Нова періодизація історії українського рукописного книготворення

(лірика від Тимошика) Основними періодами розвитку видавничої справи на давньоукраїнських землях можуть розглядатися:

-дохристиянська доба;

-доба княжого Києва;

-галицько-волинська доба.

Обставини і причини недослідженості питання

Досі ми не маємо правдивої, науково вивіреної й повної картини витоків вітчизняної книги. Це та невиорана нива, яка, за словами Івана Огієнка, давно вже чекає чесних і працьовитих робітників. Бо тільки за таких умов вона вродить рясними плодами, дасть можливість заповнити десятки нових, досі незнаних, сторінок минулого нашої Батьківщини.

Пояснити наявність значної кількості "білих плям" у цій справі можна кількома причинами.

Перша. У результаті численних природних і особливо суспільно-політичних потрясінь та буревіїв, на які особливо щедрою була вітчизняна історія, значна частина писаних стародавніх пам'яток безповоротно втрачалася на місці.

Книги, створені з таких делікатних і майже незахищених матеріалів, як пергамент, папірус, папір, гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців.

Друга. Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, в усі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися.

Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які народжувалися в київських і при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на Півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, "святителі" та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу.

Пізніше процес множення давньоукраїнських книг із обов'язковою заміною граматичних і мовних особливостей у російських монастирях здійснювався за вказівкою московських ієрархів.

Третя.Весь цінний рукописний, а пізніше й друкований інвентар давньої української доби, який зберігався переважно в Росії, на цілі століття став політичним заручником окупаційної для українців російської влади в "українському питанні".

Свідомі українські наукові сили, які завжди сприймалися офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали до того інвентарю вільного доступу. Офіційні ж представники російської науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали розглядати давні писемні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як складову частину російської культури, як такий собі вступний розділ до історії російської книги зокрема і писемності в цілому.

Четверта. Головним аргументом у недоцільності переносити в глиб історії часові межі виникнення українського книгописання вважалася також відсутність збережених до наших днів писемних пам'яток.

П'ята. Будь-які потуги українських радянських учених зосередити свої зусилля на з'ясуванні витоків вітчизняної рукописної книги в контексті нових відкриттів слов'янознавчої науки натикалися або на офіційну заборону, або на одностайну блокаду таких відкриттів з боку представників російської офіційної науки.

Шоста. Розірвати, нарешті, цей гордіїв вузол, вийти із своєрідного "зачарованого кола століть" не вдається й через домінування прихильників теорії "спільної колиски" в сучасній офіційній українській науці.

Як і раніше, для характеристики мови давньоукраїнської держави Київська Русь у цьому виданні вживаються терміни "старослов'янська" та "давньоруська" мова, хоча давно вже настала пора реабілітувати терміни "давньоукраїнська" (або, за академіком Ю. Шевельовим, "староукраїнська" чи "протоукраїнська" мова). Аргументи ж цілого ряду авторитетних українських учених-мовознавців щодо штучності й надуманості терміна "давньоруська" мова взагалі не беруться до уваги. Як і раніше, серйозно не розглядається питання про давньоукраїнську писемність язичницької доби. Годі шукати в академічній історії навіть згадки про одну з найдавніших пам'яток українського народу — "Велесову книгу", яка вже кілька років вивчається в середніх школах та вищих закладах освіти України. Як також і про результати відкриття "архіву" писемності Кам'яна Могила в приазовських степах неподалік Мелітополя, час написання яких припадає ще на VІІ-ІІІ тисячоліття до Різдва Христового. А спроба українського історика зі світовою славою Михайла Брайчевського перенести початки вітчизняної рукописної справи з офіційно усталеного ХІ в ІХ століття з відкриттям реконструйованого ним Літопису Аскольда, названа тут як така, що "не може розглядатисянавіть як гіпотеза" (виділення наше. — М. Т.) [4, 730].

Поиск по сайту: