Інтелектуальна власність і вільний рух товарів

Інтелектуальна власність.

На сьогодні, в цілому, право Співтовариства не регулює питань, пов'язаних із правом власності. Однак один з аспектів права власності все-таки безпосередньо стосується права Співтовариства; мова йде про право інтелектуальної власності. Надаючи загального визначення, можна зазначити, що право інтелектуальної власності виникає внаслідок інтелектуальної діяльності однієї або більше осіб. У широкому сенсі до нього входять право авторства, патент і право на товарний знак. Головна причина того, що право Співтовариства звернуло увагу на норми права інтелектуальної власності, полягає в тому, що будь-яка система норм, яка регулює питання, пов'язані з інтелектуальною власністю, спрямована на захист дуже важливих особистих прав. Формування права інтелектуальної власності починалося на національній основі, саме тому, вважається, що захист, який надавався цим правам, значною мірою мав національний характер. Єдиний побічний ефект цього полягає в поділі ринку вздовж національних кордонів. У свою чергу, це являє собою потенційну загрозу досягненню вільного внутрішнього ринку, і тому ця проблема потребує врегулювання на рівні Співтовариства. Як зазначив СЄС в одному зі своїх попередніх прецедентів відносно прав інтелектуальної власності:

Національні норми, що стосуються захисту промислової власності, в межах Співтовариства не уніфіковані. Через відсутність відповідної уніфікації національний характер захисту промислової власності й відмінності між різними системами законодавства, яке регулює питання захисту промислової власності, можуть створити перешкоди як для вільного руху запатентованої продукції, так і для конкуренції в межах спільного ринку. Спочатку права на інтелектуальну власність охоплювались правом Співтовариства лише тією мірою, наскільки вони стосувалися вільного руху товарів і права конкуренції згідно з Договором. Непрямо вони також охоплювалися ст. 222 ДЗЄС, яка встановлювала, що положення

Договору не повинні запобігати застосуванню державами-членами національних норм з права власності.

Однак поступово політиків Співтовариства все більше приваблювала ідея гармонізації законодавства в цій сфері не лише за допомогою прийняття норм вторинного законодавства, а й шляхом прийняття важливих нормативних актів (наприклад, Конвенції співтовариства про патенти 1989 p.).

Перша частина цього розділу присвячена відношенню, яке мають права на інтелектуальну власність до вільного руху товарів та права конкуренції, після чого в другій частині будуть висвітлені основні ініціативи щодо гармонізації законодавства.

Інтелектуальна власність і вільний рух товарів

Загальні положення

Вище вже зазначалось, що стосовно вільного руху товарів є деякі винятки (їх містить ст. 36 ДЗЄС), які дозволяють введення певних національних обмежень на імпорт, експорт та транзит товарів з декількох підстав, серед яких — і захист інтелектуальної власності.

Завдяки цьому застереженню Суд перебував у дуже незручному становищі, оскільки був змушений балансувати між обов'язком забезпечувати основоположні принципи Співтовариства і необхідністю уникнути придушення винахідливості та оригінальності творіння надто обмежувальним підходом. Але все-таки Суд зробив це, від самого початку закріпивши, що єдиними обмеженнями щодо вільного руху товарів, які дозволяються згідно з цією частиною ст. 36, є ті, що стосуються специфічного об'єкта відповідного права інтелектуальної власності. Зокрема, це було підкреслено в рішенні у справі Deutsche Grammophon. У тому ж рішенні Суд визначив різницю між існуванням прав на інтелектуальну власність національного характеру і їхньою реалізацією; незважаючи на те, що Суд не може заперечити їх існування, він, безперечно, може контролювати їх здійснення.

Поняття специфічний об'єкт застосовується Судом до певних специфічних прав на інтелектуальну власність. Стосовно патенту Суд визначив цей термін як гарантію того, що з метою надання винагороди за творчі зусилля винахідника власник патенту отримує виключне право: а) використовувати винахід з наміром пріоритетного виробництва промислових товарів і постачання їх на ринок, як безпосередньо, так і видаючи ліцензії третім сторонам; б) захищати свої права. Відносно товарних знаків, цей термін можна визначити як гарантію виключного права власника товарного знаку використовувати товарний знак для того, щоб вперше випустити в обіг продукцію, захищену цим знаком; отже, така гарантія спрямована на захист власника товарного знаку від будь-яких конкурентів, які могли б скористатися неправомірними перевагами статусу або репутації відповідного товарного знаку. Стосовно авторського права Суд чітко не визначив, що саме є його специфічним об'єктом; однак вважається, що він є дуже схожим з поняттям специфічного об'єкта, застосовуваним до товарного знаку і патенту.

Суд неодноразово використовував критерій специфічного об'єкта для того, щоб оцінити, чи перешкоджають різні категорії прав на інтелектуальну власність вільному руху товарів. Наскільки широким є це поняття, можна побачити з принципу "вичерпання прав". Припустимо, М. Дюпон має право на інтелектуальну власність, яке захищається законодавством Франції. Доти, доки він буде користуватися цим правом на території Франції, воно перебуватиме під захистом ст. 36 Договору, навіть, якщо не буде відповідати Дассонвільському правилу. М. Дюпон також має пріоритет у користуванні цим правом на інтелектуальну власність на території Німеччини і Бельгії. Однак, як тільки він вирішить продати продукцію, яка захищається правом на інтелектуальну власність, в іншій державі-члені, він більше не зможе реімпортувати цю продукцію у Францію. Інакше кажучи, відповідно до права інтелектуальної власності Франції він вичерпав свої права.

Проте слід зазначити, що права власника можуть бути вичерпані лише тоді, коли відповідна продукція буде продана за кордоном виключно з його згоди. Виконання цієї вимоги може стати доволі проблематичним у випадках, коли має місце так зване примусове ліцензування, яке надає ліцензіату можливість виробляти продукт, який перебуває під захистом і підлягає виплаті роялті (ліцензійних відрахувань) особі, що володіє правом на інтелектуальну власність (ліцензіару). Пов'язана з цим проблема розглядалась у справі Pharmon.

"Hoechst", німецька фармацевтична фірма, мала патент на певні медикаменти в Німеччині, а також паралельні патенти на таку саму продукцію в Нідерландах та Сполученому Королівстві. Ще до того, як "Hoechst" отримала можливість виробляти і збувати ці медикаменти на території Сполученого Королівства, компанія під назвою DDSA здобула примусову ліцензію, яка налякала їй право виробляти такі ліки без згоди фірми "Hoechst". Через деякий час нідерландська компанія "Pharmon " виявила бажання імпортувати цей продукт зі Сполученого Королівства і продавати його в Нідерландах. "Hoechst"виступила проти такого продажу, посилаючись на свій нідерландський патент. Компанія "Pharmon" стверджувала, що фірма "Hoechst" вичерпала свої права на території Сполученого Королівства, вказавши, що примусова ліцензія майже не відрізняється від ліцензії, яка надається вільно, враховуючи правовий захист, якого набуває власник патенту, і компенсацію, виплачувану останньому внаслідок видачі примусової ліцензії. Фірма "Hoechst" це заперечувала, зазначивши, що примусова ліцензія відрізняється від такої, що надається вільно, через те, що в цьому випадку не проводяться переговори та не виникають взаємовідносини, які зазвичай мають існувати між власником патенту та встановленим договором ліцензіатом. Комісія та національний уряд підтримали в цьому спорі фірму "Hoechst". Суд виніс рішення на користь останньої. Суд вказав, що у випадках, коли третій стороні надається примусова ліцензія, ця сторона дістає можливість здійснювати виробництво і збут запатентованої продукції, яких за нормальних обставин власник патенту мав право не допускати.

Конкретний зміст принципу вичерпання прав був встановлений Судом після того, як постала необхідність вивчити це поняття у його застосуванні до специфічних форм прав на інтелектуальну власність. Цей аспект спричиняє появу надзвичайно складних питань, які випливають з:

а) проблеми стосовно товарів зі зміненою оригінальною упаковкою;

б) бажання володільця авторського права отримати швидше компенсацію за понесені збитки, ніж запобігти реімпорту товарів у країну, де спочатку було надано правову охорону авторському праву. Нижче наводяться приклади з обох проблем.

Поиск по сайту: