 |
|
|
Архитектура Астрономия Аудит Биология Ботаника Бухгалтерский учёт Войное дело Генетика География Геология Дизайн Искусство История Кино Кулинария Культура Литература Математика Медицина Металлургия Мифология Музыка Психология Религия Спорт Строительство Техника Транспорт Туризм Усадьба Физика Фотография Химия Экология Электричество Электроника Энергетика |
Архітектура будівель храмів Давньої Греції (2/5)
Зміст [сховати]
Релігія та міфологія[ред. • ред. код]
Пргамський вівтар, Афіна в двобої з синами богині землі Геї, залишки борельєфу, Берлін. Найхарактернішою рисою елліністичної релігії та міфології є синкретизм, в якому східна спадщина відігравала величезну роль. Боги грецького пантеону ототожнювались із стародавніми східними божествами, наділялись новими рисами. Змінювалися форми шанування божеств, містерії набували більш оргіастичного характеру. При збереженні місцевих розходжень у пантеоні та формах культу поступово отримали все більш поширювались деякі універсальні божества, що поєднували у собі подібні функції найшанованіших божеств різних народів. Одним з головних культів став культ Зевса Гіпсіста (Найвищого над усіма), він ототожнювався із фінікійським богом Ваалом, єгипетським Амоном, вавилонським міфічним Белом, іудейськими Яхве. Його численні епітети — Пантократор (Всемогутній), Сотер (Спаситель), Геліос (Сонце) та інші, — свідчать про надзвичайне розширення його функцій. Із культом Зевса за поширеністю конкурував культ Діоніса з містеріями, які зближали його з культами єгипетського бога Осіріса, малоазійскіх богів Сабазія та Адоніса. Серед жіночих божеств головним і майже усюди шанованим божеством стала єгипетська Ісіда, що втілили риси багатьох грецьких та азіатських богинь. Специфічним породженням елліністичної епохи був культ Серапіса — божества, яке зобов'язане своєю появою релігійної політиці Птолемеїв, що прагнули злити звичний для греків антропоморфний вигляд Зевса-Посейдона з функціями єгипетських зооморфних божеств Осіріса та Апіса. Синкретичні культи, що склались на Сході, проникли у поліси Малої Азії, Греції і Македонії, а потім і у Західне Середземномор'я. Деякі східні культи майже у незміненій формі сприймалися греками. До рівня головних божеств зросло значення богині долі Тіхе. Філософія[ред. • ред. код] В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики. Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушность духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом. Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи. Діяльність засновників стойцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічному розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність. З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичного об'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму. Природничі науки[ред. • ред. код] Найбільшим науковим центром елліністичного світу була Александрія з Александрійським мусейоном та Александрійської бібліотекою, де працювали видатні вчені Середземномор'я. Значного розвитку досягло в Александрії виготовлення книг, чому сприяла монополія Єгипту на папірус. Іншими важливими центрами елліністичний науки були Пергам, Антіохія на Оронті та острів Родос. Більшість вчених, діяльність яких протікала в цих центрах, були греками. Грецька мова стала міжнародною науковою мовою тієї епохи. Вищі досягнення математики і астрономії, які особливо бурхливо розвивались в Александрії у 3-2 століттях до н. е., пов'язані з іменами Евкліда, Архімеда, Аполлонія Пергського, Аристарха Самоського, Гіппарха з Нікеї. У працях цих вчених елліністична наука підійшла до ряду проблем: диференціальне та інтегральне числення, теорія конічних перерізів, геліоцентрична система світу і т. д., знайшли подальший розвиток лише в новий час. З математиків, які працювали в Александрії, відомі також Нікомед, Діокл, Зенодор (праця «Про ізоперіметричні фігури») і Гіпсікл, автор XIV книги евклідових «Початків» і трактату «Про багатокутні числа». Селевк із Селевкії (2 століття до н. е.) виступав як послідовник геліоцентрічної системи Аристарха, встановив залежність морських припливів і відливів від положення Місяця. Успіхи теоретичної механіки були пов'язані насамперед з роботами Архімеда; популярності набув також псевдоарістотелевський трактат «Механічні проблеми». Розвитку прикладної механіки сприяли численні винаходи Ктесібія. Досягнення прикладної механіки були підсумовано у працях Герона Александрійського. Походи Александра Македонського стимулювали розширення географічних знань. Учень Арістотеля Дікеарх близько 300 до н. е. склав карту всієї відомої тоді ойкумени та спробував визначити розміри земної кулі, його результати були уточнені Ератосфеном з Кіренії, який плідно працював у різних галузях знань. Посідоній з острвоа Родос написав крім філософських творів низку робіт з географії, астрономії, метеорології та ін. Праця Страбона «Географія» у 17 книгах узагальнила географічні знання епохи. Накопичені знання в галузі ботаніки були систематизовані Теофрастом. Великий інтерес був досягнутий в області анатомії людини та в медицині. Діяльність Герофіла з Халкідіки та Ерасістрата була етапом на шляху до створення наукової анатомії. Під впливом цих учених на межі 3 і 2 століть до н. е. виникла школа лікарів-емпіриків (Філін Косський, Серапіон Александрійський та ін.), які визнавали досвід як єдине джерело медичних знань. Історична наука[ред. • ред. код]
Ніка Самофракійська, монумент на честь перемоги, Лувр, Париж. Сюжетами історичних творів зазвичай служили події недавнього минулого та сучасні їх авторам. На вибір теми та висвітлення подій істориками, безсумнівно, впливали політична боротьба, політичні та філософські теорії сучасної їм епохи. В історичних творах обговорювалися питання про роль долі та видатних особистостей в історії, про ідеальну форму держави, яка виникає через змішання демократії, аристократії і монархії, про злиття історії окремих країн у всесвітню історію і т. п. За своєю формою твори багатьох істориків знаходилися на межі художньої літератури: виклад подій майстерно драматизувався, використовувалися риторичні прийоми, які були покликані емоційно впливати на широку аудиторію. У такому стилі писав історію Александра Македонського Каллісфен (кінець 4 століття) та Клітарх Александрійський (не раніше 280-270), історію греків Західного Середземномор'я — Тімей з Тавроменія (близько 264), історію Греції з 280 по 219 — Філарх Афінський. Інший напрям історіографії дотримувалися суворішого і сухого викладу фактів, наприклад: історія походів Александра, написана Птолемеєм І після 301 до н.е. Історія періоду боротьби діадохів, написана Ієронімом з Кардії. Найбільшим істориком 2 століття до н. е. був Полібій, автор всесвітньої історії від 220 до 146 р. до н.е. Слідом за Полібієм у 1 столітті до н. е. всесвітню історію писали Посідоній з Апамеї, Нікола Дамасський, Агатархід Кнідський, Діодор Сицилійський. Продовжувала розроблятися історія окремих держав, вивчалися хроніки і декрети грецьких полісів, зріс інтерес до історії східних країн. Вже на початку 3 століття з'явилися праці на грецькій мові місцевих жерців-науковців: Манефона (історія фараонівского Єгипту), Бероса (історія Вавилон), Аполлодора Афінського (історія парфян); історичні твори на місцевих мовах (наприклад, Книги Маккавеїв про повстання мешканців Юдеї проти Селевкідів). Література[ред. • ред. код]
Мойра в боротьбі з велетнями, синами Геї. Пергамський вівтор. Найважливішою рисою художньої літератури епохи еллінізму було звуження її соціального горизонту у порівнянні з попереднім (так званим, полісним) періодом грецької історії. Публічний характер зберігали тільки театр,але й у театрі на зміну суспільно-політичній та викривальній комедії Аристофана прийшла, так звана, нова аттична комедія (Менандр, Філемон, Діфіл — перша половина 4 — початок 3 століття до н. е.) з її інтересом до приватного побуту і сімейнимї перипетії. Трагедії періоду еллінізму не збереглися, хоча постановки засвідчені протягом усього елліністичного періоду як в Афінах, так і майже по всій території елліністичного світу (аж до Вірменії та Причорномор'я). З початку 3 століття до н. е. література отримала розвиток у нових культурних центрах, головним чином в Александрії, де художня творчість нерозривно було пов'язана із дослідженнями філологів, які працювали у знаменитій Александрійській бібліотеці. Вивчення художньої літератури минулого змусило елліністичних поетів усвідомити як стійкість існуючих літературних традицій, так і необхідність їх оновлення. Звідси інтенсивне експериментування в області жанрів. Елегія із засобу громадського і морального повчання перетворюється на розповідь із міфологічних змістом у творчості Філіта з острова Кос (близько 320-270), Гермесіанакта з Колофона (близько 300) і Каллімаха з Кірени. У той же час Каллімах замінив традиційний героїчний епос жанром невеликої поеми («епіллія»), викладає у побутових тонах побічні епізоди героїчного сказання. У, так званій, ідилії Феокріта побутова ситуація часто розроблялася у формах, запозичених з фольклорного змагання співаків або властивих драматичній сцені з життя міської родини. Це ж коло складає зміст «Міміамбів» Герода, виявлених на папірусі накінці 19 століття. Період еллінізму був також часом розквіту епіграми, в якій на перше місце виступала любовна тематика: виникнення пристрасті, зустріч закоханих, невзаємні почуття. Традиційний жанр героїчного епосу знайшов продовження у Аполлонія Родоського, однак він також зазнав вплив ученості, обов'язкової для поезії елліністичної культури і вимагав від авторів вплетення в основну сюжетну канву антикварних довідок, рідкісних слів і міфів. Суттєве значення для подальшого розвитку античної та середньовічної літератури мали прозові жанри, що оформляються в період еллінізму із залученням фольклорної новели, оповідань: любовний роман за участю легендарних царів і полководців («Роман про Ніну»), псевдоісторічні описи ідеального суспільного устрою (Ямбул, Евгемер). Література еллінізму досягла значного успіху у зображенні внутрішнього світу людини, його повсякденного побуту, у той час як використання фольклорної традиції розширило межі літературних жанрів. Архітектура та образотворче мистецтво[ред. • ред. код]
Камея Гонзага, нині - Ермітаж, Петербург.
Золота застібка-фібула, 2 ст. до н.е. Іберійський півострів (нині - Британський музей, Лондон
Пергамський вівтар, реставраційна копія споруди
Залишки театру, Пальміра, Сирія. Протиріччя політичного та соціально-економічного розвитку суспільства зумовили суперечливість елліністичного мистецтва, в якому поєднуються раціоналізм та експресивність, скептицизм і емоційність, елегічність і глибокий драматизм, архаїзація та новаторство. Підсилилися локальні відмінності художніх шкіл: Александрійської, Пергамської, Родоської, Афінської, Сирійської та ін. На територіях на схід від Євфрату спочатку взаємодія грецької та місцевих елементів була незначною. Період бурхливого синтезу, в результаті якого виникли мистецтво Парфянського царства, Гандхари, Кушанського царства, розпочався після падіння влади македонян. Елліністичне зодчество відрізняють прагнення до освоєння величезних відкритих просторів, до ефекту грандіозності, бажання вразити людини величчю та сміливістю інженерно-будівельної думки, логікою конструкцій, імпозантною формою, точністю і майстерністю виконання. У художньому вигляді міст (Александрія у Єгипті, Дура-Европос, Пергам, Прієна, Селевкія), побудованих зазвичай за регулярним плануванням, важлива роль відводилася великій колонаді (уздовж головних вулиць) та 1-2-ярусним колонам портика, що стояли окремо по периметру агори або були частиною будівлі; у формуванні міських центрів — царським палацам, будинкам для зборів (булевтеріям, екклесіастеріям), театрам, святилищам. Особливість елліністичних міст — величні архітектурні ансамблі, для яких характерні узгодженість будівель між собою та із навколишнім ландшафтом, регулярність планування, підкреслення горизонталей та вертикалей фасадних площин, симетричність та фронтальність композицій будівель як елементів ансамблю, розрахованих на сприйняття з фасаду. Архітектурні типи громадських, житлових і культових будівель здебільшого зійшли до епох грецької архаїки і класики, але інтерпретувалися у дусі часу. Втім з'явилися і нові види будинків: бібліотеки, мусейони (Александрійський мусейон), інженерні споруди (Фароський маяк в Александрії). Синкретизм елліністичної релігії вплинув на розвиток типів храмів, святилищ, вівтарів, меморіальних будинків, у яких сильніше, ніж у цивільних будівлях, позначилася взаємодія з мистецтвом Сходу (святилище Асклепія на острові Кос, катакомби Ком-Еш-Шукафа в Александрії, городище Ай-Ханум в Північному Афганістані). Ексцентричність елліністичного зодчества знайшла відображення в ефектних пластичних композиціях жертівників Малої Азії (вівтар Зевса у Пергамі). Елліністичний ордер відрізняється вільним відношенням до традиційної схеми та тенденцією до посилення декоративно-оздоблювальні функції за рахунок конструктивної. У східно-елліністичному мистецтві грецькі ордери піддалися місцевій інтерпретації («псевдокоринфські» капітелі колон в Ай-Ханума). В образотворчому мистецтві, поряд з творчим використанням класичної спадщини, створювались гармонійна образів (Афродіта Мелоська, 2 ст. до н. е.). Існувала тенденція механічного наслідування класики (неоаттична школа), яка породжувала внутрішньо холодні, псевдопатетині твори (статуя Аполлона Мусагета, початок 3 ст. до н. е., Ватиканський музей). Скульптура перестала служити ідеалам поліса, в ній наростала декоративність, оповідальність (статуя Лаокоона, Ватиканський музей). Характерні для елліністичної пластики драматизм, експресія і патетична пристрасність, покликані активно впливати на глядача, внутрішня напруженість образів і зовнішня ефектність форм, побудованих на взаємодії із навколишнім простором, несподівані ракурси і динамічні жести, складний малюнок композиції та сміливі контрасти світла й тіні найбільш яскраво виражені в горельєфному фризі вівтаря Зевса у Пергамі, статуї Ніки Самофракійської. Багатоплановість і суперечливість елліністичної скульптури проявилися у співіснуванні ідеалізованих портретів монархів, гранично монументалізірованих статуй божеств (Колос Родоський), гротескних міфологічних (силени, сатири) або величні (теракоти Танагри) образів, гострохарактерних зображень стариків, драматичних портретів філософів. Широкий розвиток отримала садово-паркова скульптура, проникнута настроями спокою. У мозаїці розрізняється вільна, мальовнича манера виконання і суворіша. Загальні для елліністичної культури тенденції простежуються в вазописі, гліптиці, торевтиці, художньому посуді зі скла. Посилання[ред. • ред. код]
Архітектура будівель храмів Давньої Греції (5/5) Архітектура будівель храмів Давньої Греції (4/5) Для еволюції архаїчних доричних храмів характерний перехід від важких й присадкуватих пропорцій до більш струнких та гармонійно виразних. Більш ранні храми часто мали громіздкі капітелі та надто короткі стовбури капітелі. Співвідношення кількості колон на довгих та торцевих сторонах часто було таким, що храм був дуже витягнутим у довжину. Іноді на фасаді ставилась непарна кількість колон, що не давало можливості виокремити головний вхід й зробити його головною віссю композиції. Поступово всі ці недоліки зникали.
храм Аполлона у Коринфі (VI ст. до н.е.) є однією з найдосконаліших споруд пізньої архаїки. Він зберігся краще, ніж інші пам’ятники архаїної дорики материкової Греції. Це доричний периптер з числом колон 6х15 та розміром за стилобатом 21,36х53,3. Портики храма вже не мають тієї перебільшеної порівняно із площею целли ширини, що характерна для споруд ранньої архаїки. Ширина бічних портиків лише трохи перевищує ширину крайнього прольоту між колонами, а в передньому та задньому портиках складає приблизно півтора прольоти. В цьому відношенні план дуже наближується до планів класичної епохи, але пропорції його ще дуже витягнуті. В архаїчній архітектурі іонічного та доричного ордера із вапняку, широко використовувалось яскраве розфарбування. Найчастішим було поєднання червоного та синього кольорів. Розфарбовувались тимпани (трикутне поле під двосхильним дахом) та тло метоп, тригліфи та деякі інші частини антаблементу. Розфарбовувалась і скульптура, що прикрашала архаїчні храми. Розфарбування збільшувало відчуття святковості обрису архітектури та підкреслювало архітектоніку його частин (особливо у доричному ордері). Іонічна архітектура, яка в цілому розвивалась в архаїчний період у тому ж напрямку, що й дорична, відрізнялась від неї більшим багатством декорацій, більшою витонченістю та легкістю. Навіть старому типу храма “у антах” іонічний ордер надав незвично нарядний вигляд; так будувались ще у VI ст. до н.е. невеликі будівлі навколо головного храму, наприклад, скарбниця сифносців у Дельфах із фігурами святково вбраних дівчат (кор) замість колон. Цікаво, що в жодній з цих скарбниць не було застосовано іонічні колони, незважаючи на те, що окремо стояча іонічна колона була встановлена наксосцями у святилищі Аполлона у першій половині VI ст. до н.е. (вона слугувала постаментом для крилатого сфінкса). Храми Іонії, тобто міст узбережжя Малої Азії та островів, вирізнялись особливо великими розмірами та розкішшю оздоблення. В цьому виявився тісний взаємозв’язок міст-держав малоазійської Греції із культурою Сходу. Ці храми виявились осторонь основної лінії розвитку грецької архітектури. Архітектура грецької класики широко розробила всі найкращі сторони іонічного ордеру, але залишилась сторонньою розкошам цих грандіозних храмів архаїчної Іонії; ця риса іонічної архітектури отримала свій подальший розвиток лише в період еллінізму.
Порівняно із доричними периптерами храм Артеміди у Ефесі вражав своєю величчю та розкішшю, багатою грою світлотіні та складним ритмом рядів колон, що змінювались. Але йому не вистачало суворої пропорційності та ясної простоти, що були властиві доричним храмам пізньої архаїки. Саме будівельники доричних храмів із найбільшою повнотою виразили передові художні ідеї свого часу, й в подальшому вироблений ними тип периптера розроблявся та вдосконалювався в якості провідного типу архітектурної споруди у період класики. Архітектура будівель храмів класичної епохи В результаті руйнацій, спричинених персидськими війнами малоазійським грецьким містам, батьківщині іонічного ордера, на початку та в середині класичного періоду домінує будівництво храмів у доричному ордері. Провідним типом монументальної архітектури на початку V ст. до н.е. залишався периптер. Храм ставав коротшим, його целла – ширшою. У великих храмах внутрішнє приміщення – наос – зазвичай розділяли двома поздовжніми рядами колон на три частини. У невеликих храмах архітектори не використовували внутрішні колони, які підпирали перекриття наоса. Зникло використання на торцевих фасадах колонад із непарною кількістю колон, яке заважало розташуванню входа у храм у центрі фасада. Стандартним співвідношенням кількості колон торцевого та бічного фасадів стало 6 до 13 та 8 до 17; кількість колон бічної сторони була рівною подвійній кількості колон торцевого фасада плюс одна колона. У глибині центральної частини наоса, оточеної внутрішніми колонадами, прямо проти входу розміщувалась статуя божества. Планування храма отримало логічно ясну стрункість та монументальну урочистість. Суворо продумана система розташування та співвідношення всіх елементів конструкції храма вела до створення образа величного, зрозумілого та простого. Архітектори ранньої класики тонко відчували зв’язок системи пропорцій архітектурних форм із абсолютними масштабами будівлі та з її розмірами відносно людини та навколишнього ландшафту. Вироблення постійної системи частин ордера та їх форми відбувалось одночасно із все більш вільною та багатообразною побудовою їх пропорційних співвідношень. Незначні зміни пропорцій викликали відповідні зміни у рівновазі несомих та несучих частин. Видозмінюючи співвідношення пропорцій всіх частин будівлі, архітектори видозмінювали й весь характер його образної виразності. Тому кожен храм періоду класики поєднував у собі принципи виробленого столітнім досвідом канонічного рішення із моментами, властивими конкретно лише даному храму. Це надавало йому індивідуальну своєрідність та робило його неповторним витвором мистецтва. Цим досягалось й вирішення задачі співвідношення храма із навколишнім середовищем й визначався його характер, то міцний та величний, то легкий та витончений. На цей час остаточно встановились й засоби поліхромії. До кольорового керамічного облицювання та розфарбування додалось й використання різнокольорових матеріалів (Ерехтейон). Різноманітні за кольором матеріали застосовувались й для підлог, що відіграло важливу роль у кольоровому рівні інтер’єра. Особливого поширення набули мозаїчні підлоги, що складались з плиток різнокольорового каменю чи гальки такого ж невеликого розміру. Надалі у мозаїці почали використовувати й шматочки штучно нарізаних кольорових камінців та сплавів. Пам’ятником, перехідним від пізньої архаїки до ранньої класики, був побудований приблизно 490 р. до н.е. храм Афіни на острові Егині. Розміри його невеликі. Співвідношення колон – 6 до 12. Колони стрункі за пропорціями, але антаблемент ще дуже важкий. Храм збудовано з вапняку й покрито мальованою штукатуркою. Фронтони було прикрашено мармуровими скульптурними групами. Розташування храма на високому береговому схилі демонструє, як вміли грецькі архітектори пов’язувати строгу доричну архітектуру із навколишнім простором природи. Архітектура будівель храмів Давньої Греції (2/5)
Архітектура будівель храмів архаїчної епохи В епоху архаїки грецький ордер склався у двох варіантах – доричному та іонічному. Це відповідало й двом основним місцевим школам у мистецтві. Лаконічний, мужній та сильний доричний ордер та більш стрункий, витончений іонічний (який включає в свою чергу два варіанти – малоазійський та аттичний) трапляються у перших відомих науці кам’яних спорудах (І половина VІ ст. до н.е.).
Доричний храм-периптер був відокремлений від землі кам’яною основою – стереобатом, який був дещо ширшим за колонаду храму й зазвичай складався з трьох масивних східців, які йшли вздовж усіх чотирьох фасадів. Верхня сходинка й вся верхня поверхня стереобата (стилобат) слугувала як би постаментом для храму. В наос світло проходило крізь світлові люки у стелі, чи крізь двері. Вхід у наос розміщувався за колонадою з боку головного фасаду й був оформлений пронаосом, що за конструкцією нагадував портик “храма у антах”. Іноді крім наоса існував ще опистодом. Наос (із пронаосом та опистодомом) був з усіх боків оточений колонадою. Колонада периптера здіймалась над горизонталлю стилобата, підтримувала перекриття (опорні балки та карниз), над якими піднімалась покрівля, покрита черепицею чи мармуровими плитками. Трикутники, що виникали на передньому та задньому фасадах під двосхильним дахом, називались фронтонами. Гребінь даху та його кути були увінчені (зазвичай керамічними) прикрасами, так званими акротеріями. Система доричного ордера визначила головну лінію розвитку грецького зодчества на Пелопонесі та у Великій Греції (тобто Сицилії та Південної Італії). Іонічний ордер отримав розвиток насамперед у малоазійській та острівній Греції, у багатих торговельних містах, які близько стикалась із культурою Сходу. Іонічний ордер відрізнявся від доричного легкістю пропорцій, витонченістю своїх розчленованих форм, широким застосуванням декору, що надавало враження святковості, нарядності та грації. Форми іонічного ордера відомі в різних варіантах, особливо база, капітель та антаблемент.
Іонічна колона була стрункіша за доричну, її висота в епоху архаїки наближувалась до восьми діаметрів, а пізніше перевищувала дев’ять діаметрів. Стовбур менше звужувався доверху, ніж у доричному ордері, ентазис був чи відсутній, чи дуже незначний. Канелюри, що оживляли стовбур іонічної колони (зазвичай їх було 24), відокремлювались вузькими полосами, поверхня яких означала циліндричну поверхню основної форми стовбура. Завдяки більшій глибині жолобків тіні на іонічній колоні були більш сильні. У своєму прагненні створити характерне для цього ордера враження легкості зодчі розташовували колони дуже широко, наближаючись до межі допустимих у матеріалі навантажень. Іонічна капітель складалась з прямокутної у плані абаки, розташованої безпосередньо під архітравом, подушки з волютами та ехіна. Волюти, чи завитки подушки, що утворюють з боків капітелі два вали, які називаються балюстрами, були характерною особливістю іонічної капітелі. Абака та ехін зазвичай були покриті багатою порізкою. Ехін, часто прикрашений поясом ов, чи іоніків, відповідає листяному вінцю еолійської капітелі. Іонічна капітель спочатку була сильно витягнута у плані, завдяки чому її конструктивна роль наближувалась до ролі підбалки. Наприкінці VІ ст. до н.е. іонічна капітель у плані наближується до квадрату. Внаслідок того, що іонічна капітель мала дуже різні головний та бічний фасади, капітелі кутових колон вимагали спеціального рішення, яке вперше зустрічається у пам’ятниках ІІ половини V ст. до н.е. в Афінах, після чого отримує повсюдне поширення. У кутовій капітелі кутова волюта розташовувалась під кутом 45º до обох фасадів. Антаблемент малоазійського варіанту іонічного ордера складався з двох частин: архітрава (значно легшого за доричний) та карниза. Невеликі горизонтальні уступи розділяють його на три гладкі полоси (лат. – фасції), що трохи нависають одна над одною. Між архітравом та карнизом розміщувався пояс зубчиків (лат. – дентикул). Частина, що вінчає антаблемент, - сима прикрашалась дуже багатою орнаментальною різьбою. Іонічні храми часто зводились на доволі високих, багатосхідчастих стереобатах, іноді зі сходами тільки з боку головного фасаду й із прямовисними стінками з трьох інших сторін. Другий важливий варіант іонічного ордера з’явився приблизно у 525 р. до н.е. у Дельфах та отримав подальший розвиток у другій половині V ст. до н.е. у Аттиці. Аттична база складалась з двох торусів, розділених однією скоцією. Плінт не був обов’язковим елементом аттичної бази. Колони не відрізнялись від малоазійських, але у деяких невеликих іонічних будівлях колони замінювали скульптури дівчат у довгих, багато прикрашених сукнях. Такі опори у вигляді жіночих фігур (каріатиди) характерні для властивого іоніці прагнення до скульптурних прикрас. Антаблемент поділявся не на дві, а на три частини: над архітравом проходив безперервний фриз, зазвичай прикрашений стрічкою барельєфа. Покрівля споруд іонічного ордера не відрізнялась від доричної. Фронтони, які з’являлись лише у побудовах другого іонічного ордера, повторювали елементи карниза на поздовжніх сторонах.
Найбільш повно типові риси архітектури ранньої класики втілились у храмі Зевса у Олімпії (Пелопонес). Цей храм розпочав новий період індивідуального трактування кожної споруди. храм було споруджено місцевим архітектором Лібоном з Еліди між початком 460 та 450 рр. до н.е. У давнину він був відомий хризоелефантинною статуєю Зевса роботи Фідія, що вважалась одним із семи чудес світу. Зараз храм майже повністю зруйнований; лише за описами давніх авторів (особливо Павсанія) та завдяки досконалому вивченню руїн можна реконструювати архітектурний вигляд споруди. Це – доричний периптер розміром 27,68х64,12 м за стилобатом із кількістю колон 6х13. Внутрішнє приміщення складалось із пронаоса, целли та опистодома. Храм було побудовано з твердої породи вапняку (черепашнику) й було вкрито тонким шаром білої мармурової штукатурки, що надавало можливість досягти майже чеканеної точності та чистоти виконання деталей. Покрівельна черепиця, сима та скульптури були мармуровими. Суворість пропорцій храму пом’якшувалась святковим за своїм характером розфарбуванням. Храм було прикрашено великими скульптурними групами на фронтонах. Метопи зовнішнього фризу, як і в більшості храмів ранньої класики, не мали скульптурних прикрас. За зовнішньою колонадою над портиками пронаоса та опистодома на метопах тригліфного фризу було розміщено скульптурні композиції, по шість на кожному фризі. Сюжети цих рельєфів були тісно пов’язані із суспільним призначенням храма, що був центром великого архітектурного ансамблю Олімпії – священого центру загальноеллінських спортивних змагань. На фронтонах були зображені легендарне змагання на колісницях Пелопса та Еномая й битва греків (лапифів) із кентаврами, на метопах – подвиги Геракла. Таким чином у храмі Зевса в Олімпії вже знайшов своє втілення характерний для класичної Греції синтез архітектури та скульптури. Друга половина V ст. до н.е. була часом найбільшого розквіту аттичної культури та мистецтва. Цей період називається високою класикою. Провідна роль у розквіті мистецтва високої класики належала Афінам – найрозвиненішому в політичному, економічному та культурному відношенні полісу. Саме в цей період в Аттиці було зроблено спробу створити єдиний загальноеллінський стиль, що творчо поєднував досягнення доричного та іонічного зодчества. Периптер отримує унікальну та повну глибокого ідейно-художнього значення розробку в Парфеноні. Створюються нові й сміливі асиметричні композиції будівель (Ерехтейон). Застосування ордерів досягає значної свободи: ордерна колонада не лише оточує храми й слугує засобом виокремлення їх у навколишньому просторі; вона слугує також для розділення окремих частин простору чи навпаки – розкриттю одного простору в інший. Поєднання в одній споруді доричного та іонічного ордерів дозволяє досягти більшої різноманітності вражень. Коринфський ордер, який виникає наприкінці V ст. до н.е., застосовується у поєднанні із доричним та іонічним (храм у Бассах, архітектор Іктін). У коринфській колоні повторюються всі частини іонічної колони: ті ж каннелюри, бази та волюти. Лише каннелюра зверху завершується загнутим листком, база більш сплюснута. Капітель нагадує кошик чи зв’язку квітів, охоплених знизу пояском. Завитки волюти можуть бути сприйняті за тичинки. Антаблемент багатший, ніж в іонічному ордері.
План Парфенона включав не лише велику целлу для культової статуї, але й самостійне, звернене на захід приміщення, що слугувало скарбницею й мало назву “Парфенон”, тобто “приміщення для дівчат”. Головне приміщення Парфенона істотно відрізнялось від інших храмів із трьома нефами: його поздовжні двоярусні колонади поєднувались вздовж задньої стіни целли третьою, поперечною колонадою, утворюючи навколо культової статуї П-подібний обхід. Перекриття західного приміщення целли храма підтримувалось чотирма колонами, які, судячи із їхньої стрункості, були іонічними. Іонічні риси відобразились й у зовнішній архітектурі храма: позаду величної зовнішньої колонади по верху стін целли та над її доричними портиками тягнувся неперервний скульптурний фриз, під яким, однак, на східному та західному фасадах були збережені доричні полочки із краплями. Ордер Парфенона значно відрізнявся від ордера попередніх доричних храмів: колони мають значно легші пропорції, звуження колон не сильне, ентазис невеликий, колони поставлені частіше, антаблемент полегшений. Життєвість та органічність архітектурному вигляду будівлі надають непомітні для ока курватури, тобто дуже слабка опукла кривизна горизонтальних ліній стилобата та антаблемента, а також непомітні нахили колон всередину та до центру споруди. Ці легкі відхилення від геометричної точності були результатом розрахунку. Центральна частина фасада, увінчаного фронтоном, оптично тисне на колони й стилобат із більшою силою, ніж бічні сторони фасада, пряма горинзонтальна лінія основи храма здавалась би глядачу злегка увігнутою. Для компенсації цього оптичного ефекту поверхня стилобата та інші горизонталі храма робились архітекторами класичного часу трохи опуклими доверху. Відчуття ледь вловимої вигнутості стилобата Парфенона посилює враження пружної напруги, якої посякнений весь його вигляд. Скульптури Парфенона, виконані найкращими майстрами Греції за замислом та за безпосередньої участі великого Фідія, відігравали дуже важливу роль у поглибленні та розкритті багатого ідейного змісту храма.
Ерехтейон – остання за часом споруда Акрополя, що завершила весь його ансамбль. Новою була примхлива асиметрична побудова Ерехтейона, виконана невідомим архітектором у 421 – 406 рр. до н.е. Художня розробка цього храма, присвяченого Афіні та Посейдону, внесла нові риси в архітектуру класичного часу: живописне трактування архітектурного цілого – інтерес до зіставлення контрасних архітектурних та скульптурних форм, множинність точок зору, що розкривають нові, різноманітні й складні враження. Ерехтейон побудовано на нерівному північному схилі Акрополя, його планування продумано включило в себе використання цих нерівностей ґрунту: храм складається з двох приміщень, що знаходяться на різному рівні; він має різної форми портики на трьох сторонах – в тому числі відомий портик кор (каріатид) на південній стіні – й чотири колони із проміжками, закритими ґратами (пізніше їх замінили кам’яною кладкою) на четвертій стіні. Відчуття святкової легкості й витонченої стрункості викликано застосуванням у зовнішньому оформленні більш нарядного іонічного ордера й прекрасно використаними контрастами легких портиків та гладі стін. В Ерехтейоні не було зовнішнього розфарбування, його заміняло поєднання білого мармуру із фіолетовою стрічкою фриза й позолотою окремих деталей. В цій споруді, прекрасній та пропорційній, але далекій від суворой гармонії Парфенона, вже прокладались шляхи до мистецтва пізньої класики – мистецтва більш безпосередньо людському й схвильованому, але менш героїчному, ніж висока класика.
· · · Архітектура будівель храмів епохи еллінізму · В елліністичному світі культове будівництво провадилось у великих масштабах, особливо у резиденціях монархічних держав. Однак за своїм ідейним та художнім змістом воно вже не займає того провідного становища, яке в грецькому полісі класичного періоду йому було забезпечено більш тісним зв’язком між релігією та міською спільнотою. Під впливом нових культів та нових містобудівних принципів з’являється багато нових композиційних варіантів храма та істотно змінюється його архітектурний вигляд. Архітектори прагнуть до величезних масштабів, пишних розкошів та багатства архітектурних форм. Грецький ордер втрачає в епоху еллінізму суворість форм. Доричний та іонічний ордери відтепер не лише вільно поєднуються один з одним (наприклад, двоярусна колонада – знизу дорична, зверху іонічна – у перистилі храма Афіни у Пергамі), але й змішуються у своїх елементах, наприклад іонічна колонада із доричним антаблементом чи тригліфний фриз із зубчиками (там само). Коринфський ордер не отримує ще широкого поширення у якості самостійної архітектурної системи й застосовується головним чином в інтер’єрі чи в архітектурі “малих форм”.
Своєрідною спорудою був так званий Арсинойон на острові Самофраці – храм, побудований у 281 р. до н.е. Арсиноєю, дочкою єгипетського царя Птоломея Сотера, й присвячений “великим богам”. Храм являв собою циліндричну в плані будівлю діаметром в 19 м. Зовнішня стіна храма членувалась на два яруси; нижній ярус був глухим, викладеним з квадрів мармуру, другий ярус складався з 44 стовпів, які підтримували антаблемент й конічну покрівлю; проміжки між стовпами були закладені мармуровими плитами. Таке ж членування на два яруси зберігалось всередині будівлі. Арсинойон – один з ранніх зразків центричної споруди із широким внутрішнім простором. Новою рисою архітектури є також принцип поповерхового членування, застосований всередині та ззовні будівлі. Для багатьох храмів елліністичного часу характерні деякі нові риси, обумовлені розміщенням храмів у міському ансамблі. Храм розташовується у глибині прямокутної храмової ділянки, до того ж нерідко задній торцевий фасад прилягає до стіни, яка оточує ділянку. Храм (найчастіше простильного типу) здіймається на високому підніжжі (події), має глибокий пронаос, що поєднується із целлою високим порталом між двома стінками-парапетами, - спосіб, що отримав поширення і в архітектурі елліністичного Єгипту, наприклад, у храмі в Едфу. Таким чином, храм, включений у композицію замкненого перистильного двору та тяжіючий до симетричного розташування, розрахований здебільшого на фронтальне сприйняття на відміну від периптера класичного періоду, який сприймався як вільно стоячий пластичний об’єм. Характерними прикладами можуть слугувати святилище Зевса у Прієні, храм в Ассосі та святилище Артеміди Левкофрієни в Магнесії на Меандрі. · Висновки · Після чисельних спроб монументалізувати храми використанням керамічних деталей та облицювань у дерев’яних портиках будівель, а також після перших спроб ввести в них окремі кам’яні частини грецькі зодчі на межі VII та VI ст. до н.е. переходять до будівництва храмів з каменя, створюючи спочатку доричний (в 600 – 580 рр. до н.е.), а потім (в 560 – 550 рр. до н.е.) іонічний ордери. Протягом більшої частини архаїчного періоду грецьких майстрів цікавили найбільш загальні типові риси будівель, що зводились. Периптер, антовий та простильний храм отримали в першій половині VІ ст. до н.е. свій характерний, більш чи менш стійкий вигляд, а окремі найбільш важливі частини ордера здобули узагальнені, хоча й різні у деталях, форми. Між тим архітектурі епохи архаїки в різних областях грецького світу властиві значні локальні відмінності. Той самий тип периптерального храма на узбережжі Малої Азії т
Поиск по сайту: |
У другій половині VІІ ст. до н.е. було побудовано дерево-сирцеві антові та периптеральні храми у Калідоні, Фівах, Тегеї та інших місцях. Найбільше значення серед них мають храми Аполлона у Фермі та Гери у Олімпії. Храм Аполлона у Фермі (640-630 рр. до н.е.) мав розміри за стилобатом 12,13х38,23 м. храм складався з вузького (шириною 4,6 м) витягнутого наоса та опистодома при відносно широких портиках. Перекриття та дах були дерев’яними, покрівля – черепична. Зовнішня колонада складалась з 5х15 дерев’яних колон на високих кам’яних базах. У VI ст. до н.е. дерев’яні колони було замінено кам’яними. Найвизначнішим у цьому храмі було його керамічне облицювання та прикраси. Храм Гери (Герайон) у святилищі Зевса у Олімпії – це один з найдавніших доричних периптерів, від якого до нас дійшли не лише фундаменти, але й залишки колонади, цокольна частина стін та фрагменти керамічних прикрас. Найдавнішою відомою круглою будівлею, що мала всі основні елементи доричного ордера, був давній фолос у Дельфах (приблизно 580 р. до н.е.). багато доричних храмів було побудовано в архаїчний період у Великій Греції. Найбільш відомими є руїни храмів у Селінунті та так звана “Базиліка” у Пестумі. У “Базиліці” підкреслена перш за все могутність та стійкість будівлі; гармонія пропорцій у ній відсутня, особливо через занадто роздутий ентазис.
Найвизначнішими архаїчними храмами Малої Азії були зведені близько середини VI ст. до н.е. храм Артеміди в Ефесі, храм Гери на о. Самосі та храм Аполлона у Дидимах близ Милету. Всі три споруди являли собою грандіозні за розмірами, цілком побудовані з мармуру, диптери, тобто храми із подвійною зовнішньою колонадою. Храм Гери в Самосі та храм Артеміди в Ефесі мають дуже велике значення для історії архітектури, оскільки в них вперше зустрічається зрілий, повністю виконаний іонічний ордер у його малоазійському варіанті. Храм Артеміди в Ефесі в давнину вважався одним з семи чудес світу. Будівництво храму розпочалось ще у першій половині VI ст. до н.е. У довжину храм досягав 100 м. Глибокий пронаос складався з чотирьох рядів колон, по дві в кожному ряді. Колони на західному та східному фасадах спирались на барабани, прикрашені скульптурними рельєфами.
Грецька дорична архітектура відрізняється мужньою величчю, суворою простотою, монументальною урочистістю, силою та великою витримкою у застосуванні декору. Колона розвиненого доричного ордера не має бази. Стовбур колони, що стояв безпосередньо на верхній сходинці основи (стилобаті), звужувався доверху. Потоншення колони починалось безпосередньо від стилобату, але не було зовсім рівномірним: стовбур колони зазвичай мав припухлість (ентазис), максимум якого приходився на нижню половину стовбура колони (приблизно на 1/3 загальної висоти). Поверхня стовбура колони оживлялась вертикальними жолобками – канелюрами, кількість яких частіше за все дорівнювала 20. У доричному ордері вони вирізьблені не дуже глибоко, утворюючи гострі грані. Канелюри оживляли гру світла й тіні на колонах, підкреслювали вертикальні лінії контурів й при будівництві з мармуру виявляли своїми гранями напівпрозорість цього матеріалу. Дорична капітель відокремлювалась від стовбура колони горизонтальними врізами (від 1 до 4), які називаються врізами гіпотрахеліона. Капітель складалась з округлої подушки - ехіна та з квадратної плити, яка лежала на ній – абака (абаки). Нижня частина ехіна зазвичай прикрашалась врізаними профільованими поясками – ремінцями, кількість яких коливалась від 1 до 5. У ранніх пам’ятниках застосовувалась пластично орнаментована викружка – скоція. Антаблемент доричного ордера складався з трьох елементів: архітрава, фриза та карниза. Доричний архітрав являв собою гладку балку, що спиралась на капітелі колон. Зверху вона завершувалась невеликою поличкою (тенією). Над архітравом йшов доричний фриз, що складався з тригліфів та метоп. Тригліфи мали форми витягнутих у вертикальному напрямі прямокутників, поверхня яких збігалась у вертикальній площині із зовнішньою площиною архітрава та оживлялась вертикальними врізами. Між тригліфами розташовувались майже квадратні, трохи витягнуті у довжину плити – метопи; вони були трохи заглиблені відносно площини тригліфів й часто прикрашались горельєфами. Карниз завершував антаблемент.
Основний, малоазійський варіант іонічного ордера склався у середині VІ ст. до н.е. Його колона поділялась на три частини: базу, стовбур та капітель. База складалась з угнутих та випуклих елементів, що чергувались та образно виражали стискуюче зусилля, яке вона передавала від стовбура колони основі храму. Іонічна база нерідко стояла на прямокутній плиті чи плинті. Випуклі елементи бази – напіввали (вали), чи торуси, часто прикрашались орнаментальною порізкою – “плетеницею” чи горизонтальними жолобками (канелюрами). Угнуті елементи – скоції – частіше за все залишались гладкими. Малоазійський тип бази майже не ставав ширшим донизу й складався з плінта, основи, що наближалась за формою до низького циліндра та торуса (храм Гери на о. Самосі). Іноді до цього додавалась ще основа бази, яка складалась з трьох елементів з профілем у вигляді двох напіввалів, розділених двома скоціями, що закінчувались двома невеликими поличками. Цей тип бази був поширений всюди, крім Афін, й використовувався частіше за інші, аж до епохи еллінізму.
Найпростіший тип храму складався з одного приміщення, відкритого з торцевого боку. Вхід обрамовувався виступами поздовжніх стін, торци яких зазвичай оброблялись у вигляді пілястр чи стовпів та називались антами. Між антами часто розташовувались дві (а у більш давніх пам’ятках іноді й одна) колони. Звідси й виникла назва цього типу “храм у антах”. Антовий храм близько нагадував мегарон. Більш ускладненими типами були простиль, у якого на фасадній стороні стояв перед антами ряд колон, та амфіпростиль, що мав колонади по обох торцевих фасадах. У периптері закрите приміщення храма (наос) з усіх чотирьох боків обнесено рядом колон. Цей тип храму склався на початку VІІ ст. до н.е. й залишався панівним протягом всього архаїчного та класичного періодів. Більш складним типом є диптер. Це – храм, оточений не одним, а двома рядами колон. У псевдопериптері всі чи більша частина інтерколумніїв (проміжків між двома сусідніми колонами) зовнішньої колонади цілковито закриті стіною, з якої колони виступають зазвичай лише на половину свого діаметру, перетворюючись, таким чином, у напівколони. Псевдодиптером називається диптер, у якого другий (внутрішній) ряд колон відсутній, внаслідок чого обхід навколо закритого приміщення храма, тобто відстань від зовнішніх колон до його стін, значно ширша звичайної й наближується до двох інтервалів між колонами. Круглі храми називаються моноптер, якщо вони складаються з однієї колонади та перекриття над нею (зазвичай конічного) та фолос – якщо позаду колонади є ще й закрите приміщення (целла). Ще одним типом храму, який складає, можливо, поодинокий випадок й належить до закритих храмів, є Телестеріум у Елевзині, побудований у золотий час грецького зодчества. Його план, який дуже різниться із переліченими типами храмів, являє собою майже квадратний простір, розділений чотирма рядами колон на п’ять наосів: середній – широкий на всю висоту будівлі, бічні – вузькі на два поверхи й із низьким підвальним поверхом, що слугував, ймовірно, для влаштування обладнання для релігійних вистав, що відбувались у храмі. З одного боку до цієї будівлі примикає портик з 12 колон. Простір за колонами перед входом у храм, з його заднього боку чи навколо всієї целли (у периптері та близьких до нього за композицією спорудах) називають портиком. Слово портик часто використовують для означення не лише простору за колонадою, але й самої колонади. Головне внутрішнє приміщення храму греки називали наос. Це – довгаста прямокутна кімната, де стояла культова статуя. Входом у наос слугували сіни – пронаос, огороджений спереду частіше за все двома (рідко однією чи трьома) колонами, а з боків – стінами, торци яких оброблялись у вигляді антів. Часто позаду (іноді у глибині) целли влаштовувалось приміщення, яке мало назву адитон (святилище, що сполучалось із наосом) та опистодом (задня частина храму, що мала вхід лише з задньої сторони, а від целли відокремлювалась стіною). Опистодом зазвичай слугував місцем зберігання храмового начиння та різноманітних пожертв. Колонада, що оточує храм, називається птерон (грец. – крило) чи перистасис (“пери” – навколо, “стасис” – стан; той, що стоїть). Із суспільної точки зору храми можна поділити на дві групи. Першій групі належать відкриті храми, в яких перед божествами здійснювались постійні богослужіння, тобто підтримувався вічний вогонь. Такі храми були у будь-який час доступні всім та кожному. Другу групу складають храми, побудовані для святкувань, що періодично повторювались, на честь одного з богів. Їх можна назвати закритими, бо богослужіння в них відбувалось лише з особливими урочистостями та пишністю у згадувані свята; в інший час вони були для народа недоступні. Портики таких храмів були з цієї причини завжди прибрані металевими ґратами та запечатані жрецями. В них біля входу розміщувався жбан для очищення, тобто для окроплення святою водою, без якого ніхто не входив всередину храму. Грецькі храми не було розраховано на масове відвідування народом. В них бачили помешкання богів, які допускали до себе смертного, тільки якщо він очистився за традицією, лише на відстань, необхідну для поклоніння та принесення їм безкровної жертви. Маса ж народу залишалась поза храмом, де відбувались кровні жертви на головному вівтарі перед пронаосом, за звичаєм азіатських жертвопринесень. Зазвичай храм присвячувався одному з богів Олімпу, але траплялись й випадки подвійних храмів, де під одним дахом розміщувались два божества, з окремим святилищем для кожного. Цей розділ досягався трьома шляхами. Весь храм поділявся поздовжньою стіною, за єгипетським прикладом, на дві частини чи його розділяли впоперек короткою стіною на дві половини, як це було при храмах на честь Марса та Афродити в Мантинеї, де вхід у храм Марса був зі сходу, а із заходу – в святилище Афродити. Третій спосіб розміщував другий храм на другому поверсі. Павзаній розповідає про подібний храм у Спарті, де нижній поверх було присвячено озброєній Афродиті, а верхній – другорядному божеству Олімпа. Класичним типом грецького храму став периптер, тобто храм, що мав прямокутну форму й був оточений з усіх чотирьох боків колонадою. Подальший розвиток храмової архітектури йшов головним чином шляхом вдосконалення системи конструкцій та пропорцій периптера. Створення периптера дозволило вільно розміщувати будівлю в просторі й надавало всьому строю храму урочисту сувору простоту. Основні елементи конструкції периптера також дуже прості й глибоко народні за своїм походженням. У своїх джерелах конструкція грецького храму бере свій початок у дерев’яному зодчестві із глинобитними стінами. Звідси йде двосхильний дах й (згодом кам’яні) балкові перекриття; колони також беруть свій початок від дерев’яних стовпів. Але це не означає, що конструкція грецьких храмів була механічним перенесенням деревинних конструкцій у кам’яне зодчество. Архітектори Давньої Греції добре розуміли й враховували конструктивні властивості будівельних матеріалів. Разом з тим вони прагнули підкреслити й розвинути художні можливості, приховані в самій конструкції будівлі. В результаті цієї роботи склалась виразна та цілісна художньо осмислена архітектурна система, яка пізніше, у римлян, отримала назву ордера (що означає лад, устрій). Стосовно грецького зодчества слово “ордер” означає в широкому сенсі цього слова весь образний та конструктивний устрій грецької архітектури, головним чином храму, але частіше має на увазі лише порядок співвідношення та розташування колон та антаблемента (перекриття), що лежить на них. Естетична виразність ордерної системи була заснована на доцільній гармонії співвідношення частин, що утворюють єдине ціле, та на відчутті пружної, живої рівноваги несучих та несомих частин. Навіть зовсім незначні зміни пропорцій та масштабів ордера давали можливість вільно видозмінювати весь художній устрій будівлі.
Найвизначнішими храмами високої класики були храми Афінського акрополя: Парфенон, храм Ніки Аптерос та Ерехтейон. Парфенон – один з найдосконаліших творів грецької класичної архітектури став одним з найвищих досягнень в історії світового зодчества. Цей найвідоміший храм Афіни було розпочато у 447 р. до н.е., а під час святкувань Панафіней у 438 р. до н.е. відбулось осячення храма. Скульптурні роботи на Парфеноні – Фідія та його помічників – тривали до 432 р. до н.е. Перед архітекторами Парфенона Іктіном та Каллікратом стояло незвичне, складне й величне завдання: створити не лише головний храм полісу, присвячений його божественій заступниці Афіні, але й головну будівлю всього ансамблю Акрополя, який, за замислом Перікла, мав стати всееллінським святилищем. Парфенон має по 8 колон із коротких сторін та по 17 – з довгих; загальні розміри будівлі 31х70 м, висота колон – 10,5 м. храм збудовано з квадрів пантелійського мармуру, складених насухо. Архітектори Парфенона творчо переробили композицію доричного периптера, вільно поєднуючи доричні та іонічні архітектурні традиції.
Храм Ніки Аптерос (Безкрилої Перемоги) був споруджений Каллікратом на честь богині Перемоги у 421 р. до н.е. Це невеликий іонічний чотириколонний амфіпростиль розміром 5,4х8,14 м за стилобатом, поставлений на високому виступі – Піргосі. Майданчик навколо храма був оточений мармуровим парапетом, прикрашеним прекрасними скульптурними рельєфами. Перед храмом розміщувався вівтар Ніки. Целла храма не має ні пронаоса, ні опистодома. Торци її поздовжніх стін оброблені у вигляді антів. Висота монолітних колон храма 4,04 м. У храмі – перші кутові іонічні капітелі, що дійшли до нашого часу. Храм Ніки дає класичний приклад тричастинного варіанту іонічного антаблемента. На барельєфах фриза з трьох боків була представлена битва греків із персидською кіннотою; на східному боці зображені олімпійські боги, що наглядають за битвою. У храмі присутні риси, властиві доричному зодчеству, наприклад живописний, а не різьблений декор сими, більш важкі пропорції ордера.
Винятком є єдина велика споруда – Олімпейон у Афінах, добудований вже в епоху володарювання римлян. Храм Зевса Олімпійського в Афінах, так званий Олімпейон, розпочатий ще у VI ст. до н.е., будувався у ІІ ст. до н.е. та був завершений римлянами у ІІ ст. н.е. Олімпейон поруч із іонічними диптеральними храмами узбережжя Малої Азії є одним з найбільших храмів Греції (107,75х41,1 м за стилобатом). Колони храму виконані з пантелійського мармуру й відрізняються розкішшю й в той самий час стриманістю форм. Їхні капітелі належать до найкращих зразків коринфського ордера – тут, безумовно, позначився вплив більш ранніх періодів грецького мистецтва. Вперше у світовій архітектурі коринфський ордер виступає як монументальний ордер, що формує величезний диптеральний об’єм. Завдяки використанню коринфського ордера композиція храма отримала властиву епосі розкіш та пластичне багатство.