Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Проблема періодизації суспільно-історичного процессу



Проблема сутності й характеру суспільного прогресу — одна з центральних в соціальній філософії. Вона включає багато питань, пов'язаних із структуриалізацією суспільно-історичного процесу, виділенням у ньому конкретних етапів, ступенів прогресу, визначенням рушійних сил і спрямованості, інтерпретацією загального і специфічного, неповторного в історії, розвитку матеріальної та духовної культури.
У вирішенні проблеми періодизації суспільно-історичного процесу існує кілька традиційних підходів. Серед них найбільш відомими є концепції соціального регресу, характерні для античної доби (Гесіод, Сенека, до певної міри Платон), концепції циклічності соціального життя (О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокін) та теорії суспільного прогресу, які стали домінуючими в соціальній філософії з Нового часу.
Ідея суспільного прогресу не є всезагальною для соціальної філософії. Історично вона утверджується в Новий час, передусім із становленням філософії історії як вчення про єдність людського суспільства, що розвивається за певними законами, має у цьому розвитку спрямованість і ступені прогресу.
У різних теоретичних моделях, які припускають єдність людської історії і тому досліджують єдину логіку (закономірності) в розвитку кожного конкретного суспільства, вибудовується своя "історична драбинка", східці якої називаються прогресивними або регресивними етапами (стадіями) суспільного розвитку, всесвітньої історії.
Як соціально-історична вісь координат (критерій), відповідно до якої вимірюється прогресивність розвитку, його місцезнаходження у всесвітній історії, використовуються різно-порядкові явища як духовного, так і матеріального характеру.
Так, у гегелівській концепції суспільного розвитку масштабом вимірювання всесвітньої історії та ступенів її прогресу було усвідомлення свободи. Згідно з цим критерієм Гегель ділить усі народи на всесвітньо-історичні, загальнолюдські (їх існування обумовлює і визначає суспільний прогрес) і народи, які не мають загальнолюдського начала. їхня роль у прогресивному розвитку суспільства мізерна. Розвиток людського суспільства відбувається на думку Гегеля, за трьома стадіями прогресу. Перша сходинка — це "східні деспотії". В такому суспільстві самоусвідомлення свободи розвинуте лише в однієї людини — глави держави. Друга сходинка — греко-римський світ, в якому самоусвідомлення свободи властиве цілій соціальній верстві — громадянам поліса, держави. Третя й остання сходинка прогресу — германський світ, в якому самоусвідомлення свободи досягає свого апогею і означає не лише свободу всіх громадян суспільства, а й фінал розвитку світової історії.
Основоположник західної соціології О.Конт, який вимірював еволюцію людського суспільства за критерієм розвитку свідомості, типів мислення, запропонував всесвітньо-історичний закон суспільного прогресу, закон 3-х стадій.
Перша сходинка суспільного розвитку — "теологічне мислення". Сутність його полягає в тому, що людина пояснює все, що відбувається, дією надприродних сил, тобто на основі релігійних ідей.
Друга стадія — "метафізичне мислення". На цій стадії інтерпретація усіх явищ і процесів здійснюється з посиланнями на абстрактні сутності, наприклад, дію природних причин. Вершина історичного розвитку, прогресу суспільства — наукова або "позитивна" стадія. її відмінна риса — орієнтація мислення на використання дослідного, практично вивіреного та корисного знання. На цьому етапі виникає наука про суспільство і створюються передумови для його усвідомленого регулювання.
У концепціях, які першоосновою суспільного розвитку визнають виробничу діяльність людини, критерієм виділення ступенів прогресу є відмінності в технологічних і суспільних формах та способах виробництва.
Так, у технократичних теоріях XX ст. (наприклад, концепції Д.Белла, З.Бжезинського, Дж.Гелбрейта, А.Тофлера та ін.) критерієм розвитку суспільства визнається пануючий тип технології.
Класичною, у межах такого підходу, є модель суспільного розвитку як еволюційної послідовності стадій від традиційного суспільства (первіснообщинного й аграрного) через етап промислово-індустріального до сучасного суспільства.. Інтерпретація його технологічного й соціального змісту, характерних ознак, неоднозначна. Одні вчені називають його "постіндустріальним", "новим індустріальним" суспільством, інші — "інформаційним" і "кібернетичним". Ще інші — "суспільством управляючих", "третьою хвилею" і т.д.
Відмінності у назвах, які дослідники пропонують для позначення сучасного західного суспільства, свідчать не лише про численні методологічні підходи при його аналізі, а й про те, що саме це суспільство характеризується неоднорідністю й високою еволюційною рухливістю в зміні технологічних основ. У свою чергу, це знаходить безпосередній вияв у зміні виробничих функцій та соціально-політичного статусу різних груп населення.
Втім, розходження в інтерпретації специфіки сучасного західного суспільства не заперечує його спільних і суттєвих рис, які фіксують дослідники, і передусім залежності суспільного прогресу від розвитку продуктивних сил і соціальних технологій, а отже, від діяльності у сфері пізнання та обробки інформації, інтелектуальної праці, підвищення статусу й соціальної ролі гуманітарної та технічної інтелігенції.
"Формаційна періодизація суспільного розвитку".

 

39. Стратегія й тактика виживання людства. Нині настав час серйозного переосмислення людством ставлення до природи, час об'єднання зусиль націй і народів у боротьбі за врятування біосфери планети, здійснення нових локальних, регіональних і міжнародних програм подальшого розвитку та виживання, які повинні базуватися на нових соціально-політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і підвищеній загальнолюдській екологічній свідомості. Існування й благополуччя людини сьогодні залежить від того, чи вдасться нам піднести принципи довгострокового розвитку до рівня всесвітньої етики. Для цього слід докласти великих зусиль і підвищити готовність до співробітництва націй в таких сферах, як глобальна ліквідація бідності, активна підтримка миру в усьому світі, підвищення міжнародної безпеки, раціональне, бережливе використання глобальних загальних природних ресурсів, регулювання народонаселення, вирішення проблем енергетики (максимальне залучення альтернативних видів енергії, підвищення ефективності, надійності та безпечності існуючих), харчування, урбанізації, охорони флори та фауни Тягар цих турбот має лягти на всі країни. Ті з них, що розвиваються, перш за все повинні вирішувати демографічні проблеми опустелювання, знищення лісів, фауни та флори, розвинені країни - суперурбанізації, перезабруднення довкілля промисловими й сільськогосподарськими відходами, особливо токсичними, проблеми надвиробництва та надспоживання, кислотних дощів і демілітаризації. Всі країни повинні брати участь у збереженні світу, виправленні економічної системи, яка посилює нерівність і збільшує кількість бідних і голодних. Для майбутнього всього людства наступні два десятиріччя будуть визначальними: або співдружність націй вирішить найголовніші екологічні проблеми, або почнеться незворотна деградація біосфери й поступова загибель цивілізації. Планета вже не витримує антропогенного тиску: подвоєння населення всього за кілька десятиріч та його концентрація головним чином у містах; п'яти-десятикратний приріст економічної активності менш, ніж за століття; некероване зростання різних перетворень у сільському господарстві, енергетичних і промислових системах; супермілітаризація суспільства та накопичення величезної кількості глобально небезпечної ядерної та хімічної зброї. Нові технології та потенційно необмежений доступ до інформації відкривають нові величезні перспективи позитивного й негативного перетворення довкілля.

Кожна сфера змін людської діяльності має свої складні та важливі завдання, але головна проблема витікає із їх системного характеру. Через це довкілля та розвиток, які ще донедавна вважали ізольованими одне від одного, виявилися тісно пов'язаними. Зв'язуються також окремі галузі знань, організації відомства, країни. Взаємопов'язаний, комплексний характер нових завдань і екологічних проблем вступив у протиріччя з характером дій існуючих національних відомств у межах кожної країни та транснаціональних компаній і корпорацій світу. Ці відомства, як правило, є незалежними, відокремленими і виконують порівняно вузькі завдання, приймаючи рішення за закритими дверима. Існує роз'єднаність відомств, що керують економікою, і відомств, які відповідають за охорону природи.

Новий підхід потребує докорінної зміни ставлення урядів, відомств, корпорацій і приватних осіб до навколишнього середовища, подальшого розвитку й міжнародного співробітництва. Такий підхід може реалізуватися двома шляхами. Перший — коли головна увага буде зосереджена на екологічних наслідках, другий — на причинах.

На першому шляху останнім часом уже досягнуто певних успіхів: у багатьох відомствах з'явилися нові установи, які почали займатися охороною довкілля та раціональним використанням ресурсів (укомплектовані, переважно, науковим персоналом). Розгорнуто екологічний моніторинг, спеціальні екологічні дослідження, поліпшується інформування в межах окремих країн і в міжнародному масштабі, вдосконалено екологічне законодавство, яке сприяло розробці нових, екологічно нешкідливих і менш ресурсоємних технологій. Більшість відомств і організацій раніше головну увагу приділяли винятково наслідкам екологічних порушень. Нині настав час проаналізувати перш за все причини негативних ситуацій і почати їх усунення.

Головні галузеві відомства й міністерства відіграють основну роль у прийнятті рішень на національному рівні. Саме вони визначають форму, характер і розподіл впливу економічної діяльності на стан ресурсів і екологічну ситуацію, своєю політикою та бюджетами формують розширення чи деградацію ресурсно-екологічного потенціалу й можливості планети забезпечити ріст чисельності населення та екологічний прогрес. Але, на жаль, у коло інтересів більшості згаданих відомств не входять збереження ресурсно-екологічного потенціалу, від якого залежить позитивне вирішення завдань гармонізації, взаємовідносин нашого суспільства з довкіллям. Крім того, вони ще не мають повноважень для виконання цих завдань. Природоохоронні завдання й забезпечення стійкого розвитку повинні бути невід'ємною частиною діяльності усіх урядових відомств, міжнародних і великих приватних організацій. Вони мусять відповідати за те, щоб їх політика, програми й бюджети заохочували та підтримували діяльність, яка була б екологічно безпечною та економічно сталою нині та в майбутньому. У наш час традиційні кордони між країнами, націями з екологічної точки зору стають прозорими, проникними, а діяльність, яка колись вважалася винятково "внутрішньою справою", сьогодні зумовлює екологічну ситуацію, розвиток і виживання інших країн. І навпаки, наслідки економічної, валютної, соціальної, торгової політики одних країн істотно впливають на інші. Тому необхідно зміцнити міжнародно-правову основу для забезпечення стійкого розвитку. Потрібна нова система міжнародних відносин, яка могла б заборонити одній чи кільком державам підривати екологічні основи існування й розвитку інших держав. Тепер зрозуміло, що при обранні напрямів майбутньої діяльності, яка має на меті стійкий розвиток і нормалізацію екологічної ситуації, економічні аспекти повинні обов'язково розглядатися одночасно з економічними торговими, енергетичними, сільськогосподарськими, промисловими, військовими, культурно-освітніми та соціально-політичними в рамках одних і тих же підходів і в тих самих раціональних і міжнародних установах. Це - головне організаційне завдання на найближчі роки. Людство сьогодні завдяки своїй чисельності, розумовому потенціалу, активності вже може радикально змінити системи, що складалися на планеті тисячоліттями й мільйонами років. Темпи змін настільки великі, що за ними не встигають науково-технічні знання й інші особисті можливості оцінювати та осмислювати екологічну ситуацію. Просте пристосування до цієї ситуації є хибним шляхом. Сьогоднішнє покоління має активно діяти вже зараз, на національному й міжнародному рівнях, щоб у майбутніх лишалася можливість вибору.

60. Феномен політичної партії. Різновидом громадсько-політичних організацій, що ставлять перед собою досягнення певних політичних цілей є політична партія. Термін "партія, що став лексичною основою поняття політична партія (яке політологічна категорія сформувалося лише в XIX ст.) походить від латинських partis — частина, група, відділення, а також partio — ділю, розділяю.
Як вказують дослідники феномену політичних партій, перші згадки про них заявляються ще у мислителів античності, наприклад у Аристотеля, який писав про боротьбу в VI ст. до н.е. між партіями діактрїів (жителі гористої місцевості та селяни), педіеїв (мешканці рівнини та великі землевласники) і паралпв (населення побережжя що займалося ремеслом та торгівлею). Пізніше, у Давньому Римі виникла політична боротьба між такими партіями, як популарів (соціальна основа — сільські плебеї) і оптиматів (головним чином представники патриціанської знаті).
Але всі вище означені політичні угруповання можна лише умовно вважати політичними партіями. Це лише віддалений прообраз політичної організації яку можна називати політичною партією.
У пізньому середньовіччі (XII — перша половина XVII ст.) "партійне життя" проявилося у боротьбі між такими політичними угрупуваннями як, наприклад, у межах Священної Римської імперії, — гіббеліни (були за сильну імператорську владу, відстоювали інтереси верстви феодалів) та гвельфи (були за збереження світської влади Папи римського, виражали інтереси торгівельно-ремісничих верств), або за часів правління англійського монарха Карла І (1600—1649) політичне суперництво між "кавалерами" і "круглоголовими". Перші виступали за необмежену королівську владу, другі за парламентську форму правління.
Найбільш інтенсивно процес становлення політичних партій відбувся у ході формування основ капіталізму в умовах феодального суспільства, а вибух "партійного будівництва" пов'язується дослідниками із періодом ранніх буржуазних революцій, безпосереднім наслідком яких була спочатку перемога світської влади над церковною, потім руйнування абсолютної монархії, становлення, за своєю суттю, парламентських форм правління.
Першою масовою політичною партією багато вчених вважають засноване 1861 року Ліберальне товариство реєстрації виборців у Англії. 1863 Ф.Лассаль засновує першу робітничу партію — Всезагальний німецький робітничий союз.
В сучасній політичній науці в питанні про суть, типи, ролі політичних партій у соціально-політичному житті суспільства немає єдиної думки. Як і в більшості інших фундаментальних проблем політології, у визначенні її базових категорій, у вченнях про політичні партії сформувався ряд принципово різних підходів.
Для марксизму радянського періоду (прояви якого в політології можна зустріти і тепер, пострадянський період) у розумінні І сутності політичної партії акцент робиться на те, що таке добровільне політичне об'єднання має перш за все соціально-класову природу. Тому, "партія" — це "політична організація, яка виражає інтереси суспільного класу або його прошарку". "Політична партія — вища форма класової організації", по суті, "об'єднання їх найбільш активних представників". (Філософський енциклопедичний словник). Згідно з таким трактуванням класові інтереси одержують свій прояв і системне оформлення в партійній ідеології, тому ідеологія визнавалась головним фактором об'єднання людей для створення діяльності партії, боротьби класу за політичну владу. Наприклад, за визначенням югославського дослідника Р.Лукича політична партія це "політична організація, яка охоплює людей з однаковою політичною ідеологією, яку вони намагаються якомога ширше поширити, переслідуючи головну мету — поступову або часткову участь в здійсненні державної влади, прийти до якої вони намагаються в першу чергу легальним, демократичним шляхом, одержавши більшість на виборах (що, однак, не виключає і нелегального шляху в особливих обставинах)". Заради справедливості варто відзначити, що чіткий акцент та тому, що партія являє собою політичне об'єднання людей на основі ідеології було притаманне не тільки марксизму, але і більшості ліберально орієнтованих теоретиків другої половини XIX — першої половини XX ст.. На відміну від радянського марксизму, в сучасній західній політичній науці немає безумовних "ідеологічних шор" і єдиного наукового "стандарту" в інтерпретації феномену політичної партії. Різноманіття підходів сучасних західних дослідників в трактуванні природи такого політичного об'єднання, яким являється партія викликано теоретичними і методологічними розбіжностями між політологами, як, власне, і їхніми ідеологічними симпатіями в розумінні демократії, влади, політичної системи, держави і т.д. Ліберально орієнтовані дослідники підходять до оцінки політичної партії з "безкласових" та "неупереджених" демократичних позицій, стверджуючи, що партія є "добровільною асоціацією виборців", які через механізм виборів намагаються "контролювати діяльність уряду".

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.