабшає, ці «зачаєні» інстинкти і потяги прориваються назовні і часто у вигляді злочинів. До фрейдизму примикає і теорія психопатологічних причин злочинності, прихильники якої стверджують, що злочинець - або психопатологічна особистість, або розумово відстала людина. Існують і інші наукові факти, які пояснюють поведінку людей біологічними (в тому числі і спадковими) факторами.
