Порожня клітка рожевого папуги

Ще мить і ти вкотре зникнеш з моїх очей. Знову розтанеш у сірих сутінках неба. А я дивитимуся на нечіткі обриси твого прозорого силуету й… гніватимусь – на себе, на світ, на вечір, на сутінь… тільки не на тебе.

Ти любиш втікати. Ховатися в моїй свідомості й лише мимовільним спогадом поставати переді мною – нечітка, розмита, стерта, припорошена пилом часу, вкрита вуаллю років, але ж то ти!

Я досі картаю себе за той безглуздий вчинок.

Хіба ж я міг би це зробити?!

Тоді ти була, як завжди, весела, усміхнена, грайлива, пустотлива – маленьке дівчисько, котре хоче втворити велику шкоду. Ти обожнювала лежати на холодній підлозі й блукати далекими галактиками хитромудрих швів-нерівностей на стелі. Вдивлялася у кожну нечітку цятку-плямку. І запитувала:

- Правда ж, он те… нагадує гіактікуса?..

- Що? – Я також лягав на холодну підлогу й невідривно глядів угору, але нічого не міг там побачити.

- То ж гіактікус… Ага!.. – Не вгавала вона. - …Я вигадала його. Це маленька зелена кулька, що витає скрізь. Вона, інколи, як хмарка, а іноді як мильна бульбашка. Коли на неї дивляться – вона сердиться й починає надуватися-рости, а потім вибухає й зрошує моє обличчі приємними краплинками які… Я хочу їсти… Ходімо на кухню.

А ще ти тримала на холодильнику невеличку, заржавілу, порожню клітку, й казала, що там живе твій рожевий папуга. Інколи, зовсім нечасто, я думав, що можливо ти просто божевільна…

І потім в мою голову закрадалися, дедалі реалістичніші, думки «Може це я потроху втрачаю розум і здоровий глузд?..» Але варто було лишень зазирнути в твої блакитні очі, й усі сумніви, здогадки, роздуми зникали, тонули в твоїх очах.

Утім, найбільше ти любила зникати. Тікати від мене крізь прочинене вікно й летіти в ніч, до своїх мрій. Спочатку ти цілий день могла спокійнісінько просидіти на підвіконні. І тільки-но починало сутеніти, ти просто зривалася з місця й тікала знову. А я мав покірно чекати тебе аж до ранку. Слухати-прислухатися, коли, зі скрипом, відчиняться важкі, металеві двері. Тихо дивитися як ти, втомлена й розбита, ледве бредеш до кімнати. Так було завжди. Усе повторювалося. Допоки…

…Розпечений на сонці й спраглий день потроху охолонув. Приємна м’якість вечірньої прохолоди опускалася на втомлене місто.

Ти стала веселішою. До цього, майже від самісінького ранку просиділа на підвіконні, притуливши свою рожеву щоку до прохолодного скла. Вечір манив тебе, кликав. У кімнаті пахло липою. На серці було тривожно… А ти весело, звісивши ніжки, сиділа біля відчиненого вікна. Я знав, що ти повернешся, я був певен в цьому. Але… ці ніжки… ці рожеві щічки… запах липи… легке тремтіння… і дивне, навіть трохи недоречне, відчуття цікавості.

Я ніколи не бачив як вона летить. Варто було лишень моргнути-кліпнути й вона зникала.

Цього разу все мало бути інакше.

- Тобі вже час?

- Мабуть…

- Ну що ж… Лети…

Востаннє вдихнув-відчув запах її довгого яскраво-рудого волосся. Мить. І поштовх… Тепер я бачив як вони літають. Хаотично, безпорадно розмахуючи руками. І це зовсім не так ефектно як уявлялося…Земля кличе її, а вона й не опирається, та й не може опиратися. Летить собі.

…Я ліг на холодну підлогу. У кімнаті пахнуло липою…

…невже та плямка дійсно нагадує мені гіактікуса? Так, це мабуть він… Мало не забув, треба ж погодувати рожевого папугу…

Пограймо

- Давай пограємо…

- Що… тобто, в що пограємо.

- У життя… в твоє життя! Не хвилюйся, це цікаво, навіть дуже!

- Це безглуздо… - Задумалась. – З життям гратися не можна… тим більше з моїм.

- Та припини! Не бійся, хоч спробуй!

- Нащо?.. Для чого це все потрібно… Годі. Не жартуй зі мою так…

- Просто закуштуй чогось забороненого, задля цікавості… щоб розважитися…Я знаю, ти давно цього хотіла.

- … І що ж буде? Знаєш?

- Так, звісно ж знаю! На собі перевірив!

- І як?

- Хіба не бачиш… я помер.

Втрата

«Ще один сіро-похмурий ранок. Життя продовжується. Але для чого?..»

Вона заспана, неквапливо зайшла до невеличкої, такої ж блідої, як і погода за вікном, кухні.

Білі, ніби лікарняні, стіни вкривав потрісканий кахель. Закіптюжена газова плита, гостроносий чайник на ній. Усе це було таким звично-набридливим. Буркотливий холодильник гудів, наче сварив усіх за щось. Перекошений стіл потребував ремонту. І поскрипуючи, коли до нього торкалися, неначе жалісно благав вирівняти його фігурні ніжки.

На підвіконнику, в горщику, стояв зів’ялий кактус. Як недбале-недоладне опудало якогось химерного їжачка, котрий щойно вийшов із своєї туманності захеканого вікна.

Була тільки шоста ранку. У кімнаті мереживна сутінь.

«Світло відключили. Мабуть знову щось десь зламалося. Доведеться поратись у напівтемряві. Але то нічого, скоро стане світліше.»

Вона, закутана-обмотана в теплий плед. Вирішила заварити чаю.

Колись пила лише каву. Запашну й шоколадно-терпку. Це Він навчив її пити чай. Поглинати запашні, духмяні випари. Відчувати спокій і тепло. Дивитися, як на денце осідає, розгортаючись, темне трав’янисте листя. Як те, що восени опадає з дерев, за вікном.

«Так хочеться свободи. Він також любив свободу. Чи може кохав? Мабуть. Любив чай, а кохав-обожнював свободу, не мене.

…А сьогодні чудовий день для польотів. Відчути дурман осені. Заспокоїтись. Скинути плед. І в безодню, у вічність, в політ, на свободу. Ніби яскравий метелик, що прагне розгорнути свої легкі крильця й відчути приємні миті невагомості. Летіти вперед, вгору, до сонця, на вогонь.

А наступного дня в газеті з’явиться ще одне невеличке повідомлення про чергову навіжену, яка вирішила політати.

…Та ні, краще чай. Польоти якось згодом.»

Вона, за звичкою, дістала дві чашки – чорну й білу. З чорної завжди пив Він, а біла належала їй.

Її погляд прикипів до горнятка з темної порцеляни.

«Це його улюблена річ, - тихенько промовила-видихнула жінка. – А Він моя улюблена річ. І чому ці «речі» так обожнюють свободу? Як жити чи існувати далі? Все стало не таким, інакшим.»

З її очей покотилися солоні капля душі.

Засвистів чайник. Вона аж підскочила, злякалася, сполохала думки. Швиденько підвелась зі стільця, щоб вимкнути галасливого свистуна.

Один необережний крок, порух і… Звук-дзенькіт розбитого посуду.

Чи спогадів? Чи кохання?

«Ой, невже… Не може бути. Його улюблена чашка.»

Жінка ще довго дивилося на залишки горнятка. І з кожною секундою тягар з її душі спадав.

Ставало легше. Ніби політ без польоту.

А можливо так і має бути?

Навіть у кімнаті посвітлішало. Чи це через те, що ввімкнули, нарешті, світло?

«Ця втрата виявилася не такою серйозною». – І це вона не про чашку, зовсім не про чашку.

Під ковдрою

Я під ковдрою. Під теплою ковдрою. Згорнувся калачиком. Мені так добре. Так спокійно. Моє гаряче дихання, воно таке голосне. Таке заколисуючо-приємне. Серце б’ється-звучить, вистукуючи такт за тактом.

Я під ковдрою. Тут так затишно, хороше. Можна сховатися від світу, забутись хоч на мить. Розчинитись у темряві. Просто стати прозорим. Ніяким, як дихання – гаряче, спокійне.

І так хочеться закричати на весь світ! Тільки щоб ніхто не почув: «Я сам! Я під ковдрою!»

Й лише я знаю про це, інші ж не слухали, не читали моїх думок. І не знають де я. А я під ковдрою.

Так, я таки під ковдрою. Під білою, пухкою ковдрою снігу. Хоч очі заплющені – бачу, відчуваю, як із кожною секундою ця ковдра збільшується, виростає.

Головне не боятися. Я ж під ковдрою. А саме сюди ми ховаємося коли нам страшно. Коли хочеться розплакатись або помріяти. Тільки щоб дихання було спокійним, це ж ковдра, хоч і холодна. Але ж можна уявити, що тобі тепло. Уява взагалі корисна штука.

Розплющую очі – із темряви на яскраве світло.

Напівпрозора пара потихеньку вилітає з мого рота, з тіла, а разом із нею й залишки свідомості, лине кудись у засніжене небо. Щоб згодом стати частинкою цього карнавалу сніжинок.

Так холодно…аж ніби гаряче. Хіба таке можливо?

Закриваю очі.

Нехай цей крижаний світ зникає, я ж під ковдрою.

І знову тепло. Знову дихання гаряче, але якесь іще спокійніше. Та це нічого. Якось воно буде. Я ж під ковдрою.

Він та його Самотність…

Самотність. Вона приходить неочікувано, і ви ніколи не знаєте коли саме. Це може статися приємного літнього дня, чи похмуро-дощового осіннього вечора. Ця стара панна, загорнута в теплу шотландську хустку, у вицвілій (від часу й безкінечних мандрівок) чорній сукні. Своє срібне волосся завжди ховає під невеличким капелюшком. Тонкі руки-долоні з довгими павучими пальцями вкриває елегантними мереживними рукавичками, котрі ніби зіткані-сплетені нею самою із павутинок власної хворобливої свідомості. Її вицвілі, запалі очі збентежено дивляться у далечінь.

Вона шукає порожні-самітницькі-покинуті-залишені будиночки, ті, що стоять на одиноких пагорбах, чи урвищах скель, поблизу бурхливого моря. У тих місцях жили, тай досі живуть люди, просто люди. Хоча про це ніхто й не знає. Такі будиночки з’являються в страшних снах. Саме туди й приходить-навідується Самотність.

Ні, вона не дзвонить у дзвінок, не стукає у двері й не чикає запрошень. Обережно прокрадається крізь замкову шпарину, щілину в дверях чи розбиту шибку вікна. Тихцем заходить до оселі, де немає світла, господарюють павуки-швачі, де пил огорнув усе, а час (згаяний час) вмощується звершу.

Ця панна проходить у невеличку вітальню, де сидить, у скрипучому кріслі-гойдалці, господар чи господиня самотнього, порожнього будинку.

Спочатку, вона ховається у тінях, мимовільних звуках, шепотінні. Але згодом виходить на слабке світло (що ледве жевріє-пробивається, крізь закіптюжені, запилені вікна), стає повноправною жителькою, а згодом і управителькою, хазяйкою всього. Розвішує-плете нові павутинки, розсипає скрізь пил, присипляє час і лагідно заколисує нерухоме тіло-постать у кріслі.

А коли хтось приходить, Самотність замикає двері й, сміючись, грайливо, по дитячому, відповідає: «Нема нікого вдома.»

…І ще вона обожнює читати листи, всі, що надсилаються до будиночка. А потім, холодними вечорами, тими листами розтоплювати камін у вітальні, й гріти біля нього свої старечі кості… і пити терпкий чай з порожньої чашки чийогось смутку…

… Вона (Самотність) пішла у третій день весни, коли ввімкнулось світло сонця. Туманні хмари відійшли. З димаря пішов дим від спалених дров, а не від непрочитаних листів. У вікнах знову зажевріло життя – дім більше не був порожнім. З’явились люди, відвідувачі, гості… і чаювання о п’ятій годині у четвер.

Нарешті жив, стара вже пішла. Забрала капелюшок, сховала під ним своє посріблене волосся. Сплела нові дорожні рукавички. Одягла улюблену відцвілу чорну сукню і пантофлі, бо туфлів не мала (хіба ж у туфлях, на підборах безшумно можна десь пройти?). Пішло усе: і павутина й темні тіні у закутках чужих сердець.

Радів буденності. Не чутно більше скрипів старого крісла-гойдалки. Попереду ж лишень хороше!

…Вона повернулася… прийшла на третій день наступної весни. Коли слова всі зникли-вмовкли, коли чай скінчився, гості розійшлись, камін погас і крісло заскрипіло.

Знову без стуку, без попередження, тихцем, із тінями і павутинням. В улюбленому капелюшку, але не така… мокра й захолола від злив чиїхось самотніх сліз.

- Ти повернулася?

- Так… а, що зрадів?

- Чому? Навіщо?

Вона подивилася на нього наївно-казковим, але водночас таким пронизливим поглядом, і тихенько відповіла:

- …вулицями бродить дощ, а я ж забула парасольку…

Дзвінки

«Знову ці дзвінки. Таке враження, що вони ніколи не припиняться.» -

Жінка роздратовано підійшла до телефону. - «Хай навіть не сподівається – не візьму слухавки.»

Він без кінця телефонує вже впродовж тижня. Ще жодного разу не відповідала. Навіщо він їй. Такий звичний, зовсім нецікавий. Хіба ж можна кохати такого. А що буде далі? Звичайне буденне життя. Він просто пересічний, зовсім не той «принц» із її мрій. Краще трішки почекати, але все ж дочекатися того єдиного. Заради якого зараз не відповідає на ці безглузді телефонні напади, а інакше це й не назвеш.

«Та хіба в цієї людини є совість? Ані краплі! Хіба ж можна бути таким настирливим. Це просто не можливо витримати.» - Лютувала шалено.

Проте чого таїти, спочатку це трохи забавляло. Ніби якісь, хоч і противні, прояви романтики. Але хто ж міг подумати, що все зайде так далеко.

…Постійно думав про неї. Несила було терміти. Ніяк не міг витримати. Думав про цю жінку від самого моменту їх першої, й поки що, останньої зустрічі. Тоді заледве вдалося випросити номер телефону. А він же ж навіть імені її не знає. Оце так!

Але міг поклястися всім, що є – такого в його житті ще ніколи не було.

Проте всьому є своя межа, і цьому також.

«Все, це буде останній дзвінок. Якщо не підійде, то…»

Почулися затяжні гудки. Нічого. Вона не відповіла…

«Нарешті, здається, все. – З полегкістю зітхнула вона. – На скільки тихше стало в квартирі. А я вже подумала, що це ніколи не скінчиться.»

Ходила по кімнаті весела, задоволена собою, і з коса поглядала на затихлий телефон. Горда за себе, за те, що таки витримала це випробування – не підняла слухавки, не піддалася спокусі. А кілька разів дуже хотілось.

Через хвилин двадцять та гордість кудись зникла, натомість виникло одне єдине запитання: «Чому? Чому більше не телефонує?»

«Невже здався? Полишив примарні сподівання, що я не витримаю першою?»

Ніяк не могла відвести погляд від телефону.

«Можливо самій зателефонувати? – Спохватилася. – Та ні, як це буде виглядати?! А можливо з ним щось сталося, може йому погано? Якщо ні, якщо все добре, то чому він не дзвонить?»

Ще через хвилин десять набрала вивчений на пам'ять номер (звичайно вивчиш, коли бачиш його цілими днями). Почулися лишень гудки, довгі й якісь машинально холодні. А які іще вони мають бути?

… «Невже їй ще не набридло телефонувати? Це триває вже кілька днів. – Він стояв біля телефону й слухав його, не надто мелодійне, трохи набридливе, звучання. – Тепер і я не відповім, нехай собі дзвонить.»

ВІКТОРІЯ КОРЖОВСЬКА

***

І коли грім гуркоче посеред ночі,
а хочеться, щоб літній день стояв,
ти закрий лиш на хвилинку очі,
бо мрії ще ніхто не відміняв.
Просто мені здається,що доля така у нас
Чекати,та все сподіватись, що згадає,
Він жеж і не тримає мене в цей час,
Бо думає,що все уже минає.

Він думає,що все пройде, що все забуду,
Що все я зможу і з нуля почну.
Важко розуміти, що я з ним не буду,
Що він мене згадає,коли я вже піду...
Якби повернути час назад -
Напевно, я нічого б не міняла.
І навіть зараз хочу обійнять,
Як наче і нікого не втрачала.

Як наче він і досі тут зі мною
І дихати стає відразу краще,
Та тут жеж залишаєшся одною
І майбутнє зрозуміле наше.

***

Любов і чуйність до людини
Добро і щасті принесе.
Щоб світ як посмішка дитини,
Весняним ранком зацвіте.
Любов до ближнього повинна
Зростати в серці кожен день
Духовна цінність у людині
Хай лине словом із пісень.
З книжок, що кожен раз читаєм
З розмов, і зустріч друзів мить
І добре слово пам’ятаєм
Шануйтесь люди, хай щастить!

***

Сяє сонечко у яснім небі,
Гріє всіх людей своїм теплом.
Один одному завжди лиш тільки треба
Дарувати від душі добро.

Зло є певна чорна сила,
Не живе у світлі та теплі.
Зло – це камінь, а в добра є крила,
Світло й радість людям навіки.

То ж ми знаємо тепер різницю,
Що є щастя, а що є біда
Краще пити з чистої криниці
І втопити зло у болотах.

Кращим є добро на світі,
Краще посміхатись та любить.
Знають навіть це маленькі діти
То ж з добром і світлом – назавжди!

ОЛІЙНИК СЕРГІЙ

***

Тобі віддав би кожен подих,
Для тебе жив би в світі я,
Та все, що є у нас зневага,
Яку створили ти і я.

Я пам’ятатиму твої обійми ніжні,
Той день, як перший раз зустрів тебе,
І очі вірнії для мене рідні,
Та хто, щоб не казав, та це моє.

А зараз на одинці залишивсь я
Прошу тебе, залишся наніч,
Музо ти моя, дай закінчити
Мого вірша.

Не викидай мене із серця,
Я зранку розчинюся у пітьмі,
Ти ж знаєш, що не в моді вже дуелі,
Прокинувшись, прошу, пробач мені.

КОРЯК АНДРІЙ

***

Дівчина з волоссям дикої сливи

Вона неймовірна і дуже красива,

Захоплююсь тобою, ти така щира,

Посмішка мила, і дивно чудова.

Як сонця проміння світить мені,

Голосно твій ніжний, такий необхідний.

Дівчина з волоссям дикої сливи,

Скільки всього в тобі,

Перечислити не стане сили.

Ми ще не бачились з тобою,

А я вже перед тобою без силий.

День за днем, хвилина за хвилиною,

В тебе я поволі закохуюсь…

***

Події життів наших переплелися раптом,

Соц. Мережа, пошук у друзях,

Клік на плюс, і все з захватом,

Дуже різні, знайшли спільне божевілля.

Ненормальність серед норм життя,

Божевільна ти, божевільний я,

Спільне небо, де літаємо ми,

Я знов про божевільне,

Приєднуйся й ти.

Злітаємо до зірок на чашечку кави,

Пригостить пряником місяць яскравий,

І знов ненормальність, без неї не можу,

Я ходжу в гості до невідомих героїв…

***

Терпкі ранки,

Несмачні сніданки,

Тернисті обійми,

Рани від поцілунків.

Лезом по тілу твої дотики,

Міцний чай з кусочком лимону,

Чашка кави з вершками,

Біль, звідкись уже знайомий,

Недоспана ніч…

Залишені справи на завтра,

Недораховані зорі ,

Сни самотності,

Стануть реальністю,

Вип’ємо сліз склянку,

І знову настануть

Терпкі ранки,

Несмачні сніданки…

АНТОНІНА КУКУРУЗА

«Наша Осінь»

Листок осінній впав на руку

І я відчула подих вітру.

Він ніби щось мені казав,

Можливо просто обіймав.

Але тепло його обіймів

Мене вернуло в ті роки

І все завмерло навкруги...

Перед очима промайнули

Всі спогади, всі ті слова,

Де ми у церкві клятви дали

Де нас з тобою обвінчали.

Я все згадала й не забула,

Як я любила й в любові тонула.

В твоїх руках я завмирала,

В твоїх очах я утопала.

Пройшли роки,

Пройшла та осінь,

А я люблю тебе щей досі!

Моє кохання мало силу,

Адже донька у нас красива.

Дивлюсь в її чарівні очі

І бачу ту щасливу осінь.

У нас бувають дні й похмурі:

я помятаю, не забуду.

І дощ бува, що накрапає,

І душу вітер розриває.

Проте це ж осінь!

І ми це знаєм!

Тому наш вогник оберігаєм.

Пліч опліч майже ми пять років,

Яка б не була хмура осінь.

Листок із осені я відпускаю,

Тебе люблю я й обіймаю,

А вітер нам нехай шепоче

Про золоту – чарівну осінь...

«Квітнева сповідь»

У цей прекрасний світлий день

Так хочеться обійняти,

Багато квітів дарувать,

Тебе зацілувати.

Та не судилось, не дано...

Мабуть так мало статись,

Багато планів і думок

Невже могло так обірватись.

Та не жалію, не кричу.

Я лише посміхаюсь,

Тобі я душу віддаю,

А з тілом я прощаюсь.

Цю Весну я тобі дарю

І Квітень посилаю,

А птахи в небі – то пісні,–

Я їх тобі співаю

Змахни ці сльози, ти, не плач,

А тільки посміхайся.

Радій життю, ціни Весну,

Із Квітнем не прощайся.

Минуть роки, затерпне біль

І рана загоїться, а ти не бійся, не сумуй,

Зумій ти долі посміхнуться.

Складеться в тебе у житті –

повір, а я це знаю.

Та пам’ятай ось цю Весну,

А я знов заспіваю...

Поиск по сайту: