РАМАЯНА». ПРОБЛЕМА АВТОРСТВА

"РАМАЯНА" - др.-инд. эпическая поэма на санск­рите, состоит из 7 книг, заключающих в себе 24 000 двустиший. В ней повествуется о похищении Ситы, супруги Рамы, царевича из Айодхьи, царем демонов-ракшасов Раваной, о поисках Ситы Рамой и о походе Рамы на царство Раваны — остров Ланку при поддержке войска обезьян во главе с хитроумным Хануманом. По мнению специалистов, "Р." , используя архаич. сюжетную схему (похищение и поиск жены), обобщенно отражает историч. реальность военной и культурной экспансии индоарийской цивилизации на юг субконтинента, насе­ленный племенами дравидов. Как и "Махабхарата", "Р. " зародилась в устной традиции (но не в сев., а в юж. части долины Гонги) и сохраняет нек-рые черты эпич. форму­льного стиля. Но в то же время "Р. " подверглась более значительной, в сравнении с "Махабхаратой", литератур­ной обработке и местами приближается по стилю к санскр. поэзии классич. периода (кавья). Авторство "Р. " традиция приписывает мудрецу Вальмики. Изложение сюжета "Р. " в "Махабхарате", а также его варианты, распространившиеся вместе с инд. культурой в странах Центр, и Юго-Вост. Азии, восходят не к "Р . Вальмики", а к иным, по-видимому, устным версиям. "Р." прошла многовековой путь развития: первые сказания на ее сюжет сложились, вероятно, в V—IV вв. до н. э., ко II в. до н. э. "Р. " уже существовала в виде большой устно-эпич. поэмы, а оформление "версии Вальмики" закончи­лось, по-видимому, лишь к IV в. н. э. Мифология "Р. " многослойна. Первоначально "фоном" или "моделью" эпич. повествования служил архаич. миф: Рама мыслился земным двойником Индры — во-первых, идеального "небесного" царя, а во-вторых — бога грозы и дождя, победителя демонов. Супруга Рамы Сита воспроизводила на эпич. уровне фигуру богини Ситы ("Борозды"), олицетворявшей землю с ее плодородием. Однако в I и VII книгах "Р." , к-рые большинство исследователей считает поздними по содержанию, Рама провозглашен аватарой Вишну, а Сита — воплощением супруги Вишну, богини Лакшми (или Шри). Благодаря этому "Р." , как и "Махабхарата", стала священной книгой индуизма. В ней, однако, в отличие от "Махабхараты", почти нет дидакти­ческих глав. Две великие индийские эпопеи реализуют два раз л. варианта развития героич. эпоса на позднем этапе: "Махабхарата" трансформируется в религ.-дидак­тическую эпопею, а "Р. " развивается в направлении к "искусственному" романическому эпосу и ре лиг. лирико-эпической поэзии. В ср. в. появляются многочисл. переложения "Р. " на местных языках, трактующие сюжет и героев поэмы в духе вишнуитского (рамаитского) бхакти.

Одна из причин повсеместной популярности «Рама­яны» в общедоступности ее сюжета. Рама получает руку прекрасной царевны Ситы, превзойдя всех других претендентов. Спустя некоторое время враждебный богам и людям демон-ракшаса Равана похищает Ситу, уносит ее в свое царство и держит там в заточении, а Рама, после долгих поисков и преодолев многие опасности, находит жену и убивает в поединке Равану. Такой сюжет - герои­ческое сватовство, похищение жены героя, ее поиск и возвращение, мотивы божественного происхождения героев, освобождения земли от чудовищ, нисхождение в подземный мир - принадлежит мировой фольклорной традиции. Его черты можно отыскать и в ближневосточ­ных мифах об умирающем и воскресающем боге, и в богатырских сказаниях Средней Азии и Сибири, и в русских былинах, и во многих памятниках героического эпоса.

Легенды приписывают авторство этого произведе­ния одному человеку – мудрецу Вальмики. Но, скорее всего, как и все эпосы, «Рамаяна» на протяжении веков жила своей особой жизнью, обрастая новыми главами, вырабатывая единый стиль изложения. Возникновение и оформление эпоса произошло между IV веком до н. э. и II веком н. э. Он насыщен лиризмом, изобилует стилистиче­скими украшениями и многозначными выражениями, тщательно прописанные картины природы зачастую приобретают символический характер.

Чудеса памяти приходилось проявлять первым расс­казчикам эпической поэмы, ведь она включает в себя семь книг: «Детство», «Айодхья», «Лесная», «Кишкин­дха», «Прекрасная», «Битва» и «Заключительная». Всего в ней 48 000 строк, объединенных в 24 тысячи шлок (стихов).

46. ГЕРОЇ «РАМАЯНИ» ЯК ВТІЛЕННЯ ВИСО­КИХ МОРАЛЬНИХ ЯКОСТЕЙ ЛЮДИНИ.

РАМАЯНА - Приключения Рамы, одна из двух вели­ких эпических поэм древней Индии; вторая - Махабха­рата. Состоит из почти 24 тыс. рифмованных двустиший и, в отличие от Махабхараты, может с известным допу­щением считаться произведением одного автора - муд­реца Вальмики. Легенда о Раме и Сите, вероятно, сложи­лась к 5 или 4 в. до н.э. К 200 до н.э. различные авторы, включая Вальмики, по-видимому, создали свои варианты легенды. Позже она была дополнена множеством добав­лений и к 5 в. н.э. обрела форму, в которой известна сегодня. Рамаяна восславляет Раму как аватару, или земное воплощение бога Вишну, рожденного избавить мир от предводителя демонов (ракшасов) по имени Равана. Юношей Рама из-за козней мачехи вынужден был покинуть дворец отца в Айодхье. Его жена Сита и брат Лакшмана ушли вместе с ним в леса. Там Раван сумел похитить Ситу и пытался, хотя и безуспешно, соблазнить ее в своей крепости на острове Ланка (Шри Ланка). Рама собрал армию, к которой присоединились лесные звери, прежде всего обезьяны во главе со своим царем Сугривой и его советником Хануманом. После того как обезьяны за один день замостили камнями с гор Гималаев пролив между Индией и Ланкой, Рама с армией вторгся во владения Раваны, убил его и освободил Ситу. Рама, Сита и Лакшмана с триумфом возвратились в Айодхью, где Рама получил трон отца. Однако жрецы считали, что Рама не должен принимать Ситу после того, как она побывала во дворце у Раваны. Ситу изгнали, но она доказала свою чистоту, пройдя испытание огнем. Рама и Сита - индийс­кий идеал царя и его жены, Лакшмана - образец предан­ности, Хануман - один из любимых героев индийских народных сказаний.

Мифологические персонажи и культовые объекты “Рамаяны”:

Аватара - в индуистской мифологии нисхождение божества на землю, его воплощение в смертное существо ради «спасения мира», восстановления «закона» и «добродетели» (дхармы) или защиты своих приверженцев

Агастья - в древнеиндийской мифологии божествен­ный риши; ему приписываются многие гимны «Ригведы»

Агни - в ведийской и индуистской мифологии бог огня, домашнего очага, жертвенного костра

Адитья - в древнеиндийской мифологии сын Адити

Айравата - в древнеиндийской мифологии прароди­тель слонов

Амрита - в индуистской мифологии божественный напиток бессмертия

Ангирас - в ведийской и индуистской мифологии ве­ликий риши (в некоторых версиях — один из семи), посредник между богами и людьми, родоначальник класса полубогов ангирасов

Апсары - в ведийской и индуистской мифологии по­лубожественные женские существа, обитающие преиму­щественно в небе, но также и на земле (в реках, на горах и т.д.)

Атри - в древнеиндийской мифологии один из древ­нейших мудрецов (риши), которому приписывалось создание многих гимнов «Ригведы»

Ахалья - в древнеиндийской мифологии супруга риши Гаутамы

Ашвины - в ведийской и индуистской мифологии божественные братья-близнецы, живущие на небе

Бали - в индуистской мифологии царь дайтьев, сын Вирочаны и внук Прахлады

Бодхи - один из основных терминов буддийской ми­фологии, обозначающих высшие состояния сознания; духовное просветление

Бхага - в ведийской мифологии божество класса ади­тьев; нередко Бхага как эпитет относится к другим богам, особенно к Савитару

Бхарата - в индийской мифологии и эпосе имя неско­льких персонажей

Бхригу - в ведийской и индуистской мифологии муд­рец, один из семи великих риши

Вальмики - легендарный автор древнеиндийской эпической поэмы «Рамаяна»

Варуна - в древнеиндийской мифологии бог, связан­ный с космическими водами, охранитель истины и справедливости, главный из адитьев; наряду с Индрой величайший из богов ведийского пантеона

Васу - в ведийской и индуистской мифологии восемь божеств, образующих особую группу

Ваю - в ведийской и индуистской мифологии бог ве­тра

Вишвакарман - в ведийской и индуистской мифоло­гии божественный творец вселенной, созидатель, поэт

Вишвамитра - в ведийской и индуистской мифологии мудрец, который был рождён кшатрием, но своими аскетическими подвигами добился положения брахмана и стал одним из семи божественных риши

Вишну - один из высших богов индуистской мифоло­гии, составляющей вместе с Брахмой и Шивой так называемую божественную триаду — тримурти

Ганга - в древнеиндийской мифологии небесная река, излившаяся на землю, олицетворение индийской реки Ганг

Дашаратха - герой древнеиндийского эпоса «Рама­яна», царь Солнечной династии, властелин Айодхьи, земной отец Рамы и трёх его братьев

Индра - в древнеиндийской мифологии бог грома и молнии, глава богов, позднее - локапала

Каланими - в индуистской мифологии имя несколь­ких персонажей

Кашьяпа - в ведийской и индуистской мифологии божественный риши, участвовавший в творении мира

Кубера - в индуистской мифологии бог богатства, владыка якшей, киннаров и гухьяков

Лакшмана - герой древнеиндийского эпоса «Рама­яна», сын царя Дашаратхи и его третьей жены Суматры

Ланка - в индийской мифологии остров, примыкаю­щий к Джамбудвипе, и город на нём, столица царства ракшасов

Майя - в индуистской мифологии зодчий асур, один из дайтьев

Митра - в ведийской мифологии бог, связанный с до­говором, людьми, солнцем, один из адитьев

Нара - в древнеиндийской мифологии божественный мудрец (риши), всегда выступающий в паре с риши Нараяной

Пуластья - в индуистской мифологии один из Пра­джапати, сыновей Брахмы

Равана - в индуистской мифологии царь ракшасов и антагонист Рамы, главного героя эпоса «Рамаяна»

Ракшасы - в древнеиндийской мифологии один из основных классов демонов

Рама - в индуистской мифологии седьмая аватара Вишну, в которой он избавляет богов и людей от тирании царя ракшасов Раваны

Сарама - в древнеиндийской мифологии жена Виб­хишаны

Сарасвати - в древнеиндийской мифологии река (гла­вная для ведийских ариев) и её богиня

Сита - в ведийской мифологии богиня пашни ("Риг­веда" IV 57, 6—7; сутры), в древнеиндийском эпосе «Рамаяна» супруга Рамы

Сканда - в индуистской мифологии предводитель войска богов, иногда осмысливаемый как бог войны

Сома - в древнеиндийской мифологии божественный напиток и божество этого напитка (позже и луны) — Сома Павамана («очищающийся»)

Сурья - в древнеиндийской мифологии солнечное божество

Урваши - в древнеиндийской мифологии апсара, впе­рвые упоминаемая в «Ригведе»

Хануман - в индуистской мифологии божественная обезьяна, сын бога ветра Ваю, или Маруты (отсюда его второе имя — Марути, «сын Маруты»), и обезьяны Анджаны

Шунахшепа - в древнеиндийской мифологии мудрец и знаток жертвоприношений

47. БУДДІЙСЬКИЙ КАНОН. «ТРИПІТАКА». ЖАНР СУТРИ.

Трипі́така (від санскр. «Три кошики»; палі, Типи́така ; кит. 三藏, Сань Цзан; яп. 三藏 , Сандзо) — уклад буддійських священних текстів, складений незабаром після смерті Будди Шак'ямуні на Першому Буддійському соборі. У буддійському світі існує безліч версій Трипі­таки, в які входить величезна кількість різних текстів. Найбільшою популярністю користується палійській канон традиції Тхеравада, або Тіпітака.

«Трипитака» в переводе означает «три корзины», что соответствует разделению священных книг на три раздела: Винайя-питака (Виная-питака), Сутра-питака (пали: Сутта-питака) и Абхидхарма-питака (пали: Абхид­хамма-питака). Название питака («корзина») традиционно объясняется тем, что свитки из пальмовых листьев, на которых были написаны тексты, хранились в трёх плетёных корзинах. Однако нельзя исключить и того, что ещё до собственно письменной фиксации Трипитаки слово питака употреблялось в санскрите и пали в перено­сном смысле для обозначения собрания, коллекции чего-либо.

Первый раздел, Винайя-питака, содержит тексты, призванные регулировать жизнь сангхи — буддийской монашеской общины. В него входят более 500 правил поведения монахов и монахинь, а также правила и процедуры, призванные способствовать сохранению гармонии в монашеской общине в целом. Первая питака не ограничивается сводом дисциплинарных правил, в ней также рассматривается история происхождения каждого правила, включены притчи, рассказывающие о том, как сам Будда Гаутама решал вопросы сохранения гармонии в большой и разнородной духовной общине.

В Сутра-питаке собрано более 10 000 сутр, приписы­ваемых лично Будде или, иногда, его ближайшим учени­кам. Во многие редакции включаются джатаки, повест­вующие о жизни Будды.

Третий раздел, Абхидхарма-питака, представляет со­бой сборник философских трактатов, содержащих систематизацию учения Будды и предлагающих глубо­кий, практически научный, анализ основных доктриналь­ных положений Дхармы. Если первые два раздела Трипитаки излагают практическое учение о достижении Просветления, то третья корзина посвящена теоретичес­кой разработке основ учения. Авторство многих текстов, входящих в Абхидхарма-питаку, приписываются непос­редственно Будде Шакьямуни, но многие буддологи склоняются к более позднему происхождению этих текстов, вовзводя их к эпохе царя Ашоки. В махаяничес­кие и ваджраянические редакции этой питаки входят также пояснительные комментарии, называемые шаст­рами.

Долгое время Трипитака передавалась устно, в соот­ветствии с индийской традицией заучивания священных текстов наизусть. Около 80 г до н. э., в связи с угрозой утраты текстов, Трипитака была впервые записана на пальмовых листьях монахами тхеравады на Шри-Ланке.

Вопрос о датировке отдельных текстов из различных канонов Трипитаки является весьма сложным. Большинс­тво текстов были сочинены задолго до того, как были впервые зафиксированы письменно. Некоторые тексты китайского канона были, по-видимому, написаны по-китайски, а затем задним числом переведены на санскрит. Сложно установить, какие тексты тибетского канона были созданы уже в Тибете, а какие восходят к индийс­кой традиции.

Несмотря на то, что в исходные тексты Трипитаки на протяжении веков вносились изменения, это собрание остаётся главным источником изучения раннего будди­зма. Другие направления буддизма не оставили после себя значительных письменных памятников. В текстах Трипитаки содержится множество сведений, касающихся культурной, экономической и социальной жизни Индии первых веков до нашей эры.

В 1871 году в городе Мандалай (Мьянма) был созван буддийский собор, на котором около 2400 монахов путем сверки различных рукописей и переводов создали унифицированный текст Трипитаки. После восстановле­ния текста его вырезали на 729 мраморных плитах, для каждой из которых построили отдельный миниатюрный островерхий храм. Так появился знаменитый храмовый комплекс Куто-до Пайя, своеобразный городок-библио­тека, хранилище канона, почитаемое сейчас большинст­вом буддистов мира.

Су́тра (санскр. सूत्र, «нить») — в древнеиндийс­кой литературе лаконичное и отрывочное высказывание, позднее — своды таких высказываний. В сутрах излага­лись различные отрасли знания, почти все религиозно-философские учения Древней Индии. Язык сутры харак­теризуется образностью и афористичностью, в сутрах часто используются притчи.

В буддизме, сутры построены в основном в форме диалогов или бесед (обычно Будды, бодхисаттвы или патриарха с учениками) в которых излагались основы учения.

Свиток сутры иногда используется в культовых изоб­ражениях в качестве атрибута божества, бодхисаттвы (например, бодхисаттвы Самантабхадры), являясь символом мудрости. На алтаре символизирует дхарму.

48. КИТАЙСЬКА МІФОЛОГІЯ. КУЛЬТ ПРЕД­КІВ

Китай - одне з найдавніших цивілізованих держав світу. Філософські ідеї в Китаєві, що беруть початок у глибині століть, надзвичайно багаті по змісту і є величез­ною коморою ідей в історії пізнання всього людства.

Вже в первісному суспільстві з'явилися перші па­ростки філософії. Люди в первісному суспільстві, вихо­дячи з власного трудового досвіду, прагнули зрозуміти світ природи, що послужило основою для зародження матеріалістичних поглядів. Крім того, в умовах первісно­общинного ладу зародилося представлення про необхід­ність поклоніння парфумам предків.

Представлення про існування душі в людини було поширено і на тварин, рослини й увесь світ природи: вважалося, що усі у світі має свою душу, що всі природні тіла і явища: земля, небо, сонце, місяць, грім, вітер, гори, ріки, птахи, дикі звірі і т.д., знаходячись у розташуванні якихось парфумів, виявляють свою силу, у результаті чого виникли тотеїзм і поклоніння багатьом богам.

Однак в умовах первіснообщинного ладу могли з'яв­итися лише паростки філософської ідеї. Філософія як теорія пізнання навколишнього світу, як порівняно цілісний світогляд, зафіксований у писемній формі, виникла тільки в рабовласницькому суспільстві.

З китайськими міфами європейці вперше познайоми­лися в XVІІІ в., а до того сам Китай був для європейців міфом. Саме тоді рядові європейських філософів здава­лося, що історія цивілізації повинна починати з Китаю. Ця думка спиралася на представлення про те, що Китай-батьківщина самих древніх і мудрих філософів. Тим часом, як це ясно тепер, китайські філософи не древнє грецьких і багато моложе мудреців Єгипту.

До філософії в Китаєві було поетичне осмислення світу і минулого людства у формі міфів. Ці міфи не розповідалися, а пеклися, супроводжувані ударами, гудіннями, рокотом музичних інструментів. Їхніми героями були первопредки і царі-мудреці, творці людсь­кої культури. Між зародженням цих пісень, що зберіга­лися в народній пам'яті, і їхньою фіксацією за допомогою винаходу в другій половині ІІ тис. до н.е. писемності пройшло багато сторіч. І кілька сторіч знадобилося ще для того, щоб записані пісні були систематизовані й осмислені китайськими мудрецями як документи істори­чного минулого, як розповіді про щирі події й осіб визначеної території і часу.

Самі пісні, на підставі яких філософами створювалася фіктивна історія, частково збереглися в збірниках "Шиц­зин" ( "Книга пісень") і "Шуцзин" ( "Книга історії"). Китайський історик Сима Цянь (146-86 р. до н.е.) так сказав про добір цих пісень: "У стародавності пісень (ши) було більш трьох тисяч. Конфуцій відкинув негідні і взяв ті, що відповідає правилам і належному". Оскільки пісень, що дійшли до нас, 305, ясно, що негідними визнано дев'ять десятих поетичної спадщини древніх китайців. Таким чином, китайські пісні донесли до нас упорядковану, препаровану міфологію, що відповідає пануючий у часи Конфуція світоглядові.

Упорядкування китайської міфології ускладнило ро­зуміння її розвитку. Можна лише догадуватися, що китайці, як і інші народи, почитали: змій, ластівок, ведмедів, слонів, вважаючи їхніми заступниками окремих пологів і племен. Згодом одна з таких покровительок, придбала в уяві оповідачів міфів вигляд дивовижного змія - дракона, якому було приписане панування над метеорологічними явищами і небесними тілами, водною стихією й особливе заступництво царям. У такий же спосіб шановані китайцями реальні птахи перетворилися у фантастичного птаха Фенхуан, що став символом цариці. Вигляд дракона був доданий також богиням і богам, яким приписали створення світу і створення людства.

Китайці, що жили на рівнинах, залива часто вихід­ними з берегів великими ріками, почитали рятівні гори. Одна з них, Куньлунь, мислилася розташованої в центрі світу у виді опорного стовпа неба. Вважалося, що на вершині цієї гори знаходилася резиденція верховного бога й імператора Шан-ди. Одночасно існувало представ­лення про інший вертикальний віс-світовому древі, що стало житлом десяти сонць.

Саме небо мислилося вищою істотою, що керує усім, що відбувається на землі. При цьому в міфологічній свідомості відбулася підміна Верховного небесного владики і Неба міфологічними Государями Неба. У їхнє число входив верховний владика центра хуанді і його помічник бог землі Хоу-ту, який покровує храмові сонця і пануючий над сузір'ями і планетами Великої Ведмедиці, Сатурном, Юпітером, Меркурієм, Венерою. Кожному з міфічних владик відповідав визначений матеріальний початок: час року, колір, тварина, частина тіла, зброя. Усе це говорить про формування складної міфологічної системи, що включає різні природні і просторові елеме­нти.

По своєму змісті міфи підрозділяються на кілька груп.

Серед космогонічних міфів, що трактують похо­дження природи і людини зі стану первісного хаосу, представлені дві основні концепції: розподіл і перетво­рення. Відповідно до одній з них, неживі речі і живі істоти виникають у результаті розподілу хаосу на два першоелементе-світле (чоловіче) початки янь і темне (жіноче) початок інь. Друга концепція припускає виник­нення всього сущого в результаті трансформації. Так, людина був створений із глини богинею по імені Нюй Ва. За іншою версією того ж міфу, сама Нюй Ва перетвори­лася в предмети й істот, що наповняють світ.

Образ Нью Ва ( "Жінка", "Мати Ва") відновлюється по розрізненим і різночасним даним. У споконвічному своєму виді це богиня Землі, звідси її вигляд напівжінки-напівзмії. Також думають, що Нюй Ва шанувалася як прародителька племен, що мали як тотем змієві.

З функціями богині землі зв'язані зображення Нью Ви разом з іншим змієподібною істотою Фусі на кришках кам'яних трун. Нью Ва також ототожнювалась з богинею родючості, що з'єднує юнаків і дівчин у шлюбі. На початку першого весняного місяця в її честь приносилися жертви, улаштовувалися піснопіння, танці і стрілянина з лука. Існують деякі натяки на те, що Нью Ва вважалася не тільки прародителькою людей, але і матір'ю богів. Так, один древній коментатор пише: "Нью Ва-древня богиня й імператриця з людською головою і зміїним тулубом. В один день вона перетерплювала сімдесят перетворень. Її внутрішності перетворилися в богів".

Ім'я Фусі витлумачується як "Той, хто улаштував за­сідку на жертовник тварин", але під ним розуміється бог, який покровує полюванню і рибальству. Він також вважався божеством сходу, що править під заступницт­вом стихії і рослинності. Конфуціанські філософи перетворили Фуси в царя, що правив, у період на наше вирахування, з 2852 по 2737 р. до н.е.

Велику групу складають міфи про стихійні лиха і ге­роїв, що врятували від них людей. Найчастіше фігурують два роди нещасть - повені і посухи. У деяких міфах повінь з'являється як якийсь первісний стан, в інші - повінь послана богом на кару людям. Посуха виявляється результатом появи одночасно десяти сонць, що спопеляла посіви й загрожувала загибель людям. Від повені людей врятував Великий Юй, від посухи - Стрілок И, що збив з лука всі зайві сонця.

Міф про стрільця И - один із самих популярних у ки­тайській міфології. І культурний герой, що вважався як винахідником луку і стріл, так і рятівником за допомогою цієї зброї від безлічі нещасть, у тому числі космічного характеру. Сама форма луку у виді дуги-веселки перетво­рила героя в мисливця за Сонцями, що порушили поря­док. У цій своїй іпостасі И може бути зіставлений з героїчним героєм мисливцем Оріоном також зв'язаним із сонячним міфом.

Чудовиська, з якими він боре, частково зв'язані з при­родними явищами ( Дафен-"Великий вітер", Баше-"Довгий змій", що уособлює водну стихію). Як очисник землі від чудовиськ И близький до грецького героя Гераклу. Так само як Геракл відвідує країну Заходу і царство мертвих.

Відвідування И країни Заходу мотивується пошуком зілля безсмертя. Тут виявляється подібність з міфом про Гильгамеше. Сама країна заходу в китайських міфах - це не просте царство смерті, але місце обитання дивних тварин, виростання дивних рослин. Господарка цієї країни, що володіє зіллям безсмертя, з'являється у вигляді володарки звірів. Хоча И ці звірі не цікавлять, відвіду­вання їм володарки звірів могло бути спочатку зв'язано саме з його функціями мисливця, а пошук безсмертя служить більш пізнім додаванням до основного сюжету.

Убивство И персиковим кийком розкриває ще одну рису багатопланового образа мисливця. Відповідно до повір'їв китайців, тільки такою зброєю можна було вразити на смерть нечисту силу. Таким чином, надприро­дні здібності И в стрілянині з луку одержують пояснення: мисливець був зв'язаний з поганню, Цзунбу, у який перетворився після смерті. І, відповідно до визначення знавця китайських міфів Юань Ке, був владикою всіх злих парфумів Піднебесної, що стежили за тим, щоб злі сили не могли шкодити людям.

Міфи про древніх героїв відбивають прагнення древ­ніх китайців знайти персоніфікованих "авторів" найваж­ливіших технічних досягнень глибокої стародавності. Серед тих, хто навчив людей добувати вогонь тертям; уперше побудував курінь з гілок; винайшов способи полювання і рибного лову; виготовив перші землеробські знаряддя і навчив людей вживати в їжу злаки; відкрив спосіб варити зерно на пари і т.д. Характерно, що багато хто з цих героїв зображувалися китайцями у виді напів­людей-напівживотних: з тілом змії, з головою бика, що безсумнівно є відображенням древніх тотемичних представлень.

Самостійний цикл складають міфи о первопредках. Усі вони з'явилися на світло в результаті непорочного зачаття. Прародителька іньців випадково проковтнула яйце священного Пурпурного Птаха, а мати першого чжоусца наступила на слід Велетня і т.д. Ці деталі міфів о первопредках зв'язані з представленнями, що мали широке поширення, про те, що ніколи "люди знали матір і не знали батька". Пережиткове відображення у свідомості людей первісної матери лінійної філіації.

Представлення іньців про потойбічний світ були дзе­ркальним відображенням правопорядку, який існував на землі. Подібно тому, як Піднебесна верховна влада належала Вану, думали іньці, так і на небі всі і вся підкоряється Верховному Божеству (Ди). Ди всемогутній - це він робить людям благодіяння або карає їх нещастям, він дарує їм врожай, посилає посуху, від нього залежать дощ і вітер. Найближче оточення Ди складають покійні предки Вану, що є його "слугами". Предки Вану викону­ють різні доручення Ди, вони ж передають йому прохання Вану про дарування благоговіння і допомоги. Тому, приносячи жертви своїм предкам, Ван міг умилостивити їх і завдяки цьому заручатися підтримкою Верховного божества. Функції Вану як верховного жреця саме і полягали в тім, що він міг здійснювати спілкування зі своїми предками, що були посередниками між світом людей і світом богів.

У ранній чжоуський час ця система релігійних пред­ставлень не перетерпіла ще скільки-небудь значних змін. Пізніше відбувається поступовий процес відділення у свідомості людей світу предків і світу богів, що приво­дить до відокремлення культу предків від культу Верхов­ного Божества. Унаслідок цього функції посередника переходять до жреця або жриці - особі, що володіє здатністю звертатися з парфумами і богами. Виникнення і поширення конфуціанського навчання сприяло з одного боку, посиленню культу предків, з іншого боку - транс­формації представлень про Ди і культ Неба. Після перетворення конфуціанства в офіційну державну ідеологію трактування їм значень цих культів стало каноном.

Поряд з цим у ханьський час розвиваються народні вірування, що виявляють значне даоське фарбування. В ІІ-ІІІ в. у Китай проникає буддизм. По переказі, перші буддійські сутри були привезені в Китай на білому коні; у пам'ять про це біля Лояна був побудований збережений дотепер буддійський храм "Білого Коня". Переклад сутр на китайську мову і поширення буддизму в Китаєві відноситься вже до ІV-VІ вв.

Поиск по сайту: