Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Твори, що дійшли до нас



Есхіл

Есхіл (грец. Αισχύλου, англ. Aeschylus, 525 до н. е., Елефсін — 456 до н. е.) — давньогрецький трагік, автор класичної трагедії, перший із трьох великих афінських трагіків V ст. до н. е. поряд із Софоклом та Евріпідом.

[ред.]Біографія

Звістки про життя Есхіла відомі головним чином з життєпису, що міститься у складі рукопису його трагедій XI ст. Згідно з цими даними, Есхіл народився в 525 до н. е. в сусідньому з Афінами містечку Елевсіні, його батьком був Евфоріон, що належав до стародавньої афінської аристократії, евпатридів. Есхіл воював з персами у Марафонській битві (490 до н. е., цей факт із гордістю відзначається у його епітафії), де загинув його брат Кинагир, брав участь також у битві при Саламіні (480 до н. е.), оскільки розповідь про цей бій у «Персах» швидше за все належить очевидцеві, і, ймовірно, при Платеях (479 до н. е.). За молодості Есхіла, за часів занепаду Пісістратидів, Афіни були малозначним містом, але йому довелось стати свідком тріумфу демократичного ладу, який вивів Афіни на провідне місце в грецькому світі, що сталося після греко-перських воєн.

Вперше Есхіл взяв участь у змаганні трагіків бл. 500 до н. е., під час першої Олімпіади, разом з Хірилом й Пратином, але перший приз йому вдалося здобути тільки в 484 до н. е., коли йому виповнилось сорок один рік. У 472 одержав першу нагороду за трилогію, що включала «Персів», у 467 перемогла фіванська тетралогія; у 463 — тетралогія про Данаїд, у 458 — шедевр «Орестея», єдина грецька трилогія, що дійшла до нас. Есхіл здобував перше місце щонайменше 13 разів і 15 посмертно (що було можливо лише тому, що як виняток його п'єси були допущені до повторних постановок). Афіняни дуже високо цінували його твори. Про це можна судити вже з того, що після його смерті в Афінах була прийнята ухвала, що всякий охочий поставити п'єсу Есхіла «одержить хор» від влади (тобто отримає дозвіл зробити постановку драми на святі Діонісій). Есхіл кілька разів (471—469) їздив на Сицилію і ставив там свої драми, а також склав трагедію «Етнянки» на честь заснування Етни тираном Гієроном, тодішнім правителем Сіракуз. Переказ про те, начебто в 468 до н. е. Есхіл залишив Афіни, тому що його обурив успіх молодшого суперника Софокла, очевидно недостовірний, бо у 467 до н. е. Есхіл уже знову в Афінах на постановці своєї трагедії «Семеро проти Фів». Після 458 до н. е. Есхіл знову поїхав до Сицилії, де помер у м. Гелі в 456 до н. е. Надгробний напис вважається твором самого поета:

Як і всі трагіки до Софокла, він сам виконував ролі у своїх драмах, але наймав також і професійних акторів. Вважається, що саме Есхіл зробив надзвичайно важливий крок у розвитку драми, ввівши в дію другого актора.

[ред.]Творчість Есхіл об'єднував свої трагедії в трилогії (тетралогії з додатковою сатиричною драмою), присвячені спільній темі, наприклад долі роду Лайя. Невідомо, чи був він першим, хто почав створювати подібні єдині трилогії, однак використання саме такої форми відкривало широкий простір для думки поета і стало одним з чинників, що дозволили йому досягти досконалості. Вважається, що Есхіл був автором дев'яноста драм, назви 79 нам відомі; з них 13 — сатиричних драми, що звичайно ставилися як доповнення до трилогії. Хоча до нас дійшло тільки 7 трагедій, їхній склад визначився в результаті ретельного добору, зробленого в останні століття античності, де вони були у шкільному читанні, і тому їх можна вважати кращими або найтиповішими плодами поетичного дарування Есхіла. Кожну з цих трагедій варто згадати особливо.

· «Перси» («Persai»), єдина історична драма, що дійшла до нас з усієї грецької літератури, описує поразку персів при Саламіні в 480 до н. е. У трагедії поет звернувся до реальних подій греко-перської війни, учасником якої був він і його співвітчизники. Цей твір мав надзвичайне значення саме для афінських глядачів, адже на відміну від деяких грецьких полісів, Афіни змогли відбити напад загарбників. Есхіл бачив запоруку перемоги своїх співвітчизників над сильним ворогом у тому, що афіняни захищали не лише свою вітчизну, особисту свободу, але й свою демократію, рівність громадянських прав, яких не було в інших греків і перських воїнів, залежних від деспотичної влади свого правителя.

· «Прометей прикутий» («Προμηθευς Δεσμώτης», «Prometeus desmotes»). Щодо часу постановки трагедії «Прометей прикутий» даних немає, але вважається, що трагедія належить до пізнього періоду творчості Есхіла. Імовірно, це була частина трилогії, присвяченої Прометею. Сюжет трагедії запозичений з міфу про покарання Прометея, який всупереч волі Зевса викрадає з Олімпа вогонь і дарує його людям. До того часу люди вели напівтваринний спосіб життя, а богів-олімпійців зовсім не обходили їхні бідування. Прометей не тільки приніс вогонь, а й навчив людей обробляти землю, будувати житла, лікувати хвороби, читати й писати, приносити богам жертви. За непослух Зевс, якому Прометей колись допоміг здобути владу над світом, наказав прикувати титана до скелі на краю світу. Образ прихильного до людей учителя-Прометея набув надзвичайної ваги серед афінян у період розквіту ремісництва, торгівлі, мистецтва та медицини.

· Трагедія «Семеро проти Фів» («Έπτα επι Θήβας», «Hepta epi Thebas»), поставлена в 467 до н. е., є викладом історії синів Едіпа, Етеокла й Полініка. Це завершальна частина трилогії, перші дві трагедії були присвячені Лайю і його синові Едіпу. (Ди. Семеро проти Фів.)

· Трагедія «Благальниці» («Hiketides») викладає історію п'ятдесяти дочок Даная, що забажали втекти з Єгипту, щоб не виходити заміж за своїх двоюрідних братів, синів Єгипту, і знайшли притулок в Аргосі. Через велику кількість архаїзмів ця трагедія довгий час вважалася найранішим зі збережених творів Есхіла, однак папірусний фрагмент, опублікований1952, дозволяє датувати її приблизно 463 до н. е.

· Трилогія «Орестея» була написана в 458 до н. е. і складається з таких частин:

· «Агамемнон» ("Άγαμεμνον"),

· «Жертва біля гробу» («Хоефори», "Χοηφόροι", «Choeforoi»),

· «Евменіди» («Ευμενίδες», «Eumenides»).

Збереглося також понад 400 уривків з творів, до яких відкриття папірусів час від часу додають нові. Разом з іншими фрагментами й античними свідченнями вони часто проливають додаткове світло на творчість великого афінського драматурга, якого уже древні називали «батьком трагедії».Есхіл мав заслужене визнання як у своїх сучасників, так і в нащадків. Під безпосереднім впливом Есхіла знаходилися Софокл і Евріпід, Арістофан визнав його першість, деякі з його трагедій послужили прототипами для творів римських поетів Еннія, Акція, Сенеки. В елліністичну епоху його твору вже не ставилися; ними займалися лише граматики й історики літератури. На драматургів Нового часу Есхіл вплинув за допомогою трагедій Сенеки. Відомий ще з часів Ренесансу, він збудив особливий інтерес у XVIII ст. Сильний вплив Есхіла спостерігався в період романтизму. Англійські поети (Байрон, Шеллі, Кітс) створили і поширили уявлення про «прометеїзм». Наприкінці XIX ст. трагедії Есхіла знову вийшли на сцену і ставляться до наших днів, особливо «Орестея», у центрі якої знаходяться «вічні» моральні проблеми: вибір між обов'язком і родинним почуттям, право на помсту і її можливі границі, відповідальність людини за прийняте рішення. Вплив Есхіла на мистецтво був меншим, ніж на поезію.

[ред.]Твори, що не збереглися

· Дві частини тетралогії, що містила «Перси» і сатирична драма, зв'язана сюжетно:

· Трагедія «Финей» («Fineus»).

· «Главк Понтійський» («Gloukos Pontieus»).

· Сатирична драма «Прометей-вогненосець» («Prometeus Pyrkaeus»).

· «Прометей прикутий» («Prometeus lyomenos»).

· Дві частини фіванської тетралогії, з якої збереглися «Семеро проти фів» і сатирична драма, зв'язана сюжетно:

· «Лай» («Laios»).

· «Едіп» («Oidipus»)

· Сатирична драма «Сфінкс».

· Сатирична драма «Протей» («Proteus»), тема якого була узята з Одіссеї.

· «Мірмідоняни» («Myrmidones»), трагедія, нещодавно відкрита завдяки знахідкам папірусів.

· Сатирична драма «Рибалки» («Diktyulkoi»).

· Дві частини трилогії, до якої входили «Благальниці»:

· «Єгиптяни» («Aigyptioi»).

· «Данаїди» («Danaides»).

· «Етнеянки» («Aitnai» або «Aitnaiai»).

· «Ніоба».

· «Кассандра».

· «Етеокл».

· «Клітемнестра».

· «Фрініх».

[ред.]Стиль і моваСтиль і мова Есхіла узгоджені зі змістом. Висока патетичність випливає з добору слів і їхнього зв'язку. Есхіл створює неологізми, барвисті метафори й описи. Проте мова простих людей, що з'являються в його трагедіях, — повсякденна і зрозуміла. І все ж сьогоднішнього читача здивує не стільки образна мова Есхілової трагедії, скільки її ритмічне впорядкування. Різні метричні одиниці, переплітаючись навіть у межах одного й того самого рядка, творять своєрідну ритмічну канву, що створює певні труднощі для перекладачів.

[ред.]Драматургічна майстерністьЕсхіл став справжнім творцем грецької трагедії. Коли він починав писати, трагедія являла собою переважно ліричний хоровий твір і, цілком ймовірно, складалася з хорових партій, що зрідка переривалися репліками, якими обмінювалися проводир хору (корифей) і єдиний актор (утім, по ходу драми він міг грати кілька ролей). Есхіл удосконалив драматичну техніку: обмежив участь, а отже, і значення хору; увів на сцену другого актора, що уможливило розвиток дії і пожвавлення діалогу. Доля хору завжди залучена до трагедії, результат драми певною мірою торкається і його учасників. Таким чином, Есхіл використовує хор як додаткового актора, а не просто як коментатора подій. Пісні хору, що переплітаються з епізодами, утворюють величне тло, вони передають безпосереднє відчуття трагічної ситуації, створюють настрій тривоги і жаху і часом містять указівку на моральний закон, що є прихованою пружиною дії. Використовував нові виразні засоби: блискучі описи (битва під Саламіні, падіння Трої), барвисті оповідання, що становлять події, які відбуваються або всередині палацу («Агамемнон»), або далеко від місця основної дії («Перси»); діалог у формі коротких питань і відповідей. Використовував сценічні паузи («Ніоба», «Прометей прикутий», «Кассандра» в «Агамемноні») для створення відповідного настрою. Велику роль у трагедіях Есхіла грали музичні елементи, як хорові, так і сольні партії. Есхіл удосконалив також акторський склад і урізноманітив маски. Екзотичні костюми акторів у «Благальницях» і «Персах», описи іноземних звичаїв свідчать про інтерес поета до варварського світу.Внесок цього видатного поета у процес створення трагедійного дійства був величезний. Він перший синтезував усі елементи, пов'язані з дифірамбічними заспівами, надавши їм глибоко драматичного характеру. Завдяки його творчості трагедія набула першорядного суспільного звучання і стала найголовнішим драматичним жанром. До того ж вона перетворилася на могутній засіб виховання співгромадян. З удосконаленням цього нового жанру зросла і художня майстерність самого поета. Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми. Зокрема, він увів так звану формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався і штучними деталями чи ефектними прийомами — на сцені неодноразово з'являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно згадували про злочин.

[ред.]Філософія і світогляд Трагедії Есхіла перейняті морально-релігійними ідеями. Поет намагався примирити традиційну грецьку міфологічну етику з новою мораллю, релігійний світогляд з світським. Прагнув осягнути таємницю людської долі і діянь. Він вірив, що людськими прагненнями керує провидіння і що навіть боги не можуть протистояти долі. Людина, упоєна занадто великою могутністю і багатством, легко піддається почуттю переваги, що підштовхує її до злочину. Кара за провину падає на винуватця і весь його рід. Есхіл робить людину відповідальною за власні дії. Страждання, згідно з Есхілом, є єдина школа життя, що вчить «помірності».Найбільшим досягненням Есхіла було створення глибоко продуманої теології. Відштовхуючись від грецького антропоморфного політеїзму, він прийшов до ідеї єдиного вищого божества, майже цілком позбавленого антропоморфних рис («Благальниці»). У теології Есхіла божественне керування світобудовою поширюється також і на царство людської моралі. Тому божественні сили незмінно карають гріхи і злочини людей. Дія цієї сили не зводиться до воздаяння за зайве благополуччя, як думали деякі сучасники Есхіла: належним чином використане багатство аж ніяк не спричиняє загибелі. Однак занадто благополучні смертні виявляють схильність до сліпої омани, божевілля, що, своєю чергою, породжує гріх або самовпевненість і в підсумку призводить до божественного покарання і загибелі. Наслідки такого гріха часто сприймаються як спадкоємні, що передаються усередині родини у вигляді родового прокльону, однак Есхіл дає зрозуміти, що кожне покоління робить свій власний гріх, тим самим викликаючи до життя родовий проклін. У той самий час покарання не є сліпим і кровожерливим воздаянням за гріх: людина навчається через страждання, так що страждання слугує позитивній моральній задачі.

Перший великий давньогрецький трагік, здобувший світове визнання. Есхіл народився в аристократичній симї в 525р.д.н.е. в Елевсині жив у Греції. Брав участь у всіх головних боях греко-перських війн. В 472р. Есхіл був вимушений виїхати до Сицілії, де жив при дворі Гієрона. Деякі вважають, що причиною переїзду до Сіцилії стла поразка на в поетичному змаганні із Софоклом.доживає свій вік. Він написав 70трагедій та 20драм, до нас дійшло тільки 7 його трагедій. Помер великий трагік у Сіцілії в 456р.д.н.е.

В творах Есхіла були певні новації. Есхіл увів другого актора. Есприписують застосування розкішних костюмів для акторів. Есхіл писав повязані між собою трилогії, присвячені або одному сюжету, або різним, але так чи інакше повязаних між собою. Завершувалась кожна трагедія сатирівською драмою.Найбільш віджома трагедія Есхіла “Прометей закутий”.

Біографія

Софокл народився в селищі Колонос, що існувало на відстані приблизно за 2,5 км на північ від Афінського акрополя. Різні джерела вказують на 488, 495 та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником зброярні. Майбутній поет отримав гарну освіту, навчався музиці у Лампра, а крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях. Замолоду Софокл відрізнявся надзвичайною красою, імовірно, тому йому доручили очолити хор юнаків, що співали вдячні гімни богам після перемоги над персами при Саламіні (480 до н. е.).Коли Софколу було 16 років, він співав в хорі гімни на честь перемоги греків при Саламіні. Тому в біографіях трьох елінських трагіків є таке красиве місце: Есхіл при Саламіні бився, Софокл Саламін прославляв, Евріпід як раз у той час народився. Отже, дитинство й юність Софокла прийшли на той час коли все було сповнене враженнями від блискучої перемоги на період найвищого розквіту Афінскої демократії.27-річним Софокл переміг Есхіла на Великих Діонісіях, після чого той залишив Афіни,і відбув до Сицилії. А у 441р до н.е — сам був переможений Евріпідом. Дванадцятьма роками раніше(468 до н. е.) Софокл уперше взяв участь у театральних святах і здобув перший приз, перевершивши свого великого попередника Есхіла. Змагання двох настільки визначних поетів викликало в публіці живе зацікавлення, з цього моменту і до самої смерті Софокл залишався найпопулярнішим з афінських драматургів: більше 20 разів він ставав в змаганні першим, багато разів другим і ніколи не посідав третього місця (учасників було завжди троє). Не було йому рівних і за обсягом написаного: вважається, що Софоклу належало 123 драми. Софокл мав успіх не тільки як драматург, а був взагалі популярною особою в Стародавніх Афінах.Софокл, як і всі афіняни в V ст. до н. е., активно брав участь у суспільному житті. Замолоду був прибічником Кімона, який очолював угруповання землевласників, а пізніше долучився до Перікла і до кінця життя залишався прибічником періклової демократії. Існують припущення, що він був членом колегії, яка відігравала важливу роль, скарбників Афінського союзу в 443—442 до н. е., і цілком певно відомо, що Софокл був обраний одним з десяти стратегів, які командували каральною експедицією проти Самоса в 440 до н. е. Ймовірно, ще двічі Софокла обирали стратегом. Уже в досить літньому віці, коли Афіни проходили через епоху поразки і розпачу, Софокла обрали одним із десяти «пробулів» (уперекладі з грецької — «радник»), котрим були довірені доля Афін після катастрофи, що спіткала експедицію на Сицилію (413 до н. е.). Таким чином, успіхи Софокла на державному поприщі не поступаються його поетичним досягненням, що цілком характерно як для Афін V століття, так і для самого Софокла.Софокл прославився не тільки відданістю Афінам, а й благочестям. Повідомляють, що він заснував святилище Геракла і був жерцем одного з другорядних божеств-цілителів, Халона або Алкона, зв'язаного з культом Асклепія, і що він приймав у власному будинку бога Асклепія доти, доки не був завершений його храм в Афінах. (Культ Асклепія утверджується в Афінах у 420 до н. е.; божеством, якого приймав у себе Софокл, майже напевно був священний змій.) Після смерті Софокл був обожнений під ім'ям «героя Дексіона» (це ім'я, породжене коренем «декс-», гр. «приймати», можливо, нагадує про те, як він «приймав» Асклепія).Широко відомий анекдот про те, як Софокла викликав до суду його син Іофон, який бажав довести, що старий батько вже не в змозі керувати майном родини. Тоді Софокл переконав суддів у своїй розумовій повноцінності, продекламувавши оду на честь Афін з «Едіпа у Колоні». Ця історія, безумовно, вигадана, оскільки повідомлення сучасників підтверджують, що останні роки Софокла минулися настільки ж безтурботно, як і початок його життя, і він до кінця зберіг найкращі стосунки з Іофоном. Останнє, що відомо про Софокла, — це його вчинок при одержанні звістки про смерть Еврипіда (навесні 406 до н. е.). Тоді Софокл одягнув учасників хору у жалобне і вивів їх на «проагон» (свого роду генеральна репетиція перед змаганням трагіків) без святкових вінків. У січні 405 до н. е., коли була поставлена комедія Аристофана «Жаби», Софокла вже не було в живих. Розповідають, що Софокл читав публічно свою нову трагедію. Закінчивши читати, з хвилюванням чекав, що скажуть слухачі, думки яких розійшлися. Коли дізнався, що більшості твір сподобався, помер від радості.За 60 років літературної діяльності Софокл написав близько 123 п′єс, які користувалися великим успіхом, недаремно жяк зазначалося він 24 рази був переможцем на змаганнях трагіків. До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій: «Аякс», «Едіп-тиран», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колонії».Софокл довершив розпочате Есхілом перетворення трагедії з ліричної кантати на власне драму. Герої його трагедії діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображає на сцені богів.Загалом можна погодитися як із думкою Аристотеля, який назвав трагедії Софокла найдосконалішим типом античної трагедії, так із думкою Гете — «ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл». Елліни називали Софокла «Фідієм літератури», і вищої оцінки тоді не могло бути. В останні роки життя Софокл став свідком Пелопоннеської війни, він помер за два роки до її закінчення, коли значна частина Аттики була захоплена спартанцями.Останнє, що нам відомо про Софокла, — це його вчинок при одержанні звістки про смерть Евріпіда (навесні 406 до н. е.). Тоді Софокл одягнув учасників хору в траур і вивів їх на «проагон» (свого роду генеральна репетиція перед змаганням трагіків) без святкових вінків. У січні 405 до н. е., коли була поставлена ​​комедія Арістофана Жаби, Софокла вже не було в живих.Сучасники вбачали в його житті суцільну низку успіхів. „Блаженний Софокл, — викликує комедіограф Фрініх у «Музах», поставлених у січні 405 до н. е.). Софокл помер, проживши довге життя, він був щасливий, розумний, склав безліч прекрасних трагедій і помер благополучно, не зазнавши ніяких лих“.

[ред.]Творчість

Збереглося сім трагедій Софокла, що відносяться до пізнього періоду його творчості. На підставі античних джерел встановлені дати постановок трагедій.

· «Філоктет» (409 до н. е.),

· «Едіп у Колоні» (посмертна постановка 401 до н. е.),

· «Антігона» (за рік чи два до 440 до н. е.),

· «Цар Едіп» (зазвичай відносять до 429 до н. е., оскільки згадування про море може бути зв'язане з аналогічним нещастям в Афінах),

· «Аякс» (за стилістичними ознаками відносять до більш раннього періоду, ніж «Антигона»),

· «Троянки» (до 431 до н. е.)

· «Електра» (бл. 431 до н. е.).

Таким чином, сім уцілілих п'єс можна розташувати приблизно в такому порядку: «Аякс», «Антигона», «Троянки», «Цар Едіп», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Відомо, що Софокл одержав перший приз за «Філоктета» і другий — за «Царя Едіпа». Імовірно, гідною першого місця була визнана «Антигона», оскільки відомо, що саме завдяки цій трагедії Софокл був обраний стратегом у 440 до н. е. Однією з найкращих трагедій Софокла є «Антігона» (441 р. до н. е.), сюжет якої драматург взяв з фіванського циклу міфів. Головна героїня, донька Едіпа Антігона порушила наказ володаряФів Креонта не ховати, а залишити на поталу хижакам тіло загиблого в бою з Етео- клом зрадника Фів Полініка (Етеокл і Полінік були рідними братами Антігони). Як громадянка Фів, Антігона повинна слухатися наказу, а як сестра — зобов'язана поховати єдинокровного брата, що вона й зро- била. За це Креонт наказав замурувати її в печері. Антігона вкоротила собі віку, а через горе пронизав себе ножем і її наречений, син Креон- та Гемон, слідом за ним пішла з життя вбита горем мати, дружина Креонта Еврідіка. Креонт морально зламався, визнав своє безсилля перед волеюбогів і долею, заявивши, що він «ніхто». Про інші трагедії відомостей немає, відомо лише, що всі вони були визнані гідними або першого, або другого місця. Крім того, 1912 року був опублікований папірус, що зберіг понад 300 повних рядків із сатиричної драми «Слідопити».

[ред.]Драматургічна майстерність

Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких сюжетних зв'язків між ними. Трагедії Есхіла (за винятком трилогії, у котру входили «Перси») незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила не другорядною божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора (за деякими даними, перед 458 до н. е.). Арістотель свідчить, що Софокл впровадив театральний декоративний живопис «сценографію».

[ред.]Світогляд

Те, що увага драматурга зосереджена на вчинках людей, а божественна воля відсувається на задній план, тобто вона, як правило, виявляється в п'єсі як пророцтво, а не першопричина або безпосереднє втручання в дію, наводить на думку, що автор дотримувався «гуманістичних» поглядів. Проте відомі нам подробиці його життя вказують на глибоку релігійність, і трагедії це підтверджують. У багатьох з них перед нами з'являється людина, що зіштовхується в ході пережитого нею кризи із загадкою світобудови, і загадка ця, осоромлюючи всі людські хитрування і проникливість, неминуче призводить до поразки, страждання і смерті. Типовий герой Софокла цілком покладається на початку трагедії на своєзнання, а завершується усе визнанням повного невігластва або ж сумніву. Людське незнання — постійна тема Софокла. Своє класичне і найбільш страхітливе вираження вона знаходить у «Царі Едіпі», однак є присутньою і в інших п'єсах, навіть героїчний ентузіазм «Антігони» виявляється в її заключному монолозі отруєним сумнівом. Людському незнанню і стражданню протистоїть таємниця божества, яке володіє всією повнотою знання (його пророцтва незмінно збуваються). Це божество виявляє собою якийсь незбагненний для людського розуму образ досконалого порядку і, можливо, навіть справедливості. Прихований мотив трагедій Софокла — смиренність перед незбагненними силами, що направляють долю людини у всій своїй прихованості, величі і загадковості.

При такій світобудові людська воля до дії повинна була б ослабнути, якщо не зовсім зникнути, однак героїв Софокла відрізняє саме вперта спрямованість на дію або ж на пізнання, для них характерне вперте ствердження своєї незалежності. Так, цар Едіп наполегливо і непохитно шукає правду про самого себе, попри те, що за істину йому доведеться заплатити своєю репутацією, владою і, нарешті, зором. Аякс, зрештою усвідомивши ненадійність людського існування, відмовляється від нього і безстрашно кидається на меч. Жоден драматург не був здатний так героїзувати міць людського духу. Хистка рівновага між усевідаючим промислом богів і героїчним натиском людської волі стає джерелом драматичної напруги, завдяки якій п'єси Софокла, як і раніше, повні життя, причому не тільки при читанні, але й на театральній сцені.

[ред.]Сюжети трагедій

Чи не в усіх трагедіях дійшли, що дійшли до нас, увагу глядачів приковує до себе не низка положень або зовнішніх подій, а послідовність душевних станів, пережитих героями під впливом відносин, відразу ясно і остаточно поставлених у трагедії. Змістом «Едіпа» служить один момент із внутрішнього життя героя: виявлення злочинів, зроблених ним, до початку трагедії.

У «Антигоні» дія трагедії починається з того моменту, як царську заборону ховати Полініка оголошено фіванцям через глашатая, і Антігона безповоротно вирішила цю заборону порушити. В обох трагедіях глядач стежить за розвитком мотивів, намічених на самому початку драми, і зовнішня розв'язка тієї чи іншої драми могла бути легко передбачена глядачем. Будь-яких несподіванок, заплутаних ускладнень автор у трагедію не вводить. Але при цьому Софокл дає нам не абстрактні втілення тієї чи іншої пристрасті або схильності; герої його — живі люди із слабкостями, притаманними людській природі, зі знайомими кожному почуттями, звідси неминучі хвилювання, помилки, злочини тощо. Персонажі, що беруть участь у дії, наділені індивідуальними рисами. Разом з віддаленням від людської суєти, від людських пристрастей і зіткнень, божества стають більш спірітуалістичними, а людина більш вільною у своїх рішеннях і вчинках і відповідальнішою за них. З іншого боку, вирок про винність людини ставиться в залежність від його мотивів, від ступеня його свідомості і навмисності. В самому собі, у власній свідомості і совісті герой носить або осуд, або виправдання для себе, і вимога совісті збігається з вироком богів, хоча б воно виявлялося в явному протиріччі і з позитивним законом, і з споконвічними віруваннями. Едіп — син злочинного батька, і він змушений терпіти кару за провину батьків; і вбивство батька, і кровозмішення з матір'ю встановлені божеством і передбачені йому оракулом. Але він особисто, за своїми власними якостями, не заслуговує настільки тяжкої долі; злочини здійснені ним в невіданні, і до того ж викуплені приниженнями і душевними випробуваннями. І цей самий Едіп здобуває собі милість від богів, він отримує не лише повне прощення, а й славу праведника, удостоєного долучитися до сонму богів.До того ж роду, що заплямований злочинами, належить Антігона; вона порушує царську волю і за те засуджена на страту. Але вона порушила закон з чистого спонукання, бажаючи полегшити долю померлого брата, і без того нещасного, і переконана в тому, що її рішення буде завгодно богам, що воно узгоджується з їх законами, що існують від віку й більш обов'язковими для людей, ніж будь-які закони, вигадані людьми. Антігона гине, але як жертва помилки Креонта, менш чуйного до вимоги людської природи. Вона, залишає по собі пам'ять гідної жінки, її великодушність, правота її оцінені після смерті усіма громадянами Фівів, засвідчені на власні очі богами і каяттям самого Креонта. В очах не одних греків смерть Антігони варта того життя, на яке приречена сестра її Ісмена, яка ухилитися від участі у виконанні боргу, що лежить на ній, зі страху смерті. І ще в більшій мірі смерть Антігони варта того життя, яке засуджено Креонта, котрий не знаходить собі підтримки та виправдання ні в оточуючих, ні у власній совісті, який зі своєї вини втратив всіх близьких йому і дорогих, під тягарем прокляття коханої дружини, яка ж загинула через нього. Так скористався Софокл іменами і положеннями, створеними задовго до нього в іншому настрої, для інших цілей народної фантазією і поетами. У розповіді про гучні подвиги героїв, що діяли на уяву багатьох поколінь, про чудесні пригоди з напівбогами, він вдихнув нове життя, зрозумілу його сучасникам і наступним поколінням, силою своєї спостережливості та художнього генія викликав до діяльного прояву найглибші душевні емоції і викликав у своїх сучасників нові думки і питання.Як новизною і сміливістю питань, що піднімаються автором, так ще більше схильністю афінян до діалектики, пояснюється загальна особливість софоклових трагедій в порівнянні з новою драмою, а саме: основна тема трагедії розвивається в словесному змаганні між двома противниками, причому кожна сторона доводить свої положення до його крайніх наслідків, відстоюючи своє право; завдяки цьому, поки змагання триває, читач отримує враження лише відносної справедливості або помилковості того та іншого становища; зазвичай сторони конфлікту розходяться, з'ясувати подробиці спірного питання, але не пропонуючи сторонньому глядачу готового висновку. Висновок глядач або читач має витягнути з драми самостійно. Ось чому в новій філологічній літературіи існують численні і суперечливі спроби відповісти на питання: як дивиться на предмет суперечки сам поет, яку зі сторін він підтримує і визнає за нею правду. Чи правий Креонт, що забороняє ховати рештки Полініка, або чи права Антігона, яка всупереч царській забороні здійснює обряд поховання тіла брата? Чи винен, або чи не винен Едіп у вчинених ним злочинах, і отже чи є справдливим те лихо, яке він переживатиме тощо? Однак, герої Софокла не лише змагаються, вони переживають на сцені важкі душевні муки від лих, що їх спіткали, і лише знаходять собі полегшення від страждань в усвідомлені того що правда на їх боці, або того, що їх злочин скоєно через незнання або зумовлений богами. Сцени, сповнені глибокого пафосу, є в усіх уцілілих трагедіях Софокла, і немає в цих сценах ні пихатості, ні риторики. Такими є плачі Деяніри, Антігони, Еанта перед смертю, Філоктета, що обманом потрапив у руки найлютіших ворогів, Едіпа, який переконавшись у тому, що він сам — той негідник, який накликав гнів богів на землю Фів. Цим поєднанням високого героїзму, за рахунок якого герої за необхідності захищають правду або здійснюють подвиг, і ніжного співчуття до лиха, яке трапилося з героями, коли борг вже повернули або фатальна помилка непоправна, Софокл досягає високого ефекту, розкриваючи у своїх образах риси, які споріднюють його персонажів зі звичайними людьми і викликають до них більше співчуття.

51. Конфлікт “Антігони”.Конфлікт заключається в тому, що прадавній божий закон виступає супроти людського. Софокл однозначно на бці божому. Але між рядками можна помітити, що Софокл каже, що людський закон хибний. Софокл полегшує собі проблему, адже Полінік оскверняє розбоєм рідну домівку, от же порушує закон Зевса і первісну гармонію. Тому не тільки Антігона діє за божим законом. Але й Креонт. Якби Софокл дійсно відтворив такий конфлікт: божий закон проти божого, тоді б неодмінно вся коллізія прийняла вигляд нерозв'язної трагедії. Закон Кроента втратив чуття реального. Він уявив себе центром всесвіту. Антігоня, людина, яка обстоює свою гідність, незалежність, трагедія її у тому, що ще не настав її час. Поки ще владарює всеправний можновладець. В “Антігоні” головним мотивом проходить проблематичність людського знання. Креонт з самого початку певен в правильності своїх помислів. Котрі однак у кінці трагедії обертаються безрозсудливістю. Антігона задає собі питання, хто правий в своїх діях, вона чи Креонт. Відповідь на це питання дає фінал трагедії,

53.Евріпід – “найтрагічніший трагік”. Загальний обрис життя й творчості.Трагік класичної доби – Евріпід вражає читача особливою інтелегенцією, високим інтелектуалізмом. В житті його часто не розуміли.Евріпід народився на острові Саламіні. Це місце було дуже пов'язане з усіма трьома трагіками. Батько Евріпіда був заможній селянин. Замолоду. Як свідчать давні біографи Евріпід здобув перемоги, як атлет, потім захоплювався малюванням. Але найглибшим та найтривалішим виявився інтерес до поезії та філософії. Цьому й посвятив Еріпід все своє життя. Написав понад 90 трагедій, з яких дійшло до нашого часу тільки 17. Він був двічі одружений.Евріпід не вагаючись картав рідну демократію, коли вона збройно зазіхала на чуже. Евріпід був видатним мислителем свого часу. Великий вплив на нього мав Протагор. Саме в домі Евріпіда він прочитав свій твір “Про богів”.54. Міф про Медею та його трансформація в трагедії Евріпіда.Трагедія на міфі про Медею. Медея – донька каолхідського царя Еета, онучка Геліоса. Вона допомогла Ясонові здобути золоте руно й втікла з ним до Греції. Щоб стримати переслідування вбила свого брата. Ясон з Медеєю одружились. Потім вони оселиоись в Корінфі. В них народжується двоє дітей. Ясон закохується в доньку царя Креусу. Медея надсилає Креусі отруєне плаття. Креуса і її батько згоріли від цього плаття.Медея вбиває власних дітей. Потім йде до Афін, живе з Егістом. Трансформація. Евріпід зосереджує увагу на найдраматичнішому моменті життя Медеї. Креонт повідомляє Медеї, що Ясон одружується з Креусою. Креонт вимагає від Медеї покинути місто. Медея відчуває пекельні страждання. Потім надсилає весільну сукню Креусі. Потім вбиває дітей. Евріпід найстрашніші сцени пише опосередковано.55. Художня полеміка Евріпіда з Сократом і Протагором в “Медеї”.Сократ розрізняв в людській душі дві стихії: тімос-стихія бажання, яку за Сократом варто приборкувати. Булемата- розумна, мудра стихія в людській душі. Людина мусить приборкати розумом свої невгамовні пристрасті й тим самим досягти атраксії- стану тотального спокою, душевної рівноваги. А в “Медеї” почуття та емоції беруть верх над думками і бажанням. Протагор казав, що людина є мірою всіх речей, отже- людина суб'єктивна.Образ Ясона тотально суперечний. Ясон кидає дітей, руйнує сім'ю. Протагор вірив, що людина є мірою всіх речей. А Евріпід доводить, що ніякою мірою людина не є, бо вона тотально суперечна, непостійна і непередбачувана.56. Психологічне тлумачення “Медеї” (в світлі теорії Маслоу).

Концепція А.Маслоу заключається в тому, що психіка людини базується на трьох потребах:1.Фізіологічно-матеріальні (повітря)2.Соціо-етичні (посада)3.Кохання.Якщо ці потреби задовольняються, то людина щаслива, але такої ситуації не буває. Коли жодна з потреб не задовольняється, то наступає фрустрація – це стан, який породжує в особистості агресивну, несамовиту поведінку, яка призводить до злочинів або безумств. У Евріпіда Медея переживає саме такий стан.Спочатку вона має – все, але потім це все зникає, її женуть з міста. Вона стає “нічим”. У стані фрустрації Медея вбиває свою суперницю і власних дітей і тим самим завдає страшний удар Ясону.

57. “Метафізичне” тлумачення “Медеї”.Метафізичне тлумачення. Трагедія Медеї є божою карою і реалізацією прокльонів з боку її родичів. Давні греки усвідомлювали, що в стражданні і в муці людина здатна осягнути Істину. Медея закохавшись в Ясона зраджує батьківщину, вбиває брата (цим вона порушує гармонію) заради Кохання, таобто заради нової життєвої гармонії. Креусу і Креонта вна карає за заперечення її щастю.

58. Ерос і Танатос в “Медеї”.В долі Медеї просліджується співіснування кохання і смерті (Ерос і Танатос). Древньогрецький філософ Емпедокл вважав, що світ має два першоначала: кохання (дружба) і смерть (розбрат).Ці два начала чергуються. Коли перемагає Ерос все квітне, але кохання розбивається Тантосом – все розпадається. Так і рухається світ за колоподібним законом.У Евріпіда кохання і смерть існують ожночасно, а в Емпедокла чергуються.

Давньогрецька комедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Походження та значення комедії

Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480 - х роках до н. е. Точні дані про її походження відсутні, тому ця проблема, як і походження трагедії, є досить складною. Хоч яким парадоксальним це може видатися на перший погляд,але таких два діаметрально протилежних явища,як,з одного боку,трагедія(театральна вистава вкрай похмурої тональності) і, з другого боку,комедія (весела,смішна театральна вистава) дослідники пов'язують з єдиним джерелом - Діонісійськими святами.Релігієзнавці цей гаданий парадокс можуть легко пояснити.Відповідь на питання знаходиться в самому характері Діонісіїв(свята бога, котрий зникає та повертається).За віруваннями еллінів, коли Діоніс покидав Елладу, наступала зима, земля не плодоносила, починався голод. Отже, закодованим сенсом першої частини Діонісіїв було відтворення печалі еллінів з привду відсутності Діоніса.Цьому настрою відповідає настрій трагедії. Проте тим більшою була радість еллінів, коли бог родючості нарешті повертався до Еллади(тобто наступала весна і природа оживала).Цю радість необхідно було не просто висловити, а й акцентовано підкреслити - а цьому відповідала тональність веселої вистави - комедії.

1)Давньогрецька комедія (грец. Αρχαία κωμωδία) — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого у гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки.

2)Слово "комедія" походить від двох коренів :'"kommos"' - "ряжені натовпи людей на підпитку" і '"ode"' - "пісня".Елліни,які так сумували в першій частині свят на честь Діоніса, на другій (веселій) частині цього свята бурхливо раділи,співали, жартували,причащалися вином - дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства.В такому збудженому стані вони дозволяли собі різні жарти , зокрема й не зовсім пристойні. Саме тут витоки майбутнього ставлення до трагедії як до "високого" жанру,а до комедії як жанру "низького".

Фалічні пісні - ще одне джерело комедії.Вони також виконувалися під час весняних сільських свят родючості, і тональністю нагадували вже згадану пісню комосу . Їх виконувала процесія селян, які вже добре почастувалися Діонісовими дарами. тобто вином. Вони несли кошики з первістками сільськогосподарських плодів, деякі з них тримали в руках великі зображення символів плодючості - фали ( дітородні органи ), які символізували животворні сили природи, що пробуджувалися навесні. Учасники процесії часто мастили собі обличчя виноградним суслом, одягали шкури тварин ( цапів, баранів ) та, імітуючи їхні рухи, жестами вітали прихід весни й перші теплі промені сонця. Усе це супроводжувалося співом розгульних, часто сороміцьких пісень, непристойність яких була зумовлена традиціями самого обряду. Ця збуджена й галаслива юрба ряджених йшла по полях, заходила в селища, де її зустрічали натовпи святкуючих, частина яких також приєднувалася до процесії. Під час її руху могли розігруватися примітивні сценки, а якщо зустрічалася інша процесія, то виникали жартівливі суперечки чи сварки. З рядів ряджених лунали іронічні чи сатиричні вигуки, непристойності, когось називали на ім'я і соромили чи висміювали. Фалофори ( "носії зображення фалів" ) мали право вибігати з рядів, лаяти чи сварити когось із присутніх глядачів. Іноді слово "комедія" ще й тлумачать як "сільська пісня". Ще одне джерело - "викривальні куплети", які виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі, зміненим голосом(аби уникнути помсти) на відстані чутності біля помешкань тих,хто їх чимось образив.Іноді ці виконавці були талановитими промовцями, а їхні пісні досягали мети - "виховували" людей.Тож згодом урядовці Еллади почали заохочувати таких самородків до сторення комедій, адже драма в Елладі вважалася важливим засобом виховання демосу.

Арістотель визначив комедію як "наслідування поганим людям,проте не в усіх їхніх вадах , а в смішному вигляді" ("Поетика"р.5).Найбільшого розквіту еллінська комедія досягла в Афанах( у Аттиці), тому її називають аттичною.

[ред.]Основні етапи Розрізняли три етапи давньогрецької комедії, сприйняті пізнішим європейським літературознавством:

· давній (486—404 до н. е. — від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні);

· середній (404—336 або 323 до н. е., тобто до смерті Александра Македонського та наступного занепаду його імперії);

· новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III століття до н. е.

Давньогрецькій комедії давнього етапу притаманна соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Аристофана, Кратіна та ін.), середнього —міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін. Нова давньогрецька комедія зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр, Філемон та ін.).

[ред.]Комедії Аристофана

Найвидатнішим представником давньої аттично комедії був афінський драматург Арістофан, якого шанобливо називають "батьком комедії". Комедія — жанр, доведений до досконалостіАрістофаном і двома його головними суперниками, Евполідом й Кратіном, очевидно, виникла з об'єднання традиційних народних розваг, таких, як міми, імпровізовані фарси та сільські пісні, зі стародавнім культом родючості на честь Діоніса. У древній комедії панують непристойність, злободенність, надзвичайно грубі особисті і політичні випади. Комедіографи користувалися нічим не обмеженою волею слова, і навіть видатні діячі не були позбавлені гноблень. З іншого боку, поетів все-таки іноді наздоганяла кара: так, повідомляється, щоАлківіад відповів на сатиру тим, що зіштовхнув Евполіда в море. Клеон, у той час один з перших осіб у державі, обрав більш помірний спосіб зведення рахунків, подавши наАрістофана скаргу до Ради, коли молодий поет обрушився на нього у «Вавілонянах». Проте твори Арістофана не заборонялися, і він продовжував нападки на Клеона, не припинивши їх і після смерті останнього.

 

Періодизація і особливості творчості Арістофана Уперше в афінському театрі Арістофан виступив у 427 р. до н. е. ( втрачена комедія "Бенкетуючі" ); а його останній твір датують до 388 р. до н. е. Усього він написав не менше 40 комедій, до нас дійшли повністю лише одинадцять ( а від інших зберіглося бл. 900 фрагментів )

Уцілілі комедії поділяються на три групи 1) Комедії першого періоду (425-421 рр.до н.е.) відрїзняються найяскравішою політичною спрямованістю, об'єкт критики в них завжди визначений з максимальною точністю. Носієм публіцистично - викривального начала є хор, що активно виступає в пароді, парабасі й агоні персонаж, що втілює соціальне зло, часто запозичує конкретні риси в реально існуючої особи, але наділяється узагальненими ознаками певного типу - " демагога"(Чинбар), "філософа" (Сократ), "посла", "судді" і т.п. Характеристика такого героя створюється переважно зовнішніми або максимально конкретними ознаками : від промов і підношень Пафлогонца пахне шкірою; "вознесений" в думках Сократ поміщається в кошику, що весить між небом і землею. Широко застосовується фольклорна за своїм походженням гіпербола, що відкриває шлях відвертого гротеску і шаржу. До нього входять : 1. "Ахарняни" ( 425 р. до н. е. ), присвячену критиці братовбивчої війни між Афінами та Спартою. 2. "Вершники" ( 424 р. до н. е. ), спрямованої проти всемогутнього тоді в Афінах демагога Клеона, який прагнув "війни до переможного кінця". 3. "Хмари" ( 423 р. до н. е. ) 4. "Оси" ( 422 р. до н. е. ), спрямовану проти афінської верхівки, котра присвоювала собі левову частку народних грошей, а старих людей примушувала заробляти на життя сидінням на судових засіданнях, від чого ті уподібнювалися осам, прагнучи посильніше "вжалити" підсудних ( звідси назва твору ). 5. "Мир" ( 421 р. до н. е. )


2)Комедії другого періоду (414 - 405 рр.до н.е) відрізняються постановкою більш загальних питань і ослабленням персональної інвективи.Робиться спроба включити хорову парабасу в розвиток сюжету і підпорядкувати цій же меті епізодичні зчіпки в другій половині комедії - найуспішніше це втілено в комдії "Лісістрата", де розв'язка настає лише вкінці п'єси і гостра сюжетна ситуація тримає читача в напрузі до останньої миті. У другий період входять : 1. "Птахи" ( 414 . до н. е. ) утопічно - сатиричний твір, що відкриває приховані пружини афінської політики. 2. "Жінки на святі Фесмофорій" ( 411 р. до н. е. ), де висміяно драматургію Еврипіда, якого жінки карають за те, що в його трагедіях жіночі образи є негативними. 3. "Жаби" ( 405 р. до н. е. )

 

3) Комедіі третього періоду (392-388 рр. до н.е) - подальший розвиток тенденції до індивідуальної характерності і побутової конкретності персонажа. Найнаочніший приклад - образ пронизливого і нахабного раба Каріона в " Плутосі" - безсумеівному предтечі рабів ново аттичної (Менандр) і римської комедії (Плавт), а через них ї європейські комедії нового часу( Боморше, Карпенко - Карий...) Майже нівелюється партія хору :його функції зводяться до танцю в перервах між окремими епізодами,насільки мало пов'язпні зі змістом комедії, що для них авіть не завжди пишеться спеціальний текст, а тільки відзначається момент вступу хоу зі вставним номером. Входять дві комедії : 1. "Жінки в народних зборах" ( 392 р. до н. е. ), про фантастичну ситуацію, коли переодягнені чоловіками жінки захоплюють владу в народних зборах і переінакшують закони під свої інтереси, встановлюючи своєрідну "комуну" - спільність майна, дутей і чоловіків, але зазнають поразки. 2. "Плутос" ( 388 р. до н. е. ), фантастична ситуація, коли багатство чесних землеробів забезпечеється одужанням бога Плутоса; піднято також гостре питання про роль рабства у забезпеченні безбідного життя афінян У формальній побудові п'єси Арістофан слідував завжди одній і тій самій схемі, іноді привносячи в неї розмаїтість. Пролог, звичайно більш довгий, ніж у трагедіях, представляє публіці комічного героя й обрисовує ситуацію. Тут же герой (часто це пересічний сільський житель) викладає неймовірний план — як разом позбавити людство від усіх нещасть, і цей план стає основою розвитку сюжету. Потім виходить хор, як правило, щоб протистояти планам героя, якому доводиться докласти зусилля для залучення хору на свою сторону. Вихід хору називається «парод», за ним найчастіше слідує сцена суперечки, «агон», у результаті якого учасники хору погоджуються прийняти план головного героя. Потім персонажі п'єси залишають сцену, щоб приступити до здійснення плану, а хор тим часом виконує «парабасу» (буквально «вихід уперед»), розгорнуте звернення до публіки, звичайно в сімох частинах з мінливим віршованим розміром, у якому поет прямо говорить з публікою про політика, суперників по ремеслу і про самого себе. У наступним за «парабасою» сценах план має успіх. Ці сцени пожвавлюються грубуватим фарсом, коли блаженна свобода, забезпечена новим порядком речей, дозволяє запросто виганяти різного роду ошуканців і самозванців. Епізоди перемежовуються піснями, то ніжно-ліричними, то грубо непристойними, що виконуються хором. Завершується п'єса святом, найчастіше це буває весілля героя з алегоричною фігурою, що символізує його торжество. Імовірно, не було нічого дивного в тому, що в IV ст. до н.е. комедії такого роду вже не писали — існування жанру древньої комедії було нерозривно зв'язане з розквітом афінської демократії й обумовлене як згуртованістю громадян міста-держави, так і повною волею слова. Як представника цього жанру Арістофан практично не мав впливу на подальший розвиток літератури, оскільки в елліністичний і римський періоди беззастережно панує нова комедія. Горацій ностальгійно згадує Арістофана як поета, який користувався повною волею слова, однак пізніші автори майже не згадують про нього, незважаючи на найбільшу славу, що оточувала його при житті. Комедії Арістофана, які дійшли до нас повнвстю, охоплюють майже сорокарічний період історії Афін, насичений подіями виняткової важливості.

Творчість

За античними відомостями, Аристофан написав сорок чотири комедії, авторство чотирьох з них спірне. З них збереглося 11 (крім того, майже тисяча фрагментів.): «Ахарняни» (425 до н. е.), «Вершники» (424), «Хмари» (423), «Оси» (422), «Мир» (421), «Птахи» (414), «Лісістрата» (412), «Жінки на святі Фесмофорій» (411), «Жаби» (405), «Жінки в народних зборах» (392), «Плутос» (338). Сюжети А. брав не з міфології, а створював сам, широко використовуючи казки, пісні, народні жарти, пародії. Його твори — це гротескне відтворення дійсності. Комічними ситуаціями й прямими висловлюваннями хору Аристофан критикував афінських державних діячів, агітував за мир, зображував розклад суспільної моралі, глузував зі своїх літературних ворогів. Хор у комедіях Аристофана виступає у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар. Грубий натуралізм Аристофана поєднується з патетичною лірикою, а комедійність доведена подекуди до буфонади. Проте твори Аристофана в основі своїй реалістичні і за змістом глибоко народні. Нестримно смілива своїм сатиричним характером, вільним і одвертим сміхом, комедія Аристована в історії літератури — неповторне явище. Писати комедії Аристофан почав зовсім молодою людиною. Перша з них, «Бенкетуючі», до нас не дійшла. Відомо, що вона була поставлена в 427 до н. е., коли поетові було близько двадцяти років. Імовірно, через молодість Аристофана за автора виступив його друг Калістрат, як і під час постановки двох наступних, утрачених комедій «Вавилоняни» (426 до н. е.) і«Ахарняни» (425 до н. е.). За ними були поставлені «Вершники» (424 до н. е.), «Хмари» (423 до н. е.), «Оси» (422 до н. е.) і «Мир» (421 до н. е.). Останньою п'єсою завершився ранній період творчості поета. Для цих комедій характерна неприборкана політична сатира. У ряді комедій Аристофан нападає на демократію і жорстоко осміює демагогів з торгівельного стано — її вождів, що лестять народу й обманюють його, переслідуючи лише свою вигоду. Першим з творів другого періоду, що дійшли до нас, більш стриманих й обережних, є «Птахи» (414 до н. е.), потім «Лісістрата» і «Жінки на святі Тесмофорій» (обидві 411 до н. е.). Нарешті, у 405 до н. е. були поставлені «Жаби». У двох п'єсах третього періоду спостерігаються значні зміни, що свідчать про занепад древньої комедії і появу нових форм. У комедії «Жінки в Народних зборах» (бл 392 до н. е.) уже намічені риси так званої середньої комедії, а «Багатство» (388 до н. е.) — у повному смислі зразок цього жанру. Ця комедія і дві наступні, що не дійшли до нас «Аеолосікон» і «Кокал» (обидві 387 до .н. е.), були, відповідно до легенди, подаровані Арістофаном синові Арару, щоб створити йому ім'я в театральних колах. У «Кокалі» вводяться сюжети зваблення дівчини і впізнання давно загубленої дитини, що незабаром стали неодмінними елементами нової аттичної комедії. У комедіях Аристофан яскраво відображає афінське життя V ст. до н. е., і в цьому їхнє побутове значення. Як комічний поет Аристофан не вніс яких-небудь нововведень у структуру і форму комедії, але, володіючи багатством фантазії й істинно аттичною дотепністю, він вміє розкривати свої ідеї в забавних, яскравих і оригінальних сценах; основна ідея в нього ніколи не силує розвитку дії, усе начебто в нього випадкове і імпровізоване, однак фабула, при всіх її варіаціях, завжди злита з основною тезою і слугує його поясненням. Дійові особи Аристофана — здебільшого типи відомих класів і груп; риси їхнього характеру часто перебільшені до шаржу, однак поряд з цим вони майстерно наділені і реальними рисами, як надзвичайно реальна і та обстановка, у котрій вони діють. Талант Арістофана виявляється й у «парабасах», інтермедіях, у яких поет звертається до публіки, і в сатиричних куплетах і задерикуватих пісеньках. Мова комедій повсякденна, розмовна, міська аттична мова, заповнена каламбурами і влучними словами з жаргону, багата і дотепними сполученнями, і комічними словотворами; мова і віршовані розміри відрізняються жвавістю, швидкістю і гнучкістю. Усе це разом узяте робить комедії Аристофана видатним й у своєму роді єдиним пам'ятником світової литератури, тим більше, що інші представники грецької політичної комедії до нас не дійшли.

Твори, що дійшли до нас

· Ахарняни (425 до н. е.), присвячена критиці братовбивчої війни між Афінянами та Спартою (т.зв. Пелепонеської війни).

· Вершники (424 до н. е.), спрямивана проти всемогутнього тоді в Афінах демагога Клеона, який прагнув "війни до переможного кінця" (після прем'єри саме цієї комедії глядачі побили Арістофана "за образу вождя").

· Хмари (другий варіант, 423 до н. е.),

· Оси (422 до н. е.), спрямована проти афінської верхівки, котра присвоювала собі левову частку народних грошей, а старих людей примушувала заробляти на життя сидінням на судових засіданнях, від чого ті уподібнювалися осам, прагнучи посильніше "вжалити" підсудних (звідси назва твору).

· Мир (перший варіант, 421 до н. е.), про афінського землероба Трігея ("Виноградаря"), котрий верхом на величезному жуку-гнойовику летить на Олімп, аби звільнити з ув'язнення богиню миру (по-грецьки "мир" - жіночого роду), що її сховав у підземеллі страшний бог війни - Полемос. На заклик Трігея хлібороби всієї Греції збираються з криками, лопатами та мотузками на Олімпі й своїми мозолястими руками витягують на світ довгоочікувану богиню миру.

· Птахи (414 до н. е.), утопічно-сатиричний твір, що відкриває приховані пружини афінської політики.

· Лісістрата (411 до н. е.) Тема миру в несподіваному художньому вирішенні постає в знаменітій комедіїї, де ініціаторками припинення війни є жінки, очолювані афінянкою Лісістратою.

· Жінки на святі Тесмофорій (перший варіант, 410 до н. е.)

· Жаби (405 до н. е.)

· Жінки в Народних зборах (бл. 392 до н. е.), про фантастичну ситуацію, коли переодягнені чоловіками жінки захоплюють владу в народних зборах і переінакшують закони під свої інтереси, встановлюючи своєрідну "комуну" - спільність майна, дітей і чоловіків, але зазнають поразки.

· Плутос («Багатство», другий варіант, 380 до н. е.), фантастична ситуація, коли багатство (грецькою "Плутос" означає "багатство") чесних землеробів забезпечується одужанням бога Плутоса; піднято також гостре питання про роль рабства у забезпеченні безбідного життя афінян.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.