Писемність, мова, освіта

Китайці створили одну з найдавніших систем письма, походження якої досі не з’ясовано. Лінгвісти здебільшого впевнені, що своє письмо китайці винайшли самі, а не запозичили в інших народів.

Найдавнішим китайським письмом традиційно вважають гуа — комбінації ліній та штрихів, покладені в основу відомої ворожильної "Книги перемін" (цзін). Справді, лінгвісти вбачають певну схожість між триграмами гуа та окремими китайськими ієрогліфами. Автором готового ієрогліфічного письма традиція називає царського міністра Цан Се (XXVII—XXVI ст. до н. е.), якого нібито наштовхнули на ідею ієрогліфічних знаків сліди птахів на землі та тіні від гілок дерев.

Археологічні знахідки не тільки підтверджують згадані архаїчні дати появи китайської писемності, а й подають раніше. Зокрема, орнамент на посуді неолітичної культури Яншао вчені сприймають як комбінації магічних символів і піктограм. У будь-якому випадку, знамениті ворожильні написи на кістках і панцирах черепах, які до знахідки неолітичного посуду культури Яншао вважалися найдавнішою китайською епіграфікою,— це вже зріла піктографічно-ідеографічна система письма. Вчені називають її цзя гу вень, тобто "знаки на кістках і панцирах".

Наступним після "цзя гу вень" стилем китайського письма стало чжоу вень (чи до чжуань) — "велике письмо для печаток". Саме ним виконані стислі написи на чжоусь-кому ритуальному посуді з бронзи. Коли Китай розпався на незалежні царства, виникли місцеві варіанти чжоу веня. Засновник Ціньської імперії Цінь Шіхуан велів своїм міністрам розробити єдину, спрощену систему письма. її назвали сяо чжуань ("мале письмо для печаток"). Через сотню років після цього чиновник Чен Мао, як запевняє традиція, розробив у в’язниці ще простіше письмо — лі шу ("ділове письмо"), а з появою пензля, туші й паперу в країні з’явилося кай шу ("уставне письмо"), яке остаточно склалося у IV ст. н. е. і дійшло до наших днів майже без змін. Поряд із "лі шу" та "кай шу" китайці використовували в епоху Хань скоропис, який оформився у стиль сін шу ("швидкий шрифт") та цао шу чи цао цзи ("трав’яні знаки").

Китайський ієрогліф — це карколомна комбінація рисок, кількість яких часом сягає 52-х. Запам’ятати конструкцію ієрогліфа, тим більше відтворити ЇЇ на папері непросто. Грамотний китаєць мав вивчити щонайменше 7 тис. ієрогліфів, які розміщувалися вертикальними стовпчиками згори донизу (стовпчики розміщувалися справа наліво). Загалом же в старо китайських текстах використовувалося близько 10 тис. ієрогліфів. Проте основна складність "китайської грамоти" полягає в тому, що вона на відміну від усної мови не змінювалася, тому між нею і мовою виникли "ножиці". Розділових знаків до XIX ст. в китайському письмі не існувало. Отож немає нічого дивного в тому, що в Стародавньому Китаї, як і в Стародавньому Єгипті, виник культ письменності. Цей культ проявився насамперед у підкреслено шанобливому ставленні до письменної людини. "Професія воїна, полководця в Китаї ніколи не була оточена такою романтикою, яка бодай віддалено нагадувала б ставлення до рицарів і воїнів в інших країнах, зокрема у Європі,— зазначає Л. С. Васильєв.— Воїн ніколи не був соціальним ідеалом у країні — ним завжди був грамотій-чиновник". Магія грамоти проявилась також у розвитку китайської каліграфії. Китайська класична теорія мистецтва зарахувала каліграфічне написання ієрогліфів та їхнє гармонійне розташування на шовку чи папері до способів художнього самовираження, прирівняла каліграфію до живопису.

Окремі майстри краснопису (Ван Січжі, Оуян Сюнь, Янь Чженьцін та ін.) зажили в традиційному Китаї гучної слави. Китаєць, навіть неписьменний, вважав змережану ієрогліфами шовкову стрічку найціннішим подарунком, хоч не завжди міг прочитати напис на ній. У найбільших китайських музеях експонувалися пам’ятки краснопису.

Чому китайці не переходять на алфавітне письмо заради зближення з культурою інших народів? Річ у тім, що "китайська грамота" має свої переваги. В китайській мові існує безліч дуже відмінних діалектів, які часто передають одні й ті самі поняття різними словами. Уникнути неминучої плутанини й непорозумінь при спілкуванні у зв’язку з цим допомагає якраз письмо. До того ж у китайській мові сила-силенна омофонів, тобто слів з однаковим звучанням, що позначають різні поняття. Наприклад, слово "фу" може означати "батько", "дружина", "багатий", "посилати", "повертатися" тощо. Розрізнити омофони також можна лише на письмі, де кожному поняттю відповідає окрема форма написання слова ("фу" в значенні "батько" пишеться не так, як "фу" в значенні "посилати" і т. д.). Таким чином, коли б китайці перейшли на інше письмо, вони втратили б цю перевагу в написанні слів. До того ж, їм довелося б або переписувати заново всю класичну літературу, що практично неможливо, або відмовитися від своєї духовної спадщини.

Спершу китайці писали на кістках жертовних тварин і панцирах черепах, а з XII ст. до н. е.— також на бронзовому ритуальному посуді. На початку І тис. до н. е. вони призвичаїлись писати згори донизу на вузеньких бамбукових чи дерев’яних дощечках. Бамбукові дощечки "сторінки" китайці зброшуровували в "книги" з допомогою шкіряного чи шовкового шнурка. Бамбукова "книга" була дуже громіздкою, часом "займала п’ять візків". Згодом китайці почали використовувати для письма шовкові стрічки — зручний, проте дорогий матеріал.

На початку нашої ери китайці першими винайшли папір. Автором цього винаходу вважається чиновник Цай Лунь, який завідував мануфактурами.

Цай Лунь нібито звернув увагу на волокна, що залишалися на ситі після промивки коконів і поступово перетворювалися на лист. Винахідливий чиновник вирішив зробити з волокон матеріал для письма, використавши для цього масу з ганчірок, деревної кори, конопель, шовкових волокон та старих рибальських сіток. Паперову масу він товк у спеціальній ступі, що її в таньську епоху помістили з усіма почестями в столичний музей.

Важко сказати, чи саме Цай Лунь винайшов папір, чи цей винахід йому приписали як офіційній особі. Гіпотетичною є також дата винаходу — 105 р. н. е., бо археологи виявили в західних районах Китаю давніші зразки паперу, які датуються серединою І ст. до н. е. Цай Лунь, найімовірніше, лише вдосконалив винайдене до нього паперове виробництво. Згодом китайці почали використовувати для виробництва паперу не лише шовкову вату, а й інші волокнисті рослини: рис, коноплі, бамбук, очерет, шовковицю.

На бамбукових і дерев’яних дощечках китайці малювали свої ієрогліфи розщепленим бамбуковим пером — своєрідним "каламом", помилки в тексті виправляли спеціальним ножем, який разом з іншим письмовим приладдям носили на поясі. В III ст. н. е., якщо вірити переказам, Вей Тан винайшов пензель і туш. Пензель для письма китайці робили з м’якого оленячого, заячого чи козячого волосу, ручку — з бамбука, іноді із золота, нефриту, малахіту, слонової кістки та іншого дорогого матеріалу, чорну туш — з клею, кам’яного вугілля чи деревної сажі. Твердий брикетик туші вони розводили водою у спеціальній тушечниці, яку любовно прикрашали декором, перетворювали на художній виріб. Китайці називали своє письмове приладдя "чотирма скарбами кабінету", оспівували його у віршах, піснях, легендах. Характерно, що китайські художники-каліграфи донині користуються традиційним письмовим приладдям — пензлем, тушшю, тушечницею та папером.

Розглянемо докладніше особливості старокитайської мови. Вона не менш складна, аніж китайське письмо, до того ж дуже відрізняється від сучасної. її походження — складна наукова проблема. Дослідники не можуть застосувати для її аналізу порівняльний метод, оскільки їм невідома вимова фраз на кістках для ворожіння. Нині лінгвісти вважають, що в написах для ворожіння є елементи південноазіатських, північно азіатських (тибето-бірманських) і тайських мов, що давньокитайська мова з’явилася внаслідок тривалого процесу їхнього змішування.

У чжоуську добу в Китаї з’явилося багато діалектів. Мовні розбіжності між незалежними царствами стали такими значними, що населенню сусідніх царств, щоб порозумітися між собою, доводилося проходити спеціальний курс навчання. Ці розбіжності були наслідком міграцій китайського та не китайського населення, переселення китайців з одного царства до іншого тощо. Ще наприкінці доби Чжоу китайські діалекти утворили західний і східний мовні блоки, кордон між якими пролягав по західній окраїні Великої Китайської рівнини уздовж південного берега р. Хуанхе й захоплював частину долини р. Феньхе. Цей кордон був не лише мовним, а й культурним та етнічним.

Освіту китайці здобували у приватних та державних школах, які готували чиновників. Численні грамотії (їх китайський народ називав "мудрецями") набирали собі учнів, передаючи їм не лише знання, а й власні погляди на життя та суспільну мораль. Запровадження ханьським імператором У Ді конкурсних іспитів для бажаючих вибитись у начальники дало могутній поштовх учнівству в Китаї. Вихідці із провінційної еліти, щоб набути репутацію "вченої людини", яка відкривала шлях до чиновницької кар’єри, записувались у приватні конфуціанські школи.

Історик Фань Є повідомляв: "З часів (засновника династії Молодша Хань) Гуан У-ді військова справа втратила своє значення, всі займаються лише вивченням канонів. Ті, хто носив убрання конфуціанців, вихваляли стародавніх володарів, мандрували від школи до школи, збиралися натовпами у лекційних залах, заповнили собою всі краї. Шлях у десять тисяч лі до знавця канонів не вважався далеким, зупинялися у кожній школі, за навчання платили сотні тисяч монет. До тих, хто, заживши слави й блискучої репутації, тримав відкритими двері свого будинку, записувались не менш ніж по десять тисяч осіб".

Окремі школи в Китаї були неймовірно популярними. За пізньоханської доби в столичній школі Тайсюе — першому китайському вищому навчальному закладі — навчалося до ЗО тис. учнів! Ясна річ, ажіотаж навколо конфуціанської освіти мало сприяв піднесенню духовної культури народу, навпаки,— породжував формальне ставлення багатьох учнів до навчання. Діти чиновних батьків здебільшого прагнули не до знань —їхньою головною метою було занесення до шкільних списків. Вчителі, до яких записувалась ціла орава учнів, могли передати свої знання тільки не багатьом із них. Так, лише кожен десятий із півтисячі учнів Ма Жуна безпосередньо спілкувався з учителем, решта черпали знання з других рук. Освіченим у Китаї вважався той, хто опанував "шістьма мистецтвами": ритуалом, музикою, вмів стріляти з лука, правити колісницею, читати, писати й рахувати.

Наукові знання

У Стародавньому Китаї досить високого рівня досягли природничонаукові знання, особливо математика. Китайці першими описали дії з від’ємними числами, регулярно спостерігали за зоряним небом, склали на порозі середньовіччя (IV ст. н. е.) каталог 800зірок, поділили небо на 28 зодіакальних сузір’їв. Вони вже вміли передбачити місячні та сонячні затемнення, навіть появу комет, уперше виявили плями на Сонці. Однак придворні астрономи основну увагу приділяли складанню гороскопів та інших астрологічних прогнозів (цьому вони, мабуть, навчилися у вавилонських жерців-звіздарів), що гальмувало розвиток китайської астрономії.

Китайці винайшли "покажчик півдня" — компас, який складався з квадратної залізної пластинки та магнітної "ложки", яка вільно оберталася на відшліфованій поверхні пластинки. Ручка "ложки" завжди показувала на південь. Сконструювали китайці також оригінальний "візок з фігуркою, яка вказувала південь" (механізм візка фіксував відхилення дишля від заданого напряму "північ — південь"). Компас спершу використовувався в Китаї для потреб геомантики — розташування трупа й могили за сторонами світу, проте з І ст. н. е. він почав служити китайцям і як мореплавний прилад. УII ст. н. е. Чжан Хен винайшов глобус, який відтворював рух небесних тіл, а також найдавніший у світі прототип сейсмографа. Стародавні китайці користувалися водяним годинником. Вони створили оригінальний місячний календар, "якнайтісніше пов’язаний з господарською діяльністю, з усіма сторонами традиційного побуту, навичок, знань китайців". Наполегливі пошуки "еліксиру безсмертя" привели китайців до створення даоської алхімії, яка стимулювала розвиток хімічних та фізичних знань. Чаклуючи над своїми пілюлями й талісманами, алхіміки-даоси винайшли порох, який на перших порах використовували виключно для влаштування феєрверків, без яких не обходилося жодне китайське свято. Китайці значно раніше за європейців навчилися безперервно нагнітати повітря у плавильну піч для виробництва сталі, винайшли тачку на колесах, віялку для зерна, ланцюговий насос з лопатками чи ковшами для піднімання землі чи води, кермо для судна тощо.

Високого рівня досягла у Стародавньому Китаї народна медицина. Китайці відкрили лікувальні властивості багатьох трав, у тому числі женьшеню. У III ст. н. е. китайський лікар Хуа То (його називали "богом хірургії") давав хворому перед операцією "наркотичні каплі" — обезболюючий засіб. Проте китайську медицину поступово прибрали до рук лаоські маги, які покладалися більше на чаклунські дії, аніж на раціональні методи лікування. Лаоська ідея про те, що всі елементи людського тіла є мініатюрною моделлю зовнішнього світу, спонукала медиків лікувати не хворий орган, а організм у цілому. Навіть нині китайські ескулапи не беруться лікувати хворого, якщо порушена цілісність його організму, скажімо — вирізаний апендикс.

Однак загалом слід констатувати, що природничі та прикладні наукові знання були розвинуті в Стародавньому Китаї відносно слабко, навіть більше, китайці взагалі не вважали їх наукою. Вони приділяли недостатню увагу вивченню законів природи насамперед тому, що постійно були зайняті болючими соціальними проблемами. Багато китайців обирали чиновницьку кар’єру, яка давала змогу забезпечити бодай мінімальний достаток. Серйозно гальмувало розвиток у Китаї природничих знань всесильне конфуціанство, яке зосередилося на проблемах соціальної етики, все ж інше вважало марною тратою часу. Далося взнаки також традиційне схиляння китайців перед авторитетом стародавніх "мудреців". На думку китайців, "мудреці" давним-давно все придумали, все зважили, все передбачили. Сама ідея про доцільність доповнення чи перегляду концепцій, розроблених "мудрецями", здавалася їм блюзнірською.

Інша справа — вивчення історії Історичні знання завжди були у фаворі в Китаї, адже, розробляючи свої оригінальні суспільно-політичні доктрини, китайці апелювали до надміру ідеалізованого ними історичного минулого країни

Найдавніші китайські історичні концепції з’явилися ще в VI—НІ ст. до н. е., тобто в період бурхливого розвитку китайського суспільства й культури, вже на завершальному етапі формування китайської народності. їхніми авторами були не історики-літописці, а політичні діячі, і це певною мірою позначилося на характері історичних праць.

Патріархом китайської історіографії вважають Сима Цяня, історичний метод якого став у Китаї традиційним. Сима Цянь народився в сім’ї придворного астролога й історіографа Сима Таня, який прославився тим, що здійснив аналіз шести основних старокитайських філософських систем. У двадцятирічному віці майбутній історіограф багато подорожував, побував в усіх закутках Китаю, став свідком багатьох важливих подій при дворі імператора У Ді. Змінивши батька на посаді придворного історіографа, й, таким чином, діставши доступ до най секретніших архівних матеріалів, Сима Цянь розпочав працю над "Історичними записками" (Ші цзі) — першою систематизованою історією Китаю. Однак Сима Цяню не дали спокійно завершити справу. Імператор У Ді, розгнівавшись на придворного історіографа за те, що той виступив на захист опального генерала, оскопив та ув’язнив його. Згодом імператор реабілітував Сима Цяня і навіть призначив охоронцем царської печатки (на цю посаду в Китаї ставили євнуха). Сима Цянь мужньо пережив цю життєву катастрофу і все-таки завершив свою фундаментальну історичну працю, яка складалася з 130 розділів-цзюанів (понад 520 тис. ієрогліфів).

Ші цзі витримана в дусі лаоської доктрини. Сима Цянь виходив із того, що існують об’єктивні історичні закони, які не залежать від волі людей. Рушія історії він шукав поза людським суспільством, у "волі Неба", фатумі, а загальний хід історії трактував як круговорот, довічну і невпинну зміну епох, які відрізняються між собою принципами державного управління. Іншими словами, Сима Цянь поділяв історичний процес на епохи за династичним принципом. У своїй праці вчений менше розповідав від себе, більше цитував своїх попередників, завдяки чому в ній збереглися фрагменти багатьох утрачених трактатів. У Ші цзі цитувалося також багато офіційних документів. Сима Цянь не пропускав нагоди приховано поглузувати з У Ді.

Видатним китайським істориком був також Бань Гу — творець жанру історії окремих династій, визнаний майстер історичного портрета. Народився він у І ст. н. е. в сім’ї придворного чиновника-конфуціанця Бань Бяо. Юнак здобув пристойну освіту в ханьській столиці Лояні, вивчив назубок конфуціанські канони. Після закінчення школи Бань Гу надумався продовжити історичну працю Сима Цяня, що стало ледве не модою в середовищі тодішньої китайської інтелігенції, однак опинився за це у в’язниці. Його брат Бань Чао (він свого часу також був придворним історіографом) просив за нього самого імператора. Бань Гу випустили на волю і призначили в групу придворних істориків, а згодом доручили йому написати офіційну "Історію Старшої Хань" (Цянь Хань-шу). Проте завершити цю фундаментальну працю Бань Гу не зміг: після смерті

Його коронованого покровителя адміністратор Лояна, з яким нешанобливо повівся особистий раб історіографа, згноїв історика у в’язниці. Довела до кінця розпочату Бань Гу справу його сестра Бань Чжао — поетеса, єдина жінка-історик у всьому стародавньому світі.

"Історія Старшої Хань", у якій викладена китайська історія від царювання засновника Ханьської династії Лю Бана до трагічної загибелі реформатора-невдахи Ван Мана, витримана в дусі ворожого даоським поглядам Сима Цяня ортодоксального конфуціанства. З концепціями Сима Цяня Бань Гу полемізує досить часто, причому іноді надто різко. Саме зусиллями Бань Гу "Історичні записки" Сима Цяня були вилучені з числа "офіційно визнаних" історичних творів.

За епохи Молодшої Хань китайський уряд створив історіографічне бюро "Східний павільйон", яке склало "Записки із Східного павільйону про правління Хань" — офіційну хроніку імперії. Матеріали цієї хроніки стали основою цілої низки приватних історичних досліджень, у тому числі праці талановитого історіографа Фань Є "Історія Молодшої Хань" (Хоу Хань-шу). Фань Є не завершив своєї праці — його звинуватили в державній зраді й стратили.

Дослідження старокитайських історіографів справили значний вплив на подальший розвиток історичної думки в Китаї та інших країнах Далекого Сходу. Вони — цінне джерело історичної інформації для китаїстів.

За доби Цінь і Хань китайці освоїли складення географічних карт і воєнних схем. Вони використовували в картографії масштаби і прямокутні сітки з паралельних ліній, випередивши у цій справі картографів Заходу.

Релігія і міфологія

Первісні вірування й культи китайців майже не відрізнялися від тих, що склалися в інших стародавніх народів.. Проте поступово, до середини І тис. до и. е., у специфічних умовах розвитку китайського суспільства, яке дуже довго не мало контактів з іншими вогнищами цивілізації, в країні склалася суто китайська релігія з її неповторним стилем. Синтез місцевих вірувань і культів у самобутню старокитайську релігію відбувся за чжоуської доби у зв’язку із завершенням етнокультурної інтеграції китайських племен і народів.

Чільне місце в релігійно-міфологічному світогляді ще принаймні з епохи неоліту посідали тотемні уявлення. Стародавні китайці вважали священних тотемів своїми пращурами, вірили, що з ними можна підтримувати добрі стосунки, навіть брати шлюб. Про це, зокрема, свідчить оригінальна іньська бронзова посудина, зроблена у вигляді переляканого китайця в любовних обіймах могутньої тигриці. Китайська знать мала звичку виводити свій родовід від священного тотема. Існує припущення, що тотемне походження було обов’язковим для претендента на китайський трон.

Із сивої давнини в Китаї склалися також анімістичні уявлення. Китайці обожнювали явища природи, передусім небо і землю, зірки й планети, дощ і вітер, гори й ріки. Кожне водоймище, дерево, кущ, камінь вони вважали одухотвореними, наділеними магічною силою. Духів гір, ставків, річок, гаїв вони зображували у вигляді симпатичного дідугана чи вродливої дівчини. Щоб задобрити духів, китайці справляли у священних гаях, розташованих у районі злиття рік, сакральні обряди, приносили їм жертви, навіть людські. Так, у 621 р. до н. е. в царстві Цінь під час поховального обряду царя Ма-гуана було закопано живцем 177 його родичів і слуг, про що довідуємося із стародавньої китайської пісні. В царстві Вей у середині І тис. до н. е. в жертву духові річки Хуанхе приносили найвродливішу дівчину, яку наряджали у весільне вбрання, клали на дерев’яне ложе і пускали по річці. Дівчина, зрозуміло, поволі тонула — і це означало, що дух Хуанхе прийняв жертву. Цей моторошний ритуал кмітливі чиновники використовували для стягування податку з населення.

За чжоуської доби тотемістичні й анімістичні вірування злилися в одну релігію, внаслідок чого священні тварини були наділені фантастичними рисами. Це стосується передусім фенікса, однорога, дракона, тигра та черепахи. Фенікс (фазан) символізував сімейну злагоду, одно-ріг — мир і достаток, тигр вважався царем звірів (лева китайці не знали), черепаха символізувала довголіття й фізичну міць. Стародавні китайці вірили в те, що черепаха здатна перетворюватися на звабливу молодицю і відбивати у жінок чоловіків, тому вираз "син черепахи" був у Китаї образливий, а намальований на стіні будинку чи на воротах контур черепахи являв собою китайський варіант російського звичаю мазати ворота дьогтем. Стосовно дракона, то він став символом самого Китаю, а в ханьську епоху — також влади імператора (імператрицю символізував фенікс). Характерно, що в старокитайській міфології дракон символізував водночас мир і достаток, а свято дракона (воно припадало на 5-те число 5-го місяця за китайським календарем) усталилося як одне з найулюбленіших свят китайського народу.

Цікаво, що в системі народних вірувань Стародавнього Китаю більшість духів походили не від абстрактних істот, а від реальних осіб, тобто були духами конкретних небіжчиків.

Важливе місце в релігійно-міфологічному світогляді стародавніх китайців посідали астральні культи, пов’язані з панівними космогонічними та натурфілософськими уявленнями. Так, Сонце й Місяць сприймалися китайцями завжди в парі, причому Місяць вважався втіленням темного, похмурого, пасивного жіночого начала інь, а сонце — світлого, яскравого, активного чоловічого начала ян. П’ять планет ототожнювались з п’ятьма першоелементами: Юпітер — з деревом, Марс — із вогнем, Сатурн — із землею, Венера — з металом, Меркурій — із водою.

В іньську епоху численний пантеон богів і духів очолив Шанді — великий бог і божественний першопредок іньців, пращур їхніх володарів-ванів. Слід наголосити, що Шанді сприймався китайцями не стільки як верховна містична сила, скільки як першопредок. Л. С. Васильєв зазначає, що "зміщення в культі Шанді акценту в бік його функцій першопредка відіграло в історії китайської цивілізації величезну роль: саме воно логічно привело до послаблення релігійного начала й посилення начала раціонального, що проявлялося у гіпертрофуванні культу предків, який став пізніше основою основ релігійної системи Китаю".

З утворенням у Китаї Чжоуської держави культ Шанді поступово був витіснений чжоуським культом Неба. Цей культ не мав іконографії, він сприймався китайцями як велика абстрактна сила, втілення абсолютної мудрості й вищої справедливості. Населення Китаю вважало, що Небо карає злих і винагороджує добрих. Первосвящеником культу Неба був імператор, лише він міг виконувати в повному обсязі ритуал, пов’язаний з цим культом. Оскільки культ Неба був поза племінним, він сприяв етнічній консолідації населення Китаю в єдину централізовану монархічну державу. Навколо цього культу в країні виникло безліч народних вірувань і забобонів. Вважалося, наприклад, що дитина, зачата опівночі, народиться калікою; під час грози, коли Небо гнівається,—дебілом, під час місячного чи сонячного затемнення — не заживеться на світі.

Проте стрижневим у релігійно-міфологічній системі Стародавнього Китаю був культ предків. Китайці уявляли загробний світ прямим продовженням цього світу і вважали, що душі предків здатні впливати на живих родичів, навіть вірили, що покійники можуть одружуватися, причому рудименти цієї віри збереглися в Китаї донині. Ще в іньську добу китайці будували храми своїм предкам, приносили їхнім душам пожертви, щоб предки не гнівалися на них і не чинили їм неприємностей. Це пояснює, чому для китайця не мати сина, який би потурбувався про його посмертний культ, завжди означало життєву катастрофу.

На схилку старокитайської історії, в ханьську епоху, в країну з Індії проник буддизм. Центром буддизму в Китаї став монастир Баймаси ("Храм білого коня"), зведений у І ст. н. е. поблизу Лояна (легенда пояснює таку назву тим, що буддійські сутри були доправлені в Китай на білому коні). Проте завоювати конфуціанський Китай буддизму не вдалося, бо його егоцентризм не відповідав загальновживаним нормам конфуціанської моралі (вихований у конфуціанському дусі китаєць понад усе цінував земне життя, свою сім’ю, культ предків), до того ж перекласти на китайську мову буддійські терміни й поняття було нелегкою справою. У Китаї буддизм поступово китаїзувався. Його занепад почався тут у IX ст., однак ця релігія не відмерла, а підпорядкувалася конфуціанській державі.

Одночасно з появою буддизму в Китаї став поширюватися релігійний даосизм, який дбайливо оберігав народні вірування та культи. Даосизм охоче включав до свого пантеону "чужих" богів і духів, а потім видавав їх за своїх. Його пантеон складався з безлічі небожителів, канонізованих володарів та героїв давнини, лаоських проповідників, "безсмертних святих" (осіб, яким нібито пощастило здобути фізичне безсмертя), канцеляристів, тих, хто чимось прославився за життя. Кількість богів і святих у даосизмі зрештою так розрослася, що їх довелося поділити на сім розрядів-рангів, що відповідало лаоській догмі про сім небес. У ханьську епоху виділилась трійця основних лаоських богів, очолювана Нефритовим імператором. До неї належали також легендарний засновник даосизму Лао-цзи та міфічний творець всесвіту й першопредок Паньгу.

Даосизм розвинув ідею про можливість досягти фізичного безсмертя. Щоб стати безсмертним, досить було покуштувати чудодійні персики, які раз на три тисячі років виростали в садку богині Західного неба Сі Ван-му (її маєток був розташований у горах Кунь-лунь), або екзотичну траву, яка росте на недоступних чарівних островах.

Даоські монахи займалися магією, мантикою, ворожінням та іншими чаклунськими вправами, до яких китайці були дуже охочі. Вони розробили рекомендації, як уберегти себе від злих духів (для цього, наприклад, треба було позагинати краї покрівлі, щоб усяка нечисть, яка рухається лише по прямій, не потрапила в приміщення, скористатися магічним бронзовим дзеркалом, з допомогою якого вдається впізнати перевертня, тощо).

У Стародавньому Китаї склалася оригінальна концепція про потойбічний світ, яка, на думку дослідників, зазнала буддійського впливу. Китайці вважали, що в людини є кілька душ (вони з’являються, відповідно, в момент зачаття та під час народження людської істоти). Одна душа супроводжує тіло небіжчика під землею, інша поселяється в храмі предків у табличку з іменем покійника. Посмертна доля душі залежить від того, грішна вона чи праведна. Праведну душу чекає рай, грішну — пекло. Китайська концепція про рай і пекло в загальних рисах схожа на християнську, особливо щодо змалювання пекельних мук, однак виглядає милосерднішою. Китайське пекло нагадує християнське чистилище. В ньому душа мучиться не довічно, а лише стільки, скільки потрібно для спокутування гріхів, а потім назавжди поселяється на небі.

Характерно, що підземний світ уявлявся китайцям як земна канцелярія. Вони навіть клали в домовину чиновника рекомендаційний лист, написаний канцелярським стилем і адресований одному з начальників у царстві тіней.

Китайці намагалися зробити тіло небіжчика нетлінним. Ще не з’ясовано, як це їм удавалося, але процесу гниття вони запобігали. Археологи виявили тіла, які впродовж століть і тисячоліть так добре збереглися, що м’язи не втратили своєї пружності.

Не лише буддизм, а й конфуціанство і даосизм не стали в Китаї окремішніми релігіями. Вони поступово злилися в одну релігійну систему під зверхністю конфуціанства. Китаєць міг бути водночас і буддистом, і конфуціанцем, і даосом. У такому симбіозі ці релігії проіснували в Китаї до новітніх часів.

Церковного кліру в Стародавньому Китаї не було. Жерцем родинних богів і духів там був глава сім’ї, який здійснював необхідний ритуал перед табличками з іменами предків. Існували й офіційні жерці, проте вони були особливими чиновниками, а не служителями культу. Вся їхня діяльність "орієнтувалася передусім на виконання необхідних адміністративних обов’язків, покликаних зберегти стабільність санкціонованої небом соціальної структури", що сприяло де сакралізації релігійного життя старокитайського суспільства. Релігійний фанатизм не був притаманним для китайців.

Отож релігійне життя Стародавнього Китаю було вельми специфічним. Старокитайське релігійне мислення, на відміну від староіндійського, орієнтувалося не на метафізику, а на соціальну етику та адміністративну практику. За словами Л. С. Васильєва, китаєць "ніколи надто не замислювався над таємницями буття та проблемами життя і смерті, натомість він завжди бачив перед собою еталон вищої доброчесності і вважав своїм священним обов’язком наслідувати його". В релігії китайця вабила не сакральна, а суто земна основа, що визначала норми його соціально-сімейного життя. Старокитайське жрецтво, в тому числі ціла армія лаоських шаманів, які спеціалізувалися на магії, та шаманок, яких у посуху виставляли голими на полі чи навіть спалювали, щоб викликати дощ, не випадало з групового портрета чиновництва. Воно не користувалося навіть крихтою того колосального суспільного престижу, який випав на долю староіндійської касти брахманів.

Однією з найважливіших особливостей старокитайської релігії дослідники називають вельми скромну роль міфології. В цій сфері духовної культури китайці не проявили особливої фантазії. Прикладом може служити їхня вкрай заплутана космогонія. У загальних рисах уявлення китайців про виникнення світу й світобудову було таким. Все суще в природі складається з п’яти першоелементів: води, дерева, металу, вогню та землі, є наслідком постійної взаємодії двох полярних космічних сил — інь і ян, які графічно зображуються як дві невіддільні половини — чорна й біла, зігнуті так, що одна готова перейти в іншу. Інь і ян не протистоять одна одній, а взаємодіють між собою, постійно проникають одна в одну, міняються місцями, створюючи вічний круговорот речей у природі. Небо і Земля, на яких замикається Всесвіт, по суті ті ж сили — ян і інь. Спершу вони були злиті воєдино, проте напівжінка-напівзмія Нюйва роз’єднала їх. Загорівшись бажанням творити, ця богиня, яка в китайській міфології символізувала Місяць і виступала в парі з іншим міфічним персонажем — "вкритим лускою" Фусі, її чоловіком чи братом, заходилася ліпити з жовтої глини людей. Це заняття незабаром Нюйві набридло, вона почала халтурити — наповнювати землю бідняками та знедоленими.

Земля згідно з китайською міфологією має квадратну форму і лежить під круглим небом. На земній поверхні під небесним шатром живуть китайці, а в чотирьох кутках, не прикритих небом,— примітивні народи, здатні бути лише васалами китайського імператора. Так в умовах оточення Китаю кочовими племенами склався догмат про Піднебесну, Серединну імперію — нібито єдину цивілізовану країну у світі. В руках всесильних міфологічних персонажів Земля виявилася простою іграшкою. Одного разу міфічний герой Гунгун розлютився до нестями і поруйнував стовпи, на які спиралося небо. На землю відразу звалилися страшні природні катаклізми. Аварійний ремонт Всесвіту здійснила Нюйва, однак вона щось десь переплутала, чогось не доробила, тому небо й земля залишилися трішки перекошеними і, як наслідок цього, зорі рухаються на небосхилі на захід, а ріки в Китаї течуть на схід. Довершив справу праматері Нюйви Великий Юй — основний герой китайського міфу про потоп. Він вирив річища "трьохсот великих рік, а скільки малих, і не порахувати", дав назви всім рікам, горам, тваринам та рослинам. Свою лепту в упорядкування життя на землі внесли також Мисливець (стародавнє божество мисливства), який винайшов лук і стріли й навчив людей полюванню, першопредок чжоусців "князь Проса", який навчив людей землеробству, тощо.

Жертвоприношення Небу й Землі здійснював особисто імператор, причому робив він це на священній горі Тайшань — найвищій у Північному Китаї. Вважалося (про це подбали конфуціанці), що піднятися на священну гору, не викликавши "гніву Неба", спроможний лише абсолютно мудрий володар. Скажімо, Цінь Шіхуану перешкодила це здійснити раптова буря... Тому імператори довго зволікали, перш ніж наважувалися вирушити на гору Тайшань, адже йшлося про їхню репутацію в народі.

Крім космогонічних міфів, у Стародавньому Китаї існували й інші міфологічні цикли. Проте з розвитком старокитайського суспільства архаїчна міфотворчість у ньому зачахла, міфологічні персонажі були переосмислені як легендарні володарі й культурні герої, міфи поступилися місцем казкам та героїчному епосу. Однією з основних причин деміфологізації світогляду китайців дослідники вважають протидію язичницьким уявленням з боку сформованих релігій. Релігія класового суспільства відкинула язичеські культи, які змогли зберегтися в цих умовах лише завдяки своїй деміфологізації. "Порятунок" стародавніх богів,— зазначає Е. М. Яншина,— хоч як це парадоксально звучить, був досягнутий знищенням їх як богів".

Література

Старокитайську літературу, хронологічними рамками якої є XII ст. до н. е.— III ст. н. е., вперше класифікував Бань Гу. У складеному ним переліку літературних творів перше місце посідають конфуціанські канони: "Книга перемін", "Книга історії", "Книга пісень", "Книга ритуалу", "Весна й осінь", "Бесіди й судження" та ін. З цих книг найбільше літературне значення має "Книга пісень", до якої Конфуцій відібрав 305 з більш ніж трьох тисяч пам’яток народної пісенної творчості чжоусців. У ній подана найдавніша лірична поезія китайців — любовна, побутова, обрядова, громадянська, епічна, історична. У своїх піснях китайці розповідали про стародавні шлюбні обряди, про сумну долю залишених жінок, про жахливу традицію людського жертвоприношення, про воєнні походи, про сите, але неспокійне життя чиновників тощо.

Пізніша китайська поезія розвивалася у двох основних жанрах: піснях-гєші та поемах-Фу, на відміну від геші, не співали, а скандували. Складені вони були римованою прозою, тобто являли собою щось середнє між поетичним і прозовим жанрами. Творцями цього оригінального літературного жанру були Цюй Юань, Сун Юй та інші поети перед ціньської доби. Цюй Юань, ліриці якого притаманні витонченість та щирість почуттів, народився у IV ст. до н. е. в царстві Чу. Він закликав сусідні царства об’єднатися проти агресивного Цінь, проте невдовзі став жертвою інтриги, позбувся всіх своїх чинів та посад і, зрештою, опинився у вигнанні. Гіркоту самітності, тугу за батьківщиною Цюй Юань з непідробною щирістю передав у своїй оді "Сум відлученого". Легенда розповідає, що коли

Цюй Юань довідався, що князівство Цінь таки завоювало його батьківщину, він утопився в річці Міло (китайці на спомин про цю трагічну подію організовують щороку в середині червня перегони на човнах — Фестиваль Човнів Драконів). Інший чуський поет III ст. до н. е. Сун Юй, якого вважають першим китайським трубадуром кохання й жіночої краси, вдосконалив винайдену Цюй Юанем форму оди й цим уніс чималу лепту у виділення китайської літератури в самостійний вид мистецтва.

За царювання У Ді в ханьській столиці було створено Юефу — особливу "Музичну палату", чиновники якої для збереження спадщини минувшини та з’ясування настроїв народу збирали й обробляли народні пісні. Бань Гу повідомляв, що "Музичною палатою" було впорядковано 28 збірників народних пісень, проте жоден із них не дійшов до наших днів. Окремі чиновники Юефу, в тому числі її засновник Лі Яньнянь, самі потроху пописували вірші, іноді вдалі.

У І—II ст. и. е. в країні побачила світ навіяна народним фольклором анонімна поетична збірка "Дев’ятнадцять стародавніх віршів", віршові твори якої були складені на традиційну для китайської поезії тематику: розлука друзів, сум залишених жінок, ностальгія за рідною домівкою тощо.

Водночас у Стародавньому Китаї розвивалися й прозові жанри. Серед старокитайської прози художню цінність становили, зокрема, конфуціанська "Книга історії", яка, на думку М. Й. Конрада, є скоріше літературною, аніж історичною пам’яткою, праця Сима Цяня "Історичні записки", емоційний вплив якої на читача середньовічний китайський філолог та історик Мао Кунь передав такими словами: "Коли читаєш життєписи хоробрих героїв, кортить самому наражатися на смертельну небезпеку! Коли читаєш життєписи Цюй Юаня та Цзя І, важко стримувати сльози! Коли читаєш життєписи Чжуан Чжоу та Лу Чжун-ляня, виникає бажання залишити цей світ!"

Якщо історична проза тяжіла до об’єктивного зображення подій, то філософська мала підкреслено дидактичний характер, тобто вирізнялася суб’єктивізмом. Започаткував філософський жанр у китайській літературі конфуціанський канон "Бесіди й судження", написаний блискучим афористичним стилем. До старокитайської філософської прози належать також трактати даосів, легістів, моїстів.

Певне уявлення про цей літературний жанр можна скласти з такого фрагмента книги III ст. до н. е. "Весни та осені Люя":

"Річка Вей дуже розлилася, і в ній втопився чженський багатій. Хтось виловив його тіло. Родичі багатія звернулися до нього з проханням продати їм небіжчика, проте той заломив дуже високу ціну. Тоді вони звернулися до (філософа) Ден Сі.

Ден Сі відповів:

— Не хвилюйтеся! Кому ще, крім вас, він продасть його!

Той, хто заволодів тілом, також занепокоївся й сам звернувся до Ден Сі. Ден Сі промовив:

— Не хвилюйся! У кого ще, крім тебе, вони його придбають?!"

За ханьської доби в Китаї з’явилася також белетристика, яка в середні віки стала основою китайської безсюжетної прози. Це були передусім життєписи, що виділилися з "Історичних записок" Сима Цяня в самостійний літературний жанр. Серед цих белетристичних творів привертають увагу розповіді про невдалий замах сміливця Цзін Ке на імператора Цінь Шіхуана (китайський велетень жбурнув в імператора важкий кам’яний молот, проте не влучив), про долю Чен-ді — знаменитої наложниці ханського імператора, про закоханого студента, який уночі розкопав могилу своєї коханої, щоб востаннє помилуватися її вродою, тощо.

У старокитайській літературі проглядалися виразні демократичні тенденції, висловлювалися туга за втраченою соціальною справедливістю, заклики чинити опір свавіллю знаті.

Характерно, що у своїй класифікації пам’яток китайської словесності Бань Гу ще не відмежовував художні твори від наукових трактатів. Отож у Стародавньому Китаї художня література ще не завоювала своєї окремішності, художність ще не стала естетичною категорією.

Слід зазначити, що попри певну свою незрілість старокитайська література заклала ту ідейну та художню основу, на якій розквітла середньовічна літературна творчість не лише самих китайців, а й японців, корейців, в’єтнамців.

Поиск по сайту: