Предмет та завдання юридичної деонтології

Окремим блоком питань до придмету юридична деонтологія входять питання юридичної освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, підвищеня кваліфікації, розповсюдження позитивное досвіду. Головною тут є проблема підготовки не просто спеціаліста — юриста, а працівника високого рівня кваліфікації тобто професіонала своєї справи. Зрозуміло, Що професіоналом не можна бути взагалі Професіонал — це добре підготовлений спеціаліст конкретної справи, тому система підготовки таких спеціалістів повинна відрізняти специфіку практичних завдань, які треба вирішувати працівнику у повсякденній роботі. Юридична деонтологія повинна вивчати не просто систему виховання юриста взагалі, суспільству потрібні професіонали конкретної справи — прокурори, законодавці слідчі- тощо. Таким чином, у загальному вигляді предметом юридичної деонтологіі можна визначній юридичну теорік юридичну практику та Систему моральних вимог, що складають етикет професийної діяльності юристів.

Слід додати, що юридична деонтологія як наука знаходиться у тісному контакті та взаємодії з іншими юридичними науками, використовує їх досягнення для дослідження власного предмету. Використовуються також знання неюридичних наук педагогіки, психології, соціології, без чого не уявляється можливим отримати і узагальнити об'єктивні результати дослідження.
Наприклад, розробляючи практичні рекомендації для системи кадрової підготовки спеціалістів, реорганізації юридичної освіти або системи правового виховання, слід користуватися положеннями не тільки педагогіки та психології, а також досягненнями конституційного права, філософії права, теорії права тощо.

Поряд з наукою "юридична деонтологія" існує одноіменна навчальна дисципліна, яка цілком спирається на досягнення науки та змістовно відображує предмет, і наука, і навчальна дисципліна тісно переплітаються з точки зору змістовності, вирішують спільні завдання, але між ними є значна функціональна різниця. Наука покликана здобувати нові знання, систематизувати вже відому інформацію, а учбова дисципліна призначена трансформувати їх у свідомість, вміння та навички студентів, завдяки чому сприяти вирішенню проблем практики.

По-перше, визначимо предмет юридичної науки. Предмет науки — це та сфера життєдіяльності суспільства, на пізнання якої націлена дослідницька діяльність. Для юридичної науки предметом являється держава та право.
Предмет науки структурно складається з об'єктів — конкретних явищ державно- правової дійсності, які в свою чергу формують предмети конкретних галузевих наук (як правило — це певні види суспільних відносин, що складаються у тій чи іншій сфері дії права). Об'єкт юридичної науки (правознавство) таким чином за своїм обсягом вужчий від предмету та наповнює його конкретно історичним змістом. У зв'язку з цим, не слід плутати предмет правознавства, як систему всіх юридичних знань, з предметом конкретної юридичної науки.
Саме з цих конкретно-наукових предметів складається загально-теоретичне уявлення про сукупний предмет юридичної науки в широкому розумінні, який фактичне не існує в якості єдиного цілого та сприймається лише на філософському рівні мислення. Розуміння предметів конкретних юридичних наук вимагає більш деталізованого підходу, що обумовлюється здійсненням безпосередніх досліджень реально існуючих явищ оперуванням конкретними даними позитивного матеріалу. Ми вже зазначили, що у предмети юридичної науки включаються держава і право. Однак і держава, і право, і вся державно- правова організація може існувати лише в умовах суспільства, тому їх вплив на суспільство і вплив суспільства на окремі явища державно-правової дійсності являється одним з аспектів дослідження предмету юридичної науки.

6. Таким чином, уявляється можливим сформулювати основні завдання, що спільно вирішуються.

1. Виходячи з вимог соціального прогресу, особливостей та умов функціонування українського суспільства, треба визначити роль та призначення юридичної діяльності в структурі соціальної діяльності.

2. Відповідно до першого завдання бажано висвітлити соціальне призначення юристів на сучасному етапі реформування державних інститутів, а також підвищити авторитет юридичної професії.

3. Сформулювати загально-теоретичну модель юриста високого рівня кваліфікації, враховуючи всю сукупність вимог професійного, особистого характеру, проаналізувавши досвід іноземних держав.

4. На підставі існуючих результатів наукових досліджень прогнозувати тенденції розвитку юридичної науки, визначати необхідні зміни щодо системи кваліфікаційних вимог в межах конкретних юридичних спеціальностей.

5. Виробляти практичні рекомендації для вирішення проблем правової діяльності, що безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки, правової культури працівника, його морального обліку в цілому.

6. Надати організаційно-методичну допомогу студентам-юристам на первинному етапі навчання, підготувати їх до ґрунтовного засвоєння матеріалу, сформувати особисті уявлення стосовно юридичної теорії та юридичної практики, кваліфіковано підготувати їх до самостійного вибору майбутньої юридичної спеціальності.

7. Сформувати стійку систему знань щодо морального обліку юриста, зробити їх елементом особистої культури, базою для подальшого формування правової свідомості особи.

На підставі аналізу вище перелічених завдань юридичної деонтології слід звернути увагу на особливу роль деонтологічних знань у системі гуманітарних наук. Юридична і медична деонтології націлені на забезпечення високоякісного, високогуманного ставлення до такої соціальної цінності як особа. Медик, юристи повинні захищати інтереси особи —жкиття, честь, гідність, тобто всі ті природні якості, без яких вона стає просто індивідуумом — частиною живої природи.

Вдаючись до характеристики юридичної науки та виходячи з методологічних вимог системно-функціонального аналізу, ми починаємо попереднє ознайомлення зі специфічною сферою людської діяльності, метою якої є здобуття нових знань про оточуючу нас дійсність. Мова йдеться про наукові знання, тобто ті, які являються реальним відображенням дійсності, мають об'єктивний характер, обгрунтовані, виважені, систематизовані та перевірені практикою.
Пізнання дійсності може відбуватися на побутовому рівні, однак їх якість та цінність значно нижчого гатунку ніж тих, що отримані у ході наукового дослідження. Це загальне правило, але щодо цінності знань, то в ньому можуть бути винятки.

Вся сукупність наукових знань, які людство отримало за свою багатовікову історію, систематизовані за певними критеріями, що дозволяє користуватися науковою інформацією того чи іншого напряму, вносити додатки, узагальнювати її тощо. Ознайомлення з цією системою є необхідним етапом для характеристики саме юридичних знань. Спочатку слід ознайомитися з поняттям самого терміну наука, існують різні визначення, але за основу пропонується взяти філософське тлумачення цього слова, де наука — це сфера дослідницької діяльності, що націлена на виробництво нових знань про природу, суспільство, мислення включає в собі всі умови та моменти цього виробництва: вчених з їх знаннями та здібностями, кваліфікацією та досвідом; наукові установи, експериментальне та лабораторне обладнання; методи науково-дослідницької роботи, понятійний апарат, систему наукової інформації. Такий широкий підхід до розуміння цього терміну дає змогу поглянути на нього з точки зору структурної організації, наповнення такими значущими компонентами, без яких процес наукового пізнання стає неможливим або неякісним.

В історичному аспекті наука — це також результат та необхідний наслідок суспільного розподілу праці тому, що виникає внаслідок відмежування розумової (інтелектуальної) діяльності від фізичної праці та поступовим перетворенням її в специфічний вид занять, що стосувалося спочатку незначної групи людей. Цікавим у цьому плані слід відмітити те, що передумови для виникнення науки взагалі перш за все з'явилися у Китаї,
Індії, Вавілоні, Єгипті, де накопичувалися величезні емпіричні знання з хімії, фізики, логіки, математики, астрономії. Це досягнення східної цивілізації було перероблено у чітку систему знань в Древній Греції, де з'явилися мислителі, що спеціально займалися наукою, яка ще не мала галузевого розмежування.

В даний період виділяють три головних блоки наукового знання, які структурно відображують раціональне сприйняття дійсності: науки про природу, про суспільство та науки про 'мислення.

Передусім зазначимо, що термін "юридична наука", який дуже часто використовується, може мати узагальнюючий характер та означати всю сукупність юридичних наук — всі знання про правову дійсність (правознавство або юриспруденцію). Проте, мова може йтися і про конкретну юридичну науку, наприклад, конституційне право, цивільне право або кримінологію, кримінальний процес тощо. Перш ніж висвітлити внутрішню побудову юридичних знань, слід визначити ті риси, які характеризують правознавство в цілому, відокремлюючи його у самостійну сферу людських знань. З цією метою необхідно ознайомитися з тим, що входить у правову сферу наукових досліджень, на яких принципах та за допомогою яких методів функціонує юридична наука та які функції і завдання покладені на всю систему юридичних знань.

Основні завдання юридичної деонтології:

1.Изучение норм поведінки юристів - посадових осіб, спрямованих на максимальне підвищення ефективності їх професійної діяльності;

2.устраненіе несприятливих факторів, конфліктних ситуацій в юридичній діяльності;

3.запобігання формального застосування знань при наданні професійно-правових послуг; гуманізація юридичної діяльності;

4.Визначення напрямків стимулювання та активізації усвідомлення моральних і професійно-значущих відносин;

5.виявленіе основних етапів морально-психологічного та професійно-правового осмислення;

6.раскритіе значення і ролі раніше вироблених норм професійної діяльності юриста;

7.повишеніе престижу юридичної професії;

8.стімулірованіе зростання правової культури суспільства.

Завдяки функціям, можна простежити, як, якими шляхами розвивається система науково-юридичних знань, який вплив здійснюють юридичні знання на систему соціальних зв'язків, яка кінцева мета отриманих результатів дослідження або які завдання стоять перед юридичною наукою на даному етапі. Як і багато інших наук, юридична наука виконує ряд загальних функцій (теоретико-пізнавальну, прогностичну, комунікативну), але, як суспільній науці, їй притаманні деякі особливі функції — такі, як ідеологічна, практико-прикладна. Серед всіх функцій юридичної науки, які розглядаються в сучасній науковій літературі, слід виділити:

1. Теоретико-пізнавальна — теоретичне засвоєння держави та права на рівні загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування, формування загальних уявлень про окремі правові явища, констатація існуючого стану правової дійсності у тому чи іншому аспекті розуміння.

2. інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, висвітлення їх причинного зв'язку, структурної організації, соціального значення тощо.

3. Ідеологічна — всяка система знань являється елементом ідеології людської свідомості. ідеї про право, про державу складаються в цілісні системні утворення у вигляді теорій, концепцій. Вони відображають інтереси та волю певних соціальних станів, формують програмні цілі партій, об'єднань, держав, виробляють оціночні критерії щодо правової дійсності, закріплюють загальноправові цінності та ідеали.

4. Прогностична — крім інтерпретації існуючих явищ юридична наука на підставі виявлення певних закономірностей та тенденцій формулює перспективи на майбутнє шляхом висунення гіпотез та прогнозів. Наукове передбачення володіє значною цінністю для практики соціального будівництва та являється однією з найважливіших функцій всіх суспільних наук. і

5. Практико-прикладна — усі теоретичні досягнення, які людство отримує в результаті наукового дослідження, мають своїм завданням служити на користь людям, допомагати їм у вирішенні практичних завдань. Теорія для практики — ось основний принцип дослідницької діяльності, одне з головних її завдань. Наукові рекомендації повинні допомагати роботі державного апарату, сприяти удосконаленню правового регулювання, створенню надійних правозахисник механізмів тощо.

6. Еврестична — дуже близько до теоретико-пізнавальної, але означає не розповсюдження та систематизацію юридичних знань, теоретичне засвоєння дійсності, а здобуття нових раніше невідомих знань про державу та право.

7. Методологічна— розглядається як внутрішньосистемна функція, яка вказує на шляхи, засоби та прийоми отримання нових юридичних знань, можливості їх використання у різноманітних сферах життєдіяльності суспільства. У зв'язку з цим слід відмітити методологічну роль загальної теорії держави та права у системі юридичних наук.

8. Комунікативна — вказує на необхідність взаємозв'язку та взаємодії всієї системи юридичних наук, дотримання однакових темпів приросту та удосконалення юридичних знань, використання наукових досягнень неюридичної сфери, запобігання

Перш за все серед них слід назвати принцип втілення справедливості, гуманізму, законності, плановість наукових досліджень, їх практична націленість та Інші.

Функції юридичної деонтології
Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність юридичної деонтології. Вони виконують певні функції. Саме у зв’язку з реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки. Її цінність та актуальність зумовлюють численні функції, які можна згрупувати у три підсистеми.
1. Функції, які стосуються особи правника: формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов’язку; конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів; підвищення рівня правового почуття у суб’єктів права; виховання у юристів поваги до права; вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та самоутвердження; встановлення юристом об’єктивної правової дійсності; сприяння вибору юристом справедливого правового рішення; виховання у правників духовної, моральної і юридичної відповідальності; обґрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та усвідомлення їх наслідків; дотримання безпеки життєдіяльності.
2. Функції, які відображають процес формування національного права в Україні: утвердження національного змісту українського права; забезпечення панування права; створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.
3. Функції, які стосуються регулювання суспільних відносин у державі: уміння визначити цінність права і цінність держави, сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні, сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм).
Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового почуття у юристів. Загалом почуття — це особливий вид емоційних переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і почуття — це наслідок комплексного емоційного сприйняття. Іншого шляху до свідомості (і правосвідомості) юриста не існує. Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явище, переживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов’язане з уявленням про певний об’єкт. Зміст цього уявлення і визначає правове почуття юриста, яке треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов’язку (внутрішній імператив службового обов’язку). Емоційно-правовий аспект стосується емоцій, ідей, знання права, почуття провини, співпереживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини й справедливості.
Обидва аспекти спрямовані на вироблення уміння проникнути у внутрішній світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у кожному конкретному випадку. Тобто правове почуття забезпечує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне ставлення, певна налаштованість на правові явища.
Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в межах сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття — суто індивідуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину припису закону, яка викликає певну зацікавленість, потребу тощо. Вона і виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста. Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність правових дій (і відповідальність за них). Для тієї частини приписів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.
Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу українського права.
Дух людини — це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки, творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить лише одній конкретній людині. Дух — це також внутрішній вияв морального та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух — це її власність. Кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно.
Дух законів — це їхній внутрішній вияв, структура та певна сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані передусім на сприйняття духу законів і права в цілому.
Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає змоги стверджувати про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що на практиці відображається стійкою відсутністю норм правового регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з’являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.
Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки панував високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.
Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азійських цінностей, хоча в останніх українське право певною мірою розчинилося.
Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов’язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реалізувати свобідну волю, а також утримує суспільство від хаосу й безладдя, об’єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв’язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі. Право — це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.
Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за панування права в суспільстві.
Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своєрідність правової системи, утверджувала право української нації. Це продукт української нації (і держави, коли вона існувала), виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення історії українського права та державності.
Важливою функцією юридичної деонтології є сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано — формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.
Існує тісний зв’язок між правопорядком і законністю. Правопорядок — це наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.
Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності народу.

ГПеред сучасною юридичною наукою постає цілий ряд нових завдань, що мають перспективний або першочерговий невідкладний характер. Молода українська дер-1 жава опинилася в дуже скрутному становищі. Особливі труднощі відчуваються в економічній сфері. Однак, за Конституцією Україна — це демократична, правова, соціальне орієнтована держава, тому вирішення проблем державного будівництва, економічного відродження країни значною мірою залежить від використання правових заходів та механізмів. Ті методи управління, що існували до входження України в систему ринкових відносин, вже не відповідають дійсності, але ще не склалася і нова систем? управління, не спрацьовують на практиці юридичні гарантії, проголошені чинним законодавством. Тому виникла гостра потреба — засобами юридичного прогнозування сконструювати модель сучасного українського суспільства та вказати на шляхи та методи її практичної реалізації з урахуванням існуючих особливостей внутрішнього порядку та вимог світових стандартів щодо організації державного життя. Це — генеральна лінія, якою рухається вся юридична наука, але поряд з цим передбачається вирішення значної кількості більш конкретних завдань: підготовка проектів законодавчих актів, проведення загальної систематизації законодавства, розробка правових механізмів ефективного використання інституту місцевого самоврядування, передбачення нових тенденцій росту злочинності та обгрунтування відповідних правових гарантій захисту прав та свобод громадян, вивчення та ґрунтовний аналіз практики державотворення інших країн з метою використання їх позитивного досвіду тощо...

Підсумковою ознакою, яка характеризує внутрішню організацію наукових юридичних знань являється їх системний характер. Ми вже зазначали, що правознавство змістовно складається з певної системи юридичних наук, які мають свої власні предмети дослідження та відповідно до специфіки предметів власну методологію. Щодо класифікації юридичних наук, то у науковій літературі існують деякі розбіжності не принципового характеру. Для прикладу наведемо більш поширену класифікацію, за якою можна виділити:

1. Загально-теоретичні та історичні науки — теорія держави та права, історія держави та права, історія політичних та правових вчень.

2. Галузеві науки — конституційне право, кримінальне право, адміністративне право та інші.

3. Міжгалузеві науки — суд і правосуддя, транспортне право, господарське право, банківське, митне право.

4. Прикладні юридичні науки — кримінологія, криміналістика, судова медицина, бухгалтерський облік.

5. Науки, що вивчають міжнародне та зарубіжне право і державу — міжнародне право, державне право зарубіжних країн, порівняльне правознавство, історія держави та права зарубіжних країн.

Юридична деонтологія більшою мірою відноситься до групи прикладних наук тому, що вивчає вимоги етичного порядку у зв'язку з виконанням юристами професійного обов'язку та деякі інші питання, про що вже говорилося раніше.

Поиск по сайту: