КОЛИ СПАЛАХУЮТЬ НА НЕБІ ЗОРІ

ОЛЕНА РАЙДУЖНА (Богачик Олена)

Танго

Захопить у полон нестримне танго

І буде на майданчику лиш постать ця,

Її життя як переспіле манго

Допише свій роман вже докінця.

Навіщо ця банальність, обіцянки,

обійти й поцілунки в такт сердець.

Давно набридли вже твої мовчанки

І не піду з тобою під вінець.

Ти хочеш, щоби я була щаслива,

але не проти, щоб вона була також.

Скажи мені, любов така можлива!

Хіба що у вельмож.

Я так втомилась від любові

Я так втомилась від любові,

від почуттів, страждань, образ.

Ви із життям були у змові,

дарма, що п’ять карат алмаз

потрапив в руки ненароком

і враз погас від «теплих» слів,

що все шукали під твоїм кроком

те вогнище померлих почуттів.

Та не знайшли й не відшукають

ні вогнище, ні почуттів

ні ті алмази, що засяють

від тих давно забутих слів.

Не зарікайсь

Алмазна пелюстка зронила на скроні

той дивний пучок твоїх мрій

І ти їх зловив на долоні

й сказав, що мені одній

Подаруєш це небо і зорі,

Подаруєш морський прибій

Подаруєш пейзаж у творі,

Подаруєш букет надій.

Але зарікатись не варто,

бо закони міняє життя,

помилятися можеш часто,

та нема вже назад вороття.

Може добре

Може добре, що ми розійшлися,

Та від того не легше нікому.

Кажуть, що у житті знайшлися

Дві пелюстки для рідного дому.

Дві пелюстки – то рідні долі,

Все блукають вони між світами

І шукають безмежної волі,

Зрозумівши усе з роками.

Час біжить і не стишує кроку:

Тільки мить – і ти у полоні,

Та відчуєш, що проходить збоку

Все, що було лише на долоні.

Казав

Казав, що зіроньку дістанеш,

та бач драбина замала.

Казав, що казочку розкажеш;

де ти і я – та бач пішла.

Казав, що світ мені покажеш,

але в кишені пустота,

І на контрольній щось підкажеш,

та це задача не зовсім проста.

Казав, що мрію намалюєш,

та затупився олівець,

Казав, що хату добудуєш,

та вже, напевно, їй кінець.

Казав трояндами скупаєш,

але сьогодні не врожай

Казав таксі мені спіймаєш,

але дарма – сідай.

Вже краще я тобі розкажу,

як обіцянок довго ждуть,

Й на власнім прикладі покажу,

що твої мрії в прірву йдуть.

Нема ні неба, ні зірок,

Нема і затишку в оселі,

Нема пелюсток і квіток

І все життя як в каруселі.

Ну що ж, іди і не вертайся –

У мене інша стежечка.

Ти тепер іншою вітайся

Для тебе дівчина лиш книжечка.

Сльози по щоках

Вишневим цвітом обпікає очі

І білий сніг туманить все навкруг

Я знову згадую слова пророчі –

Для мене ти найкращий друг.

Ти не дивуйся, що вони червоні,

І по щоках сльоза біжить.

Нам доля намалює на долоні

доріжку в окрамитову блакить.

І ми підемо нею, наче небесами –

ти тільки не дивися вниз

І все, що хочем стане снами

І це пронизує до сліз.

Поцілунок в обіймах весни

На губах той присмак вишневий,

немов небо в хмільнім чеканні,

поцілунок його рожевий,

наче сон у моїм бажанні.

Таки справді це був лише сон,

пелюсткова трояндова мрія,

Що забрала мене у полон,

Щоб здійснилася ця подія.

Ті уста вже давно не мої

І не скажуть мені кохаю;

Я лиш згадую очі твої,

та, напевно, марно благаю

Повернути усе, що було,

Дописати несказані фрази.

Ти скажи, як так статись могло,

Що не можеш пробачить образи,

Закриваємо серце й не чуєм,

Як болить до нестями любов;

те, що було, ми вже не збудуєм,

але ти лиш до мене промов:

«Я готовий почати з нічого,

пригорнути тебе і сказати,

Моє серце заплаче від того,

Що не вміємо так кохати».

Хрустальні очі

Хрустальний блиск ховають твої очі

І їх яскраві вогники запалюють любов –

Вони такі безмежні, тихі і пророчі,

що геть не хочеться від них промов

Так хочеться тонути в них, дивитись,

Так хочеться, щоб вони лише раділи

Так хочеться їм підкоритись,

Лише боюсь, щоб не зомліли

Я знаю – оченята ці кохають,

але кого – самі не розуміють

Я знаю, що вони бажають,

та зберегти цього, напевно, не зуміють.

ЯКОСЬ УВЕЧЕРІ.....

ЯКОСЬ УВЕЧЕРІ ЗАЗИРНУ В ТВОЇ ОЧІ СИНІ

І ПОГЛЯДОМ НІЖНИМ ЗІГРІЮ ТОЙ ДЕНЬ.

ЦЕ БУДЕ ЗОВСІМ СКОРО, МОЖЛИВО, НАВІТЬ НИНІ.

І ВІД ЧАРІВНОСТІ ОЧЕЙ СПІВАТИМУ ПІСЕНЬ.

ЯКОСЬ УВЕЧЕРІ ВПАДУ У ЦИХ ДВА ОЗЕРА,

СКУПАЮСЬ ДОСХОЧУ У АРОМАТІ ДИВ,

А ПОТІМ І ТЕБЕ СКУПАЮ В КУПІ ІЗ МОРОЗИВА,

ЩОБ ТИ НАВІКИ ВСЕ У НАШОМУ ЖИТТІ ЗМІНИВ.

ЯКОСЬ УВЕЧЕРІ ЗАСНУ НАВПРОТИ ДВОХ СМАРАГДІВ,

ЩО СИНІМ ОБРІЄМ ОХОРОНЯТИМУТЬ МІЙ СОН.

І ТАК НАДІЮСЬ, ЩО ВЖЕ НЕ БУДЕ НЕГАРАЗДІВ

І НАШІ ДУШІ ЗАСПІВАЮТЬ В УНІСОН.

МОЄМУ СЕРДЕНЬКУ!

ТВОЇ ОЧІ ЗІГРІВАЮТЬ МЕНЕ ОКСАМИТОМ,

ТВОЇ ОЧІ ЖАГУЧИЙ ВОГОНЬ.

ТВОЇ ОЧІ ІЗ ПАХУЧИМ ЖИТОМ

НІЖНО ПЕСТЯТЬ ДОТИКОМ ДОЛОНЬ.

ТИ ЧАРУЄШ ПОГЛЯДОМ НЕЗРИМИМ

ЗАПЛІТАЄШ В ДУШУ ПОДИХОМ ЛЮБОВ

І СМІЄШСЯ ЗАВЖДИ НІЖНО ТАК, ЩЕМЛИВО,

НАЧЕ ПОКОХАЄШ ЗНОВ І ЗНОВ.

Я ЛЮБЛЮ В ЦІ ОЧІ ЗАГЛЯДАЄШ,

БАЧИТИ У НИХ СЕБЕ, ВЕСЬ СВІТ.

І ТЕБЕ ПО-СПРАВЖНЬОМУ КОХАТИ

МІЙ НАЙКРАЩИЙ І НЕБЕСНИЙ ЦВІТ!

КОЛИ СПАЛАХУЮТЬ НА НЕБІ ЗОРІ.....

ЗУПИНИСЯ МИТЬ НА ХВИЛИНУ,

ПОЧЕКАЙ ГОДИНО, ЗАЧЕКАЙ.

Я ПОВЕРНУСЯ У ТУ ДНИНУ,

КОЛИ СКАЗАВ МЕНІ КОХАЙ.

КОЛИ СПАЛАХУЮТЬ НА НЕБІ ЗОРІ,

І В ПОДИХУ ЗЛИВАЮТЬСЯ СЕРЦЯ.

ВСІ ПОМИСЛИ ТВОЇ ТАКІ ПРОЗОРІ,

А ПОВІСТІ НЕ МАЄ ТІЙ КІНЦЯ.

КОЛИ З ТОБОЮ ПОРУЧ ПРОКИДАЮСЬ,

ТО ЩАСТЯ ЛЛЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ КРАЙ.

Я НА ХВИЛИНУ ПРОСТО ЗУПИНЯЮСЬ

І В МРІЯХ Я ПІРНАЮ В НЕБОКРАЙ.

І РІК ЗА РОКОМ ШВИДКО ТАК МИНАЄ,

А МИЗ ТОБОЮ, НАЧЕ ЯК КОЛИСЬ.

ЛЮБОВ НЕБЕСНА НАС ЄДНАЄ,

І ТИ МЕНІ СЬОГОДНІ ПОСМІХНИСЬ.

КОЛИ СПАЛАХУЮТЬ НА НЕБІ ЗОРІ,

І В ПОДИХУ ЗЛИВАЮТЬСЯ СЕРЦЯ.

ВСІ ПОМИСЛИ ТВОЇ ТАКІ ПРОЗОРІ,

А ПОВІСТІ НЕ МАЄ ТІЙ КІНЦЯ.

КОЛИ З ТОБОЮ ПОРУЧ ПРОКИДАЮСЬ,

ТО ЩАСТЯ ЛЛЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ КРАЙ.

Я НА ХВИЛИНУ ПРОСТО ЗУПИНЯЮСЬ

І В МРІЯХ Я ПІРНАЮ В НЕБОКРАЙ.

ТКАЧЕНКО ЯРОСЛАВ

Мить без Тебе…

Шалений плин моїх думок
Дурманить тихий ніжний вечір,
На телефоні грає рок
Розкидані в кімнаті речі...

І я ловлю твій карий погляд
Твій таємничий блиск в очах,
І час дає життю на розгляд
Солодкий присмак на вустах!...

Який волію я відчути
І випити його до дна...
Але я сам. Не може бути!!!
Я тут один, Ти там одна!...

Ти палко дивишся у очі
В мої душевні довгі ночі,
Ти посміхаєшся мені
Відбитком фото на вікні...!

Дратує очі тьмяне світло
На фото погляд неухильний,
Лиш тиша... Все навколо зникло!
Аж раптом задзвонив мобільний...!

Зачем мы каждый день страдаем?...

Проходим испытания судьбы,
И не всегда мы что-то понимаем
И забываем про свои мечты!

Нас путь усталостью терзает
Уйти уж не хватает сил,
А серце чувства отпускает
И мир нас вовче позабыл…

Но мы едем не смотря на раны
Не замечая, что нас режет боль,

Даем мы волю мыслям вечерами

И доверяем лиш тиши ночной!...

Но а когда, закончится наш путь

Мы знаем что ето лиш начало,

Что прошлого уже нам не вернуть

Что времени, дано нам было мало!

И наша жизнь, со временем погаснет

И Душу мы Небу предадим,

Забудем все прошедшие ненастья

Свой опыт отдадим другим…

Реальність

В очах осіннє небо плине

І мрії у Душі горять,
Печаль моя, із сумом згине

Думки у вічність полетять!

Мій лабіринт – моє минуле

А музика моя Душа,

Відгомін принципів забутих

Я постать, що вже відійшла!...

І честь, і істина життя

Це все розтануло як сніг,

І лише щире каяття

В цей світ, я повернуть не зміг!

Лиш ти, мій Янгол і Спасіння

Красу життя даруєш – Ти,

Ти – істина, моє прозріння

Ти здатна Душу зберегти!

Вона поранена цим світом

Його уроном від брехні,

Його жорстокістю законів

Горить весь світ на цьому тлі…

Горить! Все добре поглинає
Лишаючи лиш смерть та страх,
Людей самотністю лякає

Згорають сльози на вустах…

У цій одвічній Боротьбі

Ти – моя Діва і опора,

Лиш погляд подаруй мені

Кохана будь завжди зі мною!

Ні плин століть, ні сила слова

Не здатна знищити Любов,

Вона із нами ще відколи

Нам світить сонце, знову й знов…

Поиск по сайту: