Творчі принципи Гейне. Ім'я Гейне пов'язується з найвищими здобутками німецької романтичної поезії, але творчість поета не вкладається цілком у хронологічні та естетичні межі літератури романтизму і знаменує пошуки нових шляхів художнього відображення дійсності, шляхів, які започатковують у німецькій літературі і в творчості Гейне тенденції нового — реалістичного — напряму, що прийде на зміну застарілій романтичній естетиці. Гейне нерідко називають «останнім романтиком», й сам він в одному з листів зазначав: «Тисячолітнє царство романтизму скінчилось, і я був останнім казковим царем, який склав із себе корону». Як письменник, Гейне жив гострим відчуттям кінця «старої» літератури, пов'язаної з романтизмом та веймарським класицизмом, і потребою в пошуках нових форм художнього осмислення життя. «...На мені закінчується стара німецька лірична школа; водночас я відкриваю нову школу сучасної німецької лірики», — писав Гейне.
Рання поетична творчість Гейне ще цілком виходить з настанов та правил традиційної романтичної поетики. Ліричний герой ранньої поезії Гейне — вільна, розкута особистість, яка критично оцінює навколишню дійсність і прагне протиставити їй власний, збагачений ідеалістичними уявленнями та романтичними барвами поетичний світ. На думку тодішнього Гейне, «характер сучасної літератури виявляє себе в тому, що в ній панують індивідуалізм і скепсис... Поезія вже не об'єктивна, не епічна і не наївна, а суб'єктивна і лірична». З німецькими романтиками естетичну позицію раннього Гейне споріднює культ вільної та незалежної людської особистості, який він розуміє в дусі ідей Французької буржуазної революції та її гасел рівності, справедливості і братерства. До певної міри в ранній поезії Гейне присутні й мотиви, які зближують його з Дж. Байроном, творчістю якого Гейне захоплювався, називаючи англійського поета своїм «двоюрідним братом». Це, зокрема, культ особи Наполеона і тема «світової скорботи».
Як і Байрон, Гейне вітав революційні та національно-визвольні рухи народів Європи. Так, звістка про Липневу революцію 1830 р. у Франції викликала в нього справжній шквал емоцій: «Це були сонячні промені, загорнуті в газетний папір», — згадував поет. 10 серпня він записав, радіючи, у своєму щоденнику: «Зникло моє бажання спокою. Нині я знову знаю, що я хочу, чого від мене потрібно, що я маю робити... Я син революції, і знову хапаюся за невразливу зброю, над якою мати моя вимовила своє магічне благословення... Квітів, квітів! Я увінчаю свою голову на смертельну боротьбу. І також ліру, дайте мені ліру, щоб я проспівав бойову пісню... Слова, подібні до палаючих зірок, що падають з висоти, підпалюють палаци й освітлюють хатини... Слова подібні до блискучих метальних списів, що злітають до сьомого неба і вражають благочестивих лицемірів, які пробралися туди, у святе святих. Я весь — радість і спів, я весь — меч і полум'я».
Співзвучний духу романтичної європейської поезії в ранній ліриці, в пізніші періоди своєї творчості Гейне суттєво від неї віддаляється. Протиставляючи негативним історичним реаліям бажаний романтичний ідеал, Гейне водночас піддає скепсису та іронії вкладену в нього мрію про кращий світ, яка тепер видається поетові надто відстороненою від реального життя, надто казковою і нездійсненною, отже, такою, що викликає до себе іронічне ставлення. Відірваним від життя романтичним мріям Гейне натомість намагається протиставити рішучу наступальну позицію поета-громадянина. На відміну від узагальненого й абстрагованого пафосу несприйняття реальної дійсності, притаманного байронізму, Гейне чітко і конкретно вказує у своїх віршах на ті політичні, соціально-економічні, духовні негаразди, які, на його думку, гальмують прогресивні тенденції суспільного розвитку. Піднесені барвистою романтичною уявою образи поета на зрілому етапі його творчості вбирають у себе і відчутний саркастично-іронічний струмінь, і полемічний пафос, що майже завжди містить у собі гострий політичний підтекст.
Чи не найбільший здобуток Гейне-поета полягає в його унікальній для поезії першої половини XIX ст. здатності поєднувати найінтимніші почуття з найзлободеннішими потребами свого історичного часу. Гейне тяжів до «малої» форми короткого ліричного вірша, при цьому свої ліричні твори він, як правило, намагався об'єднувати в цикли за певною тематикою. Яскравий новаторський дух творчості Гейне, його невтомні пошуки, спрямовані на оновлення арсеналу художніх засобів поетичної лірики, дали підстави німецькому письменникові XX ст. Томасу Манну оцінити постать поета як «одну з найбільш граціозних, вільних, сміливих і поетичних натур, що коли-небудь народжувались у Німеччині». Сучасник Гейне, німецький критик Лудольф Вінбарг відзначав, що серед німецьких поетів не знає «жодного, хто б рівнем свого поетичного обдарування і неперевер- шеного естетичного світовідчуття міг би бути наближений до творця "Фауста" і хто б у своїй сфері був би більш Фаустом і Мефістофелем одночасно, ніж Генріх Гейне». Ш Художній світ Гейне. Творчий спадок Гейне досить значний за обсягом. Це поетичні, прозові та драматичні твори, літературна і філософська критика, політична публіцистика.
Літературний дебют Гейне відбувся в 1817 р., коли в журналі «Гамбурзький страж» були надруковані його перші вірші. Через чотири роки Гейне з'явився до редактора берлінського журнала «Співрозмовник» Губіца зі словами: «Я вам зовсім не відомий, але хочу стати відомим завдяки вам». Так побачила світ перша невеличка збірка поета «Вірші Генріха Гейне» (1821), яка отримала схвальні відгуки літературної критики. У 1822 р. в одному з німецьких журналів анонімний критик у рецензії на першу збірку віршів Гейне писав: «Жоден поет у нашій літературі не змалював ще свій суб'єктивний світ, свою індивідуальність, своє внутрішнє життя з такою разючою нещадністю, як це зробив Гейне у своїх віршах». Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до своєї двоюрідної сестри Амалії, з якою він познайомився, коли жив у Гамбурзі, в родині свого дядька Соломона. Амалія зневажила кохання Гейне і вийшла заміж за багатого прусського аристократа. Поет же страждав через її зверхнє, погордливе ставлення до нього і до віршів, які він складав «тільки для неї».
Перед закінченням університетського курсу та від'їздом із Берліна Гейне встиг надрукувати ще одну збірку поезій — «Трагедії з ліричним інтермецо» (1823), до якої, крім віршів, увійшли й дві трагедії — «Альмансор» і «Вільям Раткліф», написані на сюжети з історії арабської Іспанії і Шотландії.
Найвизначнішими з творів раннього періоду творчості Гейне стали його третя поетична збірка «Книга пісень» (1827) та прозові «Подорожні картини» (1826—1831).
«Подорожні картини» складаються з чотирьох томів: «Подорож на Гарц», «Ідеї. Книга Ле Гран», «Італія», «Англійські фрагменти». «Подорож на Гарц» — це опис подорожі в гори, яку здійснив у 1824 р. Гейне. Автор змальовує сатиричні картини провінційних німецьких містечок, висміює міщанський побут, псевдонауку, що процвітає в університетах, протиставляє сірому існуванню обивателів величність природи і трудове життя скромних мешканців гірських селищ. Проза тут чергується з віршами, написаними у формі народних пісень, сказань, балад. Другий том — «Ідеї. Книга Ле Гран» — оповідь про французьку революцію і наполеонівські походи, що має форму розмови поета з коханою жінкою. Центром розповіді є спогад про 1806 р., коли Дюссельдорф перейшов під юрисдикцію Наполеона. Образ Наполеона постає в романтичному ореолі, проте головним героєм є не він, а простий французький барабанщик Ле Гран, образ якого сприймається як символ Великої Французької революції. Цикл «Італія» містить розповіді про сучасну Генріхові Гейне Італію, її політичній устрій, архітектуру, мистецтво, народне життя. Гейне вводить у текст і історичні спостереження, і філософські роздуми про визначні події свого часу, і різку полеміку з політичними та літературними супротивниками. В «Англійських фрагментах» (4-й том) Гейне дає реалістичні замальовки англійської дійсності: картини життя аристократії, середнього класу, пролетаріату, показує різкий контраст між світом злиденності і багатства.
Творчість Генріха Гейне періоду французької еміграції (1831—1856) можна поділити на два періоди. В перший період, який охоплює 30-ті роки, Гейне (упродовж понад десяти років) майже не писав віршів, натомість виступав як публіцист, філософ та історик, публікуючи у французьких часописах статті про німецьку філософію, про романтичну школу, а в німецьких газетах і журналах — матеріали про політичне та художнє життя Франції. Цим самим Гейне взяв на себе місію культурного посередника між двома країнами, особливий акцент зробивши на тому, щоб донести до німецької громадськості свободолюбні ідеали, що,їх обстоювали визначні діячі французької суспільно-політичної та філософської думки, а також бунтарський дух французьких революційних рухів і декларованих ними демократичних гасел.
В другий період, що припадає на 40-ві—50-ті роки, Гейне знову повертається до поезії, видає ще дві поетичні збірки — «Сучасні вірші» (1843—1844) та «Романсеро» (1851), пише поеми «Атта Троль» (1841) і «Німеччина. Зимова казка» (1844). «Сучасні вірші» — це переважно зразки публіцистичної, революційної лірики. Наприклад, вірш «Доктрина» (в ньому Гейне називає себе «барабанщиком революції», який «вибиває зорю» і будить людей) закликає до дії, що повинна змінити пасивне філософствування; вірш «Новий Александр» спрямований проти прусського короля; вірш «Сілезькі ткачі»ч написаний як відгук на повстання ткачів у 1844 р.
Збірка поезій «Романсеро» складається з трьох частин: «Історії», «Ламентації» і «Єврейські мелодії». Щодо назви збірки, то вона, за словами Гейне, «з'явилася тому, що тон романсу домінує у віршах, які тут зібрані ». Маються на увазі не вокальні п'єси, поширені в музичній культурі XIX ст., а іспанські романси — поезії ліро-епічного змісту середньовічного походження. До першого циклу віршів збірки увійшли балади, написані на міфологічні, історичні, сучасні сюжети («Цар Давид», «КарлІ», «Шельм фон Берген»). У другому вміщено вірші-спогади про минуле життя і сумні роздуми про сучасність («У жовтні 1849 р.», «Enfant perdu» таін.). У третьому циклі Гейне звертається до мотивів єврейського фольклору та сюжетів з єврейської історії («Єгуда бен Галеві», «Диспут» та ін.).
Сатирична поема «Атта Тролль. Сон літньої ночі» створена в дусі комічного «тваринного епосу» (Гейне розповідає тут про пригоди бурого ведмедя Атта Тролля та його родини) і спрямована проти німецьких міщан і невігласів, які ненавидять прогрес, заздрять розуму й таланту інших, видають себе за лібералів і соціалістів.
Поема «Німеччина. Зимова казка» — вершина соціальної й політичної сатири і у творчості Гейне, і в німецькій літературі XIX ст. в цілому. Сюжетом поеми є поїздка Гейне з Парижа в Берлін. Об'єктом сатири Гейне обирає політичне становище Німеччини, її вікову відсталість та німецьку націоналістичну ідеологію. Він таврує дворянство, буржуазію, церкву, а особливо — прусський мілітаризм. Із сумом поет зазначає, що його батьківщина в 40-х роках усе ще перебуває в обіймах зимового сну. Він нагадує німцям, що вся Європа «заручена з генієм свободи» і німецькому народові давно пора прокинутися. Найхарактернішою рисою поеми є поєднання нищівної сатири і високого позитивного пафосу. Художня своєрідність поеми досягається сатиричними засобами. Це саркастична іронія і пафос, насмішка і лють, сплав фантастики і реальності, тобто, за словами самого Гейне, «політико-романтичні» засоби, які, як він сподівався, «нанесуть смертельний удар прозаїчно-високопарно-тенденційній поезії». Останнім прижиттєвим твором поета став перший том «Різних творів Генріха Гейне» (1854), в якому було надруковано завершальну збірку його лірики — «Поезії 1853—1854 років».
«З мого великого болю творю я пісні маленькі»
Поетична збірка «КНИГА ПІСЕНЬ» Поетична збірка «Книга пісень», найдовершеніше творіння Гейне, лише за його життя перевидавалася дванадцять разів і принесла йому славу не тільки найкращого поета Німеччини, а й одного з найвідоміших поетів XIX ст. у всій європейській літературі.
Ш Історія задуму. До збірки «Книга пісень» увійшли поезії, написані впродовж 1816—1827 рр. Спільною тематичною основою, що об'єднує всі вірші збірки в цілісний твір, стала тема нерозділеного кохання, глибокого почуття, що його переживає ліричний герой, який страждає за втраченою коханою. «З мого великого болю творю я пісні маленькі», — говорить поет і гірко зауважує: «Книжка — то тільки урна з попелом мого кохання». Біографічним,прототипом ліричного героя збірки виступає сам поет. Образ дівчини, якій адресовано любовні послання ліричного героя, навіяний постаттю двоюрідної сестри поета, Амалії, в яку він був глибоко і безнадійно закоханий у роки навчання в університеті. Страждання нерозділеного кохання завдавали йому душевного болю і водночас були й джерелом високого натхнення, яке Гейне виливав у чудові поетичні рядки. «Вона мене не кохає... Серце болить від того, що вона так жорстоко і зверхньо принизила чудові пісні, які я присвячував їй одній... Але, уяви собі, незважаючи на це, муза мені зараз стала набагато милішою, ніж раніше. Вона стала для мене відданою товаришкою-розрадницею», — писав Гейне в одному з тогочасних листів до свого приятеля по Дюссельдорфському ліцею.
На творчий задум збірки помітний вплив мали не лише біографічні, а й літературні чинники. З одного боку, художню структуру своєї збірки поет будує за аналогією з поетичною збіркою «Канцоньєре» (1336—1373) італійського поета епохи Відродження Франческо Петрарки, який оспівує в ній своє кохання до мадонни Лаури. У Петрарки Гейне запозичує й назву свого твору: «Канцоньєре» в перекладі означає «Книга пісень». З іншого боку, називаючи свої вірші піснями, Гейне орієнтується при цьому на притаманну німецькій романтичній поезії 20-х років XIX ст. тенденцію до наслідування зразків народнопісенної творчості. Спираючись на світові традиції літературної любовної4 лірики, Гейне водночас розширює її загальноприйняті канони.
Новаторське значення збірки насамперед пов'язане з головним її персонажем — ліричним романтичним героєм. В його образі Гейне створює узагальнений портрет молодого європейця, людини розчарованої і зневіреної у псевдодуховному змісті тих ідеалів, які їй пропонує сучасна епоха. Це герой, що схвильовано вбирає в себе враження довколишнього світу, буває то іронічно насмішкуватим, то романтично піднесеним, але незмінно відчуває свою перевагу над «цивілізованим» світом філістерів. Та поведінка ліричного героя не спрямована лише на демонстрацію своєї переваги над нікчемною дійсністю. Кредо ліричного героя без кохання немає щастя, без щастя неможливе життя. Однак ліричний герой не зосереджений лише на своїх інтимних переживаннях, а, навпаки, органічно вписаний у реалії своєї історичної епохи з усіма її соціально-політичними прикметами та негараздами, наділений гострим відчуттям того, що «світ розколовся і тріщина пройшла крізь серце поета», що ця тріщина, яка розколола навпіл його серце, бере свій початок з прірви безсердечності та несправедливості, які панують у сучасному йому суспільстві. Саме в ньому вбачає джерело своїх страждань ліричний герой. Любовна туга переростає в скаргу на несправедливість злого світу, особисте розчарування — в неприйняття цього світу. Тому типОва для романтизму тема нерозділеного кохання звучить у Гейне по-новому. Адже дівчина відвертається від закоханого в неї юнака, бо він бідний, а вона заможна, їх розлучає насамперед соціальна — нерівність. Так особиста трагедія героя «Книги пісень» набуває суспільного узагальнення. Герой Гейне не бажає миритися з гіркою долею, прагнучи щастя на землі, а не в потойбічному світі, і цим поет закликає читача не коритися обставинам, а боротися за своє право на щастя.
Ці новаторські ідейні риси поезії Гейне 1820-х років відзначали вже його сучасники. Письменник Карл Іммерман побачив у ній «ту гірку ворожість до нікчемного, безплідного лихоліття і ту глибоку лють до нього, якою кипіло ціле покоління». Четверта частина віршів (близько 60-ти), що увійшли до «Книги пісень», не пов'язана з темою кохання. В них Гейне критикує навколишню дійсність, висміює соціальні й морально-етичні засади феодально-бюргерської Німеччини: схиляння перед титулами й багатством, лицемірство церкви, святенництво міщанства, рутинність офіційної науки («Пісня про дукати», цикл «Сонети», «Світ наш занадто фрагментоподібний», «Кастрати аж завищали»,.«Крізь хмару осінній півмісяць», «Пролог» з «Подорожі на Гарц»). Поет не раз повторює, що в домах людських і в серцях людських живуть «обман, і горе, і брехня» («Сутінки богів»); «Немає сил; мов до землі прибитий, живу між гадів, світ мені — тюрма». Мов Атлас, несе він на собі ввесь незмірний світ страждань і водночас усвідомлює свою місію митця як виразника прогресивних сподівань нації:
Відомий в землі німецькій
Поет німецький я.
Згадають людей найкращих —
Назвуть і мое ім'я.
Багато німців, дитино,
Хочуть того, що й я.
Згадають найгірше лихо —
Назвуть і моє ім'я. ( Переклад Л. Первомайського )
Значне місце у «Книзі пісень» відводиться природі, яка стає повноправною «дійовою особою». Зображуючи природу, поет відтворює свої настрої, поривання, мрії, страждання й радощі.
Композиція збірки. «Книга пісень» включає 215 віршів, поділених на п'ять циклів: «Юнацькі страждання», «Ліричне інтермецо», «Знову на Батьківщині», «З подорожі на Гарц», «Північне море».
Перші три цикли збірки відображають три етапи нерозділеного кохання ліричного героя. В циклі «Юнацькі страждання» кохана з'являється до нього в його хворобливій уяві. В «Ліричному інтермецо» простежуються всі етапи любовних стосунків закоханих у реальності. В циклі «Знову на Батьківщині» кохання постає в спогадах героя про пережиту ним драму. Своєрідним епілогом дО збірки є цикли «З подорожі на Гарц» і «Північне море», які тематично не пов'язані з історією кохання. Перший з них відображає враження ліричного героя від подорожі на гірський масив Гарц, другий присвячений пам'яті Байрона, співця моря та трагічної самотності, поезія якого співзвучна почуттям ліричного героя Гейне.
Цикл «Юнацькі страждання». Цикл у свою чергу ділиться на невеличкі розділи, вірші яких згруповано за тематичним і жанровим принципами («Сновидіння», «Пісні», «Романси», «Сонети»). Наскрізна тема циклу — муки нерозділеного кохання, ревнощі до щасливого суперника, різні історії нещасливих закоханих. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. У першому циклі кохання — це фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Поет живе у світі гнітючих снів і марень, його переслідують образи нерозділеної любові й невірної коханої, яка й сама страждає від того, що завдає йому стільки болю й мук, перед ним встають привиди й мерці з могил, і всі вони — жертви нещасливого кохання. Кохана з'являється поетові уві сні: то на балу в сатани, то в образі чужої нареченої під вінцем, то у вигляді мовчазної і холодної, мов мармур, дівчини. Себе самого ліричний герой уявляє то зневаженим лицарем, то в'язнем, який очікує страти. Марио сподівається він на зустріч із коханою і нарешті залишає рідне місто, щоб розірвати зачароване коло.
Цикл «Ліричне інтермецо». Цикл складається з прологу та невеликих ліричних мініатюр. Відповідно до назви (інтермецо —невеличкий музичний твір, який розміщений між іншими творами і варіює спільну для цих творів тему, змінюючи її характер та настрій), цикл розгортає тему нерозділеного кохання ліричного героя в дещо іншому емоційному та смисловому забарвленні. На відміну від першого циклу, тут кохання не є якоюсь ірраціональною і фатальною силою, що несе страждання і загибель, тут воно постає як суто людське почуття, що приносить і щастя, і муки.
Цикл має свій мікросюжет, в якому є зав'язка, кульміна- розв'язка, подається розгорнута картина драматичних стосунків ліричного героя та його коханої. Роль зав'язки виконує перший вірш «Як в травні місяці сади...», що створює ліричну весняну атмосферу, в якій разом із пробудженням природи ліричний герой закохується й освічується «їй». У наступних віршах змальовано блаженний стан закоханості, до якого долучається почуття солодкого смутку — можливо, передчуття майбутніх любовних мук. На все поет дивиться закоханими очима, він навіть починає розуміти мову зірок; Мадонна в соборі здається йому схожою на його кохану. Та виникло перше непорозуміння, за ним, щоправда, йде примирення, каяття, поцілунки, хоча поет починає підозрювати, що вона «безсердечна», що вона «підступна». Незабаром настає катастрофа — кульмінація: вона не любить його; вона наречена іншого; вона виходить заміж. Поет карається її зрадою, його мучать спогади, він намагається іронізувати над своїм обманутим почуттям, звинувачує невірну, пробує пояснити собі те, що сталося. Уся ця складна гама почуттів поета розгортається аж до останнього вірша, в якому поет сподівається покінчити з минулим, — розв'язка: Чому труна велика? Скажу вам до ладу: Я в ній своє кохання І біль свій покладу.
(Переклад Л. Первомайського) В міру того як закохані віддаляються одне від одного, у віршах циклу з'являються образи природи, співзвучні стражданням героя, та образи гнітючої реальності, в якій кохання — лише привід для нікчемного пліткарства, але ніщо у світі не може розрадити ліричного героя і позбавити його мук кохання.
Поетичними перлинами циклу «Ліричне інтермецо» є вірші «Чому троянди немов неживі...» та «Коли розлучаються двоє...» .
++++
ГЕНРІХ ГЕЙНЕ (1797-1856)
Німецький поет, прозаїк, есеїст Генріх Гейне народився в родині єврейського торговця Самсона Гейне й Бетті ван Гельдерн у місті Дюссельдорфі, на Рейні. Рейнська область була економічно більш розвиненою, ніж інші. Тут уже 1805року з приходом французьких військ були скасовані феодальні повинності й введене більш прогресивне законодавство. Отож, з раннього віку Гейне мав змогу бачити не лише феодальну відсталість країни, але й паростки нової Німеччини. З 1810 по 1812 рік Генріх навчався у Дюссельдорфському ліцеї. Наступний рік провів у конторі багатого банкіра у Франкфурті-на-Майні. У 1816 році Генріх продовжив заняття комерцією у Гамбурзі у торговій фірмі дядька - мільйонера Соломона Гейне. Перший літературний виступ Гейне належить до 1817 року, коли в журналі "Гамбурзький страж" були надруковані його перші вірші. Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до кузини Амалії. На кошти дядька юнак вступив до Боннського університету (1819), звідки потім переїхав до Геттінгензького університету (1820), але змушений був полишити його у зв'язку з дуеллю. Він вивчав юридичні науки, філософію, літературу. У 1821 році вступив в Берлінський університет, де слухав лекції філософа Гегеля, одного з найосвіченіших людей свого часу. Пізніше Гейне виступив з глибоким аналізом німецьких філософських систем. У грудні 1824 році Генріх повертається до Геттінгензького університету. У цьому ж році його приймають у будинку Гете у Веймарі. У 1825 році Гейне захистив у Геттінгензькому університеті дисертацію на ступінь доктора права, а напередодні прийняв лютеранство. Потім він багато подорожує, відвідуючи Англію, Італію. Враження від цих поїздок відбились у його дорожніх нарисах. Під час літнього відпочинку Гейне прочитав у газетах про Липневу революцію. Це підштовхнуло його до рішення поїхати до Франції. Гейне прибув до Парижа 14 травня 1831 року. Все подальше життя пройшло в столиці Франції. До Німеччини він боявся повертатися, адже йому загрожував арешт за гострі політичні твори. Упродовж життя Гейне побував у Німеччині два рази, щоб навідати матір і улаштувати діла з видавцем (1844). У подальшому поїздки до Німеччини були неможливими за станом здоров'я: у поета був параліч спинного мозку. У травні 1848 року він востаннє вийшов з дому, щоб відвідати Лувр. Решту років він був прикутий до ліжка. Проживаючи в Парижі, Генріх Гейне зустрічався з багатьма видатними людьми: Оноре де Бальзаком, Жорж Санд, Гансом Крістіаном Андерсеном, Ріхардом Вагнером, Фердинанадом Лассалем і Карлом Марксом. Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу "Книга пісень" (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Р. Шуманом, Ф. Шубертом, Й. Брамсом, П. Чайковським, Р. Штраусом, Е. Грігом та ін. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, котрий перебуває у глибокому розладі з навколишнім середовищем. Зміст перших циклів "Книги пісень" не вичерпується нещасною любов'ю поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеної любові у "Книзі пісень" слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотньої сосни, відомий російському читачеві за знаменитим перекладом М. Лермонтова. Якщо перші цикли "Книги пісень" написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів. Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв "спрощенню" лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя - це кредо ліричного героя "Книги пісень" Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, котрі змушують повірити у щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой "Книги пісень", яким би не був щасливим, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі сили посміхнутися навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою "Книги пісень" Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну і поетичну форму, чим автор і керується. Разом з тим в "Книгу пісень" увійшло багато віршів, котрі були написані у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався використати свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя. "Книга пісень" складається з чотирьох розділів. Перший розділ, "Юнацькі страждання", є найбільш романтичним. Перед нами - переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу в світі. Життя і смерть борються в його свідомості. Другий розділ, "Ліричне інтермецо", зображує страждання як одвічну, але завжди нову історію. Тому це примиряє страждальця з життям, тугу змінює світла печаль. До цього циклу належать вірші про сосну, пальму, відомі нам у перекладі М. Ю. Лермонтова, хоча у віршах Гейне "сосна" - чоловічого роду, а "пальма" - жіночого ролу, і тематика має глибшу любовну спрямованість. У третьому розділі, "Повернення на батьківщину", любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку переосмислення всього, що сталося. Гейне використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой полишає рідні місця і тепер, повернувшись, дивиться на все просвітленим поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади. У цей цикл входить знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лореляй. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, котра випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто плине Рейном поблизу високої скелі, і це призводить до трагедії. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш стан народною піснею. Лореляй втілює згубну силу любові, котрою вона наділена не зі своєї волі, адже любов - це складне, загадкове почуття, котре дуже важко збагнути. В останньому розділі - "Північному морі" - домінуючим стає аналітичне начало. Ліричний герой, котрий пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Символічним, у цьому плані є вірш "Корабельна аварія", котрий переклав Ф. І. Тютчев. У 1826-1831 роках Гейне пише "Подорожні картини" - серію художніх нарисів, у котрих на перший план виходить особистість автора, це пристрасний, допитливий спостерігач, який піддає критиці сучасну йому дійсність. Мандрівка Гарцом слугує для автора приводом, щоб висловити свої думки про різні сторони громадського, політичного й культурного життя Німеччини. У 30-ті роки почалась бурхлива публіцистична діяльність Гейне. Він друкує серію статей, у котрих знайомить німецького читача з Францією часів Липневої монархії. Коли восени Гейне здійснив поїздку до Німеччини, він відчув, як змінився за ці роки: набув великого суспільного досвіду, оволодів передовими ідеями свого часу. Після повернення поета з Німеччини у грудні 1843 року він зустрівся з молодим політичним мислителем Карлом Марксом. Між ними встановились тісні дружні стосунки. Важливу роль відіграло знайомство з ученням утопічних соціалістів, особливо Сен-Сімона. Ідеї Сен-Сімона знайшли відображення у першому розділі його нової поеми "Німеччина. Зимова казка" (1844). Сюжетом її послужила мандрівка письменника Німеччиною. У ній прихований гострий політичний конфлікт. Образ батьківщини Гейне змалював у чіткому часовому й просторовому вимірі. Простір поеми - це територія Німеччини, кожен новий розділ - це нове місце, водночас реальне й умовне. У центрі авторської уваги - сучасність, хоча він іноді звертається до наполеонівської епохи або до давнини, котра стала вже міфами та легендами. Повстання ткачів влітку 1844 року сколихнуло всю Німеччину. Ця подія знайшла відображення у творчості багатьох поетів і художників, котрі прагнули викликати співчуття до тяжкої долі ткачів. Гейне відгукнувся на цю подію віршем "Сілезькі ткачі" (1844). В останнє десятиріччя життя поет був прикутий до ліжка, ці вісім років він називав "матрацною могилою". Події в Німеччині глибоко хвилювали поета. Він звинувачує боягузливу німецьку буржуазію, її зрадницьку поведінку під час революції. Тяжкі роздуми викликає поразка революційних сил Німеччини та Угорщини ("У жовтні", 1849). Збірка "Романцеро" (1851) відбиває настрої гіркоти, його погляд на хід історії стає песимістичним.
Анализ стихотворения Гейне, поэзия Гейне
В своей «Книге песен» Гейне воссоздал историю духовных исканий лирического героя.Без любви нет счастья, а без счастья жизнь вообще теряет смысл – такой ведущий мотив этого сборника. Ведь «Книга песен» была посвящена злополучном любви к кузине Амалии, дочери известного гамбургского банкира, в доме которого жил юныйГейне. Название сборника автор позаимствовал у Петрарки: «Канцоньере» в переводе также означает «книга песен». Таким образом поэт следует многовековую традицию воспевания недостижимого любви. И для этого Гейне выбирает форму народной песни, которая у него часто похожа на лирический монолог. Однако для поэта узкие рамки одного жанровой разновидности, поскольку его прежде всего интересует смена настроений и чувств лирического героя. Именно поэтому в книге появляются стихи, написанные в форме сонета, баллады, романса.
В его чрезвычайно мелодичных по звучанию поэзии использованы особые, характерные для романтической традиции приемы: здесь и прекрасная природа, и цветы, и пение птиц, и морские просторы, и восточные мотивы …
Кроме того, «Книга песен», которую еще иногда называют романом (или повестью) в стихах, состоит из четырех циклов: «Страдания юности», «Лирическое интермеццо», «Возвращение на родину», «Северное море».
Свой первый цикл Гейне создает в сугубо романтическом ключе. В основе его стихов – контраст чувств, трагические истории несчастных влюбленных, мистика и кладбищенские мотивы.
Второй цикл «Лирическое интермеццо» достаточно похож на любовную повествование, в котором прослеживается изменение чувств лирического героя: от тоски по любимой в короткой мгновения счастья, разлуки и страдания за прошлым.
По моему мнению, мотив страдания здесь следует воспринимать как своеобразный способ духовного очищения героя. Потому что это, наконец, помогает ему с иронией относиться к любовным проблем.Постепенно Гейне начинает иронизировать и над привычными фольклорными образами. Он прибегает к характерной конечности, с помощью которой снижает, «приземляет» собственные иллюзии:
И синие фиалки ее глазки,
Розы щечек и белые лилии
Маленьких нежных ее ручек
Цветут и цветут, и горят,
И только сердце засохло в нее.
К этому циклу относятся и стихотворение о сосну (кедр), также имеет отчетливую любовную направленность.
Эта поэзия уже не о трагической любви, а скорее о глубоко одиноких людей, которые стремятся быть вместе, но в силу обстоятельств не могут соединиться. Кедр и пальма растет в разных условиях, они совершенно разные и внешне, поэтому их, по моему мнению, объединяет одно только желание избавиться от одиночества, стремление иметь кого-то близкого по духу.
Всего, пейзажные зарисовки являются особенностью сборки, ведь природа у Гейне предстает как живое существо, вместе с героем может грустить и радоваться:
Почему розы словно неживые,
Любимая, скажи мне?
Почему, скажи, в зеленой траве
Фиалки такие молчаливые?
В третьем цикле («Возвращение на родину») образ любимой заступает образ родины – утраченной, но снова добытой. Здесь лирический герой, вернувшись из путешествия, начинает по-новому переосмысливать то, что с ним происходило в юности. Его уже не смущают мысли о любви, он даже способен вести светские беседы, не упоминая постоянно имя своей избранницы. Освободившись от горького чувства неразделенной любви, лирический герой по-новому воспринимает жизнь, предстает перед ним во всем многообразии: мальчик в лодке, дома, коровы, водный канал.
Юношеские страдания для него теперь важны лишь как воспоминание. В этом же цикле размещен и известную поэзию о Лорелей – несчастную погибшей красавице, которая, сидя на берегу возле скалы, очаровывает всех, кто проплывает Рейном.
Мне кажется, что для Гейне образ Лорелеи стал воплощением именно пагубных чар любви, которого долгое время не мог избавиться его лирический герой.
В последнем цикле сборки, написанном свободным стихом – верлибром, тема любви исчезает. Героя теперь влечет морская стихия, надводное и подводное жизни моря, мифы и представления, связанные с водным пространством.
Как видим, мотив любви охватывает лишь три цикла сборки, что связано с духовным становлением героя. А поскольку Гейне воспевает прежде всего любовь земную, то через определенные женские образы он пытается воссоздать также внутреннее развитие и духовные искания своего героя.
Видимо, поэтому и появляются в сборнике образы женщины-музы («А. В. Шлегелю»), женщины-рока («Не знаю, что стало со мной …»), женщины-жемчужины («Красавица-рыбак»), Гейне называл себя последним романтическим принцем своей «неромантической эпохи». До него мало кто из поэтов так тонко передавал движения души, настолько органично сочетал фольклор со взглядами современного ему человека. Неудивительно, что образ его романтического героя до сих пор привлекает читателей «Книги песен» своей искренностью чувств и таким понятным стремлением быть счастливым.
ПЕРВЫЙ ПЕРИОД ТВОРЧЕСТВА ГЕЙНЕ. «КНИГА ПЕСЕН».
Впервые «Книга песен» была опубликована в 1827 - ом году. Она состояла из стихотворений, в большинстве своем уже появлявшихся в печати ранее. В «Книге песен», над которой Гейне работал 10 лет, отразился процесс развития сознания поэта, формирования его творческого метода, обогащения и индивидуализации его лирической палитры. Опираясь на наиболее жизненные традиции раннего романтизма, связанные с фольклором и лирикой Бюргера и Гете, Гейне сохраняет в «Книге песен» основы романтического мировосприятия. Для него остается в силе один из основополагающих романтических принципов – антитеза «я» и «не – я». Все лежащее за пределами «я» поэта (или близкого к нему лирического героя), в том числе и социальные противоречия действительности, которые так стремились исключить из круга своего художественного видения романтические предшественники Гейне, раскрывается и оценивается в книге песен через относительно узкий аспект субъективно- индивидуального восприятия. Любовь является первоосновой бытия для автора «Книги песен», но эта первооснова трактуется им не столько с общефилософском, сколько в индивидуально-событийном, субъективно-романтическом плане.
Вместе с тем, Гейне внес в романтическую лирику совершенно новые элементы: он расширил творческий диапазон поэзии, по-новому попытался трактовать традиционные для романтиков темы (любовь, природа). Сама художественная манера поэта позволяет обнаружить в «Книге песен» довольно четко выраженный реалистический план. Иначе говоря, уже в самом начале своего творчества Гейне отразил процесс движения немецкой литературы от романтизма к реализму. В стихах «Книги песен» поэтически воссоздана история неразделенной любви Гейне к кузине Амалии. Многие исследователи творчества поэта называют этот сборник лирической повестью, выявляют в нем определенную сюжетную линию. Развивая эту мысль, можно сказать, что средствами романтической типизации, сочетающимися в реалистическим видением действительности, Гейне создает в сборнике образ своего современника – молодого немца 10 –20-х годов XIX века, оппозиционно настроенного по отношению к окружающей действительности. История неразделенной любви, рассказанная в стихах, получает широкое социальное звучание как выражение гражданского протеста, как вызов ханжеской дворянско-бюргерской морали. Сквозная тема «Книги песен» – тема безответной любви – была «обречена на успех» в эпоху Реставрации, когда, в силу политического «затишья», именно интимная, частная сфера становится предметом активного общественного интереса. Популярности способствовала и народно-песенная подоснова стихов Гейне. «Книга песен» уже при жизни автора становится одним из самых читаемых поэтических сборников как в Германии, так и во всей Европе и способствует появлению широкого потока подражательной литературы (так называемый «гейнизм», «гейнемания»). «Книга песен» состоит из нескольких циклов: «Юношеские страдания» (1816 – 1821), которые включают в себя несколько групп стихотворений: «Сновидения», «Песни», «Романсы», «Сонеты»; «Лирическое интермеццо» (1822 – 1823); «Снова на родине» (1823 – 1824); «Из путешествия по Гарцу» (1824); «Северное море» (1825 – 1826). При существенных художественных различиях этих циклов они представляют собой идейно – стилевое единство как лирическая исповедь, раскрывающая формирование и развитие личности поэта. В «Юношеских страданиях» особенно остро звучит боль неразделенной любви. Отвергнутое чувство становится источником резкого конфликта поэта с действительностью, которая воспринимается им преимущественно через призму своей сердечной драмы. Этот узкий эмоциональный аспект порой приобретает довольно четкие социальные контуры («Мне снился франтик – вылощен, наряден…»). Тема отвергнутой любви конкретизируется – любимая отдает предпочтение богатому. Любовная драма поэта перерастает в социальный конфликт: Личину мне! Отныне я плебей! Я не хочу, чтоб сволочь золотая, В шаблонных масках гордо выступая, Меня к родне причислила своей. …………………………………… Я ворвался в немецкий маскарад, Не всем знаком, но знаю эти хари; Здесь рыцари, монахи, государи. В «Юношеских страданиях» этот конфликт при некоторых его социальных приметах выражается в романтическом бунтарстве, в резком контрастном противопоставлении личности поэта и действительности. Причем действительность воспринимается в основном в единственном качестве – своей враждебности поэту – без социальных и конкретно-бытовых нюансов и оттенков. Лирический герой чувствует себя исключенным из социального и природного контекста; он страдает от такой обособленности, но и наслаждается ею, сочетая элегическую жалобу с ироническими замечаниями по поводу остального мира – не принимающего его и не принимаемого им: Надев сюртучки побогаче, Мещане гуляют в лесу. Резвятся в восторге телячьем И славят природы красу...
А я свои окна закрою От света черным сукном. Мои привиденья порою Меня посещают и днем. Наибольшую близость к традиционному поэтическому миру романтиков Гейне обнаруживает в «Сновидениях». Он широко использует готическую фантастику, через ее посредство выражая свое ощущение враждебной ему действительности. В душных кошмарах поэт видит себя на кладбищах, освещенных лунным светом. Из могил поднимаются мертвецы, рассказывающие о своей смерти от несчастной любви, один за другим возникают перед лирическим героем призраки и зловеще предсказывают ему смерть, его окружают хороводы ведьм и мрачных духов. Эта тональность стихотворений отражена в их лексике, для которой характеры такие слова и словосочетания как «мрачный сын ночи», «саван», «зловещий сон» и т.п. Строка, как правило, многостопная, несовпадающая с синтаксическим построением фразы, стих часто лишен четкого ритма, характерно неблагозвучное сочетание согласных, преобладающих над гласными. Такой рисунок стиха лишает его плавности и напевности. Оставаясь в кругу традиционных тем и образов романтиков, Гейне овладевает их версификаторским мастерством, уроки которого он плодотворно усвоил у Шлегеля во время своего пребывания в Боннском университете. Но Гейне уже в ранних стихах был не просто подражателем своих предшественников, решительно отличаясь от них той силой страсти и непосредственностью любовного чувства, которое он сделал предметом своего поэтического выражения. Стихотворения «Сновидений» он сравнивал с «Ночными рассказами» Гофмана. И если прокомментировать это сравнение, то нельзя не отметить, что эта близость раскрывается не только в романтике кошмаров и ужасов, но и в отмеченной позже самим же Гейне характерной черте гофмановской фантастики, заключающейся по его словам в том, что «Гофман со своими причудливыми карикатурами всегда и неизменно держится земной реальности». Эта «земная реальность» ощутимо дает себя знать и в фантастических видениях Гейне, через которые постоянно проступает реальный поэтический образ любимой, конкретный земной идеал, столь далекий от мистического томления по недосягаемому «голубому цветку» Новалиса: В глухую ночь, в блаженном сне, Сошла любимая ко мне; Волшебной силой, колдовской Ко мне явилась в мой покой.
Она, прелестная, она! Улыбка кроткая ясна… Уже здесь явно ощущается то стремление к пластичности образов, о котором Гейне писал в своей статье «Романтика». Изображение реальной, земной действительности прорывается в романтическое мироощущение автора «Сновидений». Он сам стремится вырваться из кошмаров загробных видений: Прочь, темные силы, не надо! Оставьте, духи, меня! Земная мила мне услада В сиянье алого дня. В более спокойных и светлых тонах выдержаны «Песни» и «Романсы». Здесь также развивается тема неразделенной любви, получающая порой мрачную трагическую окраску с чертами «готического колорита» («Дон Рамиро», «Два брата»), звучат мотивы точки и одиночества. Но поэтическая палитра Гейне существенно обогащается, шире становится диапазон его мировосприятия. Стилизация под народную песню и подражание ей сменяется проникновением в поэтический дух фольклора, элементы которого органически сочетаются с современными нормами живой немецкой речи. Это сочетание приводит поэта к подлинной простоте и безыскусственности народной песни. В «Романсах» поэт успешно разрабатывает новый для него жанр баллады, успешно пытаясь выйти за пределы субъективной лирической формы. Среди юношеских баллад Гейне следует прежде всего отметить стихотворения «Гренадеры» и «Валтасар». Через них в лирику начинающего поэта врывается поступь времени. Широко известная баллада «Гренадеры», написанная в 1816 году, отразила увлечение Гейне Наполеоном. Публичная демонстрация чувства к поверженному императору, утверждавшему недавно на немецких землях буржуазные преобразования, была равносильна выступлению против реставрационных режимов немецких князей и монархов. В романтическом по своему духу стихотворении рисуются образы двух ветеранов Великой армии, один из которых, чувствуя приближающуюся кончину, страстно надеется встать из могилы на защиту своего императора, когда тот вернется на землю родной Франции. В своей лексике и синтаксисе стихотворение почти полностью выдержано в разговорно-повествовательных нормах обычной литературной речи. Размер стиха (неравноударный дольник) является удачно найденной стиховой формой, в которой передан диалог двух гренадеров, составляющий большую часть баллады. Таким образом, для этого романтического стихотворения характерно наличие определенных реалистических средств. Основная идея баллады «Валтасар» – обреченность тиранов и неизбежность их гибели. Традиционно классический сюжет этой баллады заимствован из библейского повествования о древнем Вавилоне. В передовой европейской литературе 10 – 20-х годов XIX века эта тема встречается неоднократно (например, в двух стихотворениях Байрона). Она становится своеобразной поэтической аллегорией, выражающей уверенность в неизбежности поражения реакции. Наиболее характерными для романтической любовной лирики являются циклы «Лирическое интермеццо» и «Опять на родине», в которых поэтическое мастерство Гейне проявляется особенно ярко. Гораздо ближе, чем прежде, поэт стоит здесь к эстетической программе статьи «Романтика» с ее требованием четкости и ясности поэтических образов, с ее передовыми общественно-политическими позициями. В этих циклах четко определяются и новые принципы восприятия песенного фольклора, в значительной степени обусловившие характер новаторства «Книги песен». В духе народной песни писали многие романтики, успешно используя фольклорные поэтические традиции (Брентано, Арним, Уланд, Мюллер и др.). При этом они не только воспроизводили форму народной песни, но и воссоздавали наивное сознание ее авторов, что в условиях более высокого развития читающей публики XIX века имело явный оттенок искусственной стилизации. Гейне был первым поэтом, устранившим это противоречие. Он нашел тот путь развития романтической лирики, который органически вместил в форму народной песни сложный духовный и психологический мир современного человека. Сам автор «Книги песен» сознавал это. В письме к В. Мюллеру, которого он считал среди романтиков наиболее близким себе поэтом, он отмечал: «Как чисты, как ясны ваши песни, и все они песни народные. В моих стихах, напротив, до некоторой степени народна только форма, содержание же их принадлежит «цивилизованному» обществу, проникнутому условностями. Да, я достаточно зрел, чтобы подчеркнуть это, и когда – нибудь вы прочтете мое публичное признание в том, что, узнав ваши «Семьдесят семь стихотворений», я впервые понял, как из старых существующих форм народных песен можно создавать новые формы, которые тоже народны, хотя в них нет ни подражания устарелой языковой неуклюжести, ни беспомощности». В «Лирическом интермеццо» и «Опять на родине» развивается та же тема неразделенной любви, что и в предыдущих циклах. Но сами сердечные страдания поэта раскрываются здесь в ином ключе. Болезненная тоска ранних стихов сменяется просветленной печалью, мягкой грустью, нередко сменяющейся светлым радостным колоритом. Открывается «Интермеццо» стихотворением «Чудесным светлым майским днем…», в котором поэт непритязательно и правдиво рассказывает о зарождении своей любви. В этих циклах Гейне наиболее плодотворно воплощает свой идеал «пластической поэзии», прославляя земную любовь во всем реальном жизненном обаянии: Если спросишь, друг мой нежный, Не являешься ли ты Порождением мятежным Поэтической мечты, – Я отвечу: эти губки И очей волшебных свет, Прелесть душеньки – голубки, – Их не смог создать поэт. Эта конкретность образов гейневской романтической лирики раскрывается не только в реальной правдивости любовного чувства, в земном идеале любви, но и в конкретных житейско-бытовых реалиях, которые существенным образом дополняют и уточняют фон произведений («Из слез моих много родится…», «Отчего весенние розы бледны…» и др.). Такие выходы к реализму были принципиально исключены из круга любовной лирики традиционного романтизма. Для романтического же мировосприятия Гейне они были вполне органичны. Естественно, что рассказ об отвергнутой любви порождает темы страданий, одиночества, разлуки («Красавицу юноша любит…», «Они меня истерзали…» и др.) но и страдания поэта выходят за пределы лишь личной драмы. Любовный конфликт в гейневской лирике типизируется, унифицируется, лишается романтической эксклюзивности: И той же болезнью я болен, Что многие в нашем краю, Припомнив тягчайшие муки, Нельзя не назвать и мою. В то же время ситуация безнадежной влюбленности конкретизируется в социальном и психологическом смысле, наполняется актуальным общественным содержанием. Тот же социальный и психологический опыт не позволяет лирическому герою Гейне, страдающему от неразделенной либо «запретной» любви, найти успокоение в сознании: «любовь, даже безответная, – уже сама по себе счастье» (частый мотив Гете-лирика) или в надежде на платонический «союз душ» (романтическое перенесение любви в трансцендентное религиозно-аллегорическое измерение). Гейне – автор «Книги песен» предпочитает основываться на социально и психологически более достоверном представлении о том, что неразделенная, неосуществившаяся любовь – это, в первую очередь, – душевная боль и страдание. Главное отличие Гейне от Гете и романтиков – перенесение акцента с индивидуального на типическое, известная объективизация лирического переживания. Гейне уже не говорит, подобно Гете-штюрмеру, Брентано и Эйхендорфу: «Смотрите, вот как это было со мной», его лейтмотив: «Вот как это обычно бывает»: Старинная сказка! Но вечно Останется новой она; И лучше б на свет не родился Тот, с кем она сбыться должна! В стихотворениях Гейне явственно обозначаются конкретно-исторические черты того социального окружения, в котором развивается любовное чувство поэта. В этой связи в «Книге песен» намечается та линия общественно-политической сатиры, которая станет ведущей в творчестве поэта в 40 – 50-е годы. Здоровое и естественное чувство поэта противостоит морали дворянско-бюргерского общества: За столиком чайным в гостиной Спор о любви зашел. Изысканны были мужчины, Чувствителен женский пол. «Любить платонически надо!» – Советник изрек приговор, И был ему тут же наградой Супруги насмешливый взор. Священник заметил: « Любовью Пока ее пыл не иссяк, Мы вред причиняем здоровью». Девица спросила: «Как так?» «Любовь – это страсть роковая!» Графиня произнесла И чашку горячего чая Барону, вздохнув, подала. Тебя за столом не хватало, А ты бы, мой милый друг, Верней о любви рассказала, Чем весь этот избранный круг. Своего рода программное значение имеет стихотворение из цикла «Опять на родине» «Приснилось мне, что я господь…», в котором поэт решительно отвергает фантастический идеал романтиков, столь несхожий в реальной действительностью. В цикл «Опять на родине» входит и одно из лучших стихотворений раннего Гейне – его знаменитая баллада «Лорелей». Легенда о рейнской сирене, лежащая в основе этого стихотворения, хотя и не была «сказкой старых времен» но восходила к балладе Брентано, опубликованной им в романе «Годви» (1801 – 1802-ой годы). Вслед за Брентано к обработке этого сюжета обращались многие немецкие поэты (Эйхендорф, Лебен и др.), но именно стихотворение Гейне приобрело такую известность, что стало народной песней. Основное отличие стихотворения Гейне от произведений романтиков на ту же тему заключается в том, что для его «Лорелей» характерно сочетание субъективно-лирического и эпического начал. В балладе Гейне эпическое начало дается не столько через изображение действия, сколько через поэтический образ красавицы: Над страшною высотою Девушка дивной красы Одеждой горит золотою, Играет златом косы. Золотым убирает гребнем, И песню поет она; В ее чудесном пенье Тревога затаена. Этот образ является эпическим элементом в балладе Гейне. Но ее содержание, по существу, лирично – оно не в развитии действия, а в выражении чувства, в трагическом порыве «пловца на лодочке малой», зачарованного красотой Лорелей и платящего за это жизнью. От романтиков, в частности от Брентано, Гейне взял мотив извечной роковой силы любви. Но в стихотворении Гейне, губительное очарование рейнской волшебницы, пробуждающей у лодочника неотвратимое чувство, переплетается с чувством самого поэта, с историей его любви, рассказанной в «Интермеццо» и «Опять на родине». Поэтому метафизическая, с оттенком мистики романтическая трактовка любви существенным образом осла***ется у Гейне переводом ее в план естественного человеческого чувства. Вместе с тем, иные романтические мотивы в произведении Гейне усиливаются. У Брентано Лорелей – простая бюргерская дочка, неудачница в любви, сама гибнущая от этого чувства; Лорелей Гейне выступает как холодная обольстительница – волшебница, лишенная тех естественных человеческих качеств, которые присущи ее брентановскому прототипу. Широкая популярность именно гейневской обработки созданной Брентано легенды во многом обусловливается ее насыщенность зрительными образами и некоторыми особенностями стихотворной формы. Баллада Гейне имеет всего 6 строф (вместо 26 у Брентано). Воспринимая в своей «Лорелей» принципы народной песни, Гейне вслед за Брентано идет по пути реформы ее стиха. В отличие от Брентано, преобразовавшего тонический народный стих в правильный трехстопный ямб, Гейне синтезирует в трехударном дольнике силлабо-тонический литературный стих (ямбо – амфибрахический) с тонизмом народного стиха, сохраняющего равное количество ритмических групп при их неравном слоговом составе. Рассматривая «Лирическое интермеццо» и «Опять на родине» нельзя не отметить одну их важную особенность. В ранних циклах «Книги песен» (до «Лирического интермеццо») обращение к природе отсутствует вовсе. Теперь для автора природа становится важнейшим средством видения и познания мира и раскрытия собственной души. Для романтика Гейне природа – это тот необходимый аспект мироздания, роль которого определяется русоистской концепцией единения с ним человека, противопоставления естественной простоты природы растлевающей городской цивилизации. Для ранних немецких романтиков природа была носительницей таинственного мистического начала, потенциально, а иногда и открыто, враждебного человеку. Поздние романтики (Брентано, Эйхендорф, Мюллер) сближают человека с природой, вводят отмеченную выше руссоистскую тенденцию в ее восприятие. Но природа у них, теряя свое философско-мистическое значение, остается в значительной степени носительницей внешних функций – пейзажного фона для изображения внутреннего мира человека. В романтической лирике Гейне происходит полное и глубокое переосмысление отношений человека и природы. Природа не только перестает быть враждебной человеку, таинственной и непознаваемой для него, но и становится необходимым его спутником, участником его горестей и радостей, порой – прямым выразителей мыслей и настроений. При этом она выступает и в свойственной другим романтикам орнаментально-пейзажной функции, ее изображение позволяет полнее раскрыть душевное состояние лирического героя, его любовные переживания. Наиболее характерные примером раскрытия любовного чувства через природу является одно из лучших стихотворений «Лирического интермеццо» «Отчего весенние розы бледны…»: Отчего весенние розы бледны, Отчего, скажи мне, дитя? Отчего фиалки в расцвете весны Предо мной поникают, грустя? Почему так скорбно поет соловей, Разрывая душу мою? Почему в дыханье лесов и полей Запах тлена я узнаю? Почему так сердито солнце весь день, Так желчно глядит на поля? Почему на всем угрюмая тень И мрачнее могилы земля? Почему, объясни – я и сам не пойду, – Так печален и сумрачен я? Дорогая, скажи мне, скажи, почему, Почему ты ушла от меня? В осмыслении природы как компонента поэтического сознания Гейне многое почерпнул из арсенала фольклора. Для большинства стихотворений характерен параллелизм настроения поэта и состояния природы. Так, в первом стихотворении «Лирического интермеццо» поэт говорит о возникновении любовного чувства «в чудеснейшем месяце мае», когда вся природы пробуждается. Этот параллелизм подчеркивается стилевой структурой произведения, которая основывается на строгой симметрии обеих строф с одинаковой синтаксической конструкцией и повторами одних и тех же сочетаний. Органическое слияние природы и человека, отражающееся в стихотворениях Гейне, имеет определенную пантеистическую окраску, которая будет особенно характерна для лирики 1830-х годов. Эта пантеистическая тенденция восходит к гетевскому пантеизму и к пантеистическим элементам в творчестве иенских романтиков. По своеобразию своей творческой манеры несколько обособленное место в «Книге песен» занимают два ее последних цикла под общим названием «Северное море». Поэт обращается здесь к свободному стиху, редко встречающемуся в его лирике. До Гейне свободные ритмы стиха без рифмы использовали Клопшток, Гете, Новалис. Опираясь на традиции своих предшественников, Гейне в значительной мере расширил рамки свободного стиха как определенной поэтической формы, соответствующей только торжественному тону и высокому содержанию. «Северное море» в этом смысле представляет собой своеобразный синтез возвышенно-патетических интонаций с повествовательно-разговорными, ироническими. Ритмы свободного стиха оказались здесь наиболее соответствующими стремлению поэта передать глубокое ощущение грандиозного величия и своеобразия моря, его необузданную силу и мощь. Тема любви в этих циклах теряет свою прежнюю драматическую напряженность, она даже не определяет идейно-смысловой характер цикла, становясь лишь одним из его периферийных мотивов. Создавая величественную, полную красок и звуков картину моря, Гейне порой прибегает к звукописи («Сумерки», «Буря»). Некоторые стихотворения представляют собой патетические гимны природе («Коронование», «Приветствие морю»). Моря у Гейне, как и у Байрона, Пушкина, Гюго, нередко оказывается воплощением свободы, символом непокорной стихии, мятежа («Буря»). Поэт мыслит космическими образами, сердце его велико как море и небо («Ночь в каюте»). Для стихотворений характерна грандиозность образов, поэтические гиперболы: Небо темнеет – сердце мятежней во мне, И сильной рукой в норвежских лесах Я рву из земли высочайшую ель И ее погружаю В Этны пылающий зев, и этим Гигантским пером, огнем напоенным, Пишу я по темному своду неба: «Агнеса, я люблю тебя!» Система поэтически образов в сборнике, почерпнутая во многом из античной мифологии, опирается на внимательное изучение лириком поэм Гомера, что подтверждается и письмами Гейне этих лет. Влияние Гомера сказалось и на характере изобразительных средств, особенно сравнений. Новым по сравнению с предыдущими частями «Книги песен» было появление в «Северном море» жанра философской лирики. Наиболее яркое выражение философская тематика получила в стихотворении «Вопросы», ироническая концовка которого придает двойственный характер всему его смыслу. При свете мерцающих звезд, на пустынном берегу моря, юноша, терзаемый глубокими сомнениями, вопрошает волны о вечной загадке бытия: Волны бормочут, как всегда они бормотали, Волнуется ветер, плывут облака, Равнодушно сияют холодные звезды, И дурак ждет, когда же ему ответят. Заключительную строку можно понять и как утверждение бесполезности попыток разгадать тайну вселенной, смысл всего сущего и как совет не терзаться бесполезными метафизическими абстракциями. Нетрудно заметить, что в стихотворениях «Северного моря» («Ночь на берегу», «Морское видение», «Мир» и др.) патетическая приподнятость часто сочетается с иронической манерой, ставшей неотъемлемой частью творческого почерка Гейне в «Лирическом интермеццо» и «Опять на родине». Ирония Гейне является достаточно резкой, она направлена на самые характерные проявления немецкого убожества и немецкой реакции. Свои иронические пассажи поэт направляет и против самого себя, против собственных иллюзий и увлечений. В ироническом критицизме Гейне заложена возможность разносторонней оценки изображаемого явления, независимого от господствующей точки зрения. Автор «Книги песен» понимал, что он пролагает новые пути для развития немецкой лирики, и твердо был убежден в их правильности, несмотря на разноречивые суждения критиков. В письме к Келлеру в 1822-ом году он писал: «Со всех сторон я слышу, что вызвал и продолжаю вызывать большие толки (как поэт). Хвалят ли меня, бранят ли, мне это безразлично. Я не схожу с той дороги, которую раз и навсегда признал наилучшей. Некоторые говорят, что она заведет меня в нищету, другие – на Парнас, а третьи – что она ведет прямо в ад. Как бы там ни было, путь этот новый, а я ищу приключений». Непосредственность чувств, напевность ритмов «Книги песен» привлекли многих композиторов. Шуберт, Шуман, Лист, Григ создали музыку на слова Гейне. В России к стихам «Книги песен» обращались Чайковский, Римский – Корсаков, Рахманинов, Бородин. Романсы на слова Гейне стали любимыми песнями немецкого народа.
«Німеччина.Зимова казка»— поема Генріха Гайне, сюжетом якої послужила мандрівка письменника Німеччиною. З їдкою іронією, сарказмом і ненавистю Гайне накидується на католицьку церкву, романтичну школу і німецьке філістерство.
Історія написання[ред. • ред. код]
Восени 1843 р. поет після тринадцятирічного вигнання вперше відвідав свій рідний край. У рідному місті він пробув з 29 жовтня до 7 грудня, побачивши матір та старих друзів. Потім Гайне від’їхав до Парижа. На шляху виникли перші задуми. А вже в лютому поет сповіщає Юліусу Кампе, що він написав «гумористичний шляховий епос». У квітні 1844 р. Гайне надіслав видавцю рукопис.
Композиційний прийом[ред. • ред. код]
Складний життєвий матеріал втілений у поемі. Основний композиційний прийом – фабула подорожі. Рух дозволяє насичувати шляхові спостереження ліричними відступами, екскурсами в історію. Вірш відрізняється більшою рухливістю («все безумно дерзкие рифмы и бурлескная игра слов, тысяча и один намек на местные обстоятельства и злободневные события» – Гайне писав у передмові до французького видання поеми).
Образ Німеччини[ред. • ред. код]
Німеччина, якою її бачить і описує поет, – стара, добре відома поетові Німеччина відсталих соціально-політичних порядків. Сатира автора спрямована і на військових («Смертельно тупой, педантичный народ! // Прямой, как прежде, угол…»), і на служителів церкви («Здесь церковь на трупах плясала канкан, // Свирепствуя беспредельно…»), і на французів («Они филистеры, так же как мы, // И даже худшей породы»), і на окремих письменників («Тотчас прибежит Альфред де Мюссе, // Задира желторотый, // И первый пробарабанит мне // Свои дрянные остроты»). Пал
Впервые «Книга песен» была опубликована в 1827 - ом году. Она состояла из стихотворений, в большинстве своем уже появлявшихся в печати ранее.