Пізній палеоліт (35-11 тис. років тому)

Цей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, але він характеризується значними змінами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. Безперечно, центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу - homo sapiens. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйонцем.

З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам'яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила, голки та ін. Кроманьйонці стали використовувати перші знаряддя з вкладишами, так звані складні знаряддя, винайшли списометальний пристрій. Інструментарій налічував майже 100 типів знарядь праці.

Останнє, четверте, зледеніння, що відбулося в пізньому палеоліті, перетворило колективне загінне полювання на диких коней, бізонів, північних оленів і мамонтів на основний вид занять кроманьйонців, який забезпечував їхню життєдіяльність. Поступово склалася певна спеціалізація мисливських колективів.

Так, майже 20-14 тис. років тому на теренах України досить чітко виокремилося дві зони з різним типом господарства:

· південно-східна - мисливців на бізонів,

· північно-західна - мисливців на мамонтів.

Помітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь праці, підвищення продуктивності мисливства (кілька мисливців легко могли вполювати мамонта вагою 1-2 т) дали змогу кроманьйонцям відмовитися від виснажливих міграцій у пошуках їжі і вести більш осілий спосіб життя. Головним чином на берегах річок вони будували свої житла - землянки і напівземлянки, які у своїй сукупності утворювали первісне поселення - стоянку.

Новим явищем пізньопалеолітичного періоду стало виникнення господарсько-побутових комплексів. Вони утворювалися зі стоянок, на яких було розташовано житла, кількох заглиблених у ґрунт ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, а також із ям-сховищ і вогнищ за межами жител. На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок (Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Межиріцька на Канівщині та ін.).

Спільне осіле життя первісних людей, локальне скупчення поселень є свідченням не тільки прогресивних змін у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних відносин.

Пізній палеоліт - це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община.Стрижнем родової організації суспільства був рід - об'єднання кровних родичів по материнській лінії. Головною особою роду була жінка, через те що родовід за групового шлюбу міг вестися лише по жіночій лінії, крім того, вона виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами. З появою кроманьйонців невпорядковані ендогамні (між особами однієї суспільної групи) статеві стосунки поступаються місцем екзогамним (між особами різних суспільних груп): виникає звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи. Це сприяло зближенню різних родів.

На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад. Характерними для цього ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрівняльний розподіл надбань праці.

Намагаючись пояснити механізм світобудови та визначити своє місце в навколишній дійсності,первісна людина в добу пізнього палеоліту активно формує першооснови власної релігійної свідомості:

· тотемізм - віру в спільного для конкретного колективу предка - певної тварини, рослини тощо;

· анімізм - віру в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом;

· фетишизм - поклоніння предметам неживої природи, віру в надприродні властивості матеріальних речей;

· магію - обряди, пов'язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

В епоху пізнього палеоліту помітного розвитку набуло духовне життя людини, про що свідчать знайдені фрагменти зразків прикладного та образотворчого мистецтва. Особливо часто при розкопках пізньопалеолітичних поселень трапляються фігурки птахів та стилізовані жіночі статуетки - "палеолітичні Венери". Жіночі зображення характеризуються пластичною виразністю та монументальністю і уособлюють уявлення первісної людини про єдність родового колективу.

Палеолітичні малюнки тварин, зроблені кроманьйонцями на кістках або ж на стінах печер (наприклад, на Кирилівській стоянці було знайдено уламок бивня молодого мамонта, на якому вирізьблені голова птаха й, можливо, черепаха), на думку фахівців, є елементами мисливського ритуалу, що імітував процес полювання на здобич. З мисливськими обрядами, очевидно, пов'язані й інші види мистецтва (зокрема музика та хореографія), існування яких підтверджують археологічні розкопки.

Так, на стоянці Молодово було знайдено флейту, виготовлену із кістки оленя, у Мізині - ансамбль ударних інструментів з кісток мамонта, пофарбованих червоною фарбою, у Гагаріно - стилізовані статуетки жіночих фігурок у позі танцю. В цілому мистецтво пізнього палеоліту свідчить про те, що розум людини в цей час тільки пробуджується, а в її світобаченні життєвий досвід роду та власні спостереження тісно перепліталися з фантастикою та магією.

Трипільска культура.

В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської.

Трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах.

Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломийщина, біля села Халеп'я, у районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі (замкненому житлами) худоба знаходила собі безпеку і охорону від нападів диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби у середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині у південноафриканських народів (селище-загін; село-крааль).

Житла. Техніка будівництва. У згаданому селищі, яке розкопано на Коломийщині, було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Українська селянська хата - це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата - однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, сполучень барв це засвідчує модель хати, знайдена у Володимирівці (Уманьщина). Узори розписів хат, зібрані на Уманьщині за наших часів, вказують на високу досконалість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народного мистецтва досягла вже за трипільських часів. Тепер мистецтво стало приватнішим, інтимнішим. За "трипілля" воно було більш декоративним, розрахованим на більші площі і дальші відстані. Воно було більш театральним, більш сценічним, не осібно-родинним, а так би мовити, загальнообов'язковим, всенародним.

Родинний лад. Зіставляючи структуру і розміри трипільського житла й сучасної селянської хати, неважко зауважити, що характер родини й родинного ладу за часів трипілля й за наших часів був відмінний. Сучасна хата розрахована на окрему невелику родину (батько, мати, діти). Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кілька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, - усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж "вузька" родина наших часів. Немає сумніву, що у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили у великих хатах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина. Кожна окрема мала родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну і господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля мала родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає і співгосподарює. Процес господарчо-родинного диференціювання окремої малої родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. У домішці до глиняних вальків ми знаходимо постійно полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов'язані ближчим кровним зв'язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати у громадському стаді їм приналежне поголів'я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над відокремленими родинними групами. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від навколишнього простору, поселялись на горбах та відокремлюватись ровами і валами. Вони потребували захистити свої стада від нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Трипільці могли мешкати на берегах річок зовсім невеликими оселями, незважаючи на те, що це може становити для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10-15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300- 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів. Також були менші, але були й більші. У Володимирівні на р. Синюсі, що впадає у Буг, виявлено більше ніж тисячу жител. У зв'язку з цим можна цілком певно стверджувати, що на даному етапі село вже починало переростати у місто. Зважаючи на географічне розташування, де розташовано Володимирівна, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду і його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих помешканнях (житла у Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією. Як пов'язується трипілля з сучасністю? Через хліборобство, скотарство, розміщення селищ, спосіб будови помешкань, розпис будівель, печей, господарчі і народно-мистецькі традиції тощо. Україна часів трипілля була суцільно хліборобською і суцільно заселеною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська і міська, із культурними зв'язками з Наддунав'ям, Закавказзям (Анау), Середземномор'ям (передмікенська культура Греції), Малоазійськими країнами, Месопотамією і можливо, навіть з Єгиптом. Україна не становила в цей архаїчний період якоїсь замкненої у собі, ізольованої від цілого культурного світу країни. Навпаки, вона входила у загальне коло тодішнього культурного світу, у якому панівне місце належало країнам Месопотамії та Єгиптові, - країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри, як сказано, були на півдні й південному сході. І В. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи у своїй згаданій вище книзі про зв'язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, як і Трипілля. "Культура на волах, стодола, ярмо", -так визначає В. Щербаківський основні риси, що пов'язують етнографічну культуру українського народу з традиціями Трипілля. Слід відзначити і відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: від трипільських часів, житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала малою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народно мистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер. Повинна бути ясність: у п'ятитисячному зв'язку з трипіллям, він не був і не є зв'язком "китайського" типу; він здійснювався в змінах і через зміни, катастрофи та кризи. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія української культури перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілісності є однією з вирішальних, напрямних засад у наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.

Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.

Перші державні утворення на території України та їхнє право

Імперська історіографія стверджувала, що в первісні часи на території сучасної України не існувало ні держави, ні права, що умови для їх виникнення склалися пізніше — з появою приватної власності й майновою диференціацією суспільства, тобто з його поділом на групи за майновою ознакою, а заможніші верстви населення, прагнучи зберегти й при­множити надбане добро, почали створювати відповідні струк­тури, які згодом стали основою державних органів управління. Тож історики, спираючись на цю концепцію, відносили досвідки державно-правового розвитку на наших землях до кінця II — початку І тисячоліття до н. е.

Однак сучасні дослідники вбачають корені української державності в набагато давнішій історичній добі.

Аратта (Оріяна, Оратанія)

Значний археологічний матеріал дає підстави вважати, що в середині VI—III тисячоліть до н, е. на території сучасної України існувала держава Аратта (Оріяна, Оратанія). Офіцій­ною історичною наукою вона пойменовувалася просто як Трипільська культура. Її пам'ятки вперше дослідив археолог В. Хвойка біля с. Трипілля в кінці XIX ст. Зазначимо, що ця висока землеробська культура мала всі атрибути держави:

військові дружини для охорони городищ, поселення міського типу, писемність, календар, своєрідну релігію, мистецтво (вироби з кераміки, золота) тощо. Аратта займала чи не всю територію сучасної України. Для захисту від нападників там було споруджено тисячокілометрові земляні вали. І якщо наші уявлення про могутні держави Шумеру та Єгипту асоцію­ються з величними кам'яними спорудами, то цивілізаційний феномен Праукраїни з її чудовим кліматом і природними умовами полягає, вочевидь, у затишку невибагливих глиня­но-дерев'яних споруд, що давали змогу нашим далеким пра­щурам жити вільно і, як зазначає французький дослідник Е. Шюре, «на свіжому повітрі».

Кіммерія

Відомою державою на території сучасної України була Кіммерія. Але ми мало знаємо про її територію і суспільно-політичний лад. Кіммерійці вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера, а під назвою «гімірра» — в ассірійських клинописних текстах VIII—VII ст. до н. е. Відомо, що вони населяли Крим (Тавриду) й степи Північного Причорномор'я, займалися зем­леробством, скотарством, воювали із сусідніми народами. Цю державу очолювали царі.

У VII—VI ст. до н. е. Кіммерію поглинули скіфи — її ко­лишні союзники.

Скіфія

Скіфія (Скитія) — велике суспільно-політичне об'єднання племен. Грецький історик Геродот писав, що ця країна має ви­гляд квадрата, кожна із сторін якого дорівнює близько 700 км. Одна з цих сторін на заході починається від Дунаю, а проти­лежна на сході сягає Дону. Південна сторона впирається в Чорне море, а протилежна на півночі закінчується зоною лісів (нинішнє Полісся).

Цей квадрат населяли різні етноси, чи племена. За тим-таки Геродотом, на заході, північніше Ольвії, жили каллініди й алазони; між Дністром і Дніпром (Борисфеном) — скіфи-орачі; на схід від Дніпра — осілі землеробсько-скотарські пле­мена, або скіфи-землероби; на схід від нижньої течії Дніпра — степові кочовики-скотарі, чи царські скіфи і скіфи-кочовики. Ці останні відігравали панівну роль. Залежне від них осіле на­селення сплачувало данину.

За легендою, наведеною Геродотом у IV книзі «Історії», Скіфія поділялася на племінні групи — авхатів, катіарів, тресніїв і каралатів, назви яких походили від синів предтечі цього народу — царя Таргітая. Згадані групи, очевидно, входи­ли до ще більшого скіфського об'єднання.

Крім того, як свідчить Геродот, Скіфія поділялася на адмі­ністративно-політичні території (області), в округах кожної з яких було святилище бога війни Ареса (Арея), а також на адмі­ністративно-територіальні одиниці (номи) на чолі з посадови­ми особами (номархами).

І насамкінець, за Геродотом, уся Скіфія була поділена ца­рем Колоксаєм на царства між його трьома синами.

Отже, як бачимо, Скіфія складалася із царств, а ті, своєю чергою,— з областей і номів. Але, на жаль, ці скупі відомості про адміністративно-територіальний поділ не дають нам пов­ної уяви про Скіфію як політичне об'єднання племен.

Царські скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіс­нообщинного ладу й відіграючи панівну роль серед племен, утворили свою державу, засновану на військовій демократії.

Державний устрій Скіфії

Найважливіші питання життя держави розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам (царям, базилеям, василевсам). Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час скіфо-персидських воєн кінця IV ст. до н. е. Під їхнім керівництвом відбувалася консо­лідація всіх скіфських племен. Це об'єднання більшість істориків-скіфологів вважає початком становлення держави скіфів. Заслуга в цьому царя Атея, який, усунувши інших вож­дів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. Об'єднавши племена й народи від Азовського моря до Дунаю, він перетворив Скіфію на могутнє царство з центром на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике укріплене поселення. Археологи виявили його поблизу Нікополя й назвали Кам'янським городищем. У період занепаду скіфської держави її столиця перемістилася на узбережжя Чорного моря (неподалік нинішнього Сімферополя) і дістала назву Неаполь Скіфський.

Як уже зазначалося, царі були вождями-воєначальниками, але вони, крім того, виконували релігійні функції, при здій­сненні яких важливе місце відводилося жерцям-ворожбитам (енареям).

Військо скіфів також використовувалося царями як вико­навчий орган, тому воно формувалося відповідно до адміні­стративно-територіального поділу. Провідну роль у ньому ві­дігравали скіфи-кочовики.

Хоч Геродот у загальних рисах повідомляє про управлін­ські (владні) структури в менших царствах Скіфії та їхній адміністративно-територіальний поділ, цих даних явно недо­статньо для всебічної характеристики державної організації скіфського суспільства та його найвищих керівних ланок.

Суспільний лад Скіфії

На жаль, ми не маємо повної уяви і про суспільний лад Скіфії. З повідомлень Геродота про скіфів як народ, сформо­ваний з окремих племен, над якими панували царські скіфи й називали всі інші племена своїми рабами, можна зробити висновок, що Скіфія була рабовласницькою державою.

Разом з тим Геродот пойменовує вождів племен, а племін­на організація не дає підстав вважати таку державу класично рабовласницькою. Тим-то А. С. Семенов-Зусер у своїй праці «Родова організація скіфів Геродота» стверджує, що Скіфія була заснована на патріархально-родовому ладі, який уже вступив у стадію розкладу. На цій стадії (як відомо з історії розвитку інших країн) з'являються родова (племінна) арис­тократія і раби.

Як зазначає А. І. Тереножкін у праці «Про суспільний лад скіфів», основною господарською ланкою скіфського суспіль­ства була мала (парна) сім'я, яка володіла землею, худобою та іншим майном. Це суспільство наскрізь пронизували рабов­ласницькі відносини, про що свідчать розкопки скіфських не­крополів і городищ з численними примусовими ритуальними похованнями простих людей, певно, рабів.

Отже, скіфським суспільством правили царі, царки, вожді племен і старійшини родів. Соціальну верхівку становила мо­гутня у військовому відношенні скіфська знать, що зосеред­жувала у своїх руках значні багатства. Певну роль відігравало рабство. Хоч племена, залежні від царських скіфів, вважалися рабами, насправді вони були вільними, але платили їм данину і брали участь у війнах на їхньому боці. Правління великою Скіфською державою здійснювалося за допомогою касти військової знаті.

Скіфія зазнала розквіту в IV ст. до н. е. В цей період вона була рабовласницькою державою з визначеною територією і добре розвинутими землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво в ній набуло товарного характеру.

Право Скіфії

Писемні пам'ятки права Скіфії не збереглися до наших днів. Згадки про них зустрічаються в пізніших літописах Київ­ської Русі.

Правовою основою у скіфських племен і родів були давні звичаї, а також нові норми, які захищали приватну власність на худобу, житло, рухоме майно, рабів. Існувало вже розви­нене зобов'язальне право, що регулювало договірні відноси­ни — купівлю-продаж, обмін, дарування та інше. Як правило, ділові угоди посвідчувалися.

Шлюбно-сімейні відносини випливали з принципів патрі­архату. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й по­ховано разом з ним, то вона, як і майно померлого, переходила у власність його старших родичів.

Кримінальне право перебувало в початковому стані. У скі­фів визнавалася кривава помста. Найнебезпечнішими вва­жалися злочини проти царя та його оточення. Вони, як і порушення звичаїв та боговідступництво, каралися смертю. Застосовувались і такі жорстокі види покарання, як калічен­ня, вигнання тощо.

Слов'янські суспільно-політичні утворення

Хоч Скіфія наприкінці II — початку III ст. н. е. перестала існувати як велике об'єднання племен, її назва щодо тери­торії Північного Причорномор'я ще довго зберігалася. Разом з тим римські й візантійські географи, історики та політичні діячі дедалі пильніше придивлялися до народів, які населяли землі сучасної України. Усі вони — венеди, склавіни, анти, волиняни, дуліби, поляни, роксолани та інші племінні утво­рення — згодом дістали спільну назву — слов'яни.

Суспільний лад слов'ян

Питання про прабатьківщину слов'ян ще остаточно не розв'язане. Як свідчать археологічні та інші дані, слов'яни уп­родовж першої половини І тис. н. е. населяли територію від Верхнього Придніпров'я та верхів'їв Сейму на північному сході до Дніпра і верхів'їв Пруту на південному заході й до верхів'їв Вісли на заході. В той час слов'яни, як і скіфи, пере­бували на останньому етапі первіснообщинного ладу, точніше на етапі його розкладу (І—VIII ст.).

Період первісно-общинних відносин у слов'ян, як бачимо, затягнувся. Насамперед це пояснюється тим, що серед них на­було великого поширення підсічне землеробство, яке вимага­ло спільних зусиль значної кількості людей.

Однак з поступовим переходом до рального землеробства розпочалася індивідуалізація виробництва, зростала продук­тивність праці, і тепер уже зі складу великих патріархальних сімей дедалі частіше виділялися малі сім'ї. Цей процес залежав від місцевих умов, тому відбувався нерівномірно.

У першій половині І тис. н. е. на зміну первісній великій родовій патріархальній общині приходить сусідська (ще кровноспоріднена з нею) сільська територіальна община. Тож попе­редні родові зв'язки поступаються місцем новим — терито­ріальним.

Але це не означає, що кровноспоріднена система зовсім віджила. Старі й новоутворені роди продовжували спільно господарювати упродовж багатьох століть.

Типовими східнослов'янськими поселеннями середини І тисячоліття були неукріплені села. Сільські общини, як пра­вило, розселялися на чималих територіях. Якраз такий висно­вок випливає з повідомлення Прокопія Кесарійського про те, що анти (слов'яни) жили «в жалюгідних хатинах, розташо­ваних на значній відстані одна від одної».

Залежно від типу поселень деякі сільські общини VI—VIII ст. зводили й городища (гради) — укріплення, де тутеш­ня людність ховалася від нападників.

Хоч організація слов'янських общин залишалася родопле­мінною, в них відбувалося станове (майнове) розшарування. Описуючи суспільний лад антів (слов'ян), візантійські автори VI — початку VII ст. констатували не лише наявність у них ра­бів, а й работоргівлю. Рабовласництво в антів безперечно існу­вало у IV ст. н. е., коли цар (рекс) Бож очолював боротьбу про­ти готів. Як оповідає Прокопій Кесарійський, анти під час одного з набігів у Фракію багатьох римлян пограбували й обернули на рабів.

Спочатку рабів було небагато. Основними виробниками залишалися селяни. Але їхні господарства поступалися тим, де застосовувалася рабська праця. В сім'ях, що мали рабів, влас­ність зростала. Очевидно, в них примножувалась і земельна власність.

Наслідками розвитку станових відносин у східних слов'ян VII—VIII ст. були виокремлення ремесла й утворення міст (градів). У найдавніших градах, що зводились для захисту від нападників, жили й ремісники, які виготовляли знаряддя праці та зброю. Ремесло виникло на основі індивідуального виробництва, властивого сільським общинам. Нова система землеробства вимагала подальшого вдосконалення рального реманенту. Чимало археологічних культур середини І тися­чоліття свідчить, що в землеробській техніці досить часто використовувалися деталі, виготовлені із заліза. Доказом значного розвитку тогочасного ремесла є поховання цієї епохи, в яких знайдено зброю, цінні предмети тощо.

Археологічні матеріали свідчать і про те, що в середині І тисячоліття серед слов'янського населення були люди, які займалися лише військовою справою. Це — дружин­ники. Для них ратна служба була фахом. Вони становили привілейований (згодом панівний) прошарок тогочасного сус­пільства.

Аристократична верхівка східних слов'ян передфеодальної доби створила дружинну організацію воїнів-профе­сіоналів. Дружинники помітно вирізнялися з-поміж населен­ня. Іноді вони жили в окремих, відведених для них місцях (укріпленнях чи градах). Провідники воїнів входили до ото­чення князя — головного командувача дружини. З цих людей пізніше сформувався стан бояр — великих землевласників-феодалів.

Чи не всі дружинники мали рабів і збагачувалися за допо­могою невільницької праці.

Отже, внаслідок соціально-економічного розвитку східних слов'ян у І—VIII ст. виникли два суспільно-економічні ук­лади: 1) дрібних вільних виробників, звичайних общинників-селян; 2) уклад рабовласницький. Вони обидва сформувалися в процесі розкладу первіснообщинного ладу на основі індиві­дуального господарства й приватної власності, тобто на тих нових засадах, які зруйнували архаїчну суспільну формацію.

Ці уклади всередині сільської територіальної общини сприяли появі трьох основних станів: 1) вільних селян-общин­ників; 2) рабовласників; 3) рабів.

Виникнення і розвиток державності у східних слов'ян

Східні слов'яни упродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофео­дальної держави.

Закріплення території за племенами та їхніми союзами, захист її від чужинців стали важливим чинником набуття первіснообщинним суспільством навичок ведення війни. До­рослі члени патріархальної, а потім і сусідської общини були одночасно й воїнами.

Доки члени роду (племені) колективно господарювали у складі великих патріархальних сімей, доти в суспільстві не існувало значної економічної і соціальної нерівності, тож органи влади військової демократії обстоювали суспільні інте­реси, тобто були виразниками волі людності.

З подальшим розкладом первіснообщинного ладу й об'єд­нанням племен у союзи прискорився процес майнового роз­шарування, а отже, й становлення органів влади (силових структур), що сприяло виникненню держави.

Держава антів (слов'ян)

Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів»: «Він (король остготів Вінітарій) повів військо в межі антів і коли вступив туди, в першому ж бою був переможений, але надалі став діяти рішучіше й розі­п'яв їхнього короля (Кех'а) Божа із синами його і сімдесятьма ргітаїез (найпершими) для остраху, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх впокорених». З цього повідомлення випливає, що Бож був правителем держави. В ті часи словом Кех нази­вали фараонів, царів, королів та інших глав держав.

Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать.

Подальша історія держави антів пов'язана з гунами й ава­рами, які здійснювали протекторат над слов'янами.

Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Про-копій Кесарійський зазначає, що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азов­ське море). Але на той час анти, як пише інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За Менандром, південні слов'яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов'янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов'ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248). З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта пере­бували князі, які правили на місцях.

На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою дер­жави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також роз­в'язували внутрішні проблеми.

Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов'янської державності — князівств. Їх перелік міс­тить «Повість временних літ»: поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радомичі, дре­говичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із них істо­рики-славісти вважають державними організаціями.

Який же державний устрій і яке право існували у слов'ян­ських князівствах з часу держави антів і до утворення Київсь­кої держави? Цього питання не прояснюють пізніші джерела, тож дати конкретну відповідь на нього неможливо. Зазначимо лише, що на території сучасної України у І—VIII ст. відбувався складний і суперечливий процес державотворення.

Виникнення держав Північного Причорномор'я

Окрему частину історії державотворення на території су­часної України становлять Північне Причорномор'я і Крим. Важливо зазначити, що активну участь у державотворенні в згаданому регіоні брали греки. До того ж вони відіграли провідну роль у цьому процесі.

Внутрішні негаразди у Стародавній Греції примусили частину населення емігрувати на периферії античного світу, в тому числі у Північне Причорномор'я. Його колонізація уявляється нам так. Спершу грецькі купці й мореплавці з'являлися у Причорномор'ї епізодично, а потім налагодили регулярні торговельні зв'язки з місцевими племенами й засну­вали спеціальні станції, так звані емкорії. Згодом вони пос­лужили основою для створення міст.

«Велика колонізація» здійснювалася переважно ремісни­ками й купцями з Мілета, Корінфа, Фокеї, Мегари, Афін та інших грецьких міст. Особливу роль у ній відігравала мілетська аристократія, представники якої були й купцями, судновласниками, господарями ремісничих ергастерій. За хо­робрість і завзятість їх навіть називали «вічними мореплав­цями».

Одним з найперших грецьких поселень у Північному Причорномор'ї було місто Борисфеніда, розташоване біля гирла Дніпра — Бузького лиману. Хроніка Євсевія відносить його заснування до 645 р. до н. е.

На початку або в першій половині VI ст. до н. е. мілетці збу­дували на правому березі лиману місто Ольвію. В тому ж таки столітті було зведено Пантікапей, Феодосію, Херсонес та інші міста-факторії, які згодом перетворилися на поліси, тобто міста-держави з особливою формою соціально-економічної і політичної організації, властивої Стародавній Греції. До по­ліса входили міська територія і землеробські поселення навко­ло міста.

Політичний лад усіх полісів, попри деякі відмінності в соціально-економічному устрої, був майже однаковим.

Державний устрій у грецьких полісах

Північного Причорномор'я

У містах-державах найвищим органом управління були на­родні збори всього вільного грецького населення, об'єднаного в одну общину. До цієї громадянської общини не входили раби, іноземці та жінки. Фактично ж уся влада зосереджу­валася в руках невеликої групи міської рабовласницької знаті, яка через різні органи управління та народні збори (агора, апела, еклесія, віче) нав'язувала свою волю решті громадян.

Справи для розгляду в народних зборах полісів готували спеціальні ради (герусія, буле), які складалися із виборних членів, що засідали у спеціальних місцях. В Ольвії таким місцем був храм Зевса. Всі закони й декрети, як правило, скла­далися від імені ради і народу, тобто народних зборів. Члени ради, готуючи закони, збирали відомості про бажання пов­ноправних громадян. Ці бажання оформлялися в проекти декретів чи постанов. Останні затверджувалися на народних зборах.

Інакше кажучи, народні збори приймали рішення у формі декретів чи постанов, виконували законодавчі функції, а ради були їхніми робочими органами. Ухвалені зборами на тривалий час найважливіші закони карбувалися на камені й виставлялися на центральному майдані міста.

Інколи народні збори (а під час перерв у їхній роботі — ради) виносили рішення у формі псофізмів, які, на відміну від законів, стосувалися лише деяких випадків і окремих осіб. Існували псофізми проксенічні й почесні. Із середини III ст. до н. е. проксенії висувалися приватними особами — аристок­ратами, а почесні псофізми — різними урядовими установами (колегіями, магістратами тощо). Псофізми як різновид законів набули поширення в період аристократизації держав­ного устрою.

Народні збори, крім того, призначали посадових осіб і здійснювали контроль за їхньою діяльністю, обирали з-поміж повноправних громадян переважно аристократів, кубернетів (управителів) або магістрів (урядовців міст держави).

Кубернети й магістри у Греції та Римі, а також у грецьких полісах Північного Причорномор'я представляли виконавчу гілку влади й виконували управлінські функції в державній, політичній, економічній, культурній та інших сферах життя. Магістри, об'єднані в колегії, називалися магістратурами. Найвпливовішими з-поміж міських магістрів були архонти і їхні колегії. Вони керували магістратурами й здійснювали вер­ховне управління.

Відомий російський учений, академік В. В. Латишев у своє­му «Дослідженні про історію і державний устрій міста Оль­вії» (1887 р.) писав, що тамтешні архонти становили колегію з п'яти осіб на чолі з президентом (першим архонтом), яка щороку змінювалася. Іменем цього еконіма називали рік. Перший архонт мав широкі повноваження. Зокрема, він ви­давав розпорядження (підзаконні акти); завідував ритуалами;

дбав про сиріт і вдів; головував у суді. Архонти скликали на­родні збори й доповідали про найважливіші події, пропону­вали шляхи розв'язання внутрішніх проблем, керували зов­нішніми зв'язками, фінансами, регулювали карбування монет, на яких зазначалося ім'я першого архонта.

Як згадувалося раніше, у низці міст-держав архонтів пой-меновували базилеями або василевсами. В Афінах і колоніях, створених афінянами, базилеями називали посадових осіб, яких за рангом прирівнювали до королів, імператорів, царів. А один з ольвійських архонтів, управитель (кубернет) культів, мав титул базилевса-царя.

Серед управителів важливе місце посідали стратеги та члени їхніх колегій, що керували військовими справами під орудою першого архонта.

Магістри (агораноми, астіноми) стежили за порядком у місті-державі, наглядали за станом доріг і громадських примі­щень, а також контролювали виробництво, зокрема гончарне. Вони ставили тавро на вироби з кераміки.

До кубернетів (магістрів) деякі історики відносять і послів, так званих провісників чи глашатаїв.

Для розгляду важливих фінансових справ народні збори створювали спеціальні колегії на чолі з верховним розпо­рядником. В Ольвії фінансова колегія налічувала 7—9 членів. Як свідчить декрет Протогена (III ст. до н. е.), на той час до неї входило 9 осіб.

Важливу роль у системі влади античних міст-держав Північного Причорномор'я відігравав суд. В Ольвії він скла­дався з кількох відділів, кожен з яких займався обмеженим, своїм колом питань. У судочинстві брали участь судді, проку­рори, свідки, позивач, відповідач.

Народна рада як виконавчий орган здійснювала поточне управління: добирала кандидатів на виборні посади, контро­лювала діяльність управителів. Але основна її функція поля­гала в підготовці проектів законів. Описуючи законодавчий процес у своїй праці «Херсонес Таврійський V—! ст. до н. е.», А. Пальцев зазначає, що в Херсонесі проекти законів розроб­ляла спеціальна комісія. Вона складалася з трьох представни­ків номофілака — магістратури, зобов'язаної пильнувати за дотриманням чинного законодавства, тобто не допускати про­ведення реформ, які б суперечили уже прийнятим законам, і з діокейта. Поняття «діокейт» мало кілька значень: у греко-римському Єгипті — це найвища адміністративно-фінансова посада, в птоломеївському Єгипті — друга особа після царя, в римському Єгипті — високопоставлений чиновник. Після підготовки проекту представниками номофілака й діокейтом рада подавала його на обговорення народним зборам.

Прикметною рисою державного устрою полісів Північно­го Причорномор'я був розвиток демократії вільних громадян. Однак з V ст. до н. е. розпочалися аристократизація і узурпація влади. Ці процеси збіглися з періодом кризи іонійських міст і розгромом Мілета персами 494 р. до н. е.

Угруповання аристократів Пантікапея виявилося найвпливовішим. Тут у 80-х рр. V ст. до н. е. владу захопила ди­настія Археанактидів разом з прибічниками. Під їхнім керів­ництвом відбулося об'єднання грецьких полісів, що існували на берегах Керченської протоки, в одну державу — Боспорсь-ке царство.

Державний устрій Боспорського царства

Верховна влада в Боспорському царстві належала архон­тові (василевсові) й була такою ж великою, як у монарха. Спершу тут правили Археанактиди, а потім — Спартокіди (з 438 р. або 437 р. до кінця II ст. до н. е.). Архонти видавали закони для всього об'єднання античних полісів, хоч кожен з них як незалежне місто-держава мав своє право.

Боспорська держава існувала з 80-х рр. V ст. до н. е. до III ст. н. е. А царством почала називатися на початку III ст. до н. е., коли один з представників династії Спартокідів (Євмел) про­голосив себе царем.

Період найбільшого економічного і культурного розвитку Боспорської держави припадає на IV—III ст. до н. е. Однак у другій половині II ст. до н. е. цю державу спіткала гостра соціально-економічна криза, посилена загрозою з боку Скіфської держави в Криму, що зазіхала на незалежність Бос-пору. Боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. зму­шений був передати владу понтійському цареві Мітрідатові VI Євпаторові. Це викликало повстання Савмака, яке придушив Мітрідатовий полководець Діофант. Боспор увійшов до скла­ду Понтійського царства. Після поразки й загибелі Мітрідата V в боротьбі проти Риму (63 р. до н. е.) Боспорська держава стала залежною від Риму. Царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його як союзну державу.

У середині III ст. Боспорська держава зазнала навали готів і боранів, що підірвало її економічне життя. А навала гунів у 70-х рр. IV ст. призвела до її остаточної загибелі.

Державно-політичний устрій у Боспорському царстві рим­ського періоду був майже таким самим, як і за династії Спартокідів,— необмежена монархія, що спиралася на рабо­власників, які володіли землями. Традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, поступово зникали.

Епіграфічні документи римської епохи містять чимало важливих свідчень. Ось деякі з них.

Монарх обирав з числа вищої придворної знаті, або, як тоді казали, «кращих при воротах», кандидатів для заміщення дер­жавних посад, зокрема свого намісника, якому, на думку де­яких дослідників, доручав правління державою.

Держава того ж (римського) періоду була поділена на окру­ги, кожним з яких керував намісник.

Одне з чільних місць у державному управлінні посідали фі­нансові органи. В них не останню роль відігравав начальник звітів, або, кажучи по-сучасному, міністр фінансів.

Головним джерелом державних доходів було мито з това­рів, які ввозилися і вивозилися за межі держави. Цими питан­нями займалася спеціальна магістратура.

На жаль, до нас дійшло небагато свідчень про судочинство в Боспорській державі. Як випливає з побічних написів, у ті часи існувала посада судового виконавця. А суд, либонь, творив цар зі своїми наближеними, що зналися на судових справах.

Про посаду керівника регіональних культів повідомляють головним чином написи II ст. до н. е., виявлені в храмі Афродіти Анатурійської у Фанагорії. Йдеться у них про те, що цей храм було зведено під орудою керуючого «священними справами».

Влада в Боспорському царстві трималася на війську, в основному найманому. В разі крайньої необхідності склика­лося ополчення громадян міст-держав. Боспор мав і війсь­ковий флот. У римський період його збройні сили були запо­рукою захисту рабовласницького світу від варварів-кочовиків північного сходу Причорномор'я (скіфів, сарматів, аланів, готів та інших).

Право міст-держав Північного Причорномор'я

У містах-державах Північного Причорномор'я вкоріню­валася правова система тих метрополій, які їх засновували. Здебільшого це була система афінської рабовласницької де­мократії. Але в цих полісах на неї впливали звичаєве право й традиції місцевих племен.

Основу права становили закони, прийняті народними збо­рами, декрети народних рад, постанови магістратів і окремих осіб — керівників цих магістратів.

Законами регулювалися майнові відносини, право приват­ної власності на будинок, майно, худобу, землю тощо. На­приклад, за чинним законодавством у Херсонесі, як свідчить один із написів, продавали державні земельні ділянки (так звані клери) приватним особам.

На підставі зобов'язального права було розроблено сис­тему договорів про позику, дарування, заставу тощо. Свідчать про це письмові джерела, зокрема декрет Протогена (III ст. до н. е.), з якого випливає, що сам він позичав Ольвії великі суми грошей, за що не раз нагороджувався народними зборами. Угоди укладалися у відповідних установах при свідках і в присутності державних чиновників. Останні отримували за це від сторін певну плату.

Існувало й законодавство про злочин і покарання. Це за­свідчує епіграфічна пам'ятка, знайдена в херсонесі. В законі на першому місці стоять статті, які визначали міру покарання за змову проти держави, спробу повалення демократичного ладу, зраду. Підлягали покаранню й особи, викриті у зазіханні на приватну власність. До вільних громадян, що скоїли злочини, застосовувалися такі види покарання, як смертний вирок, штраф, конфіскація майна тощо.

Отже, державно-правовий розвиток античних полісів та боспорського царства безпосередньо вплинув на майбутню державну організацію і право східнослов'янських племен і україни-руси зокрема.

Поиск по сайту: