Традиції як елемент культури

Традиції – це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Традиції тією чи іншою мірою і в тих чи інших формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди. Поняття стилю і традиції іноді вживаються щодо формально (зовнішньо) схожих феноменів.

Культурна традиція – один з механізмів, за допомогою яких здійснюється людська діяльність, вона є соціальною формою передачі людського досвіду, засобом соціалізації особистості. Якщо культура – специфічний спосіб людської діяльності, то культурна традиція – один з її механізмів, за допомогою якого здійснюєтьсяця діяльність.

Традиція складається як соціальна форма передачі людського досвіду. Але традиція не може зберігатися і поширюватися сама по собі. Її носіями можуть бути суспільство, народ або його частина.

Традиційна культура (чи тип суспільства) - це культура, в якій регуляція здійснюється на підставі звичаїв, традиції, установлень. Функціонування сучасного суспільства забезпечується кодифікованим правом, зводом законів, які змінюються законодавчими органами влади, що обираються народом.
Традиційна культура поширена в суспільствах, у яких зміни непомітні для життя одного покоління - минуле дорослих стає й майбутнім їхніх дітей. Тут панує всеперемагаючий звичай, що зберігається, і традиція, що передається з покоління в покоління. Традиційна культура органічно сполучає в собі усі складові елементи, людина не почуває розладу із суспільством. Ця культура споріднена з природою, єдина з нею. Такий тип суспільства орієнтований на збереження самобутності, культурної своєрідності. Авторитет старшого покоління незаперечний, що дає можливість безкровно вирішувати будь-які конфлікти. Джерело знань і умінь - старше покоління.

Традиції: основні поняття

Традиція – виражений у соціально-організованих стереотипах груповий досвід, який шляхом просторово-часової трансмісії акумулюється і відтворюється в різних людських колективах.

є механізм колективної автокомунікацї.

чотири типи традицій: етнічні (народні), національні та соціальні традиції. Етнічні тісно пов’язані з різними видами народної творчості (фольклор), в першу чергу – з ремеслами.

Традиція (будь-який тип) – це досвід, який накопичується у вигляді системи стереотипів і виявляється, реалізується в наступних формах: звичаї, ритуали, обряди, церемонії, подання та свята.

Традиції в культурі

вони визначали суспільне й особисте життя людини.

містили настанови, морально-естетичні норми, правила та навички господарської діяльності,

традиції засіб передачі культури народу.

В основі традиції лежить тривалий досвід соціальної групи.

створюють своєрідний чіткий сценарій поведінки людини у певних ситуаціях.

Звичай, Обряд.

Звичай - стереотипні форми етнічної чи художньої культури, пов'язані з діяльністю, що має тільки практичне значення.

Обряд - введений законом або звичаєм порядок у чому-небудь; зовнішнє оформлення якої-небудь дії умовними обов'язковими діями, що здійснюються в різних випадках життя, які освячені тільки звичаєм, тобто не є таїнствами. Традиційна кухня має яскраво виражений обрядовий характер, тобто вона тісно пов'язана з певними днями, знаменними подіями, приурочена до них.

Свято

Свято – найважливіша первинна форма культури. У ньому яскраво відображаються універсальні риси і властивості різних типів цивілізацій, а також неповторні особливості кожної соціокультурної спільноти. Значення свята як елемента будь-якої цивілізаційної системи виражається через здатність виступати в ролі соціального інтегратора та транслятора системи цінностей.

Свято – день чи дні торжества, встановлені на честь або в пам’ять кого-або чого-небудь. У свідомості людини свято асоціюється, як зазначив М. Бахтін, з «тимчасовим вступом в утопічне царство загальності, свободи, рівності і достатку». Свято – це антитеза будням, звичайному житті, специфічна короткочасна форма людського буття. Святкування (всяке) – це дуже важлива первинна форма людської культури. Її не можна вивести і пояснити з практичних умов і цілей суспільної праці або з біологічної (фізіологічною) потреби в періодичному відпочинку.

Г.-Ґ.Ґадамер вважає, що свято – це така частина нашого культурного досвіду, яка відкриває перед людиною нові ініціативи й можливості в особливих умовах співбуття часу та простору. Ці умови, володіючи водночас характеристиками і реальності, і сакральності, впливають на формування картини світу, яка ритуалізує свідомість, об’єднує людей, дозволяє осягнути людині сенс і цінність власних потенційних можливостей. Однією з головних функцій свята є репрезентація спільноти в її завершеній формі.

Свято в своїй найглибшій суті – інститут, необхідний для підтримки порядку у Всесвіті, такого, з яким вони (люди) стикаються у своїй повсякденній боротьбі за існування». Іншими словами, свято – невід’ємний атрибут людського буття (К. Жигульский).

М. М. Бахтін – свято є підсумковою формою дублювання праці, воно підводить підсумки праці, трудового циклу, готує учасників свята до нової фази трудового життя. При цьому, в ньому позиціюється народний ідеал життя, з яким свято пов’язане спочатку. Свято в цьому випадку не просто художнє відтворення або віддзеркалення життя, а саме життя, оформлене ігровим способом і, отже, пов’язане з людською культурою. Саме М. М. Бахтін заклав основу для розгляду свята як культурологічного явища, виділив найбільш стійкі його ознаки, категорії.

Основні соціальні особливості. Свято і гра нерозривно пов’язані за своєю природою. Виключення з повсякденного життя, радісний тон поведінки, часові та просторові межі, існування суворої визначеності і справжньої свободи. Свято співвідноситься з двома структурами: реальною дійсністю та уявним світом. Учасник завжди усвідомлює, що існує можливість інших значень одного й того ж елемента. Відсутність обмежень у виборі конкретних значень надає святу певної гнучкості, свободи.

Суїцид.Дюркгейм

Дюркгейм заперечував пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами. А оскільки ці чинники не справляють впливу на самогубство, то цілком логічно випливає, що цей нахил повинен бути пов’язаний із суспільними чинниками і як такий становити собою колективне явище. За Дюркгеймом самогубством називається будь-який смертний випадок, який прямим чи непрямим чином походить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про можливі наслідки свого вчинку. Він встановив, що у кожній суспільній групі притаманий специфічний нахил до самогубства, який не пояснюється ані психофізичною конституцією індивідів, ані впливом природнього середовища. Дюркгейм звернувся до вивчення соціального середовища як головної причини, під впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але підкреслював вторинне значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану суспільства. Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж зимою; чоловіки частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки; старі люди частіше, ніж молоді; солдати – частіше, ніж громадське населення; протестанти частіше, ніж католики; одинокі або розведені – частіше, ніж заміжні, і відсоток самогубств вищий у міських, ніж сільських областях тощо.

Досліджуючи соціальні факти, Дюркгейм намагався визначити, який елемент або який аспект їх, відповідно до різних логічних правил, а особливо до правил відповідних змін, найбільш тісно пов’язаний з відсотком самогубств. Яка, наприклад, риса релігії має найбільше відношення до самогубства? Що саме в католицизмі робить католиків менш схильними до самогубства, ніж протестантів? Релігія справляє на самогубство загальний профілактичний вплив. Причина цього впливу криється не в тім, що релігія суворіше засуджує самогубство, ніж світська мораль, не в тому, що ідея бога надає її приписам особливої ваги і змушує свідомість улягати авторитетові церкви, — а через те, що перспектива пекельних мук, які чекають грішника в потойбічному світі, робить її каральну функцію ефективнішою, ніж усі покарання, котрі передбачає державне законодавство.

Дюркгейм показав різницю між католицизмом і протестантизмом як з точки зору віровчення, так і з точки зору обрядів. Католицизм як старіша традиційна система і обрядів має порівняно з протистантизмом більшу цілісність, силу поглядів, непримиренність до нововведень, які руйнують загальний дух. Це обумовлює більшу згуртованість релігійної групи католиків, а звідси – менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм пов’язаний з падінням традицій вірувань, проникнутий «духом свободи мислення» і критицизму. Його можливість об’єднати віруючих менша, і відсоток самогубств тому вищий.

Він виділив чотири види самогубств: егоїстичний, альтруїстичний, аномічний і фаталістичний. Перший створюється причинами, котрі обомовлюють відокремлення індивіда від суспільства, яке перестає впливати на нього регулюючим чином. Розрив соціальних зв’язків, відсутність колективної підтримки, стан відокремленості породжують почуття самотності, пустоти, відчуття трагізму існування. Другий вид самогубства – альтруїстичний – зустрічається тоді, коли особисті інтереси поглинуті соціальними, коли інтеграція групи настільки велика, що індивід перестає існувати як самостійна одиниця. Третій вид самогубства – аномічний. Він зустрічається в часи великих суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливість пристосуватися до соціальних перетворень, нових соціальних вимог і втрачає зв'язок з суспільством. Аномічне самогубство, яке зустрічається найчастіше в торгових і ділових колах, характеризується Дюркгеймом також з боку індивідуальних якостей представників торгового і промислового світу; їх нестримний потяг до збагачення, котрий не зустрічає жорсткої регламентації, невгамовно зростає, порушуючи моральну і психічну рівновагу. Протилежністю аномічного самогубства є фаталістичне, яке виникає в результаті посиленого контролю над індивідом, «надмірна регламентація», котра для останнього стає нестерпною.

Таким чином, самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним і усвідомленим актом, який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни. Мірило нормальної соціальної поведінки – «нормальний соціальний суб'єкт», дисциплінований і такий що визначає колективний моральний авторитет.

Книги мертвих

Вершиною розвитку духовної культури первісного суспільства було створення упорядкованого письма. Це відбувалося шляхом поступового перетворення піктографічного письма, що передавало лише загальний зміст повідомлень, на письмо, що складалося з системи ієрогліфів, в якому точно фіксовані знаки означали окремі слова або склади. Таким було найдавніше ієрогліфічне письмо шумерів, критян, китайців, майя, а також, зокрема, і єгиптян. Що і стало причиною появи «Книги мертвих».

«Книга мертвих» – головне джерело заупокійного культу єгиптян. Це великий збірник текстів, які відносяться до різних історичних періодів. Сюди входять збірники молитов, різних заклинань. Перші тексти, які ввійшли до “Книги мертвих”, – це тексти з епохи Стародавнього царства, що писались на стінах гробниць, так звані “Тексти пірамід”.

Фактично Египетська книга мертвих найдавніше письмове джерело присвячене такій не простій темі, як загробне життя, священна книга в якій зібрані уявлення єгиптян про потойбічний світ.

Ідея загробного суду визначає якісно новий рівень міфорелігійної свідомості єгиптян, оскільки суперечить принципу продовження фізичного життя у гробниці.

Відповідно Давньоєгипетська Книга Мертвих відігравала важливу роль у духовному та релігійному житті єгиптян. Вона не була поховальним ритуалом в чистому вигляді, не була молитовником, ні збіркою міфів. Виходить, що Книга Мертвих була збіркою духовних, релігійних та світоглядних понять тисячолітньої культури.

Своєрідним аналогом «Єгипетської книги мертвих» є Тибетська книга.

«Тибетська книга мертвих» - найпоширеніша на Заході назва тибетського буддійського тексту «Бардо Тхедол». Містить докладний опис станів-етапів (бардо), через які, згідно з тибетською буддійською традицією, проходить свідомість людини, починаючи з процесу фізичного вмирання і до моменту наступного втілення (реінкарнації) у новій формі. Для кожного етапу наводяться спеціальні рекомендації.

Текст книги дослідив та прокоментував К.Г. Юнг. Тибетська книга мертвих була записана в VIII столітті, але в Європі вона стала відома тільки в XX столітті. "Людина повинна вміти вмирати правильно", - цьому вчить стародавній текст. Ніхто не в змозі говорити про смерть, якщо він не випробував її. Народження - зворотня сторона смерті. Люди не пам'ятають своєї попередньої смерті. Але ж мало хто пам'ятає і власне народження.

Поиск по сайту: