ПОЕТИКА «ПІСНІ НАД ПІСНЯМИ»

“Пісня пісень” – видатний ліро-епічний твір Старого Заповіту

“Пісня пісень” – калька з гебрайського словосполу­чення “найкраща з пісень”. Авторство цього твору приписують цареві Соломону (970-931 рр. до Р.Хр.), що доволі сумнівно, адже текст створено десь у середині V ст. до Р.Хр., а його остаточна редакція (як свідчить аналіз мови твору) припадає на ІІІ ст. до Р.Хр. До іудейського канону священних текстів “Пісню Пісень” було введено у ІІ ст., але й по тому були сумніви, адже поема своїм змістом і художньою формою дуже відрізняється від інших біблійних книг.

Вона склалася з окремих любовних і весільних пісень давніх іудеїв (дослідники налічують їх близько 25-28 у більших чи менших фрагментах). Літературно оброблені та введені до єдиного тексту, вони становлять самобутню ліро-епічну єдність з драматичними елементами, надзви­чайно поетичну за формою та змістом ліро-драматичну поему, справжній гімн коханню та красі людини. У поемі 117 віршів, канонічно поділених на 8 розділів, кожен з яких містить кілька фрагментів. 1. “Туга молодої за своїм молодим”; “Взаємне оспівування краси”; 2. “Глибоке взаємне кохання”; 3. “Поривання до свого молодого”, “Соломон і його лицарі”; 4. “Краса молодої”, “Взаємне прагнення”; 5. “Молода з томлінням шукає свого моло­дого”; 6. “Молодий знову оспівує красу своєї молодої”; 7. “Іще про красу молодої”, “Молода кличе молодого”; 8. “Вічна взаємна любов молодого й молодої”.

Сюжету, строго підпорядкованого композиції, у творі немає, та в сукупності пісень він постає досить виразно. Ліричні герої поеми – Соломон і юна Суламіф – сповнені пристрасті. Та мати й брати дівчини не дозволяють їй увести коханого до свого дому, про що вона скаржиться подругам – єрусалимським дівчатам. Почуття любові бореться в душі юнки зі страхом, образ коханого повсяк­час перед її очима, притягує, тривожить, не дає спокою. Суламіф хворіє, слабне, їй здається, що коханий стоїть на порозі, і юнка поспішає відчинити йому: “Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, - і нутро моє схвилювалося від нього!.. Встала я відчинити своєму коханому, - а з рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців... Відчинила своєму коханому, - а коханий мій зник, відійшов!..” І тоді Сула міф іде в ніч на пошуки Соломона. Сторожа міських воріт побила її... Дівчина просить подруг розповісти принагідно її коханому, що вона знемагає від любові. І на їхнє запитання, чим він кращий від інших, із захопленням описує красу Соло­мона: “Коханий мій білий і рум’яний, визначніший від десяти тисяч інших. Голова його – щиреє золото, його кучері – пальмове віття, чорні, як ворон... Його очі – немов голубки над джерелами водними, у молоці пови­мивано, що над повним струмком посідали! Його личко – як грядка бальзаму, немов квітники запашні! Його губи – лілеї, з яких капає мирра текуча! Його руки – стовпці золоті, повисаджувані хризолітом, а лоно його – твір мистецький з слонової кості, укритий сапфірами! Його стегна – стовпи мармурові, поставлені на золотії підс­тави! Його вигляд – немов той Ливан, він юнак – як ті кедри! Уста його – солодощі, і він увесь – жадання...”

Опис краси Соломона – типова народна весільна пі­сня, “величання женихові”. У “Пісні пісень” Соломона називають (за зразком фольклорного словослав’я) царем і пастухом, а Суламіф - пастушкою і царицею. Її красу також змальовано в дусі народнопісенної традиції: “Ти прекрасна, моя ти по друженько, мов та Тірца, ти хороша, як Єрусалим, ти грізна, як війська з прапорами! Відверни ти свої оченята від мене, бо вони непокоять мене! Твої коси – немов стадо кіз, що хвилями сходять з того Гілеаду! Твої зуби – немов та отара овець, що з купелю вийшли, що котять близнята, і між ними немає неплідної! Мов частина гранатового яблука – скроня твоя за серпан­ком твоїм! Шістдесят є цариць, і вісімдесят наложниць, а дівчатам немає числа, - та єдина вона – ця голубка моя, моя чиста!”

Головна думка:

Спілкування Христа зі Своїм народом, його необхід­ність, умови і наслідки.

Сама назва книги засвідчує її виняткове становище у стародавньому єврейському письмі серед інших духовних піснеспівів. Це ряд лірикодрамати чних описів почуття любови, що виникає поміж царем і пастушкою. Авторс­тво цієї книги приписується Соломонові, і немає в цьому жодного сумніву. Пісня пронизана глибоким пізнанням природи і насичена її поетичними краєвидами. Але вже у старовину вона вважалася у євреїв алегорією, себто алегоричним зображенням ставлення Єгови до Його народу; це містичне тлумачення перейшло до християн­ської церкви і протривало до нашого часу, спираючись на “велику таємницю” любови Христової до церкви (Еф. 5:31-32).

У ставленні пастушки до царя віруючі бачать пере­живання серця, що рветься до Небесного Нареченого, і то втрачає Його то знову знаходить. Само собою, що алегорія не поширюється на подробиці характеристики діючих осіб.

39. ФІЛОСОФСЬКА ПРИТЧЕВА ТРАДИЦІЯ ТА­НАХУ.

Старий Заповіт

Погортаймо перші сторінки Біблії, які розпочина­ються легендами, що, здавалося, були відомі нам завжди, ніби ми з ними народилися.

Легенди про створення світу, про перших людей Адама і Єву, про потоп на землі й Вавилонську вежу невеликі за обсягом, проте багаті своєю образністю. Лише кількома штрихами створюється кольорова рельєфна картина світу: «Сказав Бог: "Нехай на Землі виросте всіляка зелень: трава й дерева".

І сталося так. І побачив Бог, що це добре. І був вечір, і був ранок: день третій».

Хоча легенди сприймаються як окремі завершені твори, проте всі вони пов'язані за змістом і події в них розвиваються в хронологічному порядку.

Своєрідною є мова біблійних творів. Святе Письмо творили різні автори, але деякі виражальні засоби можна визначити як типові для всієї книги. Характерною ознакою мови Біблії є вживання означень після означува­ного слова (інверсія): над птаством небесним, до мети своєї, день четвертий. Здебільшого інверсовані означення використовують для підсилення урочистості, значущості, порівняйте: «На шостий день Бог сказав і І був вечір, і був ранок: день шостий».

Біблійним творам властиве початкове і в реченнях (як частка, а не сполучник), наприклад: «І промовив чоловік» або: «І скінчив Бог сьомого дня творити світ».

Автори Святого Письма досить часто використову­ють однорідні члени речення для нагнітання чи повноти зображуваного: «Не робитимеш собі ніякого вирізьбле­ного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, у водах». Мова Біблії також багата на антоніми, синоніми, старос­лов'янізми тощо.

Художню цінність мають звертання до Бога у формі пісні, цей жанр релігійної лірики називається псалмом. Автором більшості псалмів уважають царя Давида (звідси й назва — Давидові псалми). Ці пісні-звертання за тематичними особливостями поділяються на благальні, у яких народ, який страждає від голоду чи війни, благає Бога про допомогу; псалми-гімни, що уславлюють Бога; псалми-подяки за вислухані молитви та історико-повча­льні псалми. Вони зібрані в Псалтирі — книзі Старого Заповіту. Переспіви біблійних псалмів наявні в поетичній спадщині Г. Сковороди й Т. Шевченка.

Поиск по сайту: