Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Вірші, що не увійшли до збірок

Біля гірського вогнища

Як запалить тебе, багаття,

у чорний день? У чорну ніч?

Як тишу притулить до віч

і ждати, ждати, ждати й кланятись,

клонитись ранкові, що йде

під божеволіючим сонцем,

і кликать день, котрий бреде

у клекоті й клятьбі?

І потім —

як бути паленим крильми

багаття біло-голубого,

не в силі вибухнуть грудьми,

не в силі бути з вічним боргом

перед очима і чолом,

перед світанням, днем і вечором?

Чом я не випростаюсь? Чом

свої не випростаю плечі,

не випростаю рук своїх,

не випростаю дум? Громами б,

накликати на душу гріх,

і блиском перетнуть дамаскним

свої жалі, як ковилі,

жаління довгі, ніби жала!

Чи я діжду коли поліття

для зголоднілого бажання?

Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям

під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

 

 

Дні стали сторч…

Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір

простер у хмари голову колючу.

Він над минулим дибиться, як круча,

і шлях заслав — майбутньому всупір.

Мій янголе, страждання проводир,

знеси мене над хвилю ту летючу,

нехай востаннє спогадом омучу

свій зір. І з кручі — прямо в водовир

потомних літ. Хай вік схолов, мов лід —

ще довгий встид подовжить хвилю лету,

нема кінця суворому поету,

немає краю. Ні віків, ні літ,

ні миті вже не вистане — рушаю —

і перебіжне обрій озираю.

 

Нехай горить трава по осені…

Нехай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля,

та тільки ж та палітра просині,

і обрій той, і та земля.

Холодним полум'ям займається

повітря мрійне, як вода.

Не надаремне серце мається,

коли завирувала даль.

Не марне дзвону вечоровому

вторує вороновий крик.

Скорись дорозі уготованій,

хоч і коритися не звик.

Але живий живому тішиться,

живий не думає про смерть.

По ярій вечора доріжці

йде місяця остання чверть.

Хай світ насів тобі на горло,

проклятим Марком бродить ніч —

високі тіні, мрії, пориви

мережать зорі у вікні.

То ж хай горить трава по осені,

хай чорні димляться поля —

але ще буде в ранках росяних

журитись благісна земля.

 

 

Останній лист Довженка

Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов'ї,

одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може,

на спокій хочеться на придеснянський,

і хочеться на мій селянський край.

Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро, води востаннє

у пригірш, із криниці зачерпнуть.

Нехай гризуть днiпровi гострi кручi

моє зболіле серце. Хай гудуть

чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство.

Бо кожну ніч порипують бори,

і ладаном мені живиця пахне,

і дерева, як тіні предковічні,

мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день, і ніч мою, й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть. Пустіть мене —

прозаїки, поети, патріоти.

 

 

Хрещатиком вечірнім…

Хрещатиком вечірнім під неоновим

блідавим світлом, у суху поземку

ти плинеш, таємнича незнайомко

із Блока — в вечір, ніби в синій сон.

Сповита мороком, загорнена у норку,

ти висвітлила темінь і дорогу,

мов лижниця, що донесла з Говерли

тривожний запах снігу і зірок.

Чужа розмовам, юрбам і рекламам,

поміж сирен, гудків автомобілів

несеш крізь гамір вулиць і проспектів

свою солону і гірку красу.

Так спроквола у мерехтливий вечір,

в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,

охрипне сніг у тебе під ногами

під владним деспотичним каблуком.

І перед диктатурою краси

відступляться потворні диктатури,

одну-єдину і високу владу

утверджуєш ти образом своїм.

Ти словом і мовчанкою — караєш,

байдужістю холодною — караєш,

ти спокоєм і кроками — караєш,

морозом — теж, і завірюхою — теж.

Але неправота твоя — красива,

твої покари — горді і красиві,

Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,

бо ти в цей світ державити прийшла.

 

 

„Веселий цвинтар 1971р.“

Пам’яті М. К. Зерова

Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об паром,

стрічай, товаришу Харон,

з лихом і з добром.

Колеса б'ють, колеса б'ють,

кудись торують путь.

Уже. Додому не вернуть,

додому не вернуть.

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в христа, в вождя, в усіх божат

і в мать і перемать,

Москва, гора Ведмежа, Кем

і Попів острів — шлях

за ґратами, за вартами,

розбухлий на сльозах.

І знову В'ятка, Котлас, Усть-

Вим, далі — до Чиб'ю.

Рад-соц-конц-таборів союз,

котрий Господь забув,

диявол теж забув! Тепер

тут править інший бог:

марксист, расист і людожер —

один — за трьох.

Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю,

печорський концентрак

споруджує нову добу

на крові і кістках.

 

 

На Лисій горі догоряє багаття нічне…

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє,

а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,

твоїх недовір і невір і осіннього вітру.

І вже половина життя забувається. Гріх

уже забувається. Горе і радість нехитра.

Середина жовтня — пора тонкогорлих розлук,

і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю

чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,

бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.

Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…

Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,

і губи гіркі, аж солоні, і досі ще пахнуть,

і тінь твоя проліта — схарапудженим птахом,

і глухо, як кров у аортах, надсадно гудуть солов'ї.

 

 

Порідшала земна тужава твердь…

Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету.

Міліціонери, фізики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлятко

й те обіцяє стати нашим катом

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілим патріотизмом,

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І, Господом забуті,

вітчизни просимо, як подання.

 

У цьому полі, синьому, як льон …

У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти і ні душі навколо,

уздрів і скляк: блукало в тому полі

сто тіней, В полі синьому, як льон.

А в цілому полі синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

аби спізнати долі, як покути,

у цьому полі синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть

і вже, як ліс соснової малечі,

устріч рушають. Вдатися до втечі?

Стежину власну, наче дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. І власної неволі

спізнати тут, на рідній чужині.

У цьому полі, синьому, як льон,

супроти тебе — сто тебе супроти.

І кожен супротивник — у скорботі,

і кожен супротивник, заборон

не знаючи, вергатиме прокльон,

твоєю самотою обгорілий.

Здичавів дух і не впізнає тіла

у цьому полі синьому, як льон.

 

 

Цей біль — як алкоголь агоній…

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є — жити,

I що є — світ, і що є — ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

А ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

 

„Час творчості 1972р.“

Блажен, хто витрачать уміє…

Блажен, хто витрачать уміє,

коли заходить час утрат,

щоб залишалася надія

і виростала во стократ.

Що білий світ — він завжди білий

і завжди добрий білий світ,

хоч ти у ньому син несмілий,

кого пройняв циганський піт.

Та все ж буття твоє у леті,

і в ньому порятунок твій.

Вся суть твоя лише в поеті,

а решта тільки перегній,

що живить корінь. Золотіє

над осінь яблуневий сад.

Блажен, хто витрачать уміє,

коли заходить час утрат.

 

 

І вирветься із мене птах…

І вирветься із мене птах,

і зрине до небес,

щоб тіло відпустило страх,

і з тим щоб я воскрес.

І заспіває, мов пташа,

дзвінка моя душа.

І буде радісно землі,

що сирі та малі,

пробудемо в височині,

залишимось повік

на безоглядні ночі й дні,

бо так Господь прорік

і долю визначив таку,

щоб поринали ввись,

бо так зозулине ку-ку

застерегло колись.

 

 

Із себе виклич лева і збагни…

Із себе виклич лева і збагни
безмежжя мурів у безмежжі люті

коли волання, кригою окуті,
клекочуть від стіни і до стіни.
Із себе виклич лева і волай,
нехай ричання, деручке і чорне,
цю огорожу світову огорне,
завівши душу в феєричний гай,
де спогади стримлять, як шпичаки,

де літа — ніби вигорілі стерні,
і де жалі, гієни ненажерні,
на тебе гострять ікла і клики.
Із себе виклич лева і шалій,
між засувами, ґратами, замками.

бо зацвітає всесвіт шпичаками,
колючими дротами веремій.

 

 

Пісня

Дорога дороги стримить, ніби меч —

пускайся порогу, предтечо предтеч,

і несений вітром лети і лети,

бездомний лелеко, в далекі світи.

Десь тужить і плаче кохана жона,

тебе вже довіку не діжде вона.

І жалібні ручки синочок простер,

бо ж татка — немає, бо ж татко — помер.

Ти ж, несений вітром, лети і лети,

бездомний лелеко, в далекі світи.

Крізь хмари, крізь грози, крізь бурі, крізь грім,

на вижовклі лози, де стелеться дим

від тих україн, що усі — по світах

старих домовин неоговтаний жах.

Зорює земля з передранків сумних,

моє немовлятко, журитися — гріх,

бо нас не рятує, а губить — журба,

од смерті рятує смертельна плавба.

 

 

Так тонко-тонко сни мене вели…

Так тонко-тонко сни мене вели

повз кучугури й урвища — додому,

туди, назустріч горю молодому,

де в кілька вод мої жалі текли

устами матері, дружини й сина.

Знялась моя жалоба до небес,

бо замість дому був дубовий хрест

так грубо струганий. І в ту хвилину

я був збагнув: ховається життя

за смерті паравани ажурові,

що, люблячи, ми з люблячого крові

річками точимо. Аби знаття,

я б свого серця не віддав нікому

і не стирав би марне постоли.

Так тонко-тонко сни мене вели

повз кучугури й урвища — додому.

 

 

Цей спертий запах смерти…

Цей спертий запах смерти, наче спирт,

геть виповнив кімнату синім чадом

душі, своїм притьмареним свічадом,

і обсідає душу, мов упир.

На чорному папері білі літери

просипані, мов янголи ясні,

котрі шепочуть: не марудься в сні,

з похмурого чола зажуру витри,

бо ти єси за нею, потойбіч

людського остраху і сподівання.

До узголів'я клониться світання

у кілька поминальних ярих свіч.

 

 

Як добре те, що смерті не боюся я…

Як добре те, що смерті не боюся я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розвіється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, прозирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

„Палімпсести 1977р.“

Боже, не літості - лютості…

Боже, не літості - лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

разом пірвемося в лет.

Бач - розсвітається зориво

Хай і на смерть, а - вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученої

нам на всечас відпусти.

 

Був дощ. Була пора смеркань…

Був дощ. Була пора смеркань.

Чиїсь непевні силуети

снувались по стіні. Хтось шпетив

тебе, питавши, хто ти й де ти,

а перелети й недолети

не вимінили давні мети?

Ачи збагнув уже, поете,

всі жахом писані портрети

у пору самокатувань?

Був дощ. Була пора смеркань.

А дощ іде. А дощ іде,

неначе небо, що над нами,

всіма загримало громами

і ти радний уже руками

вчепитись за повітря. Снами

себе не збути. Яма ями,

в якій розводишся з світами.

І поніч облягає світ.

Вітчизно, чуєш нас? — Привіт!

 

 

В степу глухому тупу-тупу…

В степу глухому тупу-тупу,

іржання коней, скрип підвід,

і посмутив опоніч глупу

сузір’їв бурштиновий лід.

Солопленими язиками

потвори звомплених багать

спішать постати над зірками,

як смолоскипи розпроклять.

І, випорснутий з-над оград,

натужний бурштиновий голос

снується в висі, ніби чад

офір, котрих заправив Волос

з прагнущих долі наздогад.

І височіє мінаретом,

як белебень, зболіла ніч,

цвинтарним сяєвом сторіч

вигулькуючи над вертепом.

Край віддано благоволінню

покар, надсад, наломів бід.

І надимає поніч глупу

сузір’я бурштиновий лід.

 

 

Велосипедисти, як метелики…

Велосипедисти, як метелики

в осяйному плетиві дороги

тішаться в незрушності окляклій,

лиш лискучі шпиці миготять,

збризнуті росою. Горнім надверхом

промінь заломився і посовгнувся

під німими шинами, а зелен

бір сосновий бородою тряс.

Ми збирали з сином полуниці,

бродячи медовим небом туги,

згіркла глиця пучилась, як брага,

стежка слалась, наче благовість.

 

 

Весняний вечір. Молоді тумани…

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Пробач мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

— А пам'ятаєш? — Добре пам'ятаю.

— А не забув? Чи не забув? — О, ні.

— Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б'ються на ножах.

А єдність — предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.

 

 

Весь обшир мій — чотири на чотири…

Весь обшир мій — чотири на чотири.

Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.

Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,

це плетиво заламаних доріг.

І дальше смерті — рідна батьківщина.

Колодязь, тин і два вікна сумні,

що тліють у вечірньому вогні.

І в кожній шибі — ніби дві жарини —

журливі очі вставлено. Це ти,

о пресвята моя зигзице-мати!

До тебе вже шляхів не напитати

і в ніч твою безсонну не зайти.

Та жди мене. Чекай мене. Чекай,

нехай і марне, але жди, блаженна.

І Господові помолись за мене.

А вмру — то й з того світу виглядай.

 

 

Горить сосна — од низу до гори…

Горить сосна — од низу до гори.

Горить сосна — червоно-чорна грива

над лісом висить. Ой, і нещаслива

ти, чорнобрива Галю, чорнобрива...

Пустіть мене, о любчики, пустіть!

Голосить Галя, криком промовляє

і полум’я з розпуки розпукає,

а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.

Прив’язана за коси до сосни,

біліє, наче біль, за біль біліша,

гуляють козаки, а в небі тиша,

а од землі — червоні басани.

Ой любі мої легіні, пустіть,

ой додомоньку, до рідної мами.

Зайшлася бідолашна од нестями

і тільки сосна тоскно так тріщить.

Горить сосна — од низу догори

сосна палає — од гори до низу.

Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,

ой чорнобрива Галю, чорнобрива.

Прости мені, що ти, така свята,

на тім огні, як свічечка, згоріла.

О як та біла білота болила

о як болила біла білота!

 

 

І сяло сонце крізь вікно…

І сяло сонце крізь вікно.

Крізь нас. І - навпростець - крізь роки.

Котились сопками потоки -

води й каміння уводно.

І в тому сяєві - немов

на сподіванному екрані

усі надії, всі заждані

розквітли, наче хоругов.

То ти. То справді Ти була.

Не та, котру я знав, а марив

котрою: мерехтіла з марев -

всім обрієм до мене йшла.

 

 

Колимські конвалії

Колимські конвалії – будьте для Валі,

достійтесь до Валі – рожеві огні.

Пробачте, у вас забагато печалі,

пробачте, красуні, ви надто сумні.

Моя чужаниця – то ваша, то рідна

земля, на якій ви, цнотливі, зросли,

на завтра хай видасться днина погідна

аби ми, нівроку, здорові були.

Бо завтра ми підем стрічати кохану

журливу журавку – таку ж, як і ви.

Про свято я іскру болгарську дістану

і викину клопоти всі з голови.

Колимські конвалії – будьте для Валі,

достійтесь до Валі – рожеві огні.

Пробачте, у вас забагато печалі,

пробачте, красуні, ви надто сумні.

 

Немов крізь шиби, кроплені дощами…

Немов крізь шиби, кроплені дощами,

крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат

затрембітав тонкими голосами

гранчастий келих квітів і дівчат.

Там мармуровий вруниться акант,

різьбленими лопоче язиками

по коляду — немов за образами —

доносить співу тужний аромат.

Там буриться похмурий амарант

і айстри у покірній непокорі

останні долітовують прозорі

дні вересня — ясноджерельний кант.

І папороті цвітом процвітає

оцей дивочний опівнічний спів,

о як би я туди, до вас, хотів —

хоч краєм ока або серця краєм!

Ридають ув аортах солов’ї

і пролітають в вирій, пролітають.

А ті, що йдуть крізь смерті, поринають

в галай-світи, світища-галаї.

Покірні тузі, образи пливуть,

тремтять, мов струни, кроплені сльозою.

Промов же, Україно, за котрою

із загород відкриється нам путь?

Такі бо забродили алкоголі,

такі надсади — йой! — такі хмелі!

Сурмлять у ріг чотири вітри в полі

і, ніби криця, сталяться жалі.

 

 

О земле втрачена, явися…

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

і лазурово простелися,

пролийся мертвому мені!

 

І поверни у дні забуті,

росою згадок окропи,

віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..

 

Сонця клопочуться в озерах,

спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерах

мої розтанули сліди.

 

Де сині ниви, в сум пойняті,

де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті

над райдугою голосів,

 

ранкові нашепти молільниць,

де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць,

як гріх, як спогад і як біль?

 

Де дня розгойдані тарілі?

Мосянжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі

над безберегістю полів,

 

де коси чорні на світанні

і жаром спечені уста,

троянди пуп'янки духмяні

і ти - і грішна, і свята,

 

де та западиста долина,

той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя,

туге ламаючи крило?

 

Де голубів вільготні лети

і бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

 

О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

 

 

Посоловів од співу сад…

Посоловів од співу сад,

од солов'їв, і од надсад.

І од самотньої свічі,

і од жалких зірок вночі.

У небі місяць горовий

скидається, як пульс живий.

Ущухлим світлом сяють вишні

опонічні. Допіру.лив

високий дощ. І всі невтішні

мої передуми будив.

Я двері прочинив з веранди,

де кострубатий вертоград,

собі не в силі дати лад,

пильнує перший сон троянди.

Свіча затріпотіла - й світло,

мов голуба, пустила в лет,

і вірш твій вирвався без титла,

і дух твій вирвався з тенет,

бо надто кругле небо краю,

і кругла саду ліпота,

бо мати дивиться свята.

Я в ній - смеркаю і світаю.

 

Сто плах перейди, серцеокий…

Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф,

а все оступають мороки

і все твій поріг зависокий,

бо світ розмінявся на кроки

причаєних надкатастроф.

Бо що застарі наші болі

над цей невидимий стобіль?

Всі вітри зійшлися у полі

і владять тобою поволі

і грають тобі на басолі

страшний козачок божевіль.

Зростає твій крик кострубатий

кущами знімілих морок,

поділено світ на квадрати,

і в душу вгризаються ґрати,

і гнів твій, твій біль пелехатий

подимний збирає оброк.

До хащі озвалася хаща,

біда гомонить до біди,

вітчизно, ти вже розпропаща,

куди ж ти проклала і нащо

свої ошалілі сліди?

Заклечано землю дротами,

планету дроти оплели,

і долю козачу постами,

неначе козу, провели.

Сто днів душогубцями висять,

таж ось твій кондак і тропар.

Уже божеволіє місяць

між ультрамаринових хмар.

Я поглядом зизим шукаю

в безодні зорю золоту.

Кричу, її зву, накликаю,

а як не знайду - то зблукаю

і власні сліди замету.

З високої тверді явися,

в земному бездонні - ярій.

По людях, бідо, не по лісі -

дорога твоїх веремій.

Ряхтить у вогнях телевежа,

рубінові набризки лих,

за власні заходити межі

ти зможеш, мій любий, як зміг?

Коли розступаються гони -

то ти через прірву ступай.

І де ви поділись, полони,

і де він подівся, той край?

 

Сховатися од долі — не судилось…

Сховатися од долі - не судилось.

Ударив грім - і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти - все, що снилось,

як смертеіснування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

а чи підуть крізь сто твоїх смертей

тобі услід? А чи твою подобу

збагнуть - бодай в передкінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

на цих всебідах? О, коли б знаття...

Та відчайдушно пролягла дорога

несамовитих. Світ весь - на вітрах.

Ти подолала, доле, слава Богу.

На хижім вітрі чезне й ниций страх.

 

 

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує…

Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,

сталить твій дух - отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

ніхто й не зіб'є з власної тропи.

На ній і стій, і стій, допоки скону,

допоки світу й сонця - стій і стій.

Хай шлях до раю, пекла чи полону -

тримайся далі розпачу й надій.

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе, як побратим.

До нього змалку ти заповідався

сумним осердям, поглядом сумним.

 

 

Ти тінь, ти притінь…

Ти тінь, ти притінь, смерк і довгий гуд,

і зелень бань, і золото горішнє,

мертвіше тліну. Ти бажання грішне –

пірнути в темінь вікових огуд,

із хуторів, із виселків і сіл

ти, безголова дорога потворо,

гориш в віках, немов болід, як Тора.

Горіти бо – то вічний твій приділ.

Всеспалення. Твоє автодафе –

перепочинок перед пізнім святом,

як ворога назвешся рідним братом

і смерк розсуне лірою Орфей.

 

 

Уже Софія відструменіла…

Уже Софія відструменіла,

відмерехтіла бузковим гроном.

Ти йшла до мене, але не встигла

за першим зойком, за першим громом.

Немов почвара в пекельнім колі,

довкола ж тіні, довкола кволі.

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

Сніги і стужа. Вітри й морози.

Гудки і крики. Чорні прокльони.

Собачий гавкіт. Крик паровоза.

І закмашини і заквагони.

Шпали і фари, пси і солдати,

рейки, і пруття, і загорода.

Впали і хода. Встали і хода.

В плечі штовхають нас автомати.

Квадратне серце — в квадратнім колі,

в смертнім каре ми падемо долі.

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

на всепрозрінні смертного скрику

дай, Україно, гордого шляху,

дай, Україно, гордого лику!

 

 

Усе, мов сон, пробігло — й знебуло…

Усе, мов сон, пробігло — й знебуло.

Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі?

Знов спроневіра спалює чоло,

і дивен див біжить поверхи древа.

І тінь біжить — поверхи давніх днів.

І заволока — на ошроття часу.

Поезіє, красо моя, окрасо,

я — перед себе чи до себе — жив?

 

 

Це тільки втома…

Це тільки втома. Втома. І шалена.

Це тільки так — найшло — і відійде.

А вже як не відступиться од мене —

то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.

Дарма бо скніти — вже напівдорозі

між смертю і життям. Їй-бо — дарма.

Бо жодної з надій не маю в Бозі

і порятунку жодного — нема.

Пучками стисну ошалілі скроні

чекатиму, допоки відгримить

ця навіжена мить моїх агоній

і забарних чекань обридла мить.

Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.

І як не скосить — то дихнути дасть.

О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.

Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.

Це так. Це тільки так. Це надто легко

скоритися. Зіпнися — й перебудь.

А груди — мов бандури бите деко

і пірвано всі приструнки — гудуть.

 

Який бездонний цей горішній сон…

Який бездонний цей горішній сон!

Яка блакить — зелена і тривожна!

Ні тобі збожеволіти не можна,

ані зродити із грудей прокльон.

Розкоше світу, йми мене в полон,

адже і ти така, як я, порожня.

Тож полони мене, усевельможна,

дай перейти з тобою Рубікон.

Чи дай звільнитися з оцих запон,

в мені бо проросла зернина кожна

і кожна плідна, і туга й неложна

в собі зібгала крик високих крон.

Це горе — пагорб мій і терикон —

моє новонародження і скон,

неначе домовина і колиска,

уже просторить скулені громи.

А світ, що причаївся за дверми,

хай ґрониться у полисках і зблисках.

 

 

Пам’яті А. Горської…

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай - червону тінь калини

на чорних водах - тінь її шукай,

де жменька нас. Малесенька шопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров - така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивій завірюсі голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

Вірші, що не увійшли до збірок

Були мої моління всує…

Були мої моління всує —

Бог не почув і не простив

і вже її душа прямує

в наднеба синь. І лине спів

і благість янгольська висока

її спроваджує у путь.

На ній почиє Боже око

і хори бронзою гудуть,

і пахне воском, пахне ярим,

і ладаном, і сіллю сліз.

Тебе ми, Боже, благодарим

за цей останній перевіз,

яким замкнулася дорога,

бо вже ні смерків, ні світань.

Десь під сузір’ям Козерога

горять, мов біль, чертоги Бога.

Постань, душе, бідо, постань.

Та очі склеплені навіки,

навіки склеплені вуста

немає звістки ані звідки

в рахманнім сні — земля свята

тебе сподобила. Молюся.

Мій Боже, пане мій, почуй

аж я сльозою обіллюся

карай мене, її почуй.

А човен плине, човен плине

скриплять, як скрипка, кочети

світ починається, як гине,

а гинучи, почався й ти.

Між зір гойдається колиска

іскряться срібні вервечки

в космічних родивах, у блисках

тобі являються віки.

А губи склеплено, а очі

обтяжила вселенська ніч

і темінь врочить, темінь врочить

і тільки сонце довсібіч.

Молився я, та не дійшла

моя молитва аж до Бога,

тобі прокрилася дорога,

а ти водою попливла.

 

 

Верстаю шлях — по вимерлій пустелі…

Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,

де мертвому мені нема життя,

за обріями спогаду — оселі

ті, до котрих немає вороття.

А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,

а все ще сподіваюся, що там,

де кубляться згвалтовані іуди,

мале є місце і моїм братам.

Побачити б хоч назирці, впівока

і закропити спраглий погляд свій.

Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,

і хоч сказися, хоч збожеволій.

Бо вже не я — лише жива жарина

горить в мені. Лиш нею я живу.

То пропікає душу Україна —

та, за котрою погляд марно рву.

Та є вона — за міражів товщею,

там, крізь синь-кригу світиться вона —

моєю тугою, моєю маячнею

сумно-весела, весело-сумна.

Тож дай мені — дійти і не зотліти,

дійти — і не зотліти — дай мені!

Дозволь мені, мій вечоровий світе,

упасти зерням в рідній борозні.

 

 

З ціложиттєвого ждання…

З ціложиттєвого ждання

ти смерть на кілька літ відтрутив,

аби почути пахощ рути

і в неї впасти навмання -

з усіх розлук - на обокрай

Вітчизни - і яви, і мрії.

Я не скорився вам, злодії,

вітаю, рідна, прощавай,

кохана. Забарні слова,

що з тіла мертвого летіли

і споминами душу гріли,

що, наче дошка гробова,

позаклякала на всевік.

З ціложиттєвого полону

паду в твоє, Вітчизно лоно -

твій пасічник і войовник.

О дні мої - роями бджіл

гуділи смертно і медяно

і гріли серце полум’яне

по цвинтарях живих могил.

Я єсьм, Вітчизно, як і ти, -

єси на всевіки і віки.

Бо з мого крику рвуться ріки

цнотливої, як куля, мсти.

 

 

Лиш спомини лишилися од мене…

Лиш спомини лишилися од мене

і шерехи обжурених листів

і дещиця трудів моїх і днів

і скрики тягучких осінніх кленів.

Ти кроками ворушиш мій неспокій,

хрустить досада, мов сухий пісок,

обстукав душу торопкий твій крок,

що ліг на вірші, подуми і роки.

Стенає, мов глухонімий, Бетховен,

мов полиски викрешує з небес.

Ти ж думаєш: із мертвих він воскрес,

але не знаю, хто він нині й що він.

Бідо, не застуй білий світ, не застуй,

хай понімує стіксовий затон.

Прощай, коханий. Невідомий, здрастуй.

Свій вид з цвинтарних появи ослон.

Це ти чи він чи хто з вас двох? Не знаю.

Чи хто це в мене в узголів’ї став?

Скрипить мороз самотності. Світає.

І глипнув оком без'язикий став.

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.