Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Форми державного устрою та правління



Найбільш загальним підходом до типології держав є історичний, формаційний підхід (представлений, в першу чергу, в марксизмі), за якого на основі визначення класової природи правлячих сил виділяють історичні типи держави: рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична (пролетарська).

Державний устрій має певну форму, яка характеризує організацію державної влади, структуру і порядок взаємовідносин органів влади посадових осіб та громадян.

Форми державного правління. Під цим поняттям, як правило, розуміють організацію верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Існують дві основні форми державного правління — монархічна та республіканська.

При монархічній формі правління формальним джерелом влади є одна особа — монарх. Цей пост глави держави успадковується, як правило, незалежно від інших органів влади та населення.

В рамках монархічної форми державного правління можна

виділити такі її види:

— абсолютна монархія, за якої вся повнота влади належить главі держави. В сучасному світі вона існує в таких країнах, як Саудівська Аравія, Оман, Катар та деяких інших;

— конституційна монархія, за якої влада монарха обмежена і він виконує функції глави виконавської влади (Йорданія, Марокко, Кувейт) чи лише представницькі функції символу нації та держави (більшість європейських монархій);

— теократична монархія — особлива форма правління, за якої глава держави є одночасно і главою церкви (Ватикан).

При республіканській формі правління влада належить на- роду. Для цієї форми правління характерним є чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову. В межах республіканської форми правління виділяються:

— парламентська республіка, відмітними рисами якої, насамперед, є створення уряду вищим законодавчим органом влади (парламентом), контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду) з боку законодавчої (парламенту).

Обраний парламентом уряд наділений виконавчою владою, а прем'єр-міністр є фактично главою держави. У парламентській республіці, у випадку наявності інституту президентства, він виконує переважно представницькі та церемоніальні функції. У багатьох країнах Західної Європи парламентська республіка формально представлена конституційною монархією (наприклад Великобританія, Норвегія, Швеція та ін.)

 

24. Поняття методу пізнання.В Метод пізнання — це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.Відмітною рисою методу пізнання є те, що він як сукупність пізнавальних процедур має відповідати об'єкта пізнання. Різні об'єкти і їхні властивості вимагають різних способів пізнавальної взаємодії суб'єкта з об'єктом (наприклад, пізнання структури фізичних тіл, їх переміщення і вивчення суспільства). Як зазначав англійський філософ Т.Гоббс, "...метод повинен відповідати порядку творення речей". Через те, що різні властивості об'єктів (наприклад, фізичні параметри тіла та його хімічний склад) або навіть самі об'єкти (наприклад, елементарні частинки чи віддалені небесні тіла) можуть бути пізнані лише за допомогою відповідних методів; науки, що вивчають різні за своєю якістю об'єкти, не можуть використовувати одні й ті самі методи. Нерідко сучасне природознавство та суспільні науки змушені створювати вузько-спеціалізовані методи пізнання, наприклад, для того, щоб виявити сам об'єкт дослідження, зафіксувати його властивості або замінити реальний об'єкт його моделлю, для деяких наук, реконструювати об'єкт, який вже не існує. В цілому методи пізнання слід вважати сукупністю прийомів, способів та знарядь, за допомогою яких вивчають світ, отримують істинне знання про нього. Питання, пов'язані з природою пізнавального процесу, методами пізнання, завжди входили до кола інтересів філософського знання. Як самостійна проблема філософії — проблема методу пізнання знайшла своє вираження у формах Нового часу. Особлива заслуга в актуалізації проблеми методу пізнання належить Ф.Бекону та Р.Декарту, які заклали основи методології наукового пізнання. В подальшому методологія наукового пізнання стала невід'ємною частиною філософії, а також багатьох інших наук. Оскільки нині налічують близько двох тисяч різних наук, то кількість методів неймовірно велика. їх систематизація можлива з різних точок зору.

Пізнання є вищою формою відображення об'єктивної дійсності. Проте вважати його формою лише духовного освоєння дійсності можна тільки за певних теоретичних припущень, тобто абстрагуванні процесу пізнання від практики (виробничої і соціально-історичної).

Пізнання — це зумовлений законами соціального розвитку, нерозривно пов'язаний з практикою процес активно-діяльнісного відображення в свідомості людей об'єктивної та суб'єктивної дійсності, що історично розвивається. Пізнання як сукупне знання і методи його отримання — це продукт, результат людської діяльності в цілому. Практика також диктує цілі пізнання, його можливі межі, визначає предметну зону і є критерієм істини. Таким чином, це духовна складова перетворювальної діяльності людини. Становлення пізнання як форми духовного освоєння дійсності відбувається з формуванням і розвитком спеціалізованого духовного виробництва, коли пізнавальна діяльність перетворюється на відносно самостійний і окремий вид діяльності, відірваний від виробничої практики (матеріального виробництва).

Пізнання як форма духовного освоєння дійсності зорієнтоване на опанування світом і людським буттям у ньому через отримання суб'єктивно істинного знання, через відображення структури і закономірностей реальності у свідомості людини.

Свідомість, створюючи ідеальний образ, чуттєве і мислене відображення дійсності, у своєму існуванні й розвитку відносно самостійна. Подвоюючи світ духовно, вона дає можливість здійснювати практичну діяльність спочатку в ідеальному плані, а потім у сфері матеріальних об'єктів.

41. Сучасне тлумачення поняття нація (основні концептуальні підходи та визначення) . Розвиток гуманітарних і соціально-політичних наук, який відбувався протягом останніх двох століть, не привів до вироблення єдиного підходу в розумінні сутності нації. На даний момент у сучасній науковій літературі представлений дуже широкий спектр визначень поняття "нації". Деякі дослідники запевняють, що взагалі дати визначення нації неможливо.

Причини цього явища в сучасній науці очевидні. По-перше, процес формування нації не був аналогічним у різних регіонах і країнах світу. Він відбувався протягом декількох століть у різні історичні періоди і в різних соціально-економічних, етнокультурних, політичних та геополітичних умовах.

В сукупності це стало причиною того, що таке явище як, нація не набуло чітких, спільних рис (суттєвих прикмет), які були б абсолютно однаковими і рівнозначними для всіх спільностей і які без будь-яких сумнівів дозволили б зарахувати їх до класу феноменів, що мають назву нація. По-друге, історично стійкі національні утворення, як правило, національні держави, в останні десятиріччя характеризує тенденція мовного, культурного територіально-економічного сепаратизму, що призводить до їх розпаду. З іншого боку, в сучасних умовах активізувався процес "розмивання" національного суверенітету в результаті активного формування наднаціональних економіко-політичних утворень (наприклад, ЄС як передумова єдиної європейської спільності). І, по-третє, концепції нації нерідко служили і служать основами ідеологічного забезпечення боротьби за владу різних соціальних груп і політичних лідерів, а також для стимуляції різних соціально-політичних процесів. А ідеологи останнього сторіччя характеризують процеси серйозної трансформації.

На даний момент сформувалися та існують декілька базових концепцій, що пропонують своє тлумачення поняття нації.

1. З числа основних теоретичних підходів, груп концепцій нації, що були створені протягом XVII — XIX сторіч, традиційно як політично впливову, а також як ту, що відображає основні світові тенденції процесів націоутворення, багато дослідників виділяють етатистську.

Вона почала формуватися у філософських і політико-правових ученнях ще в XVIII столітті як відображення й ідеологічне забезпечення процесів формування націй та національних держав у ряді країн Західної Європи та у Північній Америці. Так, утворення націй в Англії і Франції відбувалося в рамках уже сформованих суверенних держав багато в чому, на основі відносної моноетнічної політико-територіальної єдності, що виникла в період абсолютизму. Аналогічні процеси встановлення народного суверенітету та утворення нації за безпосередньої участі політичних інститутів, відбулися в Північній Америці, при утворенні США.

Етатистська концепція нації, яку в літературі нерідко називають "політичною теорією нації", стала першою в ряду теоретичних моделей, що пояснювали сутність націогенезу.

А одне з перших визначень нації як спільності людей, об'єднаної в державу під впливом інститутів державної влади, з'явилися в англійській і французькій науково-довідковій літературі ще в XVII ст. Наприклад, відповідно до словника Французької Академії наук, виданому в 1694 p., "Нація — це всі мешканці однієї і тієї ж держави або одного й того ж регіону, які живуть за одними й тими ж законами і вживають одну й ту ж мову". Подібне трактування пропонував і "Словник англійської мови" (1755 p.), де стверджувалося, що "нація — це велика кількість родин однієї і тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом".

Ренесансом етатизму у світовій політичної думці можна вважати другу половину XX століття.

У порівнянні з іншими концепціями, для представників сучасних етатистських теорій визначення нації є досить стандартним. Вона визначається або як "народ, що володіє державою" (К.Дойч), або як "група людей, що бажають здійснити самовизначення", "прагнуть створити або зберегти свою власну державу" (Е.Хаас).

Таким чином, представники етатистського підходу виходять з теоретичної посилки про те, що держава утворює націю і виконує, насамперед, функції політичної мобілізації і консолідації народу в спільноту, яка завдяки цьому ставатиме суб'єктом соціально-політичного процесу. У контексті такого розуміння ролі держави в процесі націотворення представники етатизму автоматично переносять на націю ряд ознак держави. Насамперед — ознаку територіальної спільності населення та державного суверенітету народу, що інтерпретується як національний суверенітет. Особливо це є характерним для тих етнополітологів (переважно англо-американських), які навіть термінологічно використовують поняття "нація" як синонім поняття "держава".

Іншим, близьким за змістом варіантом може бути ототожнення сучасного суспільства з національною державою, як це, наприклад, виглядає в концепції Е.Гіденса. Причому в даному випадку не тільки ототожнюється сучасне суспільство та національна держава і, таким чином, нація і держава, а й до числа основних ознак держави, окрім суверенітету та громадянства, зараховують націоналізм.

Так, Е.Гіденс підкреслює, що "національні держави асоціюються з розвоєм націоналізму, котрий можна визначити як комплекс символів та переконань, що дає почуття належності до єдиної політичної спільноти". А націоналізм "є найголовнішим виявом почуття ідентичності з чітко окресленою суверенною спільнотою". Однак, більшістю прихильників етатистської концепції нації не приймається до уваги та обставина, що нації і держави — різні явища. Нації — це продукт історичного розвитку, форма спільності людей, що з'являються в період Нового часу, у процесі формування індустріального суспільства і буржуазних держав. Держави ж з'явилися задовго до виникнення націй. їхні історичні різновиди багато в чому не збігаються не тільки з різновидами націй, а й один з одним. При цьому одні нації не мають своєї державності, а інші існують у межах кількох держав. У цілому, "держава" і "нація" у більшості випадків не збігаються ні за соціально-політичними, ні хронологічно-історичними, ні територіальними ознаками. Слід зазначити, що поняття "держава" і "нація" далеко не тотожні. Вони не збігаються за змістовним наповненням, концептуальним вживанням тому, що відображають різні соціально-історичні утворення як у структурному, так і у функціональному відношенні. Як підкреслює Е.Сміт: "Концепція держави пов'язана лише з державними інститутами, відмінними й незалежними від решти суспільних інституцій", а "нація означає культурні і політичні зв'язки, що об'єднують у єдину політичну спільноту всіх, хто має спільну історичну культуру і батьківщину". 2. Культурологічна концепція нації

В історії розвитку етнополітичної думки серед основних напрямків в обґрунтуванні теорії нації традиційно виділяється і домінує культурологічний підхід. Протягом своєї еволюції, починаючи з кінця XVIII до кінця XX століття, він проходить цілий ряд етапів. З точки зору ідейно-теоретичних засад, а також політико-ідеологічних орієнтирів, культурологічні концепції нації, що утворюють у сукупності культурологічний напрямок у націології та етнополітологи, істотно розрізняються між собою

45. Політика як суспільне явище.Поняття "політика" походить від давньогрецького слова polis,, що означає "місто-держава" та похідного від нього прикметника politicos, яким позначалось усе пов'язане з містом — держава, громадянин і т.п. Цей термін отримав розповсюдження завдяки трактату Аристотеля "Політика", присвяченого проблемам держави, форм державного правління, уряду. Майже до кінця XIX ст. політика традиційно розглядалась як учення про державу. Однак уже в Новий час розвиток політичної думки та уявлень про державу і привели до виділення наук про державу і їх відділення від політичної філософії та політичної науки. Уявлення про політику значно розширилось.

В сучасній інтерпретації поняття "політика" охоплює всю сферу політичного життя суспільства, а за певних підходів політику розуміють як визначальний спосіб соціальної організації, системо-творче начало в соціальній системі.

У сучасній науковій літературі виділяють чотири основних трактування політики:

1) як відносини, що включають згоду, підкорення, панування, конфлікт і боротьбу між класами, групами та індивідами (внутрішня політика) та державами (зовнішня політика). Таке розуміння політики характерне для прихильників марксистсько-ленінської теорії політики та теорії конфліктної природи політики;

2) пов'язане з першим розумінням, ототожнення політики з іншими політичними явищами, такими як влада, панування, держава;

3) пояснення політики через розкриття її функцій — управління, підтримання порядку, стабільності суспільства, узгодження інтересів членів суспільства та їх груп, чи нав'язування волі панівних верств, збереження внутрішнього та зовнішнього миру, чи, навпаки, ведення війни і т.п.;

4) інтерпретація політики через вияснення її мети. Політика — сфера життєдіяльності суспільства, система певних суспільних відносин, взаємодія індивідів, класів, націй, інших соціальних груп, держав з приводу влади. Це сукупність дій, заходів, установ за допомогою яких погоджуються інтереси окремих частин суспільства, їх інтереси, забезпечується пріоритетність задоволення інтересів панівних груп, через подання їх як загальних. Це прагнення пов'язане із завоюванням та використанням державної влади, цілеспрямованим впливом на неї.

 

51. Політика і влада.В сучасній політичній науці політика і влада часто розглядаються не тільки як взаємопов'язані, взаємо-проникаючі явища, але, в ряді випадків, і як явища тотожні.

Деякі відомі політологи, особливо французькі — Р.Арон, Ф.Бурріко, Ж.Бюрдо, М.Дюверже, стверджують, що об'єктом політичної науки є феномен влади, а політичне — не що інше, як інститути влади і відносини. Так, Ж.Бюрдо стверджує, що визначення політичного містить у собі два елементи: владу і спільну мету; політологія повинна доповнити вивчення феномену влади дослідженням політичних чинників, які утворю, ють в сукупності політичний універсум.

А.М.Дюверже, відзначаючи фундаментальну роль влади, відносин держави і підлеглих у соціумі, підкреслює: "... суттєва риса людських спільнот полягає якраз у тому, що вплив, панування, влада, авторитет у них присутні скрізь, незважаючи на спроби їх замаскувати. Розуміти це — першочергове завдання політолога".

Ще одним з поширених підходів розгляду політичної реальності як сукупності влади відносин і процесів є системний підхід у політичних дослідженнях. Наприклад, видатний американський політолог Д.Істон, визначаючи сутність політичної взаємодії, пише: "Те, що перш за все відрізняє політичну взаємодію від усіх інших родів соціальної взаємодії, — це те, що вони орієнтовані передусім на авторитарний (тобто владний, від англійського authority — влада. — Авт.) розподіл цінностей в суспільстві", а політика — це "прийняття і реалізація владних рішень, які стосуються всього суспільства, рішень, пов'язаних з розподілом рідкісних цінностей". При цьому заснована підсистема суспільства — політична, є концентрацією функцій влади і являє собою "ті взаємодії, через які в суспільстві авторитарно розподіляються цінності".

Слід зазначити, що більшість дослідників вважає, що питання влади є основним питанням політики, а поняття "влада" є центральною категорією політичної науки. Влада є центральним, організаційним та регулятивно-контрольним началом політики. Влада і політика є нероздільними і взаємообумовленими. Боротьба за владу, за оволодіння нею та її утримання є одним з головних аспектів політики.

 

27. Поняття природи. Історичний розвиток уявлень про природу.Розуміння природи історично мінливе, воно відображає певні етапи розвитку людства, його взаємодії з природою. У міфології природа уподібнюється людині. Речі та явища природи, небесні тіла, тварини, навіть надприродні істоти (духи, боги) наділяються зовнішністю й фізичними рисами людини. Природний та соціальний світи у цьому типі світогляду ще не розрізняються. Людина залежала від природних сил, її світогляд породжував анімістичні й тотемістичні вірування.

У релігії (йтиметься передусім про середньовічну християнську традицію) природа створена Богом. Так, у Біблії говориться про акт творіння: "На початку Бог створив небо та землю, відділив Небо від суші і повелів з'явитись рослинам. На четвертий день створив Сонце, Місяць і Зірки, на п'ятий — риб, звірів, птахів та іншу живність. На шостий день створив людину".

Але природа протиставляється людині як зашкарубла, статична, нездатна до розвитку й удосконалення, як така, що не має позитивних вимірів. Людина ж створена за образом і подобою Божою, її природна частина потребує постійного духовного приборкання, адже життя — це боріння божественного начала (душі) з гріховним природним началом (тілом). Щоправда, наявним був і інший підхід: оскільки природа є божественним творінням, то в ній потрібно шукати раціональне начало, закладений у ній божественний план. Тому природа розуміється як книга, виходячи з того, що Бог дав людям дві книги — Святе Письмо, або Біблію, та Книгу Природи.

Уже в античному мисленні знаходимо обґрунтування ідеї гармонії людини і природи. З одного боку, людина є частиною природи ("мікрокосм"), у ній немає нічого, чого не було в космосі в незмірно більших розмірах. Подібно до того як тіло людини складається з елементів, розсіяних у космосі, так і розум людини є частинкою світового розуму. З іншого — сам космос розглядався як якийсь живий і досконалий, упорядкований організм, підпорядкований певному ритму, логосу, закону. Життя природи наділялося антропоморфними властивостями.

В епоху Відродження відбувається відкриття краси і величі природи, яка розглядається як джерело радощів, насолод (згадаймо неперевершені шедеври живопису того періоду). Можна говорити про культ природного, тілесного в самій людині, про антропоцентричний характер філософії Відродження і становлення наукового вивчення природи і людини.

По-новому переосмислюється й релігія, панує пантеїзм (від латинського пан — усе і теос — бог) — філософсько-релігійне вчення, за яким бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею. "Світ є розгорнутим існуванням Бога, а Бог — згорнутий стан світу, — вважав німецький учений М. Кузанський (1401—1464). — "Бог є природа".

Надалі у філософії та естетиці романтизму природа роз­глядається як притулок, протиставлений розбещеній і ганебній цивілізації. Французький просвітитель і філософ Жан-Жак Руссо категорично заявляв, що перехід людини від природного стану до соціального є джерелом усіх її нещасть, закликав до повернення до природи. Подібні заклики можна почути й у наш час (наприклад, "назад до печер", "назад до природи" тощо).

У процесі становлення капіталізму, з формуванням нового історичного типу філософії — філософії Нового часу — виникає якісно новий тип ставлення людини до природи, її розуміння. Природа розглядається вже як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності, як комора, з якої можна черпати все без міри й рахунку. Найчіткіше це було висловлено засновником даного етапу розвитку світової філософії англійським мислителем Ф. Беконом, який сформулював принцип — "Знання — це сила" і вважав, що мета науки і техніки — панування над природою.

Ф. Бекон створив стратегічний ґрунт для нового емпіричного (досвідного) методу західноєвропейської науки. У нього ми знаходимо такі поняття стосовно ставлення людини до природи: природу треба "приборкувати у її блуканнях", розпинати, примушувати видавати свої таємниці вченим, обмежувати, "робити рабою", контролювати тощо. Така сама позиція щодо природи була притаманна і французькому мислителю Рене Декарту, який вважав, що "людина є власником і володарем природи".

Певною мірою таке розуміння природи, ідея її утилітарного використання та підкорення панує й сьогодні. Але оскільки метою сучасного розвитку людства стало його виживання, а останнє можливе лише через збереження, "виживання" природи, особливо гостро стоїть зараз питання про докорінну зміну такого розуміння природи і ставлення до неї, необхідність гармонії, партнерства людини і природи, про що йтиметься далі.

Щодо природничо-наукового знання, то від епохи капіталізму в ньому переважає ідея випробування природи, прагнення пізнати її таємниці (до чого закликав Ф. Бекон), звести всю багатоманітність природи до чітко сформульованих законів. Причому споживацьке ставлення до природи домінувало головним чином у першій половині XX ст. З другої ж половини XX ст. становище змінилося, ставлення людини до природи починає включати в себе момент відповідальності, що може викликати найглибші зміни самого характеру при-родоперетворюючої діяльності людини, суспільства, її напрямів та методів здійснення. Але для оптимізму підстав, на жаль, ще досить мало.

Узагальнюючи, зробимо висновок, що в процесі розвитку уявлень про природу можна виділити два принципово протилежні її розуміння:

• природа є царством сліпих, стихійних сил, непідвладних людському розуму, хаосом;

• природа — царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність, немає місця для свавілля й примх, які часто-густо трапляються у взаємовідносинах між людьми.

Відповідно до цих уявлень були сформульовані й дві настільки ж протилежні позиції:

• необхідність підкорення природи людині, панування над нею;

• необхідність вчитися у природи як взірця досконалості, який перевершує і людину, і культуру.

З позицій сучасної науки, природа не створена і незнищенна, невичерпна, безкінечна й безмежна. У своєму розвитку неорганічна природа породжує органічну (біосферу), остання ж готує всі необхідні біологічні умови для появи людини. Виникнення людини, суспільства суттєво змінює саму природу (формується ноосфера).

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.