Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ФОЛЬКЛОРНІ ОСНОВИ ТАНАХУ. ОСОБЛИВОСТІ ВІРШУВАННЯ



Юдаїзм виявляє багато спільного з іншими стародавніми релігіями і в культовій практиці. В юдейському культі значну роль відіграють молитви, обряди обрізання та обмивання, що мають давнє походження. Основні релігійні свята: – маццот – землеробське весняне свято, злилось з давньою скотарською пасхою (песах); шабуот – святий день суботи; п‘ятидесятниця – свято жнив пшениці; суккот – свято кущів, на честь збору плодів. Детально регламентована юдаїстська обрядовість та ритуал. Основним джерелом віровчення є Старий Заповіт, який у юдаїзмі називають Танах (абревіатура слів „Тора”, „Небіїм”, „Кетувім” – давньоєврейські назви трьох розділів Святого Письма – „П‘ятикнижжя”, „Пророки”, „Писання”). „Тора” (у перекладі – вчення), або „Закони Мойсея” є основною книгою, що носить характер зібрання релігійних догматів. Вона містить перші біблійні книги: „Буття”, „Вихід”, „Левіт”, „Числа”, „Второзаконня” („Повторення закону”). Мішна – зведення настанов та законів, створених на межі ІІ – ІІІ ст., стала основою всього єврейського законодавства, а стрижнем загальнолюдської моралі - десять заповідей Божих - Декалог, що міститься у книзі „Вихід”

В ТаНаХе сохранились следы древнейших языческих верований, существовавших до утверждения монотеизма, а также довольно длительное время и после этого. Не исключено, что некогда злые духи были языческими божествами, заимствованными в том числе из ханаанского пантеона, и имели свои культы. По мере борьбы с язычеством иноземные божества трансформировались в добрых или чаще вредоносных духов, опасных для людей, и обычно обозначались термином shedim, им также приносили жертвы. Эта ранняя мифология вошла в апокрифическую литературу. Новый Завет, свитки Мертвого моря, а позднее - в Талмуд, мидраши и особенно в мистическую традицию, включая книгу Зогар [2].

В ТаНаХе упоминается Мавет (букв. "смерть") - обозначение нижнего мира и его божества (Mot) у ханаанеев (Ис. 28: 15-18; Иер. 9:20; Гош. 13:14; Иов. 18:13). Решеф - у ханаанеев божество чумы, ставшее у древних евреев вредоносным духом, или просто обозначением чумы (Втор. 33:22 Аввак. 3:5; Пс. 78:48, и др.). Дэвер - также демоническое существо, воплощение моровой язвы и других болезней, вместе с Решефом сопровождает Яхве в битвах (Аввак. 3:5; Пс. 91:5-6).

Кроме того, евреям, как и многим народам древности, была свойственна вера в душу-дуновение, душу-дыхание (древне-греч. рпеита, латинск, spirit us, иврит, ruah). Ее обычно связывали с верой в метемпсихоз (в учении пифагорейцев, в верованиях древних кельтов и т.д.). В талмудическую эпоху считали, что ruah никогда не оставляет тело, в том числе и после смерти.

Сатан (Satan) - "противоречащий", "препятствующий", "обвинитель" (в т.ч. в суде), в ТаНаХе выступает как антагонист Яхве, враг человеческого рода, царь ада и повелитель демонов. Первоначально в библейских текстах это слово употребляется для обозначения "политического противника" (1 Цар 5:18), обвинителя на суде (Пс. 109:6) и т.д., а сам образ появляется достаточно редко. В более поздних текстах Сатана изображают как одного из ангелов - "сынов Бога" (Иов. 1:6). Он зависит от Яхве, но уже выступает как враг человека, порочащий его (Иов 1:9-10). Однако он преследует Иова только с разрешения Яхве, выполняя Его волю. Особенно враждебен Сатан носителям сакральной власти (царь, первосвященник) - он искушает их и вводит в грех (1 Парал. 21:4; Зах. 1:2). Видимо под влиянием дуалистических представлений его образ все более приобретает черты первопричины зла, соблазнителя и искусителя, отождествляется со змеем в истории грехопадения (Прем. Сол. 2:23-24). Он однако не рассматривался как злое божество, подобное Ангро-Манью иранской мифологии, а мятежный ангел, падшее и восставшее творение Яхве, получившее силу от Него и выполняющее в конечном счете Его волю. Поэтому противником Сатана в войне с ним в большинстве случаев выступает не Яхве, а архангел Михаэль. В некоторых более поздних легендах (восходящих к апокрифическим текстам) Сатан, нередко отождествляемый с Самаэлем, вступает в половое сношение с Евой, которая зачинает от него Каина (мотив связи смертной с богом или полубогом - см. также известный сюжет о рождении исполинов от союза "сынов Элохима" с "дочерьми человеческими"). Сатана считали причиной всех грехов, совершенных народом Израиля и всех испытанных им бед (поклонение Золотому Тельцу, указ Амана об уничтожении евреев и т.д.).

В Талмуде Сатан - олицетворение зла мира, ангел смерти (Baba Batra, l6a), глава всех демонов. Но поскольку, согласно традиции, "все - от Яхве", то Сатан изображался как неравный противник Яхве, завистник Его и рода человеческого, обреченный в итоге на поражение. Его можно изгнать или посрамить, например, звуками шофара в Рош а-Шана (Новый год) (Rosh ha-Shanah, l:6b), или даже на какое-то время совсем уничтожить его власть (в Йом Киппур - День искупления). Считалось, что Сатан мог принимать различный облик: женщины, птицы и особенно козла. В каббалистической традиции Сатан нередко рассматривался как порождение гнева Яхве, его соотносивши с "левой" эманацией Божества (т.е. зло интегрировано в Божественной полноте). В фольклоре Сатан фигурирует cpaвнительно редко, его образ как бы "снижается". Так, в сказке йеменских евреев Сатана прогоняют при помощи звуков труб и просто криков [Sadeh 1990, с. 3].

В Новом Завете отражены в основном народные представления о злых духах; там они чаще именуются "нечистыми" или "злыми духами", бесами. Они обитают в пустынных местах, вселяются в человека, овладевают его рассудком и руководят его действиями. Они подчиняются "князю тьмы" - Беельзебулу (Вельзевулу) или Сатану. По-видимому, впоследствии эти представления трансформировались в веру в диббуким (мн.ч. от диббук).

Беельзебул (beelzeboul) - считался одним из падших ангелов, впоследствии в ряде легенд он стал рассматриваться как повелитель демонов, в подчинении которого находятся даже такие могущственные духи, как Ашмедай (Асмодей). Однако, несмотря на все свое могущество, он склоняется перед волшебным перстнем царя Соломона, на котором начертано имя Бога [Ginzberg 1968, с. 151]. Иногда высказывают предположение, что первоначально это было финикийское божество Baal zeboub ("повелитель мух"), и на том основании, что мухи считались символом смерти, интерпретируют его как божество, связанное со смертью [Gaster 1969, с. 515].

ТЕКСТ

Записування біблійних текстів тривало понад тисячу років і закінчилося з смертю останнього апостола. Тим то і саме написання тексту, і його збереження має свою складну історію, що її можна розглядати з погляду мови, абетки, рукописів та перших перекладів.

1. Мова.

Старий Завіт первісне — великою мірою — був написаний старовинною єврейською мовою, яка правила євреям за розмовну (гібрім). Під час переселення до Вавилонії увійшла в ужиток мова арамійська. Єврейська перетворилась на книжну, літургійну, стала, як то кажуть, мертвою мовою. Згодом починають уживати й грецької мови, в якій написано і деякі книги Ст.З, (Мудрість та 2 Макавеїв) і майже ввесь Новий Завіт.

2. Письмо.

Первісне єврейське письмо походженням фінікійське. У XIII ст. до Хр. воно було вже досить досконале, і євреї вживали його аж до Вавилонського переселення. По тому застосовано арамійську абетку, яка, правдоподібно, походила від синайської абетки. Це т. зв. квадратове письмо. Абетка ця має 22 приголосні знаки. Щойно у VІ-VІІІ ст. єврейські традиціоналісти (масорети, від “масора” — традиція) підібрали 10 знаків для запису голосівок і переписали біблійний текст за цією новою системою з її спеціяльними правилами, що забезпечували текст від помилок. Цей текст дістав назву масоретського (ТМ). У книгах первісного грецького запису та в олександрійському перекладі Сімдесятьох було вжито грецької абетки того часу, відповідної до тогочасної мови. Латинського алфавіту для первісного запису священних книг, мабуть, не вжито.

3. Рукописи.

Не посідаємо жадного автографу, жадного рукопису священного автора. Усі первотвори (оригінальні записи) втрачено. До нас дійшли тільки пізніші списки, з усіма недосконалостями писання вручну. Найстарші рукописи сягають ледве VIII ст. по Хр. (Масоретський текст). Тільки нещодавно знайдено в печерах Кумрану (г Палестині) ще старші рукописи Біблії, деякі в цілості, інші в уривках.

Для реконструкції біблійних текстів варті уваги старовинні переклади: арамійський (Таргумім), грецький (Сімдесятьох), сирійський (Пешіта) і латинський (Вульґата). Для українського перекладу важливі й старослов’янські рукописи південно- та східньослов’янського походження. Найбільше рукописів маємо для книг Н. 3. (вони, до речі, й найближчі до первотвору): сьогодні їх нараховується понад 4800. Багато з них пергаменові — IV ст. Знайдено й декілька папірусових уривків III ст., а то й II ст., т.т. з часів бл.100 років по смерті авторів. Тим часом, найстарші рукописи старовинної літератури віддалені від своїх первотворів на декілька сотень, ба й понад тисячу років.

4. Редакції.

Одночасне виготування багатьох тотожних примірників належить до спромог і вигод друкарської машини (в Европі — щойно від XV ст.). Тим то, коли мова про рукописні списки, то сьогодні в нашій розпорядимості нема й двох більш-менш довгих текстів Св. Письма, які були б повнотою тотожні. Щоправда, розбіжності в них радше формальні, буквальні, рідко речеві. Усі Вони чисто текстового характеру, і тому жадна з них не являє якоїсь небезпеки для самої віри. Як правило, це — переставлення літер, пропущення їх, повторення літер або слів та речень, вставлення у текст приміток формального чи пояснювального характеру. Досліджуючи ці розбіжності, вчені біблісти встановили навіть певні рукописні родоводи, назвавши їх редакціями тексту.

5. Критичні тексти.

Зіставлення різних рукописних редакцій допомагає реконструювати первотекст. Тексти, посталі з такого наукового зіставлення, називаються критичними, а видання їх — критичними виданнями. Такі видання вживають сьогодні звичайно при перекладанні Біблії живими мовами. Змагання за критичний текст походять ще з часів ручного переписування Біблії, проте тоді вони могли бути лише частково успішними. З поглибленням біблійних студій за новіших часів у цій ділянці досягнено велетенських успіхів.

ПЕРЕКЛАДИ

Давні переклади біблійних текстів мають велику вагу в визначенні первотексту. Переклади постали з історично-культурних потреб: розвиток мови у межах певного народу і поширення Св. Письма серед різних народів. Ці причини дійсні й до наших днів. Перші переклади виникли в єврейському середовищі, а згодом — у християнській громаді.

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.